Проводити історичні паралелі справа невдячна. Завжди знайдуться ті, хто вкаже на їхню недоцільність та взагалі неможливість порівнювати дві різні ситуації. Проте, з цими людьми необхідно не погодитись, аргументуючи цінність цих паралелей тими історичними уроками, які ми можемо винести, аби не допустити схожих помилок.
Про абсурдність амністії терористів-сепаратистів та створення з них «народної міліції», проведення незалежних виборів під прицілами терористів та російських військових, а також саму думку про те, що Росія добровільно забереться з українського Донбасу, вкотре тут говорити не будемо. І про ціну, яку тисячі українських військових заплатили за цю землю, зараз теж не будемо. Це все, чомусь, певну частину українського суспільства ніяк не переконує. Зосередимось на трохи іншому. Можливо, приклад інших країн краще проілюструє можливі наслідки.
Потенційне розведення військ та подальший план дій за формулою Штайнмаєра дещо нагадують ситуацію, яка склалася в 1980-их роках e Лівані. Вже майже 10 років країна знаходилась у стані війні: воювали праві християни (здебільшого мароніти) проти лівих палестинців (які опинилися в Лівані після Шестиденної війни 1967 року та подій «Чорного вересня» 1970 року, коли король Йорданії почав війну проти палестинських збройних формувань у країні), котрих підтримували різноманітні групи ліванських сунітів, шиїтів, а пізніше і Сирія. В 1982 році президентом Лівану було обрано військового та політичного лідера християн країни Башира Жмайєля і здавалося, що він зможе стабілізувати ситуацію. Проте, Жмайєля було вбито, ймовірніше за все сирійськими спецслужбами, а війна в країні продовжилася на ще багато років.
Значна кількість палестинців та баз Організації Визволення Палестини знаходилась на півдні Лівану, який межує з Ізраїлем. Палестинські бойовики загрожували безпеці Ізраїлю, тому Ізраїль провів ряд військових операцій, найвідомішою з яких стала «Мир Галилеї» 1982 року, коли ізраїльтяни вторглися на територію Південного Лівану з метою зачистити бази ОВП. Операція досягла цілей – палестинські бойові формування полишили Ліван. Через смерть Жмайєля Ізраїлю не вдалося закріпити результати політичним союзом із лідером Лівану, а на горизонті почав з’являтись новий ворог Ізраїлю – шиїтська проіранська організація «Хізбалла». Ізраїль намагався контролювати ситуацію та не полишав військову присутність у Лівані. Шиїтські військові формування почали консолідацію, результатом якої, значною мірою, стала поява «Хізбалли». Окрім неї, проти Ізраїлю виступала шиїтська партія «Амаль», яка була створена в 1975 році. Шиїти влаштували серію терактів, у тому числі підрив посольства США в Бейруті. Наростала їхня активність і в Південному Лівані, де вони все частіше атакували ізраїльських військових та ліванські збройні формування, які виступали проти палестинської присутності в Лівані. Ізраїль спочатку відповідав на ці атаки, але вже в 1985 році було прийняте рішення про відхід ізраїльських військових аж до так званої Зони безпеки на півдні Лівану.
ЦАХАЛ (Армія Оборони Ізраїлю) фактично без бою віддавав контрольовані раніше території своєму ще зовсім молодому, але потенційно небезпечному ворогу. «Хізбалла» за підтримки Ірану росла і посилювалася з кожним місяцем.
Ізраїлю допомагала Армія Південного Лівану – збройні формування, створені за підтримки Ізраїлю ще в кінці 1970-их років із числа кадрових ліванських військових. АПЛ нараховувала декілька тисяч чоловік. До складу входили як християни, так і шиїти та друзи. Ця армія проіснувала аж до 2000 року, коли Ізраїль остаточно покинув Південний Ліван. Значна частина бійців АПЛ була вимушена відійти слідом за ізраїльськими військовими до Ізраїлю. Ті військові АПЛ, які залишились на півдні Лівану, були заарештовані.
Отже, приблизно з 1982-1983 років Ізраїль, розуміючи потенційну небезпеку в майбутньому, намагався протистояти нарощенню сил шиїтськими організаціями, проте, постійно відходив все ближче до своїх кордонів, здаючи позиції.
Війна в Лівані закінчилася в 1989-1990 роках, але це був лише початок протистояння Ізраїлю та «Хізбалли». Терористичні атаки на ізраїльтян в різних країнах світу, обстріли північного Ізраїлю, відповіді ізраїльських військ у вигляді вбивства лідера «Хізбалли» та обстрілів міст, зайнятих «Хізбаллою», під час яких гинуло і багато мирних жителів – все це на довгі роки стало для Південного Лівану буденністю.
Ізраїль провів декілька військових операцій проти «Хізбалли», проте лише тоді, коли організація була вже потужною, впливовою та добре скоординованою. Постійно відступаючи, Ізраїль сам створював простір та можливості організації для своїх ворогів. Нічим хорошим для ізраїльтян це не закінчилось. Ще гірше було тим лояльним до Ізраїлю жителям півдня Лівану, які лишилися там після декількох відходів ізраїльських військових.
В 2000 році ЦАХАЛ покинув територію Лівану. Здавалося, «Хізбалла» досягла своєї мети – закінчення окупації Лівану Ізраїлем. Проте, війна цієї організації з Ізраїлем не закінчилася. «Хізбалла» не припинила обстрілювати території північного Ізраїлю. Ці обстріли та періодичні наземні атаки «Хізбалли» з викраденнями ізраїльських військових закінчились тим, що Ізраїль почав Другу ліванську війну влітку 2006 року. Метою цієї операції було створення буферної зони задля забезпечення спокою на північному кордоні Ізраїлю. Все закінчилося введенням на південь Лівану миротворчих сил ООН та ліванських військових. Перемогти «Хізбаллу» Ізраїль знову не зміг.
Сьогодні «Хізбалла» – це серйозний гравець у ліванській політиці. Депутати від партії в парламенті країни. Бойове крило, можливо, сильніше за ліванську армію. Підтримка Ірану дозволяє «Хізбаллі» чимало. Можливість Третьої ліванської війни не виключає ніхто. Адже поки існує Ізраїль, «Хізбалла», однією з кінцевих завдань якої є знищення єврейської держави, не заспокоїться. А це значить, що і Ізраїль не може спокійно спати.
Якби Ізраїль із самого початку діяв більш рішуче, можливо сьогодні ізраїльтянам не потрібно було би думати про небезпеку, яка зачаїлася в Лівані. Але Ізраїль відводив війська. «Хізбалла» займала звільнені території. І ніколи б не подумала зупинятись або відводити війська, складаючи зброю.
І сьогодні «Хізбалла» вже зовсім не та, що була 20 і 30 років тому. Сирія, зокрема, стала для бійців шиїтської організації полігоном із відпрацювання своїх бойових навичок. І зараз вирішувати це питання Ізраїлю набагато складніше, ніж було би в 1983 році. Відхід та спроба сховатися за своїми кордонами йому не допомогли. Ворог став лише сильніше. Зрозуміло, що Ізраїль знаходився не на своїй території, і війська відступали з чужої землі на свою. В Україні ситуація інакша – українські війська хочуть змусити відступити з української території. Цей нюанс лише ще більше підкреслює жахливу абсурдність та очевидну несправедливість запропонованих Україні умов. Запропонованих людьми, яким насправді начхати і на Україну, і на її воїнів, і на її землю.
Як би там не було, а ця історія, без якихось натяків на симпатію до однієї чи іншої сторони та підтримки їхніх позицій, є гарним прикладом того, що може відбутись, коли ти вирішуєш відступати та розводити війська. Тим більше, якщо проти тебе бойові формування, які підтримуються іншою країною. Тим більше, коли ця країна зацікавлена в тому, щоб твоєї країни взагалі не було. Паралелі очевидні. І висновки теж.
Автор: Валентин Дзюбенко
