Éléments, n ̊ 28–29
«У нас немає своєї економічної теорії», – ця диявольська фраза, ця причина екзистенційної порожнечі та кошмар, від якого юні “націоналісти” прокидаються о третій ночі в холодному поту – дамокловим мечем повисла над головами будь-яких форм правиці, що претендують на інтелектуальність.
Особливо в Україні, де подібні питання повсякчас виринають з безодні загальногуманітарної безграмотності, загостреної тривалим спогляданням діаграми Нолана. Ясна річ, адже варто бодай на метр відійти від ринкової схеми, аби на тебе вилили відро помий з написом «ЛІВАК». Когось ця ідея-фікс доводить до бізнес-тренінгів та книжок про те, як стати успішним, когось перетворює на ліберала (унікальний феномен української маргінальної політики: «праві ліберали» з символікою Третього Рейху) та кидає в обійми Айн Ренд та Лі Куан Ю. По іншу сторону побитої сільської дороги стоять ті, кого це питання скосило вліво – видовище теж не із приємних.
Проте, рішення цієї проблеми все ж існує: і раз ми згадали дамоклів меч, то складно буде обійтися без аналогії гордіївого вузла. Усе це в школі розповідають якщо що, класі етак у п’ятому. ТАК ОСЬ: ця проблема вирішується аналогічним чином. Розумні французи – та й не тільки вони – давно розібралися, де тут закопано нещасну собаку, і що таке ЕКОНОМІЗМ – визначальний принцип обох «економічних систем» (які насправді є радше світоглядними системами). Тож, пропонуємо вашій увазі дві ключові статті Алена де Бенуа, де коротко і ясно пояснюється, ЩО ТАКЕ ЕКОНОМІЗМ І ЧОМУ ЦЕ ПОГАНО; ЧОМУ ЕКОНОМІКА АБСОЛЮТНО НЕ Є НАУКОЮ (але методом ведення одного з напрямків людської діяльності); ЧОМУ ЧЕРЕЗ ЕКОНОМІКУ НЕМОЖЛИВО ПОЯСНИТИ СОЦІАЛЬНУ РЕАЛЬНІСТЬ – та чого багато іншого…
Сергій Заїковський
Уявлення про людину як «економічну тварину/істоту» (Homo economicus Адама Сміта та його школи) – це символ, образ, навколо якого обертаються водночас як буржуазний капіталізм, так і марксистський соціалізм. Лібералізм та марксизм з’явилися у якості двох протилежних полюсів однієї і тієї ж економічної системи цінностей. Одна захищає «експлуататора», інша – «експлуатованого», але в обох випадках виходу за рамки економічного відчуження не відбувається. Ліберали (чи то пак неоліберали) та марксисти цілковито погоджуються між собою в одному вкрай суттєвому питанню: для обох саме економічна функція детермінує суспільство. Саме економіка виступає в якості реальної основи усіх людських спільнот. Саме її закони дозволяють «науково» оцінити діяльність людини та передбачити її поведінку. В економічній діяльності марксисти надають перевагу способу виробництва, ліберали ж, зі свого боку, надають її ринку. Саме спосіб виробництва, чи то пак спосіб споживання («первинна» економіка чи «кінцева» економіка) визначає соціальну структуру. У цій концепції матеріальний добробут постає в якості єдиної мети суспільної мети. А засобом, адаптованим до цієї цілі, безумовно є повноцінне здійснення економічної діяльності.
Визначення людини як суб’єкта економічних відносин передбачає, що вона завжди має діяти згідно власному «найвищому інтересу» (економічному). Іншими словами, для лібералів людина завжди керується прагненням матеріального добробуту, а для марксистів – класовим інтересом, сам клас у свою чергу визначається своїм положенням щодо засобів виробництва. Це фундаментально оптимістична система: людина від природи є «хорошою» та «раціональною», маючи «природну» схильність відрізняти, чим зумовлюється її (економічний) інтерес та методи його досягнення – щоразу, коли з’являється така можливість, людина схиляється на користь того рішення, яке принесе їй найбільшу «вигоду». Це також раціоналістична система, повністю вибудувана навколо (досі не доведеного) постулату «природньої раціональності» вибору індивіда, як споживача, так і підприємця. Що стосується «вигоди» та «інтересу», які людина мусить постійно шукати, то вони лишаються досі невизначеними. Що ж це за «інтерес»? Щодо якої системі цінностей слід оцінювати «вигоду»? Зіткнувшись з подібними питаннями ліберальні автори проявляють таке ж небажання продовжувати далі розмову, як і марксистські автори, коли мова заходить про чітке визначення «безкласового суспільства». З іншого боку, вони одностайно стверджують, що індивідуальний інтерес зливається із загальним інтересом, який уявляється простим додаванням відповідного числа індивідуальних інтересів, котрі незрозуміло чому не мають один одному суперечити.
Ця узагальнена теорія подається водночас як емпірична та нормативна – без змоги чітко відрізняти те, що витікає з «експериментальних даних» від того, що випливає із «норми». По суті стверджується, що людина не лише автоматично прагне до своєї «індивідуальної вигоди», але й прямо чи опосередковано заявляється, що така поведінка є «природньою», і, відтак, найбільш бажаною. Відтак, економічно вмотивована поведінка подається як єдино можлива поведінка взагалі.
Поява теорії homo economicus йшла пліч-о-пліч з появою економіки як науки – «науки», котрій вічно заважатиме непередбачуване, тобто людський фактор, що не може бути раціонально обміркованим, тож прихильники «економізму» намагаються звести його нанівець, позбавляючи людину найбільш людської риси (історичної свідомості). Дійсно, не може існувати ніякої «економічної науки», якщо економіка не вважатиметься автономною сферою дослідження, тобто такою сферою, котра не залежить від будь-якого закону, окрім як свого власного, і чиї імперативи не можуть підпорядковуватися іншим імперативам, вважаючись найвищими. І навпаки, якщо економіка – це всього лиш підпорядкована сфера, то й «економічна наука» – ніщо інше, як техніка чи методологія «з перемінною геометрією»; як дисципліна вона є не більше ніж банальним історичним описом чи класифікацією засобів, що допомагають реалізувати якісь «не-економічні прагнення». Зрештою, якщо економіка – це «наука», і до того ж є визначником функцій суспільного механізму, то людина уже не є володарем власної долі, вона лиш об’єкт «економічних законів», розуміння яких дозволяє достеменно розібрати сутність історії. Майбутнє історії визначається економічними чинниками; людина діє спираючись на ці чинники; світ неодмінно прямує в бік «зростання прогресу» (або ж «безкласового суспільства», кому що більше до вподоби).
Економізм, відтак, постає у ролі «секуляризованої» юдеохристиянської теорії смислу історії. Звідси й спостереження Анрі Лєпажа, згідно з якими ліберальна теорія від самого початку формувалася, паралельно з появою поняття власності, на «повільному дозріванні філософії прогресу, вираженою юдеохристиянською традицією та її новим “векторним” ( = лінійним) баченням історії – на противагу “круговому” ( = циклічному) баченню античності» (Autogestion et capitalisme, 1978). «Суто економічних факторів, – додає Лєпаж, – було би недостатньо для народження нової цивілізації, що мала на мені глибинний розрив з попередньою, якби паралельне розповсюдження юдеохристиянської ментальності не посприяло формуванню нового духу» (Там само).
Однак, лібералізм на цьому не вичерпується. З історичної точки зору, відмічає Тьєррі Мольньє, він зводиться передусім до «домагання свободи для нових форм влади, що народжуються на противагу Державі, та людей, які їх підтримують» (La Société nationale et la lutte des classes, 1937). Іншими словами, лібералізм є доктриною, завдяки якій економічна функція звільняє себе від політичної опіки та виправдовує сам процес такої емансипації.
Щодо Держави лібералізм веде себе двояко. З одного боку, піддає її жорсткій критиці, наголошуючи на «не-ефективність» та засуджуючи «небезпеки влади». З іншого боку, намагається звести її до суто економічної сфери, щоб деполітизувати та усунути стару ієрархію функцій.
По мірі свого розвитку, економічна каста зосереджує в своїх руках саму суть Держави, поступово підпорядковуючи прийняття політичних рішень економічним імперативам (зміщаючи тим самим зміст політики в інше місце).Відтак, у Державі має лишатися якомога менше політики. Також вона не має права впливати на центри прийняття економічних рішень. Її єдиною задачею лишається підтримка порядку та безпеки, без яких немає ні свободи торгівлі, ні захисту власності (економічної) тощо. Стрімко зменшуючи простір свого впливу та зводячи усі свої функції до охорони торгівлі, Держава зобов’язана надавати їм якомога більше свободи діяльності – по суті, стаючи не господарем, але рабом тих, хто ліпше ознайомлений з «економічними законами» (котрі відтепер є визначальними законами для суспільства) та має більше здібностей для організації світу задля досягнення «вищої вигоди». Бенжамен Констан і Жан-Батіст Сей описують Державу як необхідне зло, печальну необхідність, незграбного посередника, чиї прерогативи необхідно постійно обмежувати (так звана «противага владі»), з нетерпінням чекаючи настання благословенного дня, коли від неї можна буде взагалі відмовитися. Ця ідея ніколи не переставала надихати ліберальних теоретиків, і, що цікаво, її кульмінаційний момент повністю резонує з тезою про занепад Держави, проголошеною Карлом Марксом.
Поруч із тим, ідея рівності виривається з теологічної сфери, секуляризується та повертається на землю в ім’я світської метафізики, чиїм абстрактним втіленням стає юридична теорія природнього права, котра відтепер проголошується «людською природою». У Енциклопедії Франсуа де Жокура (1704–1779) написано: «Природня чи моральна рівність ґрунтується на людській природі, спільній для всіх людей, котрі однаково народжуються, ростуть, виживають і помирають. Оскільки людська природа однакова у всіх людей, то, відповідно до природнього закону, кожна людина має цінувати права інших та ставитися до них як до рівних за своєю природою».
Постулат «природної рівності» у цій теорії передбачається від самого початку. Дійсно, якби люди не були фундаментально рівними, то й не могли б діяти «раціонально» для досягнення «вищої вигоди». Тим не менш – слід підкреслити – впровадження на практиці теорії природньої рівності, по суті, всього лиш підміняє неекономічну нерівність економічною. У минулому люди були багатими, бо мали владу. Сьогодні ж владу має той, хто має багатство. Економічна перевага, по суті – річ невиправдана, якщо вона не передбачає переваги духовної, стає вирішальним фактором: якийсь чоловік заробляє більше грошей, тому він розумніший. Економічний успіх путають з успіхом в цілому (навіть у кальвіністській системі, де панує надзвичайно строга мораль). Дух конкуренції, якщо його не вдається знищити повністю (як то в комуністичних суспільствах), обмежується лиш однією сферою; оцінка економічних показників відбирає «найкращі», тобто такі, хто найбільше підходить для боротьби за життя за законами ринкового суспільства (такий от соціал-дарвінізм). Скасовуються родинні «привілеї», спадкові аристократії та феодальні порядки. У той же час, ми зводимо економічні джунглі в ім’я всезагальної рівності та свободи лисиці в курнику: уся інша нерівність пояснюється лінощами та відсутністю далекоглядності, створюючи тим самим простір для соціалістичних гасел.
Хибне уявлення про свободу та хибна ідея рівності призводять до позбавлення індивіда приналежності: будь-яких форм включеності та участі у колективній ідентичності. Для ліберальної системи лише індивідуальний вимір має значення – разом з його антитезою, «людством»; усі проміжні виміри – нація, народ, культура, етнічна група тощо, як правило, заперечуються, дискваліфікуються (як «продукти» політичної та історичної діяльності та «перешкода» вільній торгівлі) або вважаються чимось другорядним. Індивідуальні інтереси превалюють над інтересами спільноти. «Права людини» стосуються виключно або ізольованого індивіда, або ж абстрактного «людства». Реальні люди розглядаються як вирази, «інкарнації» абстрактної концепції універсального Індивіда. Суспільство, яке в Європі традиційно інтегрувало в себе індивіда (у тому ж сенсі, як організм інтегрує органи, котрі є його складовими як явища вищого порядку), лишається позбавленим своїх специфічних функцій; тепер воно сприймається як натовп індивідів. Нація – не більше ніж сума осіб, що проживають на певній території на даний момент. Суспільство визначається як сукупність суб’єктів, котрі довільно вважаються суверенними, вільними і рівними. Політична влада також зводиться до індивідуального рівня. Будь-яка трансцендентність принципу влади заборонена, відтепер влада делегується фізичним особам, за яких інші фізичні особи проголосували на виборах – делегується на чітко визначений строк, після чого можновладці звітуються перед народом, як голова ради директорів – перед зібранням акціонерів компанії. «Народний суверенітет» належить у жодному разі не народу як сукупності людей, але найбільш нерішучим, суперечливим та маніпульованим особам, котрі є у цьому народі. Оскільки індивіди є рівними та мають пріоритет над колективами, то правилом стає повсюдне викорінення. Соціальна мобільність та економічна необхідність перетворюються на закон. Практика, спрямована на реалізацію теорії, сприяє скасуванню відмінностей, кваліфікуючи їх як «несправедливі», оскільки вони зумовлені випадковим народженням. Далі, як зазначає П’єр-Франсуа Моро, «знищуються природні спільноти, органічні метафори й історичні традиції, котрі загрожують ув’язнити суб’єкт в певну цілісність, котру індивід не може обирати» (Les Racines du libéralisme, 1978). Органічна концепція суспільства, заснована на спостереженні за живим світом, замінюється механічною концепцією, натхненною соціальною фізикою. Ми заперечуємо аналогіє між державою та сім’єю (Локк), ми заперечуємо, що суспільство – це тіло.
По суті, однією із головних характеристик ліберальної економіки є її байдужість та безвідповідальність щодо культурного надбання, колективної ідентичності, національної спадщини та її інтересів.
Продаж закордон національних художніх багатств, пояснена «корисністю» з точки зору короткострокової комерційної рентабельності, розсіяння населення та систематичне сприяння міграції, передача «міжнаціональним» компаніям права на власність або управління цілими секторами національної економіки чи технологій, вільне поширення екзотичних культурних форм, підпорядкування риторики медіа політиці наддержав та їх поточним ідеологічним трендам – усі ці характеристики сучасних західних суспільств закономірно витікають з реалізації основних постулатів ліберальної доктрини. Укоріненість, яка потребує відповідного культурного успадкування та відносної стабільності умов життя, не може не виступити проти лейтмотиву необмеженого кочівництва, підсумованого у ліберальному «принципі невтручання». У цьому й полягає «омана лібералізму».
(переклад з французької – Сергій Заїковський, Богдан Гойса)
Під необдуманим терміном «нові економісти» ми звикли в останні місяці розуміти молодих економістів (Жан-Жак Роза, Анрі Лепаж тощо), котрі взяли на себе зобов’язання просувати та популяризувати у Франції ідеї певної кількости американських неоліберальних авторів, здебільшого учнів чиказької школи, згрупованих навколо Мілтона Фрідмана (Б’юкенен, Алчіан, Таллок, Беккер, Нісканен, Вільямсон та інші), у купі з більш радикальними елементами: «анархо-капіталістами» або «лібертаріанцями» (Мюррей Ротбард, Ед Долан, Ісраель Кірцнер та інші), лідером яких є, власне, син Мілтона Фрідмана – Девід Фрідман (The Machinery of Freedom, Harper, New York, 1974). Ці «нові економісти», чиї потуги, відтак, спрямовані передовсім на копіювання та акліматизацію в Європі англосаксонських теорій, стверджують, що негативні соціальні ефекти, зазвичай приписувані капіталістичній системі, є результатом не реалізації ліберальних теорій, але навпаки, їх недостатнього застосування. Вони вважають, що капіталізм ще не реалізовано; що концепція ринку недостатньо домінує в сучасній соціальній думці; коротше кажучи, економічні цінності недостатньо переважають у суспільстві. В результаті вони пропонують: 1) повернутися до першоджерел лібералізму; 2) систематично поширювати економічне бачення світу на всі соціальні галузі. Підхід, який за своїм принципом вкрай нагадує підхід тих авторів, котрі періодично вимагають «перечитати Маркса» та повернулися до «чистого марксизму», позбавивши цю доктрину усіх негативних шлаків, породжених історичними спробами її реалізації, тобто прагнуть віднайти причину невдач не в хибності самих принципів, але у їх поганій реалізації.
Дискурс «нових економістів» будується навколо трьох тверджень: 1) індивідуальне задоволення є єдиним об’єктом всієї людської діяльності; 2) це задоволення можна виміряти та воно може бути математично сформульоване функцією корисності; 3) кожна дія є результатом раціонального процесу оцінного порівняння, усвідомленого чи ні, між затратами та корисністю (оптимізація функції загальної корисності).
У цих трьох аксіомах, представлених у якості перевірених на досвіді істин та високоморальних даних, ми зустрічаємо основні принципи класичного лібералізму. Перша теза заснована на ідеї про те, що «людина є раціональною та завжди переслідує найбільшу вигоду» – цілком у дусі теорії суспільного договору Руссо. «Ми можемо чудово бачити, – пише Жан-Жак Роза у Le Figaro, – що всі суспільні інститути, сім’я, бізнес, політична й адміністративна системи не походять від якоїсь вищої влади чи легітимності, що перебувала б осторонь від людей, котрі їх надихають. Навпаки, вони є результатом взаємовигідних угод між своїми учасниками. Вони постають та можуть існувати лише тоб мірою, якою сприяють досягненню максимальної особистої вигоди».
Ця теза також приймає постулат індивідуалізму, тобто зосередження соціального життя виключно навколо особистості, більш-менш формально нівелюючи будь-які форми колективного членства. Тобто, у більш широкому сенсі, саме через індивідуальну психологію ми маємо аналізувати економічну діяльність, що рівносильно прийняттю до уваги лише мікроекономічного рівня, заперечуючи макроекономічний, бо він занадто сильно пов’язаний з колективними чи історичними групами (націями, народами тощо), котрі не розглядаються мікроекономікою (так само, як народи і нації сприймаються лише у якості суми індивідів).
Друга теза приймає постулат кількісності та егалітаризму. Якщо зусилля та вдолення, злидні та насолоду можна виміряти кількісно, то це означає, що будь-яке явище психологічного характеру також може бути визначено кількісно; і, відтак, того, що не піддавалося б кількісній оцінці, не існує. З іншого боку, «кількісність» передбачає, що критерії оцінки у різних людей є співмірними, що видає імпліцитну присутність гіпотези рівності (принаймні, потенційної) між людьми. Дійсно, якби «перевагу», якої домагаються одні, не можна було б порівнювати з «перевагою», якої домагаються інші, то не існувало б ніякої «загальної функції корисності», що могла б їх виразити середній показник. В основі цього припущення ми знаходимо стару ілюзію досягнення повної раціоналізації соціальної поведінки, що могла б ознаменувати «кінець ідеологій» та настання ери всебічної об’єктивності. Цю ілюзію – надзвичайно ідеологічну – засновано на прийнятті бажаного за дійсне: більш імовірно, що є підстави вважати раціональне сприйняття настільки ж частковим, обмеженим та відносним, як і зорове, слухове, нюхове чи тактильне сприйняття – раціональність теж не ухиляється від закону «залишку суб’єктивності».
І на кінець, третя теза, що полягає у зведенні будь-якої дії та будь-якого вибору до «раціонального» процесу оцінки затрат і користі, перетворюючи будь-який прояв людської волі та розуму на результат бухгалтерського підрахунку. На психологічному рівні людська особистість визначається як живий калькулятор та торговець; на рівні філософії ми зіштовхуємося тут з утилітаризмом.
Поєднуючи ці три принципи, «нові економісти» прагнуть обґрунтувати ідею про те, що всесвіт підкоряється економічній логіці та, особливо, комерційній логіці: принципам рівного обліку та взаємообміну.
Вони прагнуть показати, що механізми ринку є універсальними, що економічні закони дійсні для всіх вимірів людської діяльності, а на практиці вся людська діяльність повинна бути лише формою «економіки», тобто піддаватися економічному аналізу неоліберального штибу. Робота чиказької школи, як пише Анрі Лепаж, характеризується «розширенням сфери економічного аналізу на безліч сфер та проблем апріорі неекономічного характеру: економічний аналіз злочинності, економічний аналіз політичних процесів (теорія бюрократії, теорія систем голосування, теорія інституційних інновацій…), економічний аналіз права, теорія сім’ї, теорія шлюбу, економічна теорія благодійництва та альтруїзму, теорія расової дискримінації, економічна теорія статі тощо» (Autogestion et Capitalisme, Masson, 1978).
Та сама пісня, без сумніву, лунає з вуст Жан-Жака Роза, за словами якого «велике відкриття нових економістів» полягало в застосуванні «систематичної комерційної моделі людської поведінки» до всієї неринкової, негрошової сфери людської діяльності: «Вибір нареченого, кількості дітей, депутата в парламент, інтенсивність релігійної практики, рішення діяти незаконно чи стриматися – усі ці аспекти повсякденного життя були предметом великих теорій, що використовують концепції мікроекономічного аналізу. Тобто економісти пояснюють зміни в рівні одружуваності, народжуваності, результати виборів, релігійність та злочинність на основі зміни цін, витрат, доходів» (Le Figaro, цитована стаття). І Роза додає: «Політична система, наприклад, не є чимось радикально відмінним від ринкової економіки. Людина, яка читає політичну хроніку в ранковій газеті, не розмірковує інакше, ніж коли читає економічну хроніку… В цих умовах економіст має застосувати свої звичні інструменти до політичного ринку, до ринку шлюбу, до демографічного виробництва, попиту і пропозиції на злочинність» (Там само).
Сказано гранично ясно. Пропонований ними «економічний» аналіз жодним чином не обмежується вивченням економічних аспектів, пов’язаних з більшістю видів людської діяльності; ми маємо справу з очевидним зведенням усіх цих видів діяльності до своїх економічних аспектів та поширення економічної інтерпретації світу на всі (в цілому) неекономічні сфери. Цю ж точку зору підтримував у 1949 році Людвіг фон Мізес, який у своїй книзі Human Action заявив, що неокласична теорія вартості – це не лише нова економічна теорія, але й, ні більше, ні менше, «наука про людську поведінку». Іншими словами, перед нами утвердження принципу «парадигми homo economicus»: карфагенської philosophia perennis.
На практиці ж «нових економістів» надихає не менш збиткова епістемологія. Бажаючи звести всю соціальну реальність до псевдонаукової раціональності, вони не дотримуються навіть елементарних правил побудови позитивної науки. Їх підхід, як правило, полягає у нав’язанні певної кількості ключових слів, таких як «вартість», «корисність», «цінність», «прибуток» тощо соціальним реаліям, і, далі, надання (без будь-якого обґрунтування) цим реаліям математичної структури, аби інтегрувати їх у формальну економетричну модель функцій, котра потім піддається найабсурднішим трактуванням.
Ці намагання одностороннього поширення ринкової логіки насправді є всього лиш грою уяви, побудованою на найпростіших силогізмах. «Нові економісти» починають з екстраполяції термінів, що мають множинне семантичне значення. Ясна річ, що, наприклад, левова частка людської поведінки проявляється у вигляді прагнення до якоїсь мети, яку необхідно досягти, що будь-яка дія вимагає зусиль, а будь-яка жертва має на увазі втрату тощо. Але «нові економісти» вирішують називати прибутком (або «корисністю») бажану мету; «вартістю» – докладені до її отримання зусилля. Далі вони роблять вигляд, ніби дійсно вважають, що досить дати економічні назви певній кількості явищ, аби ipso facto ці явища реально та цілком повністю стали економічними. Однак мета, що досягається за допомогою дії чи певного ставлення – за умови, що ця мета переслідується свідомо, що відбувається, насправді, досить рідко – далеко не завжди відповідає «найвищій вигоді» людини. Як максимізує свій достаток людина, яка йде добровольцем на фронт? «Ціль» вивчати щось на основі альтруїзму прирівнюється до «прибутку» чи економічної «корисності»? Чи у всіх випадках «прибуток» має дорівнювати «вартості»? Аби відповісти на ці питання, варто було б співставити надзвичайно різні реалії, позначені одними й тими ж словами. Фактично, ми маємо справу з міркуваннями по колу: з одного боку, економічні назви даються явищам, які не обов’язково є такими; з іншого боку, «доказ» економічної природи цих явищ виходить з того факту, що вони мають економічні назви. Іншими словами, з того факту, що явище можна уявити з економічної точки зору, ми робимо висновок, що воно дійсно є економічним, хоча ми більше нічим таке уявлення не обґрунтували.
Теорія «нових економістів» досягає точного узагальнення лише в силу свого тавтологічні характеру: претендуючи на істину, вона нічого не говорить нам про обговорювані речі. Її також можна застосувати до всього на світі: не тільки до людської поведінки, але й до руху планети в космосі, до хижих тварин тощо, і це робить її щонайменше непридатною для затвердження у якості науки, котра остаточно описувала б людську поведінку – тобто науки, що розкривала б людську специфіку. По суті, якщо ми хочемо переконатися у релевантності запропонованого ними пояснення, то маємо експериментально визначити дієві величини, з якими маємо справу. Іншими словами, ця теорія може бути дійсною лише у тому разі, коли «витрати» та «корисність» перестануть бути ярликами без чіткого змісту, перетворившись на дійсно вимірні й порівняні величини. Однак така вимога рівносильно обмеженню дії ринкового процесу… ринковим обміном. З тої миті вся ця теорія, заснована саме на узагальненні процесів, руйнується, оголюючи досить банальні обриси простої філософії бакалійника.
Підводячи підсумок теорії «нових економістів» ми можемо сказати, що вони грішать насамперед недостатнім визначенням свого об’єкта та основоложних термінів, що використовуються для його визначення; відтак, сама структура термінології цієї гіпотези виявляється принципово непродуктивною.
Коротше кажучи, діяльність «нових економістів» зводиться здебільшого до трудомісткого включення розпливчастих концепцій, що мають уявно-універсальну сферу охоплення, до абстрактної структури, помилково заданої у якості образу реальних відносин економічного всесвіту.
Їх дискурсивний педантизм полягає в систематичному використанні математичних формул (у функціях, які навмання вони визначають, інтегрують та підсумовують), які абсолютно нічого не додають до остаточного викладу, збіднюючи масштаби обговорюваних речей та зводячи результати досліджень до банальних загальних гіпотез або елементарних істин, котрі потайки вводяться з самого початку викладу матеріалу. У Vie et science économique за квітень 1977 року, Фредерік Женні, професор економіки у Вищій школі економічних і комерційних наук, досліджує економічну теорію злочинності, і після десяти сторінок математичних формул приходить до висновку, що «крадіжки та крадіжки зі зломом у світлі викладеного матеріалу постають як злочини, що спрямовані на збагачення в грошовому сенсі цього терміна» (sic).
Такі от неймовірно банальні тавтології, «облагороджені» надскладними економічними формулами, зливаються у вкрай серйозному та педантичному дискурсі, де жваво вирують і переплітаються міркування про «узагальнення інструментів», майбутнє computer conferencing, цитати з Business Week та есе на тему «інтерналізація зовнішніх ефектів». Зробивши спробу «математизувати над-Я», Жак Лесурн у тексті про «зв’язок між теорією корисності та психоаналізом» вказує наступне: «що дійсно відіграє істотну роль в існуванні мотиваційних аспектів, так це існування Я, котре й визначає для себе корисність». Фредерік Женні в цитованій статті без коливань висловлює припущення про «еластичність пропозиції у випадку зі вбивствами» та «психічний прибуток, пов’язаний з незаконною діяльністю». Читаючи ці геніальні тексти ми дізнаємося, що «злочини, скоєні проти людей, наприклад вбивство на ґрунті афекту, слід розуміти як спробу злочинця знизити рівень споживання своєї жертви і, відтак, отримати користь». А також те, що у даному суспільстві «вартість» суворості покарань має бути такою, щоб «граничні витрати» для суспільства, у залежності від суворості покарання, «дорівнювали граничному доходу від утримання злочинців та заощадженням, пов’язаним з терміном їх ув’язнення». І так далі.
Есе такого роду більше нагадують інтелектуальне відволікання та математичну гру. Ми також можемо бачити тут проекцію структури міркувань, специфічної для економіста – відповідно класичному процесові «залишку» та «похідних» (Парето), націленому на вписання всієї соціальної реальності у рамки дисципліни, сповідуваної певним автором, у даному випадку – економіки.
У кінцевому підсумку, теорія «нових економістів» постає як псевдонаукова система приховування вибору (безкорисного) на користь даної системи цінностей. Ідеологічні припущення авторів також чітко виражаються неодноразово. Наприклад, коли Анрі Лепаж пояснює, що втрата Заходом його колишнього «символічного та культурного багатства» значною мірою компенсована у наш час завдяки «свободі від фізіологічних страждань». «Захід, – пише месьє Лепаж, – можливо і втратив душу: ми перестали будувати собори, аби будувати замки, а потім і фабрики. Але було досягнуто щось значно важливіше: зростання» (там само). Одним словом: благополуччя (матеріальне) важливіше, аніж наявність душі.
«Нові економісти» не приховують того факту, що їх прагнення до поглинання гуманітарних наук має призвести до «руйнування соціальної філософії» (Ж.-Ж. Роза). Їх ворожість до поняття держави, недовіра до політики, утвердження пріоритету економіки, егалітаризму земельному питанні насправді супроводжуються переконанням, що людській автономії має настати кінець. «Трансформація суспільства, – говорить месьє Роза, – уже не може розглядатися в романтичному сенсі через дії декількох індивідів (…), але лише в умовах порівняльної ефективності різних типів грошового та негрошового ринку» (Le Figaro, цитована стаття). У Сполучених Штатах «лібертаріанці» виступають за зникнення держави, ультра-ліберальне суспільство, вільний обіг наркотиків, відмову від призову в армію, скасування кордонів та приватизацію державної служби. Ця програма не надто далека від програми класичного лівацтва, зокрема від ідеалу «співжиття» Івана Ілліча, включаючи месьє Лепажа; цитуючи Ілліча, Лепаж широко звеличує його достоїнства, критикуючи сам процес, за допомогою якого автор приходить до своїх висновків. Фактично, «лібертаріанці» та прихильники «співжиття» відрізняються за трактовною явищ та засобами, пропонованими для досягнення мети, але сама мета для них лишається спільною. Фактично, така праця, як Autogestion et Capitalisme, є промовою на захист (ба більше, добре аргументованою промовою) того, що неолібералізм набагато надійніше та швидше зможе привести людство до егалітарного ідеалу співжиття, аніж самоуправління.
Конкретніше, саме повернення до процвітаючого капіталізму, запропоноване «новими економістами», призвело б до перетворення планети на величезний ринок – ринок все більш однорідний, де поступово будуть заборонені будь-які колективні відмінності. Це буде кінцем національної незалежності та автономії прийняття рішень, особливо політичних, адже неможливо приймати рішення, коли особа, яка має їх приймати, повністю втрачає свій суверенітет. Повна економічна взаємозалежність постає у цьому плані ідеальним наслідком інтернаціоналізму. На щастя, цьому процесові протистоїть те, що Фердинанд Фрід (Фердинанд Фрідріх Циммерман, 1898-1967) у 1931 році (Das Ende des Kapitalismus, 1932) називає «ірраціональним спротивом, національним і соціальним, цілих народів».
Сучасна держава (тобто держава, яка використовує у тому числі й найпередовіші економічні техніки), вирішивши охороняти те, що робить людину особливою, може бути втіленням лише соціальної концепції, для якої економічний вимір людини не розглядається як такий, що має пріоритет над усіма іншими. Метою такої держави є не лише задоволення законних економічних інтересів та вимог, але й задоволення інтересів та вимог, які знаходяться вище економічних та інтегрують їх у собі, будучи, відтак, навіть більш важливими. Така держава могла б вдатися, в залежності від можливостей та вимог часу, до «капіталістичних» методів або «соціалістичних» методів: її принципові дії, що випливатимуть зі змісту існування самої держави, в кінцевому підсумку будуть мотивовані причами, зовсім відмінними від економічних.
Переклад з французької – Сергій Заїковський
