Уявімо собі – світ вітає появу ентузіаста небаченого масштабу, готового взятися до написання принаймні більш-менш вичерпної історії людства, не тільки пускаючись у аналіз, а й приділяючи достатню увагу фактам. Для завершення такої роботи знадобилось би списати не одну сотню, а можливо й тисячу томів – і все це за умови, що тривалості людського життя вистачить для реалізації такого задуму. Виною тому невпинна мінливість світу. Перетнувши межу первісного характеру організації суспільства, окремі народності пустились у довгий забіг із заснування культур, які з’являлись і згасали. Така сама доля спіткала й великі ідеї та релігії, котрі, покинувши власні колиски та озброївшись мечем і словом, ширились світом в умовах постійної боротьби. У світі метаморфоз, що віддавна норовив вислизнути з-під людських ніг, історія у звичному її розумінні перейняла на себе роль свідка того, як суспільства ставали «інакшими». І тільки людям, здатним поглинути углиб речей, відкривається інша картина, на арені якої діють більш стійкі та тривалі сили.
Причетним до цієї когорти був французький психолог, антрополог, соціолог та історик Гюстав Ле Бон. В одній зі своїх найвідоміших праць «Психологія народів», виданій у 1894 році, він зробив спробу заглянути за авансцену видимості й віднайти там міцні основи життя людських спільнот. Такі пошуки увінчалися висуненням тези про існування особливої душі раси – основи будь-якої великої цивілізації та могутньої сили, що єдина задає головний вектор розвитку кожного народу. Одразу варто уточнити, що попри схильність до біологічного трактування расової природи, дослідник не обмежується виключно ним, об’єктом його розгляду є саме історичні раси – народи, утворення, що сформувались історично внаслідок завоювань та міграцій, які протягом тривалого часу співіснування на початковому етапі різних етнічних одиниць змогли викристалізувати уніфікований набір ментальних ознак. І саме особливості душевної конституції кожного народу пояснюють відмінності у долі кожного із них.
Гюстав Ле Бон був сучасником розквіту колоніальних імперій, чия влада поширювалася на докорінно відмінні народності, тож «Психологію народів» він відкриває критикою практики застосування законів метрополії до колоній. Європейські просвітницькі ідеали, стверджує він, абсолютно не пасують відмінним за духом соціальним організмам, тож неможливо навіть за допомогою активної освітньої політики привести різні народи, що проживають на теренах великої імперії до єдиного рівня, адже життя кожного з них є обумовленим набагато складнішими нераціональними механізмами. Таким чином дослідник фактично знецінює роль установ як таких – не варто сподіватися на глибокі зміни у ставленні представників іншої раси до оточуючих речей, так як саме установи є продуктом народної душі, а не навпаки, бажання нав’язати власний світогляд може бути реалізоване виключно через прийняття характерних рис душі ініціатора, що є надзвичайно складною задачею, яка потребує ідеального збігу багатьох обставин – принаймні якихось задатків схожості, сприятливих впливів середовища, кількості, тривалого часу співіснування тощо. Взірцем для французького дослідника, котрий неодноразово у тексті праці виказує свою неабияку пошану до англосаксонської раси, є британський стиль ведення колоніальних справ, котрий прагнув залишати максимально недоторканими звичаї та їх похідні на підлеглих територіях, обмежуючись здебільшого контролем за зовнішньою політикою та стягненням податків. У подальшому саме таку практику колоніалізму Ле Бон назве єдиною гарантією тривалого існування великої імперії.
Втім, необхідно повернутися до початку. Жоден народ на будь-якому рівні розвитку не здатен існувати без історичної пам’яті, що слугує методом постійного відновлення єдності колективу, благо консолідуючих факторів вистачає – від віри у спільного тотемного предка, до культу героїв та звичайної пам’яті про пращурів. Але що підштовхнуло Ле Бона до розуміння раси у характерному вигляді, де померлі покоління шляхом усталених поведінкових норм, міцно вкорінених у людському підсвідомому, фактично домінують своїм впливом над живими представниками, які, не замислюючись, коряться невідомому голосу із минулого у кожному акті свого життя? Найпоказовішим для нього є приклад долі американського континенту. Попри схожість природніх умов у північній та південній його частинах, подібність в політичних устроях та установах – адже латиноамериканські республіки копіювали конституцію Сполучених Штатів – історичний шлях розвитку США різко виділяється посеред південних сусідів. І Ле Бон знаходить відповідь на питання причин такої відмінності у характерах народів, котрі колонізували Америку. Тож саме прогалина, що пролягає між характерами англійців та іспанців, визнається дослідником тим фактором, що обумовлює таку різницю у долях держав.
Озброївшись наміром ґрунтовно дослідити обрану проблематику, французький дослідник не міг оминути питання типології рас, тож серед них він визначає первісні, нижчі – здатні породити лише перші паростки культури, середні – творці вагомих культур, та вищі – творці високих культур, коло яких обмежено виключно приналежністю до індоєвропейської групи народів. Основних інструментів поділу, що опинились у руках Ле Бона, було два – розум та характер. І якщо усі типи відрізняються між собою за обидвома мірилами, народи, приналежні до вищого ступеню, різняться виключно характерами. Саме особливі якості характеру окремих народів дозволяють їм засновувати величні цивілізації, позначаючись на усіх її елементах, від мови та звичаїв до мистецтва та воїнської організації, і саме у псуванні цих якостей лежить основна причина неодмінного падіння цих колосів – впевненість у безпеці та зніженість може занурити суспільство у беззахисне становище перед сильними конкурентами, котрим не обов’язково бути рівними за культурою, а достатньо лише відчувати надлишок волі.
Але на цьому характеристика наведеної Ле Боном типології не завершується, вона містить один особливо різкий випад супроти різнорідних прибічників всезагальної рівності, у першу чергу соціалістів. Вже продемонструвавши, що європейська освітня та політична системи не можуть бути безболісно, а головне якісно пересадженими на інший субстрат з причин незрозумілої для людей, сформованих просвітницькими ідеалами, відмінності у ставленні інших народів до світу, французький дослідник висуває тезу, що опонує прибічникам уявлень, згідно яких розвиток цивілізації повинен неодмінно привести до рівності людей. Ле Бон же натомість стверджує, що вищі раси тим і відрізняються від нижчих, що їх склад є неоднорідним, і чим більш розвиненою є цивілізація, тим більш наочною повинна ставати диференціація людських типів всередині неї. Таким чином прагнення рівності стає еквівалентом прагнення нищення здобутків цивілізації та скочування у первісний стан.
Слідуючи головній меті – розкриттю ролі народної душі як основи народної історії – «Психологія народів» надає доступ до багатьох різнопланових та в багатьох випадках оригінальних тверджень автора, що зачіпають широкий спектр питань, від історії релігій, характеру їх прийняття новонаверненими народами – фактично народні вірування, згідно уявлень Ле Бона, є сталими, усі численні випадки змін релігії народами є лише формами зовнішньої адаптації – до питань паралелізму розвитку цивілізаційних елементів та причин занепаду високих культур. Попри заявлений самим автором формат праці як стислого резюмування в рази більшого масиву напрацювань, вона стає неоціненним джерелом інформації для багатьох шукачів із різних сфер знань про людину.
Крім того дана праця, здається, може мати ще одну, на цей раз специфічну аудиторію – це люди, спраглі за інакшим характером буття, ніж той, котрий пропонує їм сучасний світ, скуті безпросвітною тугою за Золотим Віком. Незалежно від того у якому часовому проміжку ними локалізується дана ідеальна доба, їм почасти небезпідставно може здаватися, що сучасна людина скоїла величезний стрибок до виродження, придушивши здорові інстинкти, продавши душу комфортному існуванню та не знаючому міри задоволенню минущих потреб. Тож Ле Бон несвідомо став одним із тих, чиї намовляння можуть принести із собою долю втіхи для вищезгаданого типу.
Автор: Іван Калюга
