Дух згасаючоï епохи в дев’ятій стрiчцi Квентiна Тарантiно

Квентін Тарантіно повернувся зі своєю дев’ятою і, судячи з усього, передостанньою стрічкою «Одного разу в Голлівуді». Історія розгортається в переломному для американської культури 1969 році, а Тарантіно пропонує нам стежити за трьома фактурними героями: Рік Далтон (Леонардо ДіКапріо) – в минулому популярний актор, що зараз переживає не найкращі часи в своїй кар’єрі, його дублер та друг Кліфф Бут (Бред Пітт) і молода голлівудська зірка Шерон Тейт (Марго Роббі). Шерон разом зі своїм чоловіком Романом Поланскі поселяються поруч з будинком Ріка Далтона, і всього один такий хід дозволяє Тарантіно провести лінію між реально існуючими героями на кшталт Тейт і Поланскі і вигаданими у вигляді Далтона і Бута.

Повністю переказувати сюжет нової стрічки Квентіна заняття одночасно безглузде і шкідливе. «Одного разу в Голлівуді» дуже нетипове кіно для творчості Тарантіно, і навіть у порівнянні з іншими картинами режисера, здається, що дев’ята стрічка зовсім «ні про що». Ми просто спостерігаємо за декількома днями життя цієї трійці. Вони працюють, тусуються, вирішують свої проблеми, радіють, але класично вибудуваного сюжету у фільмі немає. Однак, тут є один сюжет, що частіше зустрічається у житті звичайної людини, а не кіногероя – це відчуття епохи, що минає, яке Тарантіно передає на всі сто відсотків. Щось подібне кожен з нас відчував ще в дитинстві, коли наступали останні дні літа. Для Квентіна 1969 рік був буквально чимось подібним – йому було всього шість в тому році, і, судячи з його ж слів, він досить чітко пам’ятає той час. Трагічні події, що трапились в домі Поланскі, жахнули Голлівуд того року і кардинально змінили відношення до культури хіпі, а також стали символом смерті старого класичного Голлівуду. Не дарма вже Новий Голлівуд в сімдесятих звертається до більш похмурих, цинічних і  гостросоціальних тем. І в новій стрічці Тарантіно яскраво виражає саме це почуття, коли одна епоха назавжди змінює іншу. В фільмі це навіть показано досить буквально у персонажі Романа Поланскі, якого Рік Далтон вважає майбутнім кінематографа, але самому герою Ді Капріо в цьому майбутньому не має місця.   

Ще до прем’єри фільму в Каннах ходили чутки, що «Одного разу в Голлівуді» буде найбільш особистою стрічкою культового американського режисера. І це дійсно так. Вся трійка головних героїв нібито відображає різні аспекти особистості Квентіна. Шерон Тейт – щаслива, яскрава, трохи наївна, але нескінченно закохана в кіно і Лос-Анджелес. Рік Далтон – вже не молодий чоловік, що часто сумнівається у власних здібностях, страждає і вічно шукає себе та своє місце в Голлівуді. І, нарешті, Кліфф Бут – темна конячка, рішучий і впевнений в собі чоловік, що не боїться насильства, а якщо потрібно, то готовий і полагодити антену на даху дому, і надерти зад самому Брюсу Лі, коли останній почне багато випендрюватися. Всі разом вони і утворюють особистість самого Тарантіно. Цікаво, що коли Квентіна запитали, в якому з героїв він хотів би більше всього бачити себе, режисер обрав саме Шерон Тейт, яка представлена у фільмі (та й у всій фільмографії Тарантіно) найбільш чистим, світлим і добрим персонажем.

Багато режисерів у віці Тарантіно часто впадають в рефлексію «а-ля Фелліні» і починають знімати глибокодумне рефлексивне кіно про свій шлях, заслуги і тому подібні речі. Найчастіше до Фелліні і його «Вісім з половиною» дотягнутися не вдається нікому. У той же час Квентін в схожій ситуації обрав зовсім інший шлях. Замість того, щоб зосередитись на рефлексії свого власного творчого шляху, режисер звертається до таких героїв як Кліфф Бут і Рік Далтон. Він – режисер, що вміє знаходити глибину там, де ніхто інший і не наважиться шукати.

Його герої (окрім Шерон) – невдахи середньої руки, що намагаються залишитись на плаву в цьому всепожираючому океані Голлівуду. І Тарантіно щиро зізнається їм у любові. Є щось дивне в тому, як герой Ді Капріо плаче від того, що маленька дівчинка хвалить його акторський талант, при цьому глядацький зал замість розчулення починає сміятись над ним. Акторські роботи в цьому фільмі, до речі, чудові. Від головного тріо і до епізодичних ролей. Причому, сяють в фільмі не тільки мастодонти на кшталт Аль Пачіно, Брюса Дерна або Курта Рассела, а й такі молоді таланти як Майя Хоук (донька Уми Турман та Ітана Хоука) і Маргарет Куеллі. Кожну з подібних появ можна обговорювати досить довго, від себе хочеться відзначити невелику роль Люка Перрі, що помер в березні цього року.

Ще одна річ, що одразу кидається в очі – не дивлячись на те, що «Одного разу в Голлівуді» менш за все схожий на стрічки Тарантіно, в ньому дуже багато саме від ранніх фільмів Квентіна. Він знову повертається до Лос-Анджелесу, фут-фетишизму (його тут, напевно, більше, ніж у всіх попередніх стрічках разом узятих!), яскравих саундтреків і поїздок на крутих авто по залитому сонцем місту. Звісно, не обійшлось і без обговорень героями фільмів та серіалів, однак в цьому випадку вони можуть обговорювати різноманітні шоу, що в нашій реальності не існували, і завдяки цьому всесвіт Тарантіно як ніколи, здається живим і об’ємним. В цьому режисеру допомагає надзвичайно потужний рівень продакшену. Кількість стилізованих під шістдесяті зйомок, костюмів, постерів, будинків, авто – все це говорить про колосальну роботу виконану за кадром, та ще й з величезною любов’ю до справи.

«Одного разу в Голлівуді» спочатку здається повністю безсюжетним, але все-таки здатний здивувати. Відразу згадується Каннський фестиваль, де режисер просив пресу та інших відвідувачів фестивалю не спойлерити фінал стрічки. Цей момент дуже перегукується зі стрічкою «Паразити», що отримала золото в Каннах цього року, і відкривається схожим проханням від корейського постановника Пона Чжуна Хо не розкривати деталі сюжету фільму. І в одному, і в іншому випадках прохання не є безпідставним.

Звичайно, це навряд чи найсильніша робота Тарантіно. Багато кому безсюжетність більшої частини стрічки може здатися занадто стомлюючою і просто нудною, особливо на фоні минулих робіт майстра. У порівнянні зі «Скаженими псами», «Кримінальним чтиво» та «Безславними виродками». «Одного разу в Голлівуді» здається занадто повільною і беззмістовною стрічкою. Однак, ця «беззмістовність» виконує дуже важливу функцію в фільмі та повністю окупається в фіналі стрічки. Дев’ятий фільм Тарантіно взагалі може вважатись найбільш оригінальним в його кар’єрі, що також може не сподобатись деяким глядачам, але саме це і є однією з його переваг. Він, хоч і не в повній мірі, але відступає від знайомої формули і створює щось нове. 

Зрештою, саме цей фільм він зняв про себе і для себе. Це дуже добра, якщо не найдобріша картина Квентіна, який згадує дитинство і епоху, яку йому вдалося зачепити. І на відміну від повального тренду на вісімдесяті-дев’яності, які так відчайдушно повертаються в поп-культурі останніх років, Тарантіно занурюється в кінець шістдесятих, але без якоїсь спроби їх повернути. Він знає, що подібне повернення неможливе, та й сама спроба їх відтворити швидше стає спробою відтворити свої спогади, а спогади, як відомо, часто можуть дурити.

Саме тому «Одного разу в Голлівуді» ще й найбільш «мета» стрічка майстра. Він то тут, то там вбудовує спогади в спогад, переписує історію, ламає четверту стіну всередині четвертої стіни і взагалі розважається, як може. Але головна родзинка стрічки криється якраз в її назві «Once upon time … in Hollywood»,  де «Once upon time» натякає на казкову природу того, що відбувається. Як не дивно, це працює на руку Тарантіно, перетворюючи «Одного разу в Голлівуді» в його найбільш добру, світлу і барвисту картину. І хоча б заради цього варто негайно відправитися в кіно.

Автор: Кирило Пищиков

поділитись