Тоналізм

Історія американського живопису: тоналізм

Розібратися в усіх тонкощах відмінностей «-ізмів» історії мистецтва стає дедалі важче, адже чим глибше занурюватися у вивчення, тим більше цікавих явищ виходить на поверхню.

У 1880 – 1910 роках в мистецтві Америки виникає таке явище, котре важко назвати течією – як тоналізм. Це не звичні для розуміня течії, як то академізм, романтизм чи модерн, адже роботи, які можна віднести до тоналізму, ви зможете знайти майже в кожного митця. Проте, особливості формування, хронологія та географічне обумовлення змушує нас розглянути тоналізм як окреме явище мистецтва, зокрема, мистецтва Америки.

Тоналізм став для мистецтва Америки своєрідним переходом від академізму до модерну, але вважати його своєрідним відмежуванням імпресіонізму буде помилкою, адже вони мали на меті відмінні одне від одного цілі.

Сам термін «тоналізм» ввів у використання мистецтвознавець Ванда Корн лише у 1972 році, до цього часу, для позначення такого явища у мистецтві використовували термін «люмінізм» та інші можливі синоніми.

Пересічний глядач помилково може віднести роботи митців тоналістів до імпресіонізму, зробивши висновки лише через відсутність чітко окреслених форм та ясності сюжету. Проте, варто розібратися, чим тоналізм відрізняється від імпресіонізму, як одразу стає зрозумілим і різниця в емоційному навантаженні робіт даних періодів.

Перш за все, тоналізм можна розпізнати за колористичним вирішенням. Це сріблясто-охристі полотна, зазвичай зображення вечірніх сюжетів чи тьмяних туманних пейзажів. Тоналісти не використовують яскравих сонячних фарб, їх роботи стримані, й основною метою є не передача враження та миттєвого стану, а спогаду.

На відміну від імпресіоністів, тоналісти створювали етюди на пленерах виключно як підказки до своїх майбутніх творів, але не як самостійний твір.

Вони відмовляються як від академічної чіткої передачі оточення, з використанням деталей для підкреслення реалістичності зображення, так і від манери імпресіоністів передавати швидкоплинний стан природи.

На думку деяких мистецтвознавців, окрім історично обумовлених подій, на виникнення тоналізму мав вплив і кліматичний аспект. Художники тоналісти були зосереджені здебільшого у Каліфорнії, де зі зміною пори року майже не відбувалося особливих природних змін. Пожовкла трава та оливкові кольори евкаліптових дерев диктують палітру тоналістам.

Тумани, що є доволі розповсюдженим та частим явищем мали свій вплив на творчість американських митців, змушуючи їх будувати власні варіативні та стримані полотна на тональному співвідношенні.

Тоналізм також доволі часто порівнюють із музикою, що підкріплюється ще й термінологією, котру ввів у використання один з найбільш відомих митців тоналістів, Джеймс Еббот Маккейн Вістлер. Для окреслення творчості тоналістів він використовує значення «ноктюрн», «аранжування» та «симфонія».

Джеймс Вістлер – автор культового полотна «Мати Вістлера» став для американського мистецтва точкою відліку зародження нового, відмінного від імпресіонізму явища. Справжній мотив для його робіт – колір та тонова гармонія, а сюжет або ж персонаж стають лише засобом для втілення цієї гармонії. Що до гармонії, варто зазначити, що Вістлер особливо відповідально підходив і до формування виставок.

Починаючи з 1880 років, самостійно займався створенням експозиції: підбір рам, фарбування стін залу у відповідний колір і навіть вибір вбрання наглядачів музею.

Сам Вістлер був доволі епатажним митцем для свого часу: в період своєї закоханості у жовтий колір він прийшов на виставку у жовтих шкарпетках, а для відвідувачів виставки були заготовлені жовті метелики.

З реалізмом Вістлер взагалі не хотів мати справи, і причиною цьому була не лише творча неприязнь, але й особисті обставини. Річ у тому, що дружина Вістлера одного разу пішла позувати для товариша Вістлера й одного з найбільших реалістів того часу – Густава Курбе, і більше не повернулася. З тих часів реалізм для Вістлера став особливо відразливим.

Він покинув Штати вже у 1855 році, і більше ніколи не повертався, але поклав початок для формування американської особливості у живописі.

Ще одним художником, не менш важливим для формування явища тоналізму, є Джордж Іннесс. Його формування як митця відбувалося під впливом французьких художників барбізонської школи та, в особливості, творів Каміля Коро.

Він навчався у майстерні гравіювання карт, що згодом дало вплив на втілення топографічних особливостей ландшафту у його полотнах. З 1880 року його творчість – чистий тоналізм.

Проте, після смерті його не приписують ні до імпресіоністів, ні до абстракціоністів, через що повністю забувають про його творчість. Оновлення цікавості до його персони відбувається з кінця 19 столітті, коли посилюється інтерес до історії США.

Повертаючись до музичних термінів, що їх використовував Вістлер для назв своїх полотен, варто розглянути їх окремо, і не лише крізь творчість найвідомішого тоналіста.

Ноктюрни, на думку Вістлера, особливо вдало давалися Чарльзу Роллу Пітерсу. Його називали принцом темряви через те, що єдиним сюжетом у його творчості були нічні пейзажі.

Хав’єр Мартінес – мексиканець за походженням, майстер аранжування. Не вносячи особливих змін та реформ, протягом майже 50-ти років він писав спокійні та гіпнотичні сюжети.

Улюбленим сюжетом симфоній Готтардо П’яццоні стає захід сонця і схід місяця. Він настільки був зачарований цими станами, що виводив всю сім’ю споглядати тонку зміну природних станів. Найбільш притаманні кольори для його палітри – охристий, сірий та блакитний. Зазвичай він працював з фресками, що змусило його дещо спрощувати форми та перспективу, але кольорова палітра залишалась незмінною.

З 1920-х років митці починають експериментувати з сюрреалізмом, фовізмом та абстрактними формами, все більше переймаючи настрої європейських митців. З тих часів містичний, частково безформний, але беззаперечно вражаючий тоналізм поступово розтанув у історії мистецтва.

Автор: Анна Збаражська

поділитись