Сучасність іноді влучно характеризують як «епоху кількості», або «епоху надмірності», а також великого різноманіття та великого змішування та знецінення. Сьогодні майже все, що створюється людьми, існує в нескінченній кількості варіантів, різновидів та якостей. Проблема вибору завжди була однією з найскладніших для людини. В наш час так легко загубити себе у нескінченній кількості речей, понять, явищ, інформацій та сфер. Присвятити себе чомусь дійсно значущому та оточити себе чимось насправді вартісним – це непросте завдання для людини сьогодення. Загальні родові поняття тепер містять у собі безліч суперечливих явищ, які приводять це поняття до спільного знаменника, таким чином знецінюючи його. Найхарактернішим прикладом для цього є сучасне мистецтво. Під сучасним мистецтвом, як правило, прийнято розуміти постмодернізм – стиль, що охопив собою великий спектр явищ мистецької сфери. З ним пов’язане виникнення нових видів мистецтва, таких, наприклад, як відео арт, ленд арт, диджитал арт, перформанс та інші, в свою чергу сильно змінився підхід до живопису, графіки, скульптури.
Термін «сучасне мистецтво» став майже лайливим, він асоціюється з несмаком, провокативністю, «незрозумілістю» (беззмістовністю). Сьогодні нав’язується переконання, що мистецтвом є все, що позиціонується мистецтвом і штучно прив’язується до якоїсь «багато значущої» концепції. Природно, що в таких умовах естетична цінність твору залишається дуже спірною, на різноманітних мистецьких заходах, виставках, бієнале сучасного мистецтва, в якості творів може експонуватися все що завгодно: скручений дріт, банки з нечистотами, купки каміння, власне будь-які предмети у будь-якій формі і будь-якому поєднанні. Головне – «концепція», усне чи письмове пояснення сенсу чи ідеї «твору». В такому мистецтві на перший погляд немає нічого шкідливого, просто фіґлярство, яке ми бачимо всюди і до якого ми вже давно звикли. Але насправді воно криє за собою велику руйнівну силу. Небезпека полягає в тому, що саме поняття мистецтво є родовим, і потрапляння в його межі різного роду суперечливих явищ поневолі ставлять їх в один ряд зі всіма попередніми досягненнями мистецтва. І проблема тут не лише в антагонізмі абстрактного і фігуративного, а власне у тому, що зсуваються самі межі поняття краси та естетики, які, насправді, наразі просто покидають сферу мистецтва під впливом сучасних віянь. Абсурдність таких обставин добре змальована у художньому фільмі шведського режисера Рубена Естлунда «Квадрат», що вийшов у прокат в 2017 році. Особливої уваги заслуговує епізод з демонтажем (руйнуванням) скульптури – фігури шведського монарха Карла ХІІ заради того, аби на тому ж місці встановити концептуальну інсталяцію у вигляді звичайного окресленого на підлозі квадрату. В іншому епізоді цієї кінострічки прибиральник виставкового залу нищить «твір мистецтва», прийнявши його за купу сміття. Автори фільму не приховують іронії як щодо абсурдності сучасних тенденцій у мистецтві, так і в суспільно-політичній сфері (що насправді знаходяться у нерозривній зв’язці).
Продовжуючи тезу щодо «руйнівної сили» мистецтва постмодерну, варто зазначити, що значних втрат зазнала і сама професія художника. Вона втратила свою «сакральність». Творець – живописець, графік, скульптор, у минулому був людиною з високим рівнем освіти та фахової підготовки. Сьогодні, як ми з’ясували, твором мистецтва можуть назвати будь-що, за цим самим принципом будь-хто може оголосити себе художником, не маючи жодної спеціальної освіти чи навіть базової академічної підготовки. Таким чином мистецтво остаточно зводиться до абсурду.
Існує також переконання, що мистецтво постмодернізму це насправді більшою мірою ідеологія, аніж мистецтво. І таке переконання не позбавлене сенсу, адже постмодерн проголошує відмову від усталених цінностей та глобальних цілей, не ставить вимог і не потребує навичок. В сутності своїй це «зрівняння» усього з усім, подібне до того, якого прагнуть прибічники лівих ідеологій.
Для постмодерну не існує недоречного чи непоєднуваного. Проте саме визначення мистецтва постмодерну містить в собі цілий ряд ознак, які дозволяють відкрити багатогранність та багатовимірність цього явища, тобто все, що лежить під «поверхнею». Дослідник постмодерну Жан-Франсуа Ліотар серед основних ознак мистецтва постмодерну на ряду із «втратою наративів» (відмови від глобальних цілей і завдань), еклектизмом і кітчем, називає (можливо дещо неочікувано) зокрема також історичний ресентимент, цитування класичних творів. Така класифікація дозволяє нам записати в ряди постмодерністів також завзятих прихильників фігуративного мистецтва, в тому числі і тих, хто працює в академічній манері, або ж реконструює стиль або техніку якоїсь із попередніх епох. Яскравий приклад – німецький художник Вернер Тюбке (нім. Werner Tübke; 1929 – 2004 р.р.), якого прийнято вважати одним з найбільших яскравих представників постмодернізму (хоча сам художник утримувався взагалі від будь-яких коментарів щодо свого стилю). Тюбке створював картини грандіозного масштабу, так, наприклад, його робота «Рання буржуазна революція в Німеччині» написана на полотні довжиною у 123 метри і заввишки 14 метрів, на ній зображено 3000 окремих фігур, але головне – це те, що картина написана у манері притаманній живопису Північного відродження.
Почасти створюється враження, ніби постмодернізм завдяки розширенню меж свого визначення прагне охопити якомога більший обсяг художників та творів мистецтва. Існує навіть переконання, що в ряди постмодерністів можна зарахувати всіх художників, що працювали починаючи з 60-х років 20 століття. Чи є в цьому сенс? Звісно, перш за все ми зобов’язані враховувати власне самовизначення стилю художника і те, в яким чином він позиціонує свою творчість. Проте загальний контекст епохи також вносить свої корективи: навіть така сама собою зрозуміла річ, як технічний прогрес, вносить сильні зміни у техніку та технологію тих чи інших художніх творів. Накопичення та розповсюдження знань, трансформація освіти, зміна уявлень про релігію та духовну сферу, «спілкування між культурами» та глобалізація – в цих умовах навіть традиційна іконографія, що не змінювалася протягом століть, набуває інших сенсів і обростає багатьма інтерпретаціями. Велика, фактично нескінченна кількість галузей, рівнів, стилів та напрямів, поєднаних поняттям мистецтва постмодерну.
«Сучасне мистецтво» як в контексті постмодерну, так і поза ним це явище вкрай неоднорідне, талановитого і вартісного в ньому насправді ані трохи не менше, ніж бездарного та безглуздого. Велике змішання, подрібнення і водночас – узагальнення, підміна та заміщення сенсів і понять, зсув акцентів, форми, невідповідні змістам, змісти, невідповідні формам. Прекрасне, потворне, значуще, беззмістовне – все ніби впало в прірву, на дні якої ми шукаємо щось вартісне. Ми маємо справу з епохою кількості і знецінення. Проте, на жаль чи на щастя, ми маємо вибір, і від нашої волі залежить, чим ми оточимо себе тепер, чому надамо значення, а що відкинемо, і зрештою, що називатимуть люди мистецтвом через кілька десятків років.
Автор: Руслан Штурм
