Геній Північного відродження Роже де ля Пастюр, також відомий під ім’ям Рогір ван дер Вейден, добре знайомий нашим постійним читачам і, сподіваємось, додаткового представлення не потребує. Його творчий спадок, однак, вартий того, аби приділяти йому увагу знову і знову. Серед творів, що лишив по собі Ван дер Вейден, є невелика (62,2 см × 54,4 см) картина «Читаюча Магдалина» (в іншому варіанті перекладу «Магдалинське читання»), написана на дубовій дошці приблизно між 1435 та 1438 роками.
Картина пережила майже чотири століття забуття, аж ось «спливла» у Гарлемі у 1811 році, після чого змінивши кількох власників зрештою у 1860 році була викуплена Чарльзом Локком Істлейком для Лондонської національної галереї. Зовнішній огляд твору виявив, що твір був дубльований з оригінальної дубової основи на основу з червоного дерева (західноіндійська світенія). Реставраційні роботи 1955 і 1956 виявили під шаром коричневої фарби, що покривала тло (мал.2) фрагменти двох фігур та інтер’єр. Стало очевидним, що «Магдалинське читання» в оригіналі було частиною більшого твору, чи навіть цілого вівтаря, а записане колись тло слугувало для того, аби надати картині вигляд самостійного твору. Хто і для чого відпиляв Магдалину, невідомо.
«Магдалинське читання» Рогіра ван дер Вейдена також цікаве тим, що воно стоїть біля витоків іконографії Марії Магдалини як грішниці та розпусниці, що кається. На перший погляд це твердження видається дивним – адже у створеному Ван дер Вейденом відстороненому та умиротвореному образі жінки з книгою на перший погляд не міститься жодного натяку на «гріх» чи «розпусту». Проте в середньовічному живописі сенс видають деталі. Натяки на гріховність, чи навіть еротизм були доволі стриманими – прядка волосся, що неслухняно випадає з під головного убору, або ж одяг, підбитий хутром (хутряний одяг на жінці XV століття міг розцінюватись як натяк на жіночу сексуальність). Проте якщо на цій картині можна спостерігати символи гріховності, то вона також повинна містити символи каяття і святості. В першу чергу це книга. Марія Магдалина читає молитвослов, і спокутує свій гріх у молитві. Її голову покриває біла тканина, в знак спокути і очищення. Також важлива деталь на картині – це чаша, яка стоїть біля Магдалини. Вона містить миро, підготоване для тіла Ісуса. Вона ж стане важливим елементом магдалинської іконографії.
Варіація іконографії Марії Магдалини як «грішниці, що кається» та сюжет «каяття Магдалини» міцно укорінилася у західноєвропейському мистецтві. Тема «розпусного минулого» святої не давала спокою багатьом поколінням художників. Але якщо у Середні віки та навіть на початку ранньомодерної епохи певні натяки на еротизм (як ми бачили на прикладі роботи Рогіра ван дер Вейдена) були доволі стриманими, то в наступні століття фантазії художників з приводу Марії Магдалини ставали все більш безсоромними. Для унаочнення наведемо декілька прикладів. Земляк Ван дер Вейдена Ян ван Скорел у 1530 році всього лише зобразив Магдалину у модному одязі і без головного убору, однак віддаючи належне іконографічній традиції, зобразив її з чашею миро (мал.3).
Через рік, у 1531 році італієць Тіціан Вечелліо зобразить Магдалину у каятті з неприкритими грудьми і розпущеним волоссям (мал.4). Інший, більш відомий варіант цього полотна датується 1565 роком, там Тіціан трохи «привдягнув» Магдалину (мал.5). В першому варіанті поряд з оголеною святою була лише чаша, в другому ми бачимо молитвослов, що лежить на черепі (вочевидь, символ перемоги над гріхом).
У 1606 році Караваджо напише картину «Екстаз Марії Магдалини» (мал.6), в якій релігійне переживання викликає очевидні асоціації зі станом еротичного задоволення. На плечі Магдалини ми бачимо довге пасмо волосся. На полотні Гвідо Каньяччі 1660 року каяття раптом застало Магдалину оголену на підлозі, поряд стоїть прозора чаша. (мал.7) Після XVII століття цікавість до Марії Магдалини (як і до релігійних сюжетів в цілому) помітно стихає, однак вже у XIX столітті її образ потрапляє у поле зору прерафаелітів. Данте Габріель Росетті у своїй акварелі 1857 року «Марія Магдалина, що покидає дім насолоди» (мал.8) знову експлуатує тему «розпусного минулого» християнської святої. Росетті, однак, робить це досить витончено, на відміну від Жюля Жозефа Леферна, що у 1867 році вирішив вразити буржуазну публіку картиною «Марія Магдалина у гроті», де оголена фігура звивається чи то в релігійному, чи то у еротичному екстазі (мал.9).
Тут саме час задатися питанням: наскільки образ Марії Магдалини як розпусниці наверненої у святість відповідає дійсності? Для цього звернемося безпосередньо до Євангелія. Можливо для когось це буде несподіванкою, але жоден з чотирьох євангелістів не згадує про Марію Магдалину як про грішницю чи розпусну жінку. У Євангелії від Луки (глава 8, вірш 2) ми знаходимо наступне: «та дехто з жінок, що були вздоровлені від злих духів і хвороб: Марія, Магдалиною звана, що з неї сім демонів вийшло». З цього уривку стає зрозумілим, що Марія Магдалина була біснуватою, але не «грішною» і не «розпусною», тому живописний образ «грішниці, що кається», є надуманим, адже гріх передбачає за людиною її вільний вибір, а біснування відбувається супроти її волі. То ж в чому мусила каятись Магдалина? У всіх чотирьох Євангеліях Марія Магдалина згадується серед жінок, що слідували за Господом, і яким янгол першим сповістив про Воскресіння, коли ті принесли миро, аби намастити ним тіло Христа (жони мироносиці).
Але звідки ж тоді взявся образ «грішної» Магдалини? Всьому біда «Золота легенда» Якова Ворагінського. «Золота легенда» – це датована 1260 роком збірка оповідок, що ґрунтувалися на основі відомих релігійних та історичних текстів, будучи при цьому, однак, добряче здобрена апокрифами, фольклором та навіть просто багатою фантазією автора (мал.10). Окрім всього в Золотій легенді у довільній формі було викладено історії з життя святих. Як не важко здогадатись, одна історія була дивовижніша за іншу. На сторінках книги автор і сам неодноразово нагадує, що достовірність тієї чи іншої історії знаходиться під сумнівом. Саме у Ворагінського ми вперше натикаємось на згадку про Магдалину-розпусницю. Доброму імені святої жінки могло б, насправді, нічого не загрожувати, якби не шалена популярність Золотої легенди в добу пізнього Середньовіччя – самих лише рукописів до наших днів збереглося більше тисячі. У XV столітті Золота легенда була перекладена майже на всі європейські мови і після винайдення друкарського верстату швидко розповсюджувалась вже у друкованому варіанті. В якийсь момент це призвело до такої ситуації, що християнська релігія стала знайомою для широкого загалу більшою мірою завдяки Золотій легенді, а не власне Біблії. У добу реформації цю книгу піддавали нищівній критиці, і її популярність помітна впала, однак, як ми бачимо на прикладі Марії Магдалини, деякі помилкові судження міцно прижилися у християнському середовищі і знайшли своє вираження у мистецтві.
Велика омана, фактично наклеп на святу людину, який живописці зводили протягом кількох століть. Проте чи варто тепер надавати цьому моральну оцінку? Можливо цей «неканонічний» образ, ліричний, романтичний і еротичний – є також по своєму прекрасним і цінним? Втім, якщо Караваджо або Леферн ображають ваші релігійні почуття, просто переведіть свій погляд на «Магдалинське читання» Рогіра ван дер Вейдена.
Автор: Руслан Штурм
