«Незворотність» Ґаспара Ное: експерименти з часом, помста та руйнування краси

Ґаспар Ное – в сучасному кінематографі особистість настільки ж цікава, наскільки й неоднозначна. Режисер постійно зазнає цькування з усіх можливих «таборів»: одні звинувачують його в гомофобії та мізогінії, інші – у відсутності моралі, одержимості поп-культурою, в пріоритеті форми над змістом, або в надмірному зображенні сексу на екрані чи інших «смертних гріхах». Мають рацію тут одночасно всі та ніхто. Навряд далекого від моралізаторства Ґаспара Ное турбують пуританські оцінки: треба пам’ятати, що всі його стрічки, попри велику кількість насильства в кадрі, містять гуманістичний посил. «Незворотність» вийшла в прокат сімнадцять років тому й стала відправною точкою для формування у режисера остаточної репутації безумця та провокатора. З того часу ми вже встигли оцінити його дослідження пограничних станів між життям та смертю у «Вході в порожнечу», минущості кохання та руйнівної природи пристрасті в «Любові», а нещодавно побачили демонстрацію кризи сучасності й жорстокості потаємних людських бажань в «Екстазі». Зворотний порядок подій, довга сцена насильства над героїнею Моніки Беллуччі, суперечливий фінал – що саме так сильно шокує глядачів у «Незворотності»? Читайте в нашій рецензії про тендітність краси й любові, ніцшеанський фаталізм і діонісійські «кіномістерії» Ґаспара Ное.

«Це завжди важко, коли трапляється з вами, а не з іншими».

«Час руйнує все» – ця фраза є однією з ключових у фільмі, який зняв чи не найголовніший enfant terrible сучасного французького кінематографу. Творча уява Ґаспара Ное лякає та зачаровує глядачів зі всієї планети. «Незворотність» багато в чому запам’яталася завдяки експериментальному підходу до хронології в стрічці: події показані в зворотному порядку, фільм складається з тринадцяти епізодів різної довжини (кожна з частин всередині не містить монтажних склейок, що формує ілюзію нерозривної дії).

Стрічка розповідає про один день з життя Алекс (Моніка Беллуччі), її хлопця Маркуса (Венсан Кассель) та колишнього чоловіка дівчини – П’єра (Альбер Дюпонтель). На думку автора цієї рецензії, фільм можна умовно розділити на чотири частини, незалежно від поділу Ное на епізоди. Перша з них зображує арешт П’єра та Маркуса, якому передують пошуки на справжньому міському «дні» насильника, а також вбивство випадкової людини (чоловіка сплутали зі злочинцем) в нічному БДСМ гей-клубі «Ректум». Друга частина є кульмінаційною та розповідає про звірине насильство над Алекс в підземному переході, скоєне садистом-гомосексуалом на прізвисько Солітер, а також про вечірку, з якої дівчина пішла без супроводжуючих її чоловіків. Третя частина – це зображення спокійного життя та кохання пари Алекс і Маркуса, які тільки готуються до фатальної вечірки цього дня (також Алекс робить тест і дізнається про свою вагітність). Остання частина є символічною, про неї ми поговоримо більш детально пізніше в контексті смислової інтерпретації фільму.

Абсолютно не є важливим, чи дивилися ви фільм до того, як почали читати наш аналіз: із сюжетом у «Незворотності» все ясно з самого початку, навряд чи можна очікувати хеппі-енду вже з перших сцен. Крім того, епізод із зґвалтуванням героїні Моніки Беллуччі є досить відомим та назавжди увійшов в історію кіно через його скандальність. На прем’єрному показі на Каннському кінофестивалі 2002 близько 250 глядачів покинуло зал, при цьому деякі звернулися за медичною допомогою. Чи повинно це вас налякати? Анітрохи. Хто сказав, що катарсис від сприйняття творів мистецтва повинен приходити легко та безболісно? Одержимість Ґаспара Ное формою не завадила йому зняти досить глибокий в своєму меседжі фільм-випробування на міцність, нічний гімн безумству, що зриває всі денні маски благопристойності.

«Мої фільми не про секс! Вони про любов. Більше за все мені подобається знімати кіно, а на другому місці – танцювати та займатися любов’ю. Коли ти знімаєш фільм, то робиш видимими свої фантазії, свої сни. А сни часто бувають і страшними, і непристойними. Так само і моє кіно. Та цю частину, що наче сон, часом помилково приймають за провокацію. Що ж стосується конкретного насильства, жорстокості в моїх фільмах, то що ж, жорстокість є частиною нашого життя, нам доводиться бути жорстокими (або піддаватися певній жорстокості) навіть у звичайній суперечці».

Ґаспар Ное

«Це завжди страшно, коли трапляється з вами, а не з іншими» – цю фразу говорять Маркусу міські маргінали, обізнані в світі криміналу, які пропонують йому відшукати злочинця та помститися йому особисто, без надії на втручання поліції. Такою фразою можна було б описати думку, що породжує терапевтичний ефект під час перегляду будь-якого хоррора або трилера (коли щось страшне відбувається з кимось іншим, а не з глядачем). Але у «Незворотності» інша доля: це поезія бруду та болю, стоїчного прийняття фатуму й зла в самому серці людської природи, маніфест життя та смерті як його невід’ємної частини.

«Помста – це право чоловіка».

«Незворотність» дивитися дійсно важко: операторська робота виділяється серед інших, завдяки летючій та тремтячій камері, яка не часто є зафіксованою. Вона охоплює персонажів, наче в хаотичному, афективному стані. Незвичайна зйомка та низькочастотне звучання в початкових сценах стрічки провокували у глядачів фізіологічне неприйняття фільму. Сьогодні під час перегляду на екранах ноутбука або смартфона навряд чи можна досягти аналогічного ефекту (хто знає, цілком імовірно, шкода, що не можна). Саме зйомка є тут інструментом для вираження граничних станів людської психіки.

Маркус і П’єр (останній меншою мірою), погодившись на самостійні пошуки садиста в міських нетрях, серед перверсій і криміналу, перебувають у жалобній агонії. Цей стан знайомий майже кожному: горе, що випалює нутрощі, гнівне бажання помститися й одночасно заперечення того, що сталося, провокують поперемінно злість, паніку та фактично запаморочення. Реальність ущільнюється й разом з тим розчиняється в нічній порожнечі: червоно-чорні декорації нічного клубу для збоченців є своєрідним спуском у справжнісіньке пекло, де відбувається новий злочин (П’єр розбиває череп підозрюваного вогнегасником).

Протягом тих епізодів, де Маркус і П’єр шукають злочинця, ми спостерігаємо відчайдушне бажання помститися за те, що трапилося з Алекс. Маркуса розриває від злості, він хоче попри все знайти садиста й покарати його: для цього він силою утримує П’єра, розбиває машину, б’є свідків та агресивно допитує випадкових перехожих. «Помста – це чоловіче право», – так аргументують необхідність укладення угоди з ними двоє хлопців, які визвалися за грошову винагороду допомогти Маркусу та П’єру відшукати Солітера. Немає нічого поганого в пошуках справедливості, однак, Ґаспар Ное демонструє нам безсилля подібних рішень в глобальному контексті, відкриваючи власну прихильність поетичному сприйняттю реальності в дусі amor fati.

Насилля як імпульс

Жорстокість подається в «Незворотності» рушійною силою, імпульсом, що провокує рух буття. Ми бачимо фінальний за хронологією подій епізод вбивства на самому початку, в середині – моторошний та огидний в своїй суті епізод із зґвалтуванням, і лише потім усвідомлюємо, які саме кроки героїв стали причиною такого сценарію. Дрібний і незначний, на перший погляд, момент може порушити рівновагу й стати причиною справжнього зламу, акту руйнування, смертельної небезпеки. Відсутність серйозного ставлення до Алекс у Маркуса та його блазнювання (як і бездіяльність чи боягузливість П’єра) призводять до того, що дівчина лишається одна на темних міських вулицях.

З вічного кола насильства автор не бачить виходу: неминучість втручання зла й незворотність прийнятих персонажами фільму рішень – ось що лякає під час перегляду чи не найбільше. Тут слід згадати, що в квартирі Алекс над ліжком висить постер фільму «Космічна одіссея 2001 року» Стенлі Кубрика. Цей постер з’являється в ключовий фінальній сцені, де глядач раптово бачить вагітну Моніку Беллуччі, яка мирно лежить у себе вдома на ліжку. Ми чуємо, як на фоні Allegretto з 7-ї Симфонії Бетховена стукає годинник, немов відмірюючи час усій світобудові. Ґаспар Ное полюбляє в стрічках віддавати данину поваги своїм музичним, літературним і кінематографічним кумирам, але акцентоване цитування такого твору, як фільм Кубрика, не може бути випадковим, навіть з урахуванням своєрідної стилістики автора.

Відомо, що саме «Космічну одіссею» Ное називає своїм улюбленим фільмом:

«Фільм, який я дивився більше за всі інші – разів сорок, певно. Моє життя відразу змінилося, коли я побачив його вперше років у сім в Буенос-Айресі. Це був мій перший галюциногенний досвід, моє народження в якості митця, а також той момент, коли мама пояснила мені, як я народився. Без цього фільму я б ніколи не став режисером».

Ні для кого не є секретом: Стенлі Кубрик зняв фільм, сповнений думкою про те, що саме насилля в людському світі парадоксально пов’язане з розумом і поступальним рухом вперед, з історією та еволюцією самої людської істоти. Якщо це криється в серці людської природи, навряд чи можна подолати «незворотність» історії та вирватися з кола життя. У Ґаспара Ное майже весь час камера або літає та носиться як безтілесний дух-наглядач угорі над героями, або зафіксована намертво, проте виключно в фінальній сцені, вже після того, як ми побачили вагітну Алекс, камера починає обертатися, міняючи багато разів місцями небо та землю, закручуючись в нескінченну спіраль часу. В останні секунди стрічки ми спостерігаємо білий спалах, який виривається в космічний простір.

«Експерименти з часом» і вічне повернення

Алекс під час розмови з Маркусом і П’єром цитує книгу, де сказано наступне: «… нібито майбутнє вже відоме, що все вже написано, все вже розкрито, а докази –  це віщі сни». У фінальній сцені, на галявині дівчина читає філософський трактакт «Експеримент із часом» Джона Вільяма Данна. Його теорія базується на експериментах зі снами й прекогнітівними станами та стверджує, що в реальності всі часові виміри присутні вічно та неначе відбуваються «разом». Людська свідомість здатна сприймати цю одночасність виключно лінійно, але вирватися з неї можна уві сні: перетнути хиткі кордони минулого, сьогодення та майбутнього.

Більшість глядачів турбує питання, чи вижила Алекс у результаті зґвалтування та побиття, і що саме ми бачимо в кінці. Чи означає це, що вона не померла після того випадку, або що все показане у фільмі – це тільки жахливий сон головної героїні? Але якщо це сон, чи не є він фатальним віщуванням для неї?

«Все отдельные части акта произрождения, как-то беременность и рождение, пробуждали самые высокие и торжественные чувства. В учении о таинствах страдание считается святым; «муки родильницы» освящают его, – все будущее и произрастающее оправдывает страдания. Чтобы было вечное желание творить, чтобы воля к жизни вечно подтверждала себя, должны также вечно существовать и «материнские страдания»… Все это заключает в себе культ Диониса – я не знаю высшей символики, чем дионисическая»,

Фридрих Ницше. «Сумерки идолов, или как философствуют молотом»

Найімовірніше, що заключні сцени насправді мають більше значення для смислової інтерпретації, ніж для сприйняття сюжетної складової. Швидше за все, ми спостерігаємо символічну картину, адже якщо час руйнує все, то все розтерзане буде вічно відроджуватися, що підтверджують сумні очі немовляти-надлюдини на постері фільму Кубрика. Безсилля людини перед обличчям долі в картині Ґаспара Ное резонує з концепцією вічного повернення Фрідріха Ніцше. Якщо час замикається на собі знову і знову, немов Уроборос, що проковтує свій хвіст, велич людського духу полягає в прийнятті факту нескінченності страждань і відсутності прагнення до помсти й ненависті до життя.

У 2015 році Ное випустив еротичну стрічку «Любов», де вустами головного героя промовляє сам режисер: «Я хочу зняти фільм, сповнений крові, сперми та сліз». Для когось ця фраза буде здаватися вульгарною чи просто виключно провокацією, але що, як ми поглянемо на творчість Ное без упереджень? Кіномова Ґаспара Ное є діонісійською в своїй суті, позаяк він чи не в кожному фільмі демонструє любов до трагічності життя та його різнобарв’я, бажання святкувати кожен момент в його красі та фатальному жаху. Саме тому в його кіно завжди багато пристрасті, насильства та ностальгічного смутку, але разом з тим так багато неонової містерії музики й танців.

«Моя формула для величия человека есть amor fati: не хотеть ничего другого ни впереди, ни позади, ни во веки вечные…».

Фридрих Ницше, «Ecce Homo»

Руйнування та творчість

Ґаспар Ное в своїх фільмах активно досліджує тематику екстазу й насолоди наявною дійсністю. Його творчість нерозривно пов’язана з діонісійським началом – темним, шаленим і пристрасним, з буттям «тут-і-тепер». Не дарма в кіно Ное приділяє величезну увагу не тільки візуальній складовій, а й музичному супроводу. Музика як найбільш вільне мистецтво надає інструментарій для інтуїтивного пізнання істини, доповнюючи невербальні можливості кінематографу. Сюжетна площина хвилює Ґаспара Ное меншою мірою, хоча його картини не можна звинуватити в затягнутості або у відсутності розвитку оповіді.

Режисер, що так часто оспівує екстатичну мить, багато разів звертався в своїх фільмах не тільки до музики й танцю, презентуючи їхнє фактично ритуальне значення, але і до тематики пограничних станів і наркотичного безумства (якщо ви не бачили його останню стрічку «Екстаз» або стрічку «Вхід в порожнечу», що вже стала легендарною серед шанувальників Ное, рекомендуємо оцінити). У «Незворотності» Алекс промовляє наступну фразу: «Є речі, які не можна пояснити, наприклад, секс». Еротика також займає важливе місце в творчості Ное, який прагне до найбільш сміливих експериментів у кінематографі. Попри реалістичність образів, його персонажі далеко не завжди психологічні: вони займають символічне місце в його діонісійських кінематографічних містеріях, що затягують своєю суперечливістю, одночасно сентиментальністю та радикальністю кіновисловлювання.

«Незворотність» демонструє нам і те, як автор сприймає питання народження мистецтва. Вочевидь трагічно красива, кривава та даруюча розраду повнота життя нерозривно пов’язана з болем і насильством, зі смертю і жорстокістю, але саме все це й провокує творчість. Нам показують, як час руйнує все, стверджують, що краса і любов – ні що інше, як слід вічності, який вислизає, і лише мистецтво здатне врятувати красу від забуття. Ще Андрій Тарковський говорив про те, що «если мир в порядке, в гармонии, он не нуждается в искусстве. Можно сказать, что искусство существует лишь потому, что мир плохо устроен».

Понівечена насильником героїня Моніки Беллуччі є втіленням зганьбленої краси. Садист Солітер каже наступне під час акту насильства над жінкою: «Думаєш, тобі все дозволено, якщо ти красива?». Ці слова є втіленням вічного низинного прагнення людини зруйнувати красиве творіння через усвідомлення власної ущербності та невідповідності духовному або фізичному ідеалу. У новому столітті ці питання починають звучати досить актуально.

Краса «Незворотності»: інфантилізм, вибір, вуайєризм

«Незворотність», знята й випущена в прокат на межі століть, демонструє нам і стан нашого суспільства. Алекс у виконанні Моніки Беллуччі є втіленим ідеалом жінки, чистоти і всього того прекрасного, привабливого, теплого та світлого, що змушує наше серце битися частіше, і що так сильно манить спотворити це. Глядацький вуайєризм проявляється в процесі перегляду сцени насильства в інфернально червоному підземному переході. Цей епізод може викликати найрізноманітніші реакції й фактично є своєрідною перевіркою на «святенництво», витримку, але разом з тим і на внутрішню порядність.

Чоловіки в «Незворотності» до неподобства інфантильні. Ми спостерігаємо за П’єром, якого Маркус намагається познайомити з жінками та якому герої пояснюють деталі свого сексуального життя, а той навіть не відчуває себе приниженим. Маркус, в свою чергу, поводить себе зухвало з коханою жінкою, змушуючи її червоніти («А ти знаєш, що тобі вже не п’ятнадцять років?», – ось що чує він на свою адресу на вечірці), чіпляється до інших і вживає багато наркотиків, а в кінці ми навіть бачимо, як він краде у Алекс гроші, перебуваючи в її квартирі. Крім того, обидва чоловіки дозволяють Алекс так просто вийти на міські вулиці вночі, не дуже наполягаючи на тому, щоби провести її.

Ми спостерігаємо кожного дня руйнування краси й правди, але разом з цим саме наш усвідомлений вибір, як і неусвідомлені дії (іноді, особливо, неусвідомлені) призводять до трагічного результату, але виправити щось буває досить важко. «Незворотність» підносить героям урок страждання й болю. Маркус і П’єр починають діяти вже на стадії агонії, тому здійснений ними акт насильства є настільки ж суперечливим, наскільки ж і виправданим для глядача.

«Ведь только сильная боль является последней освободительницей духа, ибо только она одна умеет дать то великое истолкование, которое из каждого U делает X, настоящий, правильный X, предпоследнюю букву алфавита… Я сомневаюсь, чтобы такая боль делала человека лучшим, чем он был прежде; – но я знаю, что она делает его более глубоким».

Фридрих Ницше, «Веселая наука»

Алекс наснилося, що вона бачить роздвоєний підземний перехід. Хто знає, чи є у людини право вибирати шлях у реальності?

Ми приймаємо фатальний кінець разом з героями фільму, розмірковуючи про питання долі та часу під музику Бетховена, яка ще довго не виходить із голови після перегляду. Людина потребує мужнього прийняття життя перед обличчям траурної скорботі, але й про пристрасті та волю до звершень забувати не слід. І в незворотності є своя краса.

«В состоянии бесстрастия никому не дано услышать биение Времени. Чтобы этого достичь, необходимо своего рода беспокойство — милость, приходящая к нам неизвестно откуда».

Эмиль Сиоран, «Признания и проклятия»

Автор: Анастасія Капралова