Вперше українською публікується другий розділ із книги Томіслава Суніча, хорватського політолога, соціолога культури та письменника, ідеолога “нових правих”. Книга Суніча “Проти демократії та рівності: європейські нові праві” – перше англомовне дослідження на тему політичного руху нових правих у Європі, видане в 2011.
ІІ. Правий ґрамшизм
Згідно з позицією «нових правих», світ є ідеологічним полем бою, а, відтак, політичний процес в будь-якій країні є перш за все війною ідей. Культура є найефективнішим носієм політичних ідей, оскільки мобілізує масову свідомість не тільки завдяки силі ефемерних гасел, але й справжнім звертанням до історичної пам’яті народу. Перевертаючи марксистську теорему, «нові праві» переконують нас у тому, що саме ідеї, а не економічна структура, складають основу будь-якого державного устрою. Причини, через які домінантні соціалістична та ліберальна ідеології є політично успішними, пов’язані передовсім із тим фактом, що соціалістичні та ліберальні теоретики більш вміло прищепили власний культурний консенсус масам. В результаті цього, сучасні егалітарні суспільства мають змогу пред’являти претензії на свою історичну вагомість та нібито наукову природу, оскільки їх інтелектуальні лідери міцно тримають у своїх руках сферу культури. Використовуючи ґрамшистську стратегію політичного завоювання, «нові праві» стверджують, що джерелам прямої політичної влади має передувати соціо-культурна дія. Культурна влада є передумовою політичної влади; відтепер ті, хто має змогу залишити свій відбиток на культурі, будуть неминуче досягати успіхів на політичній арені. Культура – це не просто прикраса чи «надбудова», що частково роздається людям; це життєво важлива та невід’ємна частина людського розвитку, здатна викликати суспільну згоду та забезпечувати правлячу еліту політичною легітимністю.
«Нові праві» розглядають сучасні ліберальну та соціалістичну системи як два застарілі міфи, що правлять масами не через свій науковий характер, але, радше, завдяки монополізації культури. Реальна сила, що підтримує лібералізм та соціалізм – це культурний консенсус, який більш-менш непорушно панує у вищих ешелонах освітньої та правової системи. Як тільки ці центри культурної влади будуть усунені, системі доведеться змінити свою інфраструктуру – а не навпаки, як стверджував свого часу Маркс. Головна причина, через яку консервативні рухи та режими не в змозі набути тривалої та міцної політичної легітимності полягає в їх нездатності успішно проникати в культурну сферу з метою запуску іншої «контрідеології» в маси. Якщо ж консервативні рухи дійсно бажають стати політично консолідованими, вони повинні, насамперед, розробити свою власну культурну стратегію, яка, зрештою, допоможе їм витіснити соціалістичні та ліберальні важелі впливу на політичній арені. Перш як завойовувати державу, потрібно підкорити мізки, стверджують «нові праві». Перефразовуючи Жоржа Сореля, кожен політичний «претендент» має спершу створити свій власний потужний світський чи духовний міф для перемоги в масах[1]. Ліві традиційно мають краще розуміння політичної ролі культури, ніж консерватори. На противагу цьому, сучасні консерватори наївно тримаються віри в те, що врешті-решт лише економіка може розчинити всі радикальні ідеології, в тому числі й марксизм. Для «нових правих» усі політичні рухи приречені на невдачу, якщо тільки вони повною мірою не усвідомлять значення культури, популярних міфів та суспільного настрою. У протилежному випадку, вони будуть назавжди відрізані від можливості отримати політичну респектабельність, яку може надати лише культура.
З метою обмеження політичного впливу соціалізму та лібералізму, «нові праві» пропонують схему проведення культурної битви через адаптацію ідей Антоніо Ґрамші, які спершу призначалися для комуністичних інтелектуалів. Вони полягають в «активній участі в практичному житті як будівник, як організатор, «постійно переконливий», оскільки він (інтелектуал) є не тільки оратором…»[2].
Ґрамші відкидає роль інтелектуала як «експерта», чи того, що Вернер Зомбарт називає Fachmann, і замінює його на органічного інтелектуала, який одночасно є і народним лідером, і «спеціалістом»[3]. Згідно з Ґрамші, «інтелектуали служать «офіцерами» панівної групи, що використовуються для здійснення підлеглих функцій соціальної гегемонії і політичного управління задля забезпечення «спонтанної» згоди широких мас населення з тим напрямком соціального життя, яке задається основною панівною групою, – згоди, яка «історично» породжується престижем панівної групи…»[4].
При обговоренні ролі культури як інструмента політичного завоювання, «нові праві» надають їй більшого значення, що спрямоване на охоплення всіх аспектів соціального життя: галузі початкової освіти, медіа та навіть сучасних популярних міфів. В цих зусиллях «нові праві» наслідують правилам, закладеним Ґрамші. На відміну від Леніна, який вважав, що проблеми можуть бути вирішені виключно за рахунок абсолютної державної влади, Ґрамші зазначає, що в кожному суспільстві держава не може зберегти свій авторитет, якщо вона не визнає важливості народної культури та народних вимог. Іншими словами, марксизм, фашизм чи лібералізм можуть добитися повної легітимності лише шляхом слідування громадянському суспільству, внаслідок чого вони самі можуть перетворитися в громадянську владу. Така влада часто невидима, і слабко діє в політичних та правових інститутах. Це радше неявна сила; de jure підпорядкована державі, але de facto є рушієм держави. Ця реальна політична сила посилюється, коли взаємодія між неявною та явною (держава) силами доведена до максимуму. Якщо переважатиме розподіл між державою та суспільством, і якщо “інтелектуальна меншість”, яка її підтримує, залишається назавжди ворожою до своїх інституцій, то майже напевно, що рано чи пізно режим та його правляча еліта будуть повалені. Істинна криза легітимності починається тоді, коли інтелігенція починає покидати сили, що знаходяться в межах держави. Саме тому держава послаблюється і нарощує розміри репресивного апарату, який у будь-якому разі продовжуватиме й надалі існувати без підтримки своєї основної соціальної опори.
Використовуючи ґрамшистську модель культурного завоювання, «нові праві» автори зауважують, що якщо їх ідеї колись матимуть політичний вплив, то вони також повинні сприяти «контркультурі» всередині існуючої ліберальної інституційної структури. Всі минулі соціальні потрясіння, в тому числі французька революція та навіть промислова революція не дозріли б, якби не величезна кількість впливових мислителів, котрі чи то навмисно, чи випадково впровадили в межах своїх суспільств нові ідеї та нові школи думки. Згідно з «новими правими», ліберальні праві сьогодні здійснюють серйозну помилку, підкреслюючи важливість та ефективність економіки, в той же час забуваючи про те, що тривалий політичний успіх може бути досягнутий лише поєднанням інтелектуальних та культурних здобутків. Цей парадокс видається ще більш очевидним, якщо враховувати, що соціалістичні та комуністичні інтелектуали бачать економіку як базис історії, а всі аспекти культури як частини ідеологічної надбудови. Проте, в реальній політичній боротьбі соціалісти краще розуміють роль культурної надбудови ніж їх консервативні колеги; отже ліві постійно і невтомно пропагують «іншу освіту», «іншу чуттєвість», «іншу соціологію статі» і так далі[5].
Для «нових правих», триваюча «деідеологізація» європейської політики призвела до дивовижного культурного вакууму. Марксистські ідеї втратили культурну перевагу, та й лібералізм теж є некомпетентним, щоб створити новий міф, здатний розгойдати маси, тож настав час для «нових правих» зробити крок і розпочати нову культурну війну. «Нові праві» стверджують, що хоча західноєвропейські суспільства й спробували залишитися консервативними в рамках інституцій, вони не змогли протистояти різним егалітарним та соціалістичним трендам. В наступних розділах ми будемо розглядати позиції «нових правих», щодо того, що рівність не може бути досягнута шляхом використання різних класичних ліберальних конструкцій, таких як «рівність можливостей» чи «право економічної диференціації». «Нові праві» стверджують, що в тривалій перспективі ліберальне проголошення правової рівності повинно перетекти в інші сфери, включаючи економіку. Отже, неоконсерватори та ліберальні теоретики не зможуть протистояти соціалістичним та егалітарним тенденціям в їх суспільствах, якщо вони спочатку не переоцінять концепцію правової рівності. Згідно з «новими правими», перш ніж це зробити, необхідно побудувати зрозумілу консервативну ідеологію. Навіть недавнє перегрупування колишніх соціалістичних інтелектуалів навколо ліберальних та неоконсервативних планів не можуть мати тривалого успіху, оскільки ліберальні мислителі зосереджують свою увагу виключно на прикрих наслідках марксизму (ГУЛаг), не в змозі проаналізувати егалітарні причини, що призвели до його народження.
ЗРАДА КЛЕРКІВ
Висміюючи невірний характер колишніх соціалістичних інтелектуалів, які «скотилися з вершини Мао до Ротарі клубу»[6], де Бенуа звертає увагу на вічну мінливість європейської інтелігенції, яка рідко кається, змінюючи старі політичні переконання. Щоб проілюструвати це, де Бенуа посилається на інтелектуалів вішистської Франції, які дуже швидко захопилися ідеями фашизму, коли фашистські ідеї були в «культурній» моді, та які засудили їх ще швидше, коли соціалізм став користуватися культурним попитом:
Між 1940 та 1944 жоден соціальний клас не згуртувався навколо окупанта масштабніше, ніж інтелігенція. В цьому сенсі, нічого не змінилося. Інтелектуали знову повелися на домінантну ідеологію. Пуаро Дельпе правий у спостереженні, що ми живемо у вік «колабораціоністів», що використовують «ідеологічний ківш» – непохитне «перефарбоване дежавю», яке вдається до жаргону, щоб справити враження на дурнів… Для лівих інтелектуалів це неперевершене мистецтво самокритичного імітування складається з постійних проповідей про те, що більше немає нічого неправильного, в той же час пояснюючи, що це неправильно. В довершення, є розчаровані професіонали, які запускають себе (свідомість зобов’язує!) в монотеїзм (ідеологічного) борделю чи «ГУЛаг-цирку», наприклад у захисті прав людини – які ніколи не вимагають жодних зобов’язань[7].
Ці слова можуть, ймовірно, додати ваги до тверджень «нових правих» про те, що інтелігенція є по суті сирим продуктом Zeitgeist, що завжди мріє замінити гасла, як тільки його вчені мужі потрапляють у немилість. Сьогоднішня інтелектуальна покинутість марксизму, настільки поширеного на ринку ідей, підтверджує той факт, що марксизм перестав вабити до себе сучасних інтелектуалів. Інтелектуальний ландшафт сьогодні є безплідним, скаржиться де Бенуа:
«У Франції більше немає дискусій. Немає поглибленого аналізу. До речі, уникнути дебатів завжди легко. Досить дискваліфікувати противника. Це зберігає час, щоб спростувати його. Він судить шахову дошку (місце, з якого хтось говорить), а не пішаків (сам дискурс). Він атакує особистості, а не те, що вони написали»[8].
Процес інтелектуальної проституції та зради колишніх кумирів, що межує з відвертою політичною зрадою має набуті патологічні пропорції, як стверджують «нові праві». І оскільки вони критикують колишніх марксистів та леніністів, які обернулися до респектабельного неоконсерватизму, ці слова є своєрідною похвалою тим лівим інтелектуалам, які не піддалися чарам пісень неоконсерватизму. Серед цих лівих соціаліст Режі Дебре, який в дусі де Бенуа зазначає:
«Коли в радянських таборах знаходилось від трьох до п’яти мільйонів зеків, весь мистецький світ Парижа метушився у вестибюлях радянського посольства. Коли (зараз) найменш ангажовані експерти оцінюють кількість в’язнів в Радянському Союзі від однієї до п’яти тисяч, ті ж самі люди кричать про відразу перед парканом радянського посольства. Це доказ того, що ненависть пропорційна не до «ненависних» – але лише до певного та до форми нашого зображення»[9].
Таким чином, для «нових правих» роль інтелігенції в двадцятому сторіччі була, в цілому, негативною. Негатив полягав у підриві народної свідомості та створенні некомпетентного політичного керівництва, яке, коротше кажучи, спиралося на корумповану інтелігенцію, намагаючись закріпити свої власні правила.
«Нові праві», ймовірно, перший культурний рух, який ввів термін «інтелектуальний тероризм», описуючи своїх соціалістичних та ліберальних недоброзичливців. Усунення інтелектуальних бар’єрів «духовного тероризму» та відродження власної інтелектуальної спадщини на сьогодні лишається найважливішим завданням. Це в першу чергу культурна спадщина ранніх європейських консервативних революціонерів, яку «нові праві» намагаються відновити.
[1] Жорж Сорель. Размышления о насилии
[2] Antonio Gramsci. The Modern Prince and Other Writings. – С. 122 (див. російський переклад, А. Грамши. Тюремные тетради. Возникновение интелигенции.)
[3] Там само.
[4] Там само. – С. 124.
[5] Судячи з кількості книг, опублікованих протягом 1970-их з назвами «соціологія чогось-там…» інтелектуальний жаргон здобув власний «хіт парад» мімікрії. Як приклад: Marcel Cohen, Matériaux pour une sociologie du langage (Paris: Maspero, 1971); Lucien Goldman, Pour une sociologie du roman (Paris: Gallimard, 1964); Michael Lowy, Pour une sociologie des intellectuels révolutionnaires: l’évolution politique de Lukacs 1909-1929 (Paris: PUF, 1976), і так далі.
[6] Це назва книги Гі Гокенгхейма, Lettre ouverte à ceux qui sont passés du col Mao au Rotary (Paris: Albin Michel, 1986), розглянутої Гійомом Фаєм в Éléments від назвою Hocquenghem vend la mêche, за осінь 1986, сс. 54-56.
[7] Alain de Benoist, ‘Intelligentsia: les jeux du cirque’, Le Figaro Magazine, 5 May 1979, p. 82.
[8] Там само.
[9] Régis Debray, Les Empires contre l’Europe (Paris: Gallimard), pp.173, 16-17, цит. по Alain de Benoist, Europe, Tiers monde, même combat (Paris: Robert Laffont, 1986), p. 236.
Відповідальний за переклад – Deimos Phobos,
переклад здійснено спеціально для літературного клубу “Пломінь”
