«Джокер» Тодда Філліпса: дивовижне перетворення Хоакіна Фенікса в найяскравішого злодія поп-культури

7-го вересня 2019 року на Венеціанському кінофестивалі головну нагороду, Золотого лева, взяв фільм, заснований на коміксі. «Джокер» став головним фестивальним тріумфатором, хоча до оголошення нагород вірилося в це слабо. Однак, стрічка Тодда Філліпса виявилась настільки екстраординарною, що перед нею не встояло навіть венеціанське журі на чолі з Лукресією Мартель. Ажіотаж навколо фільму підігрівався ще до фестивальної прем’єри, як тільки стало відомо, що головну роль зіграє можливо чи не найталановитіший актор свого покоління – Хоакін Фенікс. І це по-справжньому його зоряний час.

Фільм розповідає історію Артура Флека (Хоакін Фенікс) – клоуна-невдахи, що живе зі своєю мамою (Френсіс Конрой) в задрипаній квартирі десь в одному з неблагонадійних районів міста Ґотем. Артур страждає від синдрому неконтрольованого сміху, постійно стає об’єктом для насміхання і побиття, приймає ліки від психічних розладів і проходить терапію. Його життя – це одвічна трагедія, в якій він сам не бачить ні щастя, ні втіхи. Однак, не зважаючи на це, він все ж мріє про кар’єру стендап-коміка, уявляє себе на вечірньому шоу Мюррея Франкліна (Роберт де Ніро), а також заглядається на миловидну сусідку (Зазі Бітц). Паралельно з цим Ґотем зразку 1981 року занурюється в хаос і беззаконня, а місцевий багатій Томас Вейн (Бретт Каллен) намагається стати мером, до кінця не зрозуміло, чи заради простої жаги влади, чи щоб це місто врятувати. Звісно, в такій ситуації нещасливому, але стабільному існуванню Артура закономірно приходить кінець.     

Американський режисер Тодд Філліпс зробив собі ім’я на трилогії «Похмілля у Вегасі», однак в 2016 році дещо змінив свій режисерський курс і зняв байопік-драму з елементами комедії «Хлопці зі стволами», а вже після цього взявся за «Джокера». Із самого початку Філліпс бачив в головній ролі лише Хоакіна Фенікса, який ще з 2014 року придивлявся до малобюджетних проектів, де можна було б дослідити персонажа злодія з коміксів. Для «Джокера» Хоакін розробив абсолютно новий і унікальний образ, не дуже спираючись на комікси-першоджерела, або інші образи з кіноадаптацій. За словами Фенікса, він хотів створити щось нове і задля цього схуднув на двадцять чотири кілограми, що виявилось одночасно і найважчим у процесі підготовки до ролі, і дуже допомогло актору, адже радикальне схуднення в дуже короткі терміни неминуче впливає на психіку. Залишається тільки сподіватись, що з психічним станом Фенікса буде все гаразд, однак таке схуднення однозначно позитивно вплинуло на образ Артура Флека. Сорокачотирьохрічний актор демонструє фантастичну, майже надприродну пластику, дивну суміш із найкращих робіт самого Хоакіна (наприклад, в «Майстрі» Пола Томаса Андресона») і рухів Ґолума з «Володаря Кілець». Але найбільшим досягненням Фенікса є хворобливий, дискомфортний і неконтрольований сміх, над яким актор чимало попрацював.

Однак, «Джокер» не зміг би виграти Золотого лева у Венеції лише завдяки старанням Хоакіна Фенікса (який, до речі, нагороду за головну чоловічу роль там не отримав). Подякувати треба і режисеру Тодду Філліпсу, який продовжує тенденцію задану Крейгом Мазіним і його «Чорнобилем», коли комедійний режисер робить радикально інший щодо своїх попередніх робіт продукт, і робить це феноменально успішно. Нова стрічка Філліпса дає новий і реалістичний погляд на кіно по коміксах, якого не було з часів «Темного Лицаря» Крістофера Нолана, а в певних моментах навіть перевершує ноланівську трилогію, особливо третю її частину, з якою «Джокер» тематично перегукується. Проте новий фільм реалізує ідеї нерівності між бідними і багатими більш витончено – екранні події подані дуже реалістично, саме так, як вони відбуваються в реальному житті. Нолан в своїй стрічці висвітлював бідність дуже умовно, «для галочки», в той час як Філліпс занурює нас разом з головним героєм в нетрища Ґотему і висвітлює ці нелюдські умови зсередини. Взагалі, в «Джокері» багато відсилань до кіно, головною з яких, безумовно, є рання творчість Мартіна Скорсезе. «Злі вулиці», «Таксист», «Король комедії» – Тодд Філліпс і не приховує, що надихався саме цими стрічками, що відчувається практично в кожному кадрі. А Роберт де Ніро у ролі ведучого вечірнього шоу – це взагалі прямий кивок в сторону Скорсезе. І можливо, таке надмірне цитування «співця Нью-Йорку» є одним з небагатьох мінусів стрічки, бо саме воно може відволікати від самої історії, особливо, якщо б вона була слабкою.

Проте історія в «Джокері» дуже потужна. Це без всяких «але» справжня драма. Артур Флек – маленька людина, яка постійно є під пресингом свого середовища. Він тут немов Акакій Акакійович Башмачкін з повісті Миколи Гоголя «Шинель», тільки в Артура замість роботи чиновником робота клоуна і хворобливий неконтрольований сміх, а коли його метафоричну «шинель» крадуть, він не помирає від хвороби, а починає повставати, а разом з ним повстає і свідомість, і місто Ґотем. Цікаво, що причини божевілля Артура навіть після повного перегляду залишаються загадковими, і це дійсно дуже вдале рішення. Філліпс міг би запросто піти по більш простому шляху і звинуватити в усьому суспільство, чи матір героя, чи просто піти по шляху шоураннерів Гри Престолів і звинуватити в усьому генетику. Втім, чіткої відповіді не буде, і не чекайте – шукати відповіді доведеться самостійно, але різноманітних натяків (які ще і суперечать один одному) Філліпс залишив багато. Тим паче, що в цьому сюжету «Джокера» допомагає прийом ненадійного оповідача – із самого початку глядачу дають зрозуміти, що не варто вірити всьому, що відбувається на екрані, тож слідкуйте уважно.

Слід зазначити, що в «Джокері», окрім режисури й акторської гри, на висоті і вся технічна частина. Костюми, реквізит і продакшен у фільмі чудові. Ґотем завжди був відображенням Нью-Йорку, тому естетика ранньої творчості Скорсезе передана тут відмінно. Місто в «Джокері» брудне, наповнене різноманітними маргіналами й бандитами, залите дощем і неоновим світлом – так само як і Нью-Йорк кінця 70-х початку 80-х. За це слід подякувати оператору Лоуренсу Шеру, що завжди знаходить цікаві ракурси і вміє спіймати гіпнотизуючу гру Хоакіна Фенікса під правильним кутом. При цьому, музика у «Джокері» більш старомодна – на фоні звучать композиції з 50-60-х, однак загальну атмосферу таке рішення зовсім не псує. Оригінальний же саундтрек записала ісландська композитор і віолончеліст Гільдур Ґуднадоттір, і її музика, тривожна і жагаюча, в певні моменти нависає над дійством немов грозова хмара, що передрікає несамовитий шторм.     

Звісно, у фільмі, який активно цитує раннього Мартіна Скорсезе, не могло б не бути насильства. Тодд Філліпс всіма правдами і не правдами вибивав «Джокеру» рейтинг «R». Тому ще до офіційної прем’єри на Заході розгорівся скандал. Причина – фільм «Джокер» начебто пропагує романтизацію масових вбивць і насильства. Звісно, скандал виник на пустому місці, тому що насильства на екрані в «Джокері» не багато, і щоб його перерахувати вистачить пальців однієї руки. Особливо смішно це виглядає на фоні того, що ще у травні цього року був фільм «Джон Уік 3», де вбивства рахуються десятками. А стрічка Тодда Філліпса взагалі не про насильство – це відсторонене спостереження за маленькою людиною, яка поступово втрачає все: роботу, сім’ю, мрії, моральні цінності і здоровий глузд. І хоча спочатку герой Хоакіна Фенікса викликає симпатію і навіть жаль, чим більше спостерігаєш за Артуром Флеком, тим більше бачиш, що в його очах проскакують іскорки божевілля, вогники майбутнього Джокера. І дивитись на це не менш цікаво, ніж, наприклад, на моральне падіння Волтера Вайта з серіалу «Breaking Bad».

Можливо, головною причиною такої критики є той факт, що вперше на екрані нам показують кінокомікс, в якому немає очевидної моральної противаги Джокеру. Проте, саме цим і цікава ця історія – в ній показаний світ, де немає героя, що зміг би протистояти злодію, і який міг би бути моральним орієнтиром для звичайних людей. Але така ситуація породжує ще більш цікаве питання: а чи може герой з’явитись у такому світі? Адже народження злодія тут досить закономірне. Чи може Джокер існувати без Бетмена? Фільм так само ухиляється від відповіді, однак певні висновки зробити можна. Одне сказати варто – Джокеру або іншому злодієві з’явитись в середовищі на кшталт Ґотема досить легко. В основному тому, що зазвичай зло – банальне. Бідність, байдужість, насміхання породжують злодіїв більш ефективно ніж будь-який мільярдер в трико. Мабуть, саме тому «Джокер» виявився настільки «болючим» фільмом для сучасності, тому що признати, що кожен з нас може бути частково причетним до створення великого лиходія, важко.

Одне можна сказати з упевненістю – «Джокера» ще будуть обговорювати дуже довго, а контроверсійність і скандали лише підливають масло в полум’я. Врешті-решт, «Таксиста» в 1976 році сварили приблизно за ті самі речі, за які зараз сварять стрічку Філліпса. Що ж, залишається вірити, що через сорок років про «Джокера» будуть згадувати так само як і про культову стрічку Скорсезе. Однак, для сучасності, де коміксове кіно домінує в мейнстрімній культурі, «Джокер» – дійсно «Таксист» свого часу і вплине на індустрію вже в найближчі роки.

Автор: Кирило Пищиков

поділитись