Епоха Середньовіччя, що розтягнулася більш ніж на тисячу років, стала особливою сторінкою в історії європейської культури та європейського мистецтва. Мистецтво Середніх віків, часом не зрозуміле, часом недооцінене, насправді має фундаментальне значення для європейської культури.
Середньовіччя промалювало гострими обрисами європейські міста, з їх магічною, казковою привабливістю, прорізало крізь вітражі кольоровими променями напівтемряву соборів та палаців, прикрасило дивовижними фігурами і орнаментами фасади будівель, поклало на книжкові полиці громіздкі ілюміновані рукописи, де поміж рядками загострених літер вміщаються вигадливі та загадкові мініатюри, а на масивні дерев’яні дошки тонкими напівпрозорими шарами фарби нанесло образи святих.
Прекрасна епоха чи «темні віки»? Середньовіччя почасти асоціюють із жорстокістю, нескінченними війнами та повсюдним невіглаством. Дійсно, це були зовсім не прості часи. Відлік Середньовіччя ведуть із часів падіння Західної Римської Імперії у V столітті, яка не витримала чисельні навали варварських племен. Разом з імперією загинула антична цивілізація. Наступні майже чотири століття стали епохою так званих «варварських королівств», тоді на уламках імперії утворювалися нові держави. Як відомо, в наш «просвічений» час принцип диференціації культурного розвитку народів, країн та цивілізацій відкидається, і будь-яка культура будь яких етносів, народів і націй проголошується цінною і релевантною іншим культурам. Однак дійсний стан речей дещо далекий від ідей політкоректності, і саме тому ми зауважимо, що об’єктивний рівень культурного розвитку багатьох племен та народів, що населяли тогочасну Європу, значно відрізнявся, наприклад, від давньоримського. Насправді в ті часи єдиним осередком культури та освіченості залишалась християнська церква – саме в християнському середовищі зберігалася писемність, філософія, наука та мистецтво, знання, необхідні для подальшої розбудови розвиненої цивілізації, що розповсюджувалися разом із тим, як церква крок за кроком підкоряла душі тогочасних європейців. Згідно з твердженням відомого французького медієвіста Жака ле Гоффа, остаточне формування європейської християнської цивілізації відбулося у Х столітті, і було ознаменоване формуванням середньовічної наддержави – Священної Римської Імперії та майже повсюдною християнізацією народів Європи. Це стало тією необхідною умовою, яка зробила можливим стрімкий розвиток середньовічної культури та середньовічного мистецтва. Приблизно в цей же час свого розквіту досяг так званий романський стиль.
Міцний і масивний у архітектурі, декоративний та чіткий до подробиць у пластиці, різкий, контрастний і барвистий у живописі. Цей стиль панував до початку ХІІ століття, і його пам’ятки можна зустріти по всіх кутах тодішнього християнського світу – як у західних, так і у східних регіонах Європи. Романський стиль насправді можна вважати своєрідним «переосмисленим» спадку культури давнього Риму (про що власне і свідчить його назва).
Визначним етапом розвитку середньовічного мистецтва стало формування у ХІІ столітті готичного стилю. Саме готику можна по праву вважати питомо середньовічним та європейським художнім та архітектурним стилем.
З моменту свого виникнення готичне мистецтво, (згідно до переконання його «батька» – абата Сюжера) було покликане підкреслювати велич церкви та християнської віри. Віра обернена до неба, небо асоціювалося зі всім святим, оселею всемогутнього Бога. «Отче наш, що є на небесах» – так звертаються християни до Бога у молитві. Власне вся готика тягнулася у небо, випускало вверх гострі стріли арок, склепінь, вікон та башт храмів, здіймалися в гору полум’яні драперії на картинах, в живописі та в скульптурі витончені фігури видовжені за вертикаллю. Готика – це пречудова гра світла з тінню, величі зі спокоєм, споглядання з рішучістю. Готика – це піднесеність над грішним і ницим світом, вона «не кидає святого псам і не розсипає перли перед свинями». Нервюрні склепіння сходяться на недосяжній висоті, а живопис не впускає глядача в свій простір, ревно оберігаючи святість змальованих образів.
Згідно з твердженням ряду культурологів та мистецтвознавців, серед яких зокрема варто згадати Йогана Гейзінгу та Ервіна Панофского, у ХV столітті готичне мистецтво досягає найвищої точки свого розвитку. Проте, водночас у загальноісторичному зрізі відбуваються доленосні зрушення. Пожвавлення торгівлі та розширення економічних зв’язків призводять до збагачення не лише станової аристократії, але й новоутвореного прошарку буржуазії, ремісничі цехи поволі витісняються мануфактурами, католицька церква, послаблена кризовими явищами з середини, втрачає свій авторитет, (що згодом призведе до появи реформаторських рухів та виникнення протестантизму), а в інтелектуальній площині знаходять своє місце антропоцентричні ідеї гуманізму – вже в ХVІ столітті центрі уваги європейської інтелектуальної та творчої еліти знаходиться не Бог, а людина, зі всіма її слабкостями та недосконалістю. Для мистецтва все це означало секуляризацію – церква більше не є головним замовником предметів мистецтва, ним стають заможні верстви населення. Так розвиваються світські жанри та світське мистецтво в цілому, яке поволі втрачає інтерес до сакральної сфери та традиційної іконографії. В той самий час, коли відбувається витіснення ремісництва промисловістю, також виходить з ремісницької сфери і художник – його ремесло стає окремою професією. Втрата інтересу до традиційної іконографії та розвиток світських жанрів спонукає митців до пошуку нових засобів виразності, і тут на допомогу їм приходять новітні досягнення науки. Твори стають натуралістичними, відтепер художники здатні достовірно зобразити дійсність та втілити художній задум фактично будь-якого рівня складності. Цей період (ХV – перша половина ХVІ ст. в Італії, та друга половина ХV – ХVІ ст. у центральній, західній та північній Європі) історики мистецтва назвуть добою відродження.
Досягнення епохи відродження були без перебільшення вражаючими – твори майстрів цього періоду відрізнялися натуралізмом та гармонійністю, яка досягалася завдяки технічній довершеності та передовим знанням про закономірності побудови зображення. Однак бажання художників вразити публіку та (або) необхідність виконати забаганки примхливого замовника зіграли з мистецтвом відродження злий жарт. Вже у другій половині ХVІ століття воно втрачає гармонію форми та змісту – з’являються надумані, а часом і відверто вульгарні сюжети, вигадливі форми та поверхневий зміст. Так виникає маньєризм. Безперечно помилково вважати цей стиль цілковито неповноцінним, остаточно знецінювати його, і применшувати художню цінність творів, що належать до цього стилю.
Вони – невід’ємна частина світового мистецького спадку. Та попри все мистецтвознавці переважно сходяться у думці що маньєризм – кризове явище.
В подальші роки і століття в мистецтві виникають та замінюють один одного інші, і варто визнати, по справжньому великі стилі – бароко, рококо, класицизм. Вони подарували світові безліч шедеврів живопису, архітектури, скульптури. Однак кожен з них, насправді, з часом вичерпував себе. Тут, ми припускаємо, давалася в знаки фактична відсутність справжньої духовної основи. Власне усвідомлення явної нестачі духовного підґрунтя викликала свого роду «реакційні» явища.
Першим насправді значущим консервативним художнім рухом на початку ХІХ століття став німецький романтизм. Романтизм (йдеться в першу чергу про живописний стиль) власне і вирізнявся увагою до духовної сфери, переосмисленням релігії, спіритуалізмом, інтересом до спадку Середньовіччя, драматизмом та оспівуванням боротьби.
Романтизм став «ковтком свіжого повітря» на тлі класицизму, що давно «приївся» своїми банальними сюжетами та підкресленою реалістичністю. Менш ніж через півстоліття виникло наступне умовно реакційне явище в образотворчому мистецтві. Йдеться про рух Прерафаелітів. Вони, дещо подібно до романтиків та на противагу до своїх сучасників академістів, шукали «живого», одухотвореного мистецтва.
Свої естетичні ідеали та ідейне підґрунтя вони також шукали у Середніх віках. Дещо згодом рух «Мистецтво та ремесла» зробить спробу (через 5 століть !) повернути образотворче мистецтво у сферу ремесла. Твори декоративно-прикладного мистецтва авторства лідера руху «Мистецтва і ремесла» Вільяма Морріса та його послідовників сьогодні оцінюються надзвичайно високо.
Натхненний прерафаелітами стиль модерн, що розвинувся трохи згодом та розповсюдився фактично на весь світ, відрізнявся підкресленою декоративністю, що також є відсилкою до мистецтва середніх віків.
Таким чином у підсумку мистецтво Середньовіччя варто вважати своєрідною віссю, навколо якої оберталося мистецтво наступних епох, з його «прогресивними» та «реакційними» процесам. Специфічна, але неповторна середньовічна естетика була сповнена спіритуалізму, твори мистецтва були одухотвореними, живими, і саме це можна назвати їх головною перевагою. І саме тому пошук духовної основи щоразу повертав мистецтво до Середніх віків.
Суперечливі процеси, що мали місце у мистецтві ХХ століття і мають у мистецтві сьогодення, з плином часу все частіше спонукають до пошуку відповіді на запитання: коли і як відбудеться нова реакція, (чи можливо навіть «консервативна революція» у мистецтві) і що стане її ідейною основою? Можливо варто знову озирнутися назад на 5 чи 6 століть?
Автор: Руслан Лубинський
