Війна в Лівані: європейська солідарність

Громадянська війна в Лівані, яка тривала з 1975 року по 1990-ті роки, акумулювала всередині себе не лише місцевих ліванських християн, мусульман-шиїтів, палестинців з Організації Визволення Палестини, які перетворили табори для палестинських біженців на свої військові бази. В певний момент до бойових дій «у відкриту» вступили регулярні ізраїльські та сирійські війська. Але окрім місцевого населення, яке відстоювало свої інтереси, та країн-сусідів, які так чи інакше були зацікавлені в результатах війни і активно намагалися на них впливати, в цій війні брали участь ще й європейські праві. Інколи вони опинялись по різні лінії фронту. Їхня кількість ніколи не була великою. Зазвичай це були невеликі групи по кілька десятків чоловік. Але факт присутності в Лівані членів різних європейських радикальних організацій останньої третини ХХ століття є незаперечним. Хто і навіщо їхав з Європи на Близький Схід на чужу здавалося б війну, хто кликав підтримати свою збройну боротьбу в Лівані та як зустрічали європейців на землях стародавніх фінікійців?
Кінець 1960-их років ознаменував собою початок діяльності в Європі низки ліво- та праворадикальних організацій, які для досягнення своїх цілей почали спиратись не на визначені законами своїх країн способи отримання влади, а на збройну підпільну боротьбу. NAR (Збройні Революційні Осередки), FULAS (Об’єднаний Фронт Боротьби з Системою), GAO (Групи Дії Нового Порядку), Wehrsportgruppe Hoffmann (Військово-спортивна група Гофмана), Brigate Rosse (Червоні Бригади), RAF (Фракція Червоної Армії) – це лише деякі з правих та лівих груп, які розпочали в Європі (здебільшого це стосувалось Італії та Німеччини) справжню війну один з одним та з тими, кого як одні, так і інші визначали словом «Система» – поліцейські, політики, банкіри, etc. Масштаби діяльності цих груп досить великі: організації терактів з використанням вибухівки, вбивства, пограбування банків, викрадення людей (частіше за все політиків) з метою отримання викупу – далеко не весь список того, чим займалися радикальні групи того часу. В Італії, де діяльність правих та лівих бойовиків набула найбільшого розмаху, ці часи запам’яталися під назвою «Свинцеві сімдесяті» (трохи більше ніж за 10 років відбулося близько 9000 терактів, організованих правими та лівими бойовими групами). Про ці події знято декілька фільмів, написана низка книжок. Тим, хто хоче більше дізнатись про цей період історії, радимо ознайомитись з книгами «Чорна автономія» Рікардо Альвареса та «Я – чорний» П’єрлуїджі Конкутеллі.

Палестинські бойовики в Бейруті


Деякі з членів саме цих організацій опинилися в Лівані в той час, коли там відбувалися бойові дії.

Мотивів відправитись на війну на Близький Схід в них було декілька. По-перше, з огляду на специфіку їхньої діяльності в Європі, нескладно здогадатись, що на більшість з них вдома полювала поліція. У випадку арешту декому з них загрожувало довічне ув’язнення (інколи навіть не одне). Тому варіант дістатись Лівану (що насправді було не так вже й просто, з огляду на те, яку кількість кордонів необхідно було перетнути, аби успішно доїхати до місця призначення) був цікавим та актуальним – там, де точиться війна, поліція вас навряд чи стане шукати.

По-друге, в Лівані можна було отримати реальний бойовий досвід, який в разі успішного повернення додому, можна було використовувати під час продовження своєї збройної боротьби. Шаміль Басаєв, відомий чеченський військовий командир, говорив, що здібна людина може навчитись добре воювати, ефективно виконуючи поставлені бойові завдання, буквально за декілька днів участі в бойових діях. Якщо вищесказане хоча б на половину вірно, то європейські бойовики, пройшовши в Лівані декілька військових операцій, могли повернутись назад з величезним досвідом, ще й навчити чомусь інших. Цей мотив був також дуже актуальним, адже «домашні» зіткнення з політичними опонентами та представниками системи інколи нічим не відрізнялись від реальних вуличних бойових дій. Використання стрілецької вогнепальної зброї в цих протистояннях в певний момент стало звичною справою. Правильне та, що найголовніше, ефективне поводження зі зброєю збільшувало результативність збройних акцій в декілька разів. В Лівані того часу отримати такий досвід було досить просто.

Третій мотив, the last but not the least, ідеологічний. Підтримка тієї сторони, яку європейські радикали вважали світоглядно близькою собі, також досить часто фігурувала як важлива частина загальної світової боротьби. Марко Аффатігато, італійський неофашист, згадував, що з 1975 по 1978 рік в Лівані побувала сотні італійців, німців, французів, хорватів, іспанців, які воювали на боці Башира Жмайєля та ліванських фалангістів. За його словами, вони бачили Ліван як захист Заходу від ісламського вторгнення, саме тому за власним бажанням відправлялися туди, аби допомогти місцевим християнам в їхній боротьбі.  

Аллесандро Алібранді


Якщо переходити безпосередньо до імен тих європейських правих, які відвідали Ліван часів громадянської війни, то найпершими необхідно згадати активістів NAR (Nuclei Armati Rivoluzionari) – італійської неофашистської організації, яка була однією з найбільш помітних в часи «Свинцевих сімдесятих». Влітку 1980 року 14 бойовиків NAR прибувають до Лівану. Аллесандро Алібранді на прізвисько «Алі Баба», один з лідерів NAR, вдома в Італії був оголошений у розшук. Діставшись Франції, Алібранді знайомиться з Парісом Ліппі, також неофашистським бойовиком, який втік з Італії декілька років тому. Він пропонує Алібранді та його побратимам поїхати в Ліван і пройти там серію вишколів в військових таборах правої ліванської християнської партії «Катаіб». Алібранді погоджується, звістка про це доходить до Італії, в результаті чого до нього приєднуються ще декілька чоловік. З фальшивими паспортами вони дістаються Афін, далі рухаються на Кіпр, звідки вже кораблем припливають в Бейрут. Є дані, які свідчать про те, що про приїзд групи бойовиків NAR до Лівану домовлялись лідери неофашистської організації «Terza Posizione» Габріель Адінольфі та Вальтер Спедікато телефоном особисто з Баширом Жмайєлем – на той час одним з військових командирів ліванських християн, який пізніше стане президентом Лівану.
Вишколи італійці проходили в таборах Ніроба та Дакванек. Ліванські фалангісти пропонують італійцям, отримавши ліванські паспорти, долучитись безпосередньо до збройної боротьби, або покинути країну після закінчення навчань. Троє бойовиків вирішують повернутись додому (в 1981 році будуть заарештовані італійською поліцією за найманство), інші приймають пропозицію керівництва «Катаіб». Фалангісти начебто платили італійцям близько 300000 лір на місяць. Вальтер Сорді згадує, що ліванські християни навчили їх користуватись кулеметами та гранатометами, а також збирати вибухівку.

Альварес в «Чорній автономії» пише, що для кількох італійців (Стефано Содеріні, Лівіо Лаі, Паскаль Белсіто), що залишились в Лівані, ця війна була релігійним дійством, яке порівнювалось ними з Хрестовими походами тамплієрів, вбачалася продовженням історичної війни християн з ісламом. Для Алібранді, Чіро Лаі, Стефано Прокопіо, Клаудіо Браччі ця війна була черговою сходинкою на шляху до стану Надлюдини. А Вальтер Сорді та Луїджі Ароніка просто любили зброю та насолоджувалися війною як такою.

Новина в італійській газеті про вбивство Аллесандро Алібранді


Через деякий час італійська поліція дізнається про те, що бойовики, які перебувають в розшуку, знаходяться на території Лівану (видали італійців поліції постійні дзвінки батьків Алібранді в Бейрут, які хвилювались за життя свого сина). Не дивлячись на те, що Ліван не мав договору з Італією про екстрадицію, частина бойовиків вирішують їхати з Лівану, вбачаючи можливість їхньої видачі італійській поліції. Двоє італійців вилітають з Бейруту до Греції, не зустрічаючи на цьому шляху ніяких проблем. Паскаль Белсіто вирішує летіти одразу в Рим, але в Бейрутському аеропорту в нього виникають проблеми – поліцейські затримують його. Йому вдається втекти. Повернувшись до Східного Бейруту він зустрічається з Алібранді і намагається переконати його в тому, що знаходитись в Лівані стало небезпечно і необхідно шукати місце для переїзду. Не змігши вмовити Алібранді, Белсіто та Браччі пливуть на кораблі на Кіпр, звідки по своїм новим ліванським паспортам вилітають до Італії. Ще троє бойовиків трохи пізніше слідують за ними.


Таким чином в Лівані залишаються Алібранді, Прокопіо та брати Лаі. Це рішення виправдається повністю, коли трохи згодом всі вони будуть брати участь в так званій битві при Захлі на боці ліванських християн фалангістів проти регулярних сирійських військ (Захла – одне з найбільших міст Лівану). Перемогу в цій битві отримали саме фалангісти.


Подейкують, що Алібранді вів переговори з керівництвом «Катаіб» з приводу того, щоб перевезти до Лівану ще певну кількість бойовиків NAR разом з сім’ями, забезпечивши їх документами дипломатичного представництва для вільного виїзду з Італії, а також надання їм в Лівані помешкання. Але ці домовленості не втілилися в життя.
В липні 1981 року четверо останніх в Лівані бойовиків NAR залишають країну і повертаються до Італії. Їхня подальша доля склалася по-різному: більшість загинула в боях з італійською поліцією, дехто опинився за ґратами, хтось тікає в інші європейські країни, а Стефана Прокопіо, наприклад, взагалі їде до Афганістану воювати на стороні афганських муджахідів проти радянських військ (до речі, не тільки він поїхав до Афганістану воювати проти комуністів – бойовик NAR Розаріо Ласдіка загинув в бою під Пешаваром. Прокопіо повернувся до Італії живим).
Участь бойовиків NAR у війні на боці ліванських фалангістів є цілком логічною і зрозумілою – з одного боку вони підтримували боротьбу християн, з іншого – воювали проти лівої палестинської Організації Визволення Палестини та мусульман, вбачаючи в ісламі загрозу для Європи. Ліван для них був своєрідним форпостом Заходу на Близькому Сході. Але були і праві європейські організації, які опинилися по іншу сторону.

Башир Жмайєль – лідер ліванських християн-фалангістів


Відома ліва вже згадувана вище організація RAF підтримувала боротьбу палестинських лівих рухів за незалежність Палестини, дехто з членів RAF проходив військові вишколи в таборах ОВП. Ізраїль вони вважали представництвом капіталістичного імперіалістичного Заходу на Близькому Сході, а отже підтримка сил, що йому протидіяли, була логічним продовженням їхньої ідеології. Німецька організація «Wehrsportgruppe Hoffmann» (Військово-спортивна група Гофмана), яка діяла з 1973 по 1980 рік, маючи праві погляди, також підтримувала палестинців.


Карл-Хайнц Гофман, засновник та лідер ВСГ Гофмана, особисто знаходився на території Лівану разом з декількома представниками своєї організації, проходячи вишколи в таборах ОВП, аргументуючи це своєю боротьбою з сіонізмом та іудаїзмом. ВСГ Гофмана була неонацистською організацією, члени якої поділяли антисемітські погляди. Група організувала ряд терактів на території ФРН, частина з яких була направлена на представників єврейських общин різних міст Німеччини. Зокрема, в 1980 році було вбито 3 лідерів єврейської общини Нюрнберга. Участь в громадянській війні в Лівані на стороні Організації Визволення Палестини була фактично продовженням антиєврейської лінії в ідеології Групи Гофмана. Ліванські християни на чолі з Баширом Жмайєлем мали тісні стосунки з Ізраїлем, тому Гофман вирішив підтримати не правих ліванських християн, а лівих палестинців, які були ворогами Ізраїлю.


В 1980 році ВСГ Гофмана була заборонена в ФРН (на цей момент організація налічувала близько 400 людей), тому Гофман був вимушений тікати. Маючи хороші зв’язки з палестинськими бойовиками, він опинився в Лівані. В таборі Бір Хасан німецькі бойовики проходили військові тренування під керівництвом Абу Айяда – лідера організації «Чорний вересень», яка вчинила розстріл ізраїльської олімпійської збірної на Олімпіаді 1972 року в Мюнхені. Головною метою цих вишколів начебто було подальше повернення бойовиків до Німеччини і спроба вчинення там перевороту та захоплення влади. Війна з сіонізмом таким чином була лише побічною можливістю, певною перевіркою німецькими бойовиками своїх навичок. Відстежити місця, в яких члени Групи брали участь в бойових діях, сьогодні дуже складно. Інформації про їхнє перебування в Лівані обмаль. Офіційний речник Організації Визволення Палестини Махмуд Лабаді взагалі заперечував будь-який зв’язок палестинців з Гофманом. Більш того, він заявляв, що чув про німця на ім’я Карл-Хайнц Гофман, який співпрацював з ліванськими фалангістами. Варто зауважити, що в той час ОВП почала намагатись змінити свій імідж на міжнародній арені, ставши для світової спільноти радше політичною партією, що представляє інтереси всіх палестинців, а не військовою організацією, відповідальною за організацію вибухів та захоплення літаків. Тому такі заяви є цілком логічними, якщо розцінювати їх як спробу відмежуватись від зв’язків з відомим в усьому світі організатором терактів. В свою чергу фалангісти вважали, що справжньою метою перебування Гофмана в Лівані є продаж палестинцям старих німецьких військових вантажівок, які використовувались бійцями ОВП для перевезення зброї та особового складу, і часто з’являлись на вулицях Бейруту та інших ліванських міст.


Християнське фалангістське радіо «Голос Бейрута» заявляло про зникнення чотирьох німців, які в вересні направлялися в аеропорт з метою повернення до Німеччини. Вони начебто мешкали в Західному Бейруті, який контролювали мусульмани та палестинці, і в певний момент, 20 вересня, відмовились брати учать в бойових діях проти християн-фалангістів. В них було викрадено гроші та документи. Вони звернулись до посольства ФРН, яке кілька днів вирішувало їхню долю, в результаті надавши їм нові документи та квитки в Німеччину. Дорогою в аеропорт німці зникли назавжди. Фалангісти говорять, що їх викрали палестинці, ОВП в свою чергу звинувачує фалангістів. Достеменно відомо лише те, що вони справді були якимось чином пов’язані з Гофманом.

Карл-Хайнц Гофман


Деталі перебування Гофмана та його підлеглих в Лівані точно невідомі. Кількість версій та можливих варіантів чимала, авторитетних джерел інформації натомість дуже мало. Вже в 1981 році Гофмана буде затримано в Франкфурті і засуджено на 9 з половиною років ув’язнення.


Можна лише уявити кількість тих історій поїздок до воюючого Лівану представниками європейських правих, які ніяк не задокументовані, дійові особи яких вже померли або сидять у в’язницях по всьому світу. Факт залишається фактом – однією з ліній світового ідеологічного фронту в 1970-80ті роки був Ліван. І європейська пасіонарна молодь не могла не побачити цей фронт та не відмітитись в його боях. Навіть по різні його сторони.

Автор: Валентин Дзюбенко