Перед тим як звернутися до так званого «теургійного» сприйняття сутності циклу символістами, спочатку варто розібратися з самим поняттям теургії у її історико-релігійному трактуванні, і вже потім перейти до безпосереднього розгляду структури символістських циклів через ті визначення «теургії», які ми отримуємо. Це дозволить нам значно краще зрозуміти форми символічних зв’язків, що об’єднують на перший погляд окремі віршовані твори у єдиний поетичний твір.
За поясненням цього поняття звернемося до роботи сучасного дослідника західного езотеризму Воутера Ганеграафа «Західний езотеризм. Путівник для тих, хто заплутався». Там він зазначає, що теургія це популярна серед неоплатоників доби пізнього еллінізму ритуальна практика, через яку боги з’являлися та вступали у спілкування з практиками-неоплатоніками.
Однак, важливо не змішувати теургійну практику з магічною, яка викликає цих богів та змушує з’явитися. Різниця у цих способах богопізнання полягає у тому способі зв’язків між речами, який лежить у їхній основі. Магія ґрунтується на каузальності, тобто на послідовних причинно-наслідкових зв’язках, що на інструментальному рівні виводить магію на один рівень із наукою, ставлячи першу біля витоків останньої. Що ж до теургії, то можу охарактеризувати її тип зв’язків як синхроністичний, тобто такий, що ґрунтується на «взаємовідчутті» речей, а не на їх прямому насильному впливі один на одного. Такий спосіб зв’язків досить характерний для тих типів цивілізацій, які ми, слідуючи за Рене Ґеноном, можемо назвати традиційними. Далі, посилаючись на Ямвліха Халкідського, ми отримуємо наступний опис теурга: що він здійснював «невимовні дії» і працював з «божественними символами», які були зрозумілі лише богам; А вже потім боги своєю силою підносили свідомість теурга вгору, до божественної реальності.
Тобто, теургія пропонує нам символьний та позазнаковий зв’язок людини з трансцедентним, де вже у символах ми отримуємо у певній іманентній формі присутність того самого транцедентного. За таким способом вибудовується і символістичне розуміння циклу. І Зара Мінц, і Олександр Еткінд зазначали, що особливістю авторів доби Срібного віку є те, що вони не втілюють у тексті життя, а перетрактовують саме життя як текст, у такому ключі ми можемо розуміти саму культуру як певну текстову структуру.
Відповідно цикли у символістів дають нам приклад такої текстової єдності, де ми маємо Текст як «міф про світ», загальну ідею циклу, а далі окремі твори циклу, які за своєю суттю є самостійними, однак водночас і показують увесь цей зв’язок з головним Міфом та іншими текстами циклу (або й інших циклів). Як раз увесь цей синхроністичний зв’язок, який відбувається за допомогою теургії символів, і дозволяє «побудувати» подібну структуру життєвих та мистецьких текстів, чий зв’язок є принципово акаузальним. Так, символи у середині творів циклу виступають певними невидимими порталами, які водночас відносять нас до інших творів, точками доступу яких слугують інші відповідні символи. Таким чином утворюється певна сітка гіперпросторових зв’язуючих тунелів, що перебувають за межами реальності, або, використовуючи термінологію наукової фантастики, інматеріумі.
У своєму літературному маніфесті «Про причини занепаду…» Мережковський зазначав, що поезія є основою та підґрунтям для виникнення літератури. Поезія розуміється у певному сенсі як міф, як божественна інспірація, прояв трансцедентного і відповідно література утворює текстову структуру, яка через символьний ряд поєднує з тим самим творчим поетичним міфом. Тому, писав Мережковський, не існує ніякої російської літератури у розумінні символістської структури текстів, так, є окремі генії-поети інспіровані трансцендентним, однак вони не породжують наступних символьних рядів. Не відбувається тієї еллінської ситуації, коли поезія Гомера давала поштовх для утворення античної літератури, коли гомерова присутність відчувалася і у комедіях Арістофана, і діалогах Платона, і в записах Ксенофонта. Кожні ці твори є самобутніми, але водночас тримають символічний зв’язок з тим самим початковим «міфом про світ».
Так само Мережковський зазначає, що персонаж також може бути символом. Таким чином повертаючись до Блокового циклу віршів «Кармен» ми маємо справу з тим самим персонажним символом – Кармен, який також відсилає нас до знаменитого оповідання Проспера Меріме. Кожен вірш з цього циклу має свою власну самобутність та завершеність, однак через певні символи він утворює символістичний та позареальністний зв’язок з головним символом циклу, а також з іншими віршами.
Образ Кармен постає перед нами як потужна сила некерованої стихії, відповідно такою самою силою є кохання. Ще так само Мережковський поєднував усі ці образи: краса, любов, істина, поезія. Відповідно в образі Кармен ми так само отримуємо образ нестримної любові та неприборканої творчості.
Все це передається певними активними образами природи, світової стихії, що перебуває у вічному русі (таким чином я не відкидаю і значного впливу ніцшеанських ідей діонісійства та вічного повернення), так перший вірш зустрічає нас образом бурхливої сніжної весни, у другому нам подається ячмінне поле з живністю та круговим рухом природи, а елементи зображення Кармен зливаються з елементами зображення природи, у третьому вірші ми отримуємо продовження цих образів.
Якщо у другому вірші ми підходили під завершенні дня («Это значит – мне ждать у плетня /До заката горячего дня»), то третій вірш починається вже зі сходу сонця («Есть демон утра. Дымно-светел он, / Золотокудрый и счастливый.»). Ми наче рухаємося по колу, від початку до завершення. Далі знов Кармен постає я стихійна сила природи, де небо уподібнюється одягу хітона, а голос уподібнюється гуркоту бурі. Третій вірш завершувався образом бурі, а вже четвертий показує нам морську бурю у всій своїй красі («Как океан меняет цвет, / Когда в нагроможденной туче / Вдруг полыхнет мигнувший свет, – / Так сердце под грозой певучей»).
Щоб не продовжувати детальніше далі, то ми підсумуємо все те, що було зазначено раніше, а саме, що кожен вірш з циклу Блока має свою власну самостійність, однак при цьому кожен разом у своїй єдності утворює загальну образну картину циклу (надтексту), який у свою чергу відсилає вже нас до Тексту через той самий всезагальний культурний символ.
Автор: Ярослав Спічек
