Теодор Качинський

Інтерв’ю з Теодором Качинським

Теодор Качинський, або більш відомий як Unabomber — американський радикальний еко-активіст і нео-луддит, — протягом 20-ти років вів підпільну боротьбу з корпораціями та особами, які займалися знищенням навколишнього середовища. На його рахунку троє вбитих та більше 20-ти поранених людей. В 1995 році був засуджений на довічне ув’язнення у Колорадській в’язниці  максимального суворого режиму. Відомий завдяки своєму маніфесту проти індустріального світу, що був опублікований у «Нью-Йорк таймс» і «Вашінґтон Пост» після низки терактів у 1995-му році.

Відомий своїм усамітненим життям у лісі поблизу міста Лінкольн, штат Монтана. Здібний математик з дитинства відрікся від міста на користь своєї мрії — жити поряд з Природою.

Інтерв’ю 1999 року дане журналістові місцевій газеті Blackfoot Valley Dispatch розкриває нам особливості життя та виживання Теодора Качинського у лісі, про його передумови та ідеї, які підштовхнули його до такого життя, і знімає пелену з деяких моментів біографії найзнаменитішого еко-активіста ХХ-го століття. Інтерв’ю спонукає кожного із нас замислитися щодо правильності вибраного вектору розвитку нашої цивілізації.

У 1999 році я попрохав Теодора Качинського про інтерв’ю для Blackfoot Valley Dispatch – він залюбки погодився. Відбулося воно того ж року у виправній колонії максимально строгого режиму у Флоренсі, штат Колорадо. 

BVD: Що ж…

ТК: Так.

BVD: Почнімо. Чому ви залишили свою роботу у Берклі та кар’єру вченого-математика?

ТК: Коли я вступив на роботу у Берклі, то вже тоді вирішив, що працюватиму максимум роки два, перш ніж відправлюсь жити до лісу. Річ у тім, що мене ніколи не приваблювала ідея провести все своє життя у математиці. Ще з підліткового віку я мріяв утекти від цивілізації – жити на безлюдному острові, або деінде у дикому місці.

Але проблема полягала у тому, що я не знав, як це зробити, і було надзвичайно важко набратися сміливості, аби відірватися від всіх своїх прив’язок до цивілізації та просто втекти до лісу. Це дуже важко, адже ми не знаємо, як і наскільки той вибір, який ми вчиняємо, залежить від очікувань людей навколо нас, і той факт, що ми йдемо й робимо щось, що інші люди рахують за навіженство, утруднює нас ще дужче. Ба більше, я навіть не знав, куди йти…

Але десь на початку останнього навчального року у Мічиганському університеті я пережив, у якомусь сенсі, кризу. Можна сказати, що психологічні ланцюги, котрими нас сковує суспільство, миттєво розірвались для мене. Після того я був певен, що у мене вистачить духу відірватися від системи, злетіти й просто втекти в якесь безлюдне місце та спробувати там жити. Коли я переїхав до Берклі, то не мав наміру залишитися там назавжди. Я взявся за ту роботу, аби заробити трішки грошей та придбати собі шмат землі.

BVD: Ви сказали, що уже в підлітковому віці мали мрії посилитися у безлюдному і дикому місці. Ви пам’ятаєте, що саме вас на це надихнуло? Ви щось побачили чи пережили?

ТК: Ясна річ, що саме книги, які я читав, направили мене на такий шлях. По-перше, Робінзон Крузо. І згодом, коли мені було, ймовірно, років 11 чи 12, я прочитав кілька антропологічних книг про неандертальську людину й відповідні теорії про те, як вони жили. Було надзвичайно цікаво читати подібні матеріали, а в якийсь момент я запитав себе, чому хочу все більше й більше про це читати. І тоді мене осяйнуло, що насправді я хочу не стільки про це читати, як-то жити так.

BVD: Цікаво, що ці книги так вплинули на вас. Як гадаєте, що саме вам найбільше сподобалось у способі життя неандертальців і Робінзона Крузо?

ТК: У той час я ще не думав, що саме мене приваблює у цьому. Гадаю, це було пов’язано зі свободою та особистою автономією.

BVD: Тоді це має приваблювати багатьох людей. Що ж, чому тоді не кожен, хто..?

ТК: Я думаю, що багатьох людей це й приваблює, але вони не зовсім сповнені рішучости, аби порвати зі своїми при́в’язями й піти зробити щось подібне. Робінзон Крузо, напевно, одна з найбільш популярних книг, які коли-небудь були написані. Тож вона, вочевидь, чимось приваблива для більшості. [Слідча по моїй справі] сказала, що вона сама дуже зацікавлена у подібному стилі життя, яким я жив у Монтані, і що багато інших людей, з якими вона говорила про мою справу, також дуже зацікавлені у цьому.

Багато хто, як вона сказала, заздрили мені. Ба більше, навіть один із агентів ФБР, що мене заарештовував, сказав мені: «Я дійсно заздрю вашому способу життя». Що ж, існує багато людей, які реагують подібним чином, але вони немов хвилі, що дрейфують з приливом, але не доходять до того, аби відірватися від всього остаточно.

BVD: Коли ви втекли від цивілізації, то поїхали до Лінкольна, штат Монтана. Чому саме туди?

ТК: Ну, по-перше, я подав заявку на оренду коронної землі у Британській Колумбії. Десь через рік вони мені відмовили. Наступну зиму, 1970-1971 років, я провів у домі моїх батьків в Ломбарді, штат Іллінойс. Тим часом мій брат поїхав жити у Ґрейт-Фолс, що у Монтані, де, врешті-решт, влаштувався на роботу в Anaconda Company. Якось у листі до матері він згадав, що якщо я зажадаю придбати шмат землі в його штаті, то йому було би цікаво розділити ціну 50 на 50. Тому восени я поїхав до Ґрейт-Фолс, щоб прийняти цю пропозицію. З характерною пасивністю він довірив мені знайти землю.

Не знаючи, що робити, я просто поїхав на захід по 200-му шосе, яке, якщо не помиляюсь, називалось раніше 20-те шосе, аби побачити те, що я там побачив. Проїжджаючи повз Лінкольн, я побачив маленький будиночок, немов кіоск на узбіччі траси, із рекламним банером продажу нерухомості. Я зупинився і запитав у рієлтора, літнього чоловіка на ім’я Рей Дженсен, чи може він показати мені якийсь відокремлений одинокий шмат землі. Він показав мені місце на Стемпл Пас Ровд. Воно мені сподобалось. Потім я взяв брата, щоб разом оглянути землю. Йому теж сподобалось, і ми її придбали. Ми заплатили 2100 доларів готівкою двадцятидоларовими купюрами хазяїну, Кліфу Ґерінґу.

BVD: Тобто це могло би бути будь-де.

ТК: Так.

BVD:  Яким був Лінкольн, коли ви вперше туди приїхали?

ТК: Саме місто мені не здалось особливим. Я не помітив значних перемін. Хоча деякі таки були, наприклад, нова школа, бібліотека й кілька нових бізнесів. Можливо, я би помітив більше перемін у місті, якби безпосередньо цікавився ним, але так як ним я не цікавився, то й не можу сказати, що помітив якісь переміни.

Мене цікавила навколишня місцевість, і вона помітно змінилась, тому що окрім вирубки лісів і будівництва нових доріг, туди переїхало багато людей. Наприклад, Стемпл Пас Ровд. Вздовж Стемпл Пас Ровд було значно менше місця, і переважно там були дерев’яні будиночки. Не сучасні, а ті, які були побудовані ще десятиліттями тому; місцеві жителі були справжніми старожилами, інакшої культури, зовсім не сучасними. Стемпл Пас Ровд виглядав наче щось, що загубилось у часі.

Якщо ви з’їдете по Стемпл Пас Ровд, ви побачите дивакуваті, претензійні, сучасні речі, які дійсно виглядають недоречно поряд з лісом. Але ті поодинокі будиночки не були претензійними. Вони не були сучасними. Одного разу, коли мої батьки приїхали відвідати мене на початку 70-х років, ми їхали по Стемпл Пас Ровд, і моя мати, буржуазна до глибини своєї душі, не дивлячись на її походження, у глузливому тоні запитала: «Хто ці люди, які живуть в таких місцях? Вони дрифтери чи що?» Вони не були дрифтерами, а просто стабільними старожилами, пенсіонерами. Їх не бентежив ані статус, ані вигляд їхніх домівок. Вони були достатньо старомодні, аби їх хвилювало те, що їхні домівки виглядають недостатньо респектабельно. Тому, за маминим стандартом, їхні домівки були вбогими.

Ви можете побачити, як змінився Стемпл Пас Ровд, і подібні зміни можна охарактеризувати тим, що по моєму прибутті там не було стільки будинків.

BVD:  Ваша хижа виглядала доволі гармонійно з оточуючим лісом. Ви використовували якісь готові плани для будівництва чи самі все спланували?

ТК: Я все сам планував.

BVD:  І ви самі побудували хижу?

ТК: Мені трішки допоміг брат, але зовсім трішки. Сума його допомоги, яку він виказав мені, була незначною. В цілому, я сам все зробив.

BVD:  Скільки часу у вас пішло на будівництво?

ТК: Це зайняло у мене час з початку червня 1971 року до, здається, кінця листопада. Але будівництво зупинялося декількома поїздками до Ґрейт-Фолс. Та значно важливіше те, що воно призупинилося, коли я ошпарив ногу. 1 серпня 1971 році я був настільки незграбний, що прокинув горщик з кип’яченим супом. Він вилився прямо на кросівок і ошпарив ногу так сильно, що, за розпорядженням лікаря, я залишався неактивним протягом п’яти тижнів.

BVD: Цікаво, у вашій хижі було достатньо світла?

ТК: Взимку?

BVD: Будь-коли.

ТК: Так, достатньо. За винятком тих випадків, коли на вулиці темно.

BVD:  Кого вперше зустріли, коли приїхали в Лінкольн, і хто був вашим сусідом?

ТК: Ну, очевидно, рієлтора. Але першими людьми, кого я соціально знав, коли переїхав на свою власність, були Ґлен і Долорес Вільямс, які досі володіють будиночком біля мене. Вони ніколи не жили там постійно. Для них це був дім виключно для відпочинку. Я завжди був з ними у товариських стосунках, але ніколи не був з ними надто близький. І, Ірен Престон і Кені Лі. Вони були, як-то кажуть, розважливими людьми. Кені завжди мав у запасі всякі цікаві історії.

BVD:  І коли ви познайомились з Лундберґами?

ТК: Думаю, вперше зустрів Діка Лундберґа близько 1975-го року, тому що до цього часу у мене була машина, а згодом старий пікап, який не їздив. Але приблизно після 1975 року у мене вже не було автомобіля. Тож я почав інколи їздити з Діком до Гелени. Здається, я познайомився з Геленою наприкінці 1970-х років чи на початку 80-х.

BVD: Себто люди, з якими ви познайомились, жили безпосередньо біля вас?

ТК: Так, Ґлен і його жінка, як ви знаєте, жили нижче мене, і я також зустрічав Білла Гулла й деяких членів його сім’ї. Окрім продавців у магазинах тощо, це були єдині люди, яких я знав до, ох, імовірно аж до 80-х років. Коли Шеррі (Вуд) очолила бібліотеку, я познайомився з нею. Врешті-решт, я познайомився з Терезою та сім’єю Ґарландів. Я знав їх через магазин, куди ходив. Тож за перші 10 років, що я там перебував, чи навіть більше, я не дуже багато знав людей.

BVD: Що на рахунок Кріса Вейтса?

TK: Перша моя зустріч з ним, імовірно, сталася десь в середині 80-х. Я не пам’ятаю. Він іноді проходив повз мене по дорозі. Можливо, я проїжджав його один або два рази… Я не впевнений, що взагалі коли-небудь проїжджав. Але я знаю, що він проходив повз мене по дорозі й привітався, і це єдине знайомство, яке у мене коли-небудь було з ним, за винятком того, що одного разу я був на його дворовій розпродажі у Леори Гол, і я доволі коротко переговорив з ним там. Розумієте, я майже весь час проводив у лісі й тримався наодинці, тож у мене дійсно не було можливості познайомитися ні з ким, окрім тих, хто живе в безпосередній близькості.

BVD: Зрозуміло. Насправді він не жив біля вас. Про дворову розпродажу у Леори Гол, де ви з ним коротко переговорили: у своїй книзі Вейтс стверджує, що ви купили там столові прибори із срібним або посрібленим покриттям. Але Леора Гол сказала, що ви не придбали жодного столового посуду зі срібним або посрібленим покриттям, тому що у неї не було нічого подібного на розпродажі. Однак, вона пам’ятає, що бачила вас там і навіть пам’ятає конкретні придбані речі. Як ви це поясните?

TK: Я ніколи й не купував столові прибори із срібним покриттям у Леори Гол, або у кого-небудь ще.

BVD: Ну, тоді давайте рухатися далі. Чи стежили ви за порядком у своєму житті?

TK: Насправді у мене не було рутини, але деякі окремі діяльності, такі як приготування їжі або збір хмизу для розпалювання багаття, як правило, потрапляли в рутинні шаблони.

BVD: Яким був середньостатистичний день в Лінкольні?

TK: На це питання складно відповісти, бо я не знаю, яким він був. Моя діяльність сильно варіювалася залежно від сезону й відповідно до завдань, які поставали перед мною. Але я можу описати умовний день…

Тож, давайте візьмемо якийсь день у січні, і припустимо, що я прокинуся близько третьої години ранку, аби поглянути чи падає сніг. Я розпалюю вогонь у своїй печі й ставлю поверх каструлю з водою.  Коли вода доходить до кипіння, я кидаю в неї певну кількість вівсяних пластівців і перемішую їх протягом декількох хвилин, поки вони не приготуються. Потім знімаю каструлю з печі, додаю кілька ложок цукру й трохи молока, зробленого із сухого порошку. Доки пластівці холонуть, я їм шматок холодного відварного м’яса кролика. Потім куштую пластівці. Сідаю на кілька хвилин перед піччю і спостерігаю, як палає всередині багаття, затим знову роздягаюся, лягаю в постіль і засинаю. Коли я прокидаюся, починає ледь світати. Я встаю з ліжка й швидко вдягаюся, тому що в хижі доволі прохолодно. Вдягаюсь, а на вулиці світлішає, і я вже бачу, що більше не сніжить, а небо яснішає. Білосніжний сніг обіцяє нам хороший день для полювання на кроликів. Тому я знімаю зі стіни свій старий, побитий, дерев’яний однострільний карабін. Кладу в кишеню маленьку ладівницю зі шістнадцятьма патронами, парою сірниками, загорнутих у поліетиленовий пакет, і піхви за ремінь – це все на випадок, якщо мені доведеться розпалювати вогнище в екстреній ситуації. Потім я надягаю снігоступи і виходжу. Спочатку важкий підйом, щоб піднятися на вершину хребта, а потім прогулянка в милю чи близько того, щоб дістатися відкритого соснового лісу, де я полюватиму. Ледь увійшовши до лісу, я помічаю кролячі посліди. Далі я прямую по стежці за заплутаними меандрами близько години. Допоки раптово не помічаю чорні оченята, які зиркають на мене через зелене гілля впалої сосни, та чорні вуха, яких важко не помітити. Кролик на відстані близько сорока футів, аналогічно спостерігає за мною, тож я не намагатимуся підійти ані кроку ближче. Проте, я маю маневрувати під кутом, аби вистрілити повз ґрати гілок – адже навіть тонка гілочка може відхилити кулю 22-го калібру. Щоб мати чіткий постріл, я мушу лягти на сніг у незручній позі й використовувати коліно в якості опори для ствола гвинтівки. Я зосереджую приціл на кролячій голові, в точці прямо поверх ока… тримаюсь упевнено і… бах! Кролик лишається голови. Такий постріл зазвичай миттєво вбиває кролика, але задні лапи тварини продовжують люто штовхатися протягом декількох секунд, тож він ніби підстрибує у снігу. Коли кролик перестає мутузитись, я підходжу до нього й бачу, що той мертвий. І вголос промовляю: «Спасибі, дідусю Кролику!» – Дідусь Кролик – це свого роду напівбог, якого я вигадав, це дух, що піклується за всіх кроликів. Я стою кілька хвилин і дивлюся на чистий білий сніг, а сонячне світло пронизує соснове гілля. Я приймаю цю тишу й самотність. Добре тут бути. Іноді я знаходжу кролячі сліди уздовж гребня головного хребта, але в цих лісах, де я зараз перебуваю, після закінчення сезону полювання, за всі мої роки в цьому штаті я ніколи не бачив людського сліду, окрім свого власного. Я виймаю один шнур зі своєї кишені. Для зручності перенесення я надягаю петлю на шию кролика й закручую інший кінець шнура навколо рукавиці. Потім я йду шукати сліди інших кроликів. Коли у мене є три кролика, я вирушаю додому. Прибувши туди, я знаходжусь там близько шести або семи годин. Моя першочергова задача – зняти шкури з кроликів і вичистити від нутрощів. Їхні печінки, серця, нирки, мізки і кілька обрізків я кладу у відро. Підвішую туші під навісом, потім біжу в льох, аби принести трохи картоплі й пастернаку. Вимивши їх, можна розколоти трохи дерева, або зібрати снігу, щоб він розтав для питної води – ставлю каструлю на кипіння, і в потрібний час додаю трохи сушеної дикої зелені, пастернаку, картоплі, печінки та кролячих нутрощів. Тоді, як все це приготовано, на вулиці темнішає. Я куштую своє тушковане м’ясо при світлі гасової лампи. Або, якщо бажаю заощадити, я відкриваю дверцята печі й їм при світлі вогню. Я закінчую їсти половиною жменьки родзинок. Я втомився, але у миролюбстві. Я сиджу певний час навпроти печі й дивлюся на вогонь. Можу трішки почитати. Найвірогідніше, я просто посиджу на своєму ліжку деякий час, спостерігаючи за мерехтінням вогню на стінах. Коли захочу спати, знімаю одяг, забираюся під ковдру й засинаю.

BVD: Я вам заздрю​​… Зараз, під час роботи, це звучить чудово. Свобода й автономія. Немає шуму годинника як буквально, так і фігурально. Але дозвольте мені змінити тему. Ви щойно згадали про сон. Ваше ліжко було зручним?

ТК: Ну, мені було досить зручно.

BVD: Я поважаю і ціную вашу вдячність дідусеві Кролику. І згадую про справжнє походження ритуалу чи звичаю вимовляти благодать перед їжею: урочисте усвідомлення жертвопринесення життя, яке віддає себе, аби інше життя могло жити… Ви вірите у долю?

ТК: Ні.

BVD: Чи вірите ви в Бога?

ТК: Ні. А ви?

BVD: Долю чи Бога?

ТК: І в те, й в інше.

BVD: Можливо… Я пам’ятаю, як читав, що ваші батьки були атеїстами, а ви виросли в атеїстичній атмосфері.

ТК: Це правда.

BVD: Пам’ятаєте, щоб ваші батьки коли-небудь говорили про Бога? Вони коли-небудь говорили щось, на кшталт: «Це те, у що деякі люди вірять…»?

ТК: О, вони говорили небагато. Наприклад, якби моя мама читала мені книгу і там було щось про Бога, вона б пояснила: «Ну, деякі люди так і вірять, але ми в це не віримо». Щось типу цього.

BVD: Зрозуміло… Повертаючись до вашого умовного дня, ви згадали дещо з того, що могли з’їсти. Якою була ваша дієта? Що ви їли у звичайний день?

ТК: Це залежить від сезону… Протягом 1975-1983 років я купував борошно, рис, овес, цукор, кукурудзяне борошно, масло для приготування їжі та сухе молоко, а також невелику кількість фруктових консервів і/або помідорів на зиму. Я міг куштувати по одній банці кожен другий день в холодну пору року та з’їдати трохи рибних консервів і сухофруктів. Крім того, майже все, що я їв, було або диким, або вирощувалося в моєму саду. Я їв оленів, лосів, зайців, соснових білок, три види глухарів та дикобразів, а іноді й качок, камбал, ондатр, ласок, койотів, і випадково загиблу сову – я б ніколи не вбив сову навмисно – щурів, коників стрибунців, чорницю, журавлину, брусницю, аґрус, два види чорної смородини, малину, полуницю, орегонський виноград, вишню і шипшину. Крохмальні коріння:Camassia, Perideridia, Lewisia rediviva і Lomatium – також їв… Кілька незначних інших видів коренів і пару дюжин видів дикої зелені. Протягом травня і червня, перед кожним прийомом їжі, я збирав салат, часто досить різноманітний, просто гуляючи по своєму саду, збираючи трохи того й іншого, і кладучи його собі до рота. Інколи я дрібнив їстівне насіння і використовував його для хліба. Але перемелювання забирало надто багато часу. У мене не було ручного млина, тому я дрібнив його на камені. У моєму саду я вирощував картоплю, пастернак, буряк, цибулю, два види моркви, шпинат, редис, броколі, а іноді й лободу, єрусалимський артишок і ріпу.

Я сушив дику зелень і садові овочі, а іноді й ягоди для зимового вжитку. А щодо крохмалистих кормів я покладався здебільшого на картоплю і куплені в магазині продукти, такі як борошно чи рис. Дикі крохмалисті коріння у високогір’ї рідко трапляються. Lewisia rediviva і Camassia рясніють в нижніх рівнинних районах, але здебільшого вже приватна земля, і, ймовірно, власники ранчо не хотіли б, аби я скопував їх луки, щоб отримати ці коріння. Взимку я використовував чай, зроблений з голок Дугласової піхти, як джерело вітаміну С.

Моя остання зима у Монтані, 1995-1996, була важкою. Але коли доводиться обійтися без того, чим забезпечує система, дивно, наскільки добре ви можете впоратися із цим, імпровізуючи на самоті. У мене не було ні куплених фруктів, ні овочів, ні свіжих, ні сушених, ні консервованих, але у мене було багато власної сушки. У мене була сушена чорна смородина і ревінь, і білки, і кролики на м’ясо. Із купленого у мене було тільки борошно і масло білого кольору, цукор, і я гадаю, у мене було ще небагато рису. Я не пам’ятаю, чи була у мене вівсянка чи кукурудзяна мука. Я знаю, що замість порошкового молока, яке у мене незабаром закінчилося, я використовував паризький стоматологічний гіпс як джерело кальцію. Коли й це закінчилося, я планував використовувати або спалені, подрібнені кролячі кістки, або подрібнений вапняк. Я все робив правильно, тому насолоджувався їжею; це була хороша зима.

BVD: Яка ваша улюблена дика їжа?

TK: Ймовірно, найсмачніша дика їжа в районі Лінкольна – це ягоди куріпки, крихітний вид Vaccinium – роду чорниці, які ростуть на висоті. Ягоди настільки крихітні, що на збір чашки може піти година, але смак пречудовий. Крім того, мої улюблені продукти харчування – це журавлина, Perideridia, печінка оленя, кролики й дикобраза.

BVD: У вас були якісь улюблені страви, які ви готували?

TK: У мене не було стандартних страв, бо просто їв те, що було доступно в дану мить. Взагалі, моїми найкращими стравами було тушковане м’ясо, овочі та деякі крохмалисті продукти, як то картопля, рис, локшина, або коріння, по типу Perideridia.

BVD: Ви їли на відкритому повітрі?

ТК: Я рідко це робив. Зазвичай я їв у приміщенні за столом у хижі… Коли я закінчував їсти, то інколи сидів у кріслі з ногами на столі й просто дивився у вікно деякий час…

BVD: За вікном щось було видно?

ТК: В сенсі?

BVD: Ви дивилися на щось за вікном?

ТК: Так. Це те, для чого потрібні вікна…

BVD: Як ви дізналися, які рослини є їстівними та як їх готувати?

TK: Протягом багатьох років до того, як я покинув Берклі, я цікавився природою, тому навчався таким навичкам, як розпізнавання їстівних дикорослих рослин тощо. Я навчився розпізнавати їх по книгам відповідної тематики, як-то Edible Wild Plants of Eastern North America Фернальда і Кінсі та Wild Edible Plants of the Western United States Дональда Кирка. У книгах дається деяка інформація про приготування цих рослин, але здебільшого я навчився готувати їх методом проб і помилок. Я вивчив деякі їстівні рослини експериментальним шляхом. Було б небезпечно експериментувати з окремими родинами рослин, такими як моркви чи лілії, бо деякі види є смертельно отруйними. Але експериментувати зі сімейством капустяних безпечно; а композиційні сімейства та сімейство буряка, наскільки я знаю, не містять смертельно небезпечних видів, хоча й мають деякі більш-менш отруйні. Була пара членів сімейства капустяних, яких я використовував у якості зелені, так і не дізнавшись назв цих рослин. Був один з композиційного сімейства, якого я куштував багато років, перш ніж дізнався, що це вид фальшивої кульбаби. І був один із представників бурякового сімейства, якого я часто їв, але так і не дізнався, що ж це таке було.

BVD: Ви були самодостатні?

ТК: Не зовсім самодостатнім. Мені потрібні були куплені в магазині продукти: борошно, рис, вівсяні пластівці й масло для приготування їжі. Я також придбав більшу частину свого одягу, хоча кілька речей я зробив сам. Спершу моєю метою була повна самодостатність, цього я хотів зрештою досягти, але зі зменшенням дикої природи й скупченням людей навколо мене, я відчув, що в цьому вже немає сенсу, й мої інтереси перемінились в інший бік.

BVD: Яким чином ви вирішили жити: втілювати в життя власні мрії, бажання чи якісь інші оригінальні мотиви? Себто, ваші мрії молодості, чи ваше рішення виїхати з Берклі. Що було найприємнішим у вашому проживанні в Лінкольні?

TK: Я знайшов певне задоволення в лісному житті, як і очікував, наприклад особисту свободу, незалежність, життя із відтінком пригод та відсутністю значних стресів.

Я навіть відчув ту втіху, яку раніше не міг і передбачити, уявити.

Чим ближче ви стаєте з природою, тим більше ви цінуєте її вроду. Це врода, яка полягає не стільки в образах чи звуках, як у всьому разом, цілісності… Я не знаю, як це виразити. Є почуття, коли ти живеш у лісі, а не просто відвідуєш його, і тоді ця врода стає частиною твого життя, а не тим, що ти спостерігаєш зі сторони.

З цим пов’язана та частина інтимності з природою, яку ви отримуєте, що загострює ваші почуття. Не в сенсі, що ваш зір чи слух загострюються, а те, що ви починаєте помічати значно більше. В міській метушні ви звернуті всередину, до себе. Ваше оточення переповнене несуттєвими образами й звуками і ви отримуєте умови, де блокується більша частина цього потоку. В лісі ж ваша свідомість вертається у зовнішнє, від вас, і тому ви дужче усвідомлюєте те, вас оточує. На кшталт того, що ви помічаєте непомітні маленькі дрібниці на землі, як-то їстівні рослини чи посліди тварин. Якщо людина пройшла повз і полишила ледь помітний послід – ви його помітите. Ви відаєте, які звуки надходять до вашого вуха: дзвін пташок, іржання коня, переляк оленя, що тікає, падіння соснової шишки, збитої білкою і приземлена на колоду. Якщо ви чуєте звук, який не можете опізнати, він миттєво вас приваблює, навіть якщо його ледь чутно. Для мене подібна пильність, відкритість відчуттів є одною із найбагатших розкошей життя поряд з природою. Ви не зможете цього зрозуміти, допоки самі не відчуєте.

Інша річ, яку я зрозумів, це важливість цілеспрямованої праці. Я маю на увазі дійсно цілеспрямовану працю – працю життя і смерті. Я по-справжньому не розумів, що таке життя в лісі, допоки моє економічне становище не стало таким, що мені потрібно було полювати, збирати рослини й обробляти сад, щоб поживитись. Під час мого перебування в Лінкольні, особливо з 1975 по 1978 роки, якщо у мене не було успіху у полюванні, то я не отримував м’ясо, аби поїсти. Я не мав овочей, якщо не збирав чи не вирощував їх сам. Немає нічого приємнішого, ніж задоволення та самовпевненість, які дають нам такі, на перший погляд, прості речі. У зв’язку з цим людина втрачає будь-який страх перед смертю.

Людина, що живе безпосередньо поряд з природою, усвідомлює, що щастя не полягає у максимізації задоволення. Воно полягає у спокої. Як тільки ви достатньо довго насолоджуєтеся спокоєм, то починаєте відчувати відразу щодо думки про будь-яке наднормальне задоволення – надто збудне задоволення порушує вашу безтурботність. 

І на кінець, людина розуміє, що нудьга є хворобою цивілізації. Мені здається, що нудьга переважно полягає в тому, що людям потрібно розважатися або чимось себе займати, бо якщо цього не робити, то відповідні тривоги, розчарування та незадоволення виходять на поверхню, і це вчиняє їм відчуття дискомфорту. Нудьги практично не існує, як тільки ви починаєте жити в лісі. Якщо у вас немає турбот, то ви можете годинами сидіти та нічого не робити, просто слухаючи пташок, вітер і тишу, спостерігати, як рухаються тіні під час зміни положення сонця, чи просто дивитися на повсякденні речі, що вас оточують. І вам це не набридне. Ви просто умиротворяєтесь.

BVD: Що було найважче у вашому житті в Лінкольні?

ТК: Найгірше, що було у моєму житті, це спостерігати безупинне наближення сучасної цивілізації. На Стемпл Пас Ровд постійно збільшувалася кількість будинків. Прокладалося більше доріг через ліс, більше зрублених територій, більше літаків. Радіонашийники на лосях, розпил гербіцидів, і тому подібне.

BVD: Які найприємніші спогади вашого життя в лісі?

ТК: Ранньою весною, коли сніг танув доволі швидко, я довго блукав пагорбами, насолоджуючись новою фізичною свободою, що стала можливою завдяки непотрібності більше одягати снігоступи, і повертався додому з кошиком молодих диких овочей: цибулі, кульбаби, Lewisia rediviva і Lomatium, з глухарем, чи навіть кількома глухарями, яких щойно вбив, признаюсь, нелегально. Праця вранці в саду. Полювання на кроликів взимку. Час проведений у моїй хижі зимовими вечорами. Місця, де я розбивав табір восени, влітку та взимку. Осіннє тушковане м’ясо оленя з картоплею та іншими овочами з мого саду. Або просто моменти, коли я сидів чи лежав, нічого не роблячи, навіть не думаючи, а просто надихаючись суцільним спокоєм.

BVD: Вельми дякую вам…

ТК: Прошу.

Переклад: Богдан Гойса

поділитись