29-го квітня 2017 року в літературному клубі «Пломінь» відбулась лекція, присвячена явищу диктатури та дослідженням цього явища видатним німецьким філософом права Карлом Шміттом. Лекцію проводив політичний філософ Олександр Маслак, що трагічно загинув під час автокатастрофи 6-го вересня 2017 року.
Карл Шмітт – дуже плодовитий автор, який розбирав багато питань, в першу чергу пов’язанних з правознавством, філософією, політикою, якоюсь мірою з історією права, частково з геополітикою. Очевидно, що питання, яке ми розглядатимемо сьогодні є лише невеликим сегментом з творчості Карла Шмітта. Дослідники та критики творчості К. Шмітта сприймали його книги, його есе саме через цю концепцію, тобто через концепцію диктатури, концепцію суверена, суверенної влади та концепції розрізнення легітимності і легальності.
Чому саме це питання? Чому саме сьогодні? Чому воно може бути важливим? Важливим воно може бути тому, що, по-перше, сьогодні 29 квітня і всім відома історія, що 29-го квітня 1918 року в Україні було проголошено правління Павла Скоропадського. На тому етапі це була певного роду диктатура, пізніше апостеріорі її охарактеризували, як спробу реанімації монархічного ладу в України, хоча критики Скоропадського ще при владі самого гетьмана звинувачували його у спробі реставрацій монархії, а пізніше середовище на чолі з Липинським переформулювали так би мовити Гетьманат, як певний вид монархічного правління. Разом з тим, коли ми звернемося до творчості Карла Шмітта, ми побачимо, що, в принципі, розрізнення між монархією багато в чому в сучасному світі в певних формальних моментах може зникати. Чому це так, ми залишимо поки це питання на потім.
Ще один фактор, який вплинув на вибір теми, полягає в тому, що під час нашої дискусії в клубі «Пломінь» з Оленою Семенякою та Святославом Вишинським, Святославом Вишинським було підняте питання про те, що Москва і тепер проводить диктатуру, і наскільки це погано та чим це все може закінчитись. Я зробив певні ремарки у відповідь, де сказав, що розуміння диктатури, яке зараз пропагується в Україні трохи обмежене, ну і зрештою апелював до творчості Карла Шмітта. І скоріше за все, наша лекція буде побудована за мотивами Карла Шмітта, окремі його концепції будуть згадані. Сьогодні я зроблю спробу перекласти реалії, які зараз існують в Україні, які існували майже сто років тому, на певні елементи творчості Карла Шмітта.
Карл Шмітт розпочав свою творчу діяльність у перші десятиліття ХХ ст.. За поглядами він був католиком, консерватором і монархістом. Є один суттєвий нюанс, він вважав себе католиком, казав: «Я є католиком, як листя на дереві є зеленим». Разом з тим, багато дослідників називають його католиком після культуркампфу. Відомий факт, що в 70 рр. ХІХ ст. в Німеччині відбувався культуркампф: канцлер Бісмарк почав утиск католицької церкви, обмежив її права у сфері освіти, в сфері пропаганди тих або інших релігійних ідей. Ця акція тривала недовго, але разом з тим позиції католицької церкви були сильно підірвані і відбувся певний скачок секуляризації в Німецькій імперії, в першу чергу в Пруссії і також на Німецьких землях.
Сам Карл Шмітт походив не з Пруссії, але цей процес відбився і на його особистому досвіді. Він себе декларував католиком, але його повсякденне життя було далеке від ідеалів католицизму. Він покинув свою першу дружину, одружився вдруге всупереч нормам католицької релігії, за це його відлучили від причастя. Така певна роздвоєність відбилася на його творчості. З одного боку він декларував свою вірність основам католицького соціального вчення, а з іншого боку він значною мірою його змодифікував. Так він міг шанувати Августина або Фому Аквінського, і разом з тим, в його творах ми майже не знайдемо посилань на цих авторів, окрім як в так званій «Політичній теології». Там міститься цікавий розбір багатьох елементів католицької теології. Карл Шмітт розглядає, як теологічні уявлення відображаються на формуванні правових понять і категорій. Інший цікавий факт полягає в тому, що він був прихильником монархії, але вважав, що монархія в Німеччині була знищена в 1918 році під час Листопадової революції і будь-які спроби реставрації монархії у Німеччині чи Австрії вже є нереалістичними. Він називав ці спроби політичним романтизмом. Карл Шмітт намагався знайти якийсь протест монархії і він знайшов цей протест у понятті диктатура. Це поняття у нього асоціювалося на той час з фігурою генерала Гінденбурга, який згодом став рейхсрезидентом, та можливістю запровадження рейхспрезидентом надзвичайного стану і унеможливлення приходу до влади парламентським шляхом різних крайніх партій. Він вважав, що саме цим можна буде зупинити процес руйнування німецької державності. Коріння цього руйнування він вбачав у парламентському ладі, який тоді запанував у 1918-19 р.р. у Німеччині завдяки Веймарській конституції.
Шмітт дуже критикував тогочасний німецький парламентаризм, вважав, що всі проблеми тогочасної Німеччини зумовлені нечесною грою різних політичних груп, які стоять за тими або іншими парламентськими партіями. Він вважав, що це призводить до політичного хаосу і знищить саму Німецьку державність. Значною мірою це і відбулося згодом. До влади прийшли націонал-соціалісти. Шмітт до них ставився з певною дистанцією, хоча намагався вести націонал-соціалістичне правління в певне конституційне русло. Він пішов на співпрацю з режимом, написав кілька праць, присвячених правовим аспектам державної влади, на той час диктатурі Гітлера. Його не було належно оцінено, досить швидко він став напівдисидентом, потім відійшов від справ взагалі. Противники Карла Шмітта в науковому середовищі часто згадували Шмітту співпрацю з нацистами.
Чому Карл Шмітт критикував парламентське правління і ті уявлення про правову державу, які поширились на тогочасну Німеччину та стали аксіомою у правознавстві навіть і зараз? Всі ми чуємо розмови про ідеал правової держави, про диктатуру закону, кожен рік ми читаємо в пресі, в ЗМІ, що ми повинні служити закону і, не зважаючи на всі ці запевнення, ми бачимо, що в Україні вже 25 років панує правовий нігілізм. Карл Шмітт перетлумачив ці твердження і зробив у своїй праці «Легальність легітимність» цікаву класифікацію. Якщо раніше ті або інші форми держави класифікували відповідно до форми правління: монархія, тиранія, демократія або республіка, то він класифікував держави за кількома типами. Перший тип – це так зване законодавче правління.
Власне те, що ми маємо на увазі, коли вимовляємо словосполучення парламентське правління, правова держава і т.д.. Коли ми кажемо про законодавче правління, головним регулятором всього, що відбувається в державі, є норма закону. Норма закону встановлена законодавчим органом – парламентом. Законодавча норма є незалежною від особи того або іншого посадовця. Посадовець може бути морально поганим або морально добрим, він може мати свої інтереси, але якщо є певна норма закону, він її повинен дотримуватись, а хто порушує закон, має за це бути покараний. Фігура законодавця, яка приймає цю норму в парламенті, стає центральною в державі. І це призводить до певного роду проблем. З одного боку, закон святий та його порушувати не можна, з іншого боку, законодавець може з такої позиції приймати будь-що. Він може приймати найабсурдніші норми, в тому числі й ті, які могли би зруйнувати саму державу. Варто зазначити, що у Карла Шмітта було розрізнення між конституційним правом і конституцією.
Конституція – це засади співжиття суспільства, те що конституює ту або іншу країну як політичне утворення, а не лише географічний ареал. З іншого боку, є певні норми, які уможливлюються конституцією, це і є конституційне право. На певному етапі, коли ідеал законодавчої держави досягає певною мірою абсурду, починається процес руйнування. Він наводить цікавий приклад, який більше підходить до України, ніж до часів Німеччини 1932 року. Шмітт каже, що правова держава це те, що потрібно нам і нашим кумам. Загроза існування самодостатньої законодавчої держави для Шмітта була очевидною і першорядною. Він бачив, що є перепони і висував певні альтернативи, які він вбачав в інших формах держави.
Шмітт виділяв ще три форми держави: держава правосуддя, держава уряду і держава управління.
Держава правосуддя, за описом К. Шмітта, більшою мірою у нас може асоціюватися з країнами так званого англосаксонського або загального права. Тобто країнами, де надзвичайно велику вагу грає суддя і його прецедентне рішення. Тобто суддя приймає рішення в конкретному випадку, це рішення є прецедентним, але воно не є універсальною нормою, воно не є пунктом закону і відповідно воно не залежить від волі того чи іншого парламентаря і парламентської більшості чи меншості.
Ця форма держави, на думку К. Шмітта, була поширена в епоху домодерну, вона характеризується Шміттом як та, що просто зберігає наявний лад, консервує його. Це така собі форма консерватизму, за описом дуже гарно підходить до тогочасної Англії. Дві інші форми правління подобались самому Шмітту і він намагався обґрунтувати їх теоретично. Це власне держава уряду та держава управляння. Держава уряду – це держава, де все, що відбувається в політичному та правовому полі, залежить від суверенної волі володаря. Хоч із цього взагалі відпадає потреба до розрізнення тих або інших форм правління, монархії чи диктатури, будь-яка особова форма правління, там де є суверенна воля володаря, являє собою державу уряду. І на думку Карла Шмітта, така форма держави є оптимальною, коли ми хочемо здійснити якісь радикальні зміни. Чи ці зміни будуть революційними, чи вони будуть реакційними, чи якимись іншими, саме децизія (decision) є визначальною у функціонуванні цієї держави. Через це філософію права Карла Шмітта досить часто називають децизіонізмом.
Розглядаючи питання легітимності, варто зазначити, що ключовим в понятті легітимності є походження. Згідно з політичною теологією католицизму, вченням Фоми Аквінського, головним критерієм є трохи інше: крім походження, існує ще дотримання певних норм католицької релігії і природного права, тобто права, яке дане природою: охорона приватної власності, охорона життя людей, дотримання певних норм справедливості, при судочинстві та створенні законів. Все це повинен охороняти монарх. Коли монарх цього не дотримується (за вченням Фоми Аквінського), він перестає бути монархом, він починає бути тираном і відповідно населення отримує право на повстання та повалення цього монарха. В епоху абсолютизму в ХVIII ст. це все було поступово зігноровано. Більш популярною стала теорія про божественне право королів і теологічні аргументи про те, що будь-яка влада дана від бога, а критерії її – це походження. До цієї теорії божественного походження апелювали більшість романтиків і монархістів, легітимістів. Тут ми можемо зробити посилання до інших філософів права попередніх епох – Хуана Картеса і Хаіме Бальмеса. Перший – іспанський католицький теолог, політичний мислитель; інший – каталонсько-іспанський монархіст і консерватор.
На відміну від інших політичних і католицьких консерваторів ХІХ ст., вони прийшли до специфічних висновків. Коли політичні романтики виступали за реставрацію легітимної монархії, Хаіме Бельмес і Хуан Кортес казали, що божественне походження є важливим критерієм, але все-таки ми повинні говорити про інше, про те, що зараз ми можемо бачити випадки, коли теоретично може бути легітимний монарх, але він не дотримується певних засад католицького вчення або природного права. Ми очевидно отримуємо право на спротив відповідно до католицького політичного віровчення. З іншого боку, може не бути легітимного монарха, тим не менш, нам треба зупинити якісь руйнівні процеси, які відбуваються в суспільстві: революції, розпад суспільної моралі, війна всіх проти всіх і т.д. І ми встановлюємо диктатури, головна мета цього диктатора збігається з постулатом католицького віровчення – це забезпечення гарантії загального блага, тобто дотримання правильних норм природного права і засад релігії. Тут навіть не стоїть питання про якісь цінності, тут стоїть питання про те, щоб зупинити хаос. Ці концепції вплинули на Карла Шмітта, він їх переосмислив і таки підійшов до ситуації, яка склалася в Німеччині в 20-30 роках саме з цих позицій, що треба в першу чергу зупинити хаос.
Якщо ми зупиняємо хаос, ми встановлюємо диктатуру, але знову ж таки, чому ця диктатура повинна бути підтримувана населенням, звідки вона може отримувати цю легітимність. На той час у Німеччині панував гурт правознавців і філософів, які стверджували, що все, що прийнято законодавцем, все є законом, відповідно, яка може бути диктатура та відміна Веймарського законодавства, якщо у нас є закон.
Переходимо до поняття суверену і легітимності суверена, розрізнення легітимності і легальності та власне поняття катехонічності влади. Оскільки постає питання про те, що влада повинна зупинити якісь процеси розпаду, процеси наростання хаосу, очевидно для всіх, що це може бути річ неформальної легальності і постає питання про формальне скасування законів. Юридичне оформлення цього скасування законів Шмітт обґрунтовував дуже гарним формулюванням: «Суверен – це той, хто запроваджує надзвичайний стан».
Що таке надзвичайний стан? Зрозуміло, що зупиняється дія певних законів, зупиняється дія певних свобод. Є гарний німецький відповідник цього слова – Ausnahmezustand, тобто стан без назви. Людина, яка це провокує, певним чином повторює стан творіння: нічого немає, законів немає, він встановлює певний порядок, зупиняє хаос і впорядковує дійсність. Таким чином, він виступає в ролі суверена, і цей акт чимось нагадує божественне чудо. Та людина, яка встановлює цей надзвичайний стан, виступає в ролі суверена і в ролі катехона. Катехон – це термін, запозичений із Нового Заповіту, там є згадка в послання до коринтян апостола Павла, про те, що коли впаде катехон, двері беззаконня відкриються і прийде Антихрист. Цікава метафора, яка потім буде застосовуватись консервативними мислителями протягом всього ХІХ – ХХ ст..
Катехон – це певний стримуючий фактор, він сам по собі може бути морально нейтральним, тобто не керуватися тими або іншими засадами католицької релігії чи цінностями, чи чимось подібним, його функція суто превентивна і це багато в чому має паралелі з політичною теологією раннього християнства, коли поняття катехону асоціювалось багатьма патристами з Римською імперією. Та Римська імперія сама по собі язичницька, вона може мати злі риси, може переслідувати християн, але, разом з тим, вона виконує суто превентивну функцію в стримуванні хаосу і розпаду суспільства. Щось подібне і пропагував Карл Шмітт: коли суверен встановлює надзвичайний стан, він виходить не з позиції легальності, юридичних норм, а він виступає з позиції вищої легітимності.
Ми можемо проектувати все це на українську реальність 1918 року, бо ситуація відбувалась майже ідентична. Був самопроголошений законодавчий орган у вигляді Центральної Ради, який фактично свої функції не виконував і, разом з тим, він не був ніким обраний, а був просто сформований представниками парламенту. Вони приймали універсали, різні постанови, конституцію в останній день свого існування. Це законодавство не виконувалося на місцях, панував хаос. Тобто декларована Центральною Радою соціалізація землі перетворилася в стихійний її розподіл, який супроводжувався конфліктами не лише між селянами і поміщиками, але і між самими селянами. Український уряд не міг гарантувати виконання умов встановлених Брестським миром між Україною та урядами держав-учасників Першої світової війни, таких як Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія та Османська Імперія, відповідно в його легітимності почали сумніватися держави, які на той час визнали незалежність України, вони почали думати, що мають справи з урядом, який не здатен дотримати певної угоди акту міжнародного права. В цьому випадку зібрався з’їзд хліборобів і ними було сказано, що потрібен гетьман, гетьмана було обрано і він фактично виступив у ролі суверену, який намагався зупинити хаотичні процеси. Це з певних обставин не вийшло, закінчилось все це падінням гетьмана і буквально за місяць УНР зникла.
Коли ми кажемо про актуальність того, що ми називаємо диктатурою, не йдеться про те, що хтось хоче встановити досить жорстку владу. Сам Шмітт досить дотепно кепкував про це в передмові до свого есе «Диктатура» 1921 р. Він пише, що будь-яку централізовану владу на чолі з авторитетним представником, ми зазвичай називаємо диктатурою. І Наполеона називаємо диктатурою, і Папу Пія ІХ, абсолютно різних осіб, які керувалися у своїй діяльності різними мотивами і за формою правління були абсолютно різними феноменами. Ця проблематика повинна бути розглянута в зовсім іншому ракурсі, тому що коли ми просто сперечаємось, чи потрібна нам сильна рука, ми входимо в ту сферу, яка вже давно проговорена правознавцями і політологами ХХ ст., ми можемо в цьому словесному колі довго блукати, поки не прийдемо до розмежування того, що ми вважаємо диктатурою, чому вона потрібна, або чому вона не може бути потрібна зараз.
Знову нагадаю, що це була скоріше лекція не про Шмітта, а по мотивам Шмітта у контексті певної дати. Можна сказати, що стихійне шміттіанство в Україні проявилося задовго до творів самого Шмітта.
Автор: Олександр Маслак
