Eléments, n° 56 – зима 1985
«Добре, тобто ви виступаєте проти релігії?» – ось що зазвичай чують ті, хто відкидає християнство. Маячня, зумовлена духом шістнадцяти століть ідеологічного тиску: для європейця не може бути жодної релігії, окрім християнства. Те ж саме Екерманн зауважив щодо Гете: «Опоненти часто звинувачували його у відсутності віри. І він дійсно не мав такої віри, як у них – вона була замалою для нього. А донести до них свою власну віру він не зміг би, навіть якби захотів – вони її ніколи не зрозуміли б».
Навіть сьогодні послідовники Ісуса намагаються подавати таким чином всіх тих, хто, кидаючи виклик їхнім переконанням, лишається людиною віри та релігії. Багаття інквізиції складно розпалити знов – дуже прикро, зітхають деякі фундаменталісти, – тож останньою зброєю проти язичників[1] лишається старий добрий наклеп: нехристияни обов’язково мають бути атеїстами – треба змішати до одної купи тих, хто смажить сосиски на Страсну п’ятницю і тих, хто здіймає в небо червневий пломінь сонцестояння, останніх членів Союзу раціоналістів і тих, хто розмірковує над таємницями буття, прислухаючись до джерел із глибин серця лісу. Аби зробити свій внесок в боротьбу з «промиванням мізків», у боротьбу проти цього інтелектуального й духовного шахрайства, Зігрід Хунке написала книгу під назвою Істинна релігія Європи.
«Ми вдаємо, – зазначає вона, – що оцінюємо, чим є релігія, або вирішуємо, хто має релігію ґрунтуючись виключно на концепціях та критеріях, раз і назавжди зафіксованих у християнстві». Тому необхідно вжити заходів проти «цієї диктаторської й однобокої конфіскації самої ідеї релігії».
У тому числі й проти традиції догматичного мракобісся, притаманного для будь-якого періоду історії Церкви. Щодо «беотійської нетерпимості» своїх переслідувачів, Майстер Екгарт говорив наступне: «Вони приймають за помилку те, чого не розуміють, і за єресь те, з чим незгодні» .
Скільки коментаторів, більш-менш чесних (хоча швидше «менш», аніж «більш»), відмовлялися зрозуміти, що фраза «Бог мертвий» Фрідріха Ніцше ніколи не мала на увазі щось більше, аніж «історичний діагноз безсилля конкретно християнських релігійних уявлень»? Ніцше, запустивши цю провокаційну формулу – в кращому сенсі цього слова, адже спровокує пробудження істинної європейської релігійної традиції, – «хоче утвердити нові релігійні зв’язки, що не матимуть жодного стосунку до християнства». Та щоб мати повне бачення духовної кризи сучасності, ми повинні підходити до цього питання генеалогічно, починаючи від самого початку.
Початок – поява в європейських суспільствах чужинницького менталітету, народженого на Сході, переслідуваного жахливим і ревнивим Богом, біблійним Богом, для якого «людське серце ще з юності схильне до зла» (Буття, 8: 21). Цей похмурий світогляд ставить в основу людських відносин з Богом міф про первородний гріх. Дуалізм, котрий ми отримуємо на виході, є остаточним, бо обґрунтовується онтологічно: Творець та творіння не мають єдиної сутності. Так релігійна система, що передбачає абсолютне звеличення Бога, принижує та ставить людину в положення раба, людину погану, бо вона належить природі, земному життю, що відмічені злом. Творіння – ніщо, Творець – все. Песимістичне бачення, сформоване жертвами ворожого природного середовища: світ сприймається як «долина сліз», з якої можна вирватися, лише відійшовши у світ інший.
Ці елементи віри, присутні уже в юдаїзмі[2], будуть включені в християнство апостолом Павлом, котрий, як відомо, зіграв вирішальну роль в розробці основних доктринальних концепцій нової релігії та її розширенні[3]. Павло робить наголос на спокуті Христа та на єдиному шляху для людини, яка прагне звільнитися від гріховного світу: на вічному спасінні. Але він нагадує своїм вірянам, що «це не ваша заслуга, а Божий дар» (Ефесян, 2: 8). Бо людина нічого не може зробити самотужки, затиснена в рамки незмінно гріховного тіла, яке побожна людина тягне, наче важку ношу: «Нещасна я людина! Хто врятує мене від тіла, яке веде мене до такої смерті?» (Римлян, 7: 24). Лише божественна благодать дозволяє людині перетнути незбагненну прірву, що відокремлює її від небес. Августин, єпископ Іппонійський, доводить цю логіку благодаті до кінця: Бог рятує того, кого захоче, і причини його вибору незбагненні.
Адепти істинної релігії Європи
Церква перших століть сформувала ідеологію, що увібрала в себе елементи рішучого дуалізму, присутні в працях окремих грецьких мислителів. Парменід, Піфагор, і особливо Платон певним чином підготували ґрунт для християнства, що дозволило отцям Церкви стверджувати, що філософи, хоча й жили за кілька століть до Христа, насправді були християнами, самі того не знаючи…
Утверджена у якості установи, Церква зіштовхнулася з необхідністю адаптувати своє послання до народів. Однак, народи Європи не могли сприйняти цього чітко вираженого дуалізму. Ось чому Церква створила іншу форму дуалізму, яку можна назвати змішаною. Принаймні це стосується секулярної Церкви, зосередженої на конкретній історичній епосі – залежної від монархізму, але іншого, народженого на Сході монархізму, що мав втілювати собою сувору заборону на контакти з розпутним світом. Що стосується захисників строгого дуалізму, як то катари (вони, до того ж, стверджували, що були єдиними справжніми й праведними християнами), то вони будуть засуджені як єретики[4]. Але єретиками зазвичай ставали не ті, хто дорікав Церкві у відсутності дуалізму, як катари, але навпаки – ті, хто вважав, що дуалізму забагато. Увага Зігрід Хунке зорієнтована саме на цих «єретиках», і найбільшою цінністю цієї книги є встановлення духовного походження, котре протягом століть поєднує адептів «істинної релігії Європи» у довгий ланцюг, ланками якого є ті письменники, філософи, поети, містики та вчені, які наважилися протистояти християнському дуалізму.
Пелагій мирно заперечує первородний гріх
Першим був Пелагій. На початку V століття цей бретонець (у той час це означало, що він народився на Британських островах) насмілюється заперечити принципи християнської ідеології, сформульовані Гієронімом та Августином. Він – мирянин (і це було першою причиною, чому церковними відмовляли йому в праві говорити), який мирно заперечував первородний гріх, зводячи тим самим нанівець головну опору християнської споруди. Людина народжується, говорив він, вільною від гріха. Більш того, вона може жити без гріха – якщо має достатньо сильну волю.
Відтак, Пелагій протистоїть доктрині визначеності, вважає її скандальною, бо вона заперечує вільну волю людини та відмовляє їй в будь-якій формі відповідальності. Фаталізм, викликаний непередбачуваним, незбагненним характером божественної благодаті, що сходить незалежно від знання критеріїв її розподілу (та чи існують вони взагалі?), для Пелагія несумісний з прагненням до досконалості, що є «продуктом вічного зусилля, вічного прагнення, вічного подолання і вічної метаморфози, і єдиною умовою цього блага є постійне виправлення людиною самої себе». Людина у Августина приречена на безпорадність та занепад. Для Пелагія людина є, навпаки, священним місцем зустрічі божественного начала та світу. «Я вірю, – каже він, – що є люди, в яких живе Бог», і молодій дівчині, яка попросила у нього духовної поради: «ти сама можеш визначити свою долю». Сильні душі самотужки творять себе: «Ніхто не зможе дати вам ваших духовних багатств, окрім вас самих». І це все йде поруч з радісним воспіванням світу: Бог не вимагає, він не може вимагати від нас «відмовитися бачити радощі життя, чудеса природи й красу всіх істот».
Це так несхоже на скарги «долини сліз»… Як говорить Анрі-Ірен Марру, автор Histoire de L’Eglise de l’Antiquité tardive (Seuil, 1985)[5], вчення Пелагія мало «людський, надто людський аспект», його богослов’я – «надмірно оптимістичне»; дійсно – і це неможливо пробачити – «з цієї точки зору, святість є занадто далекою від ідеалів стоїків».
Тепер зрозуміло, чому Августин вів нещадну боротьбу з Пелагієм: «Через Августина та Пелагія, – зазначає Зігрід Хунке, – дві релігійні точки зору, дві абсолютно різні концепції світу та дві самості протистояли одна одній». Не без складнощів, бо пелагіанство отримало сильну підтримку на Заході – воно дійсно відповідало традиційному настрою європейців. Августин заборонив ідеї Пелагія. Однак вони, прямо чи побічно, продовжували жити впродовж усієї історії європейської думки. Італійці Целестій та Юліан, франки Кассіан та Вінсент, голландець Еразм, англієць Шефтсбері, швейцарець Песталоцці, німці Кант, Фіхте та Гьоте, француз Тейяр де Шарден, росіяни Бердяєв та єписком Феофан – підіймуть добру вістку, принесену Пелагієм: душа людини не може бути спіймана ревнивим тоталітарним Богом Біблії. «Вільна й самоусвідомлена людина, – пише Феофан (єпископ Православної Церкви!), – господар своєї душі».
«Все є Бог, і Бог є у всьому»
Йоан Скот Еріугена в IX столітті окреслив новий вимір «істинної релігії Європи», узагальнивши основний принцип європейської духовності (її можна назвати іманентністю божественного) у формулі, яка відтоді періодично з’являтиметься протягом всієї історії європейської думки: «Все є Бог, і Бог є у всьому» Ерігени – цього шотландця грецької культури і, безсумнівно, найбільшого мислителя епохи Каролінгів – прирівнює Бога до життя. «У найменшому дереві, – зазначає Зігрід Хунке – найменшій квітці, у сонці або пташиній пісні, у хвилі чи мушлі, у траві й проростаючому насінні – проявляється Бог». Бог є вічним рухом життя, вічним становленням, котре від неоліту й до середньовічного мистецтва позначалося древнім європейським символом сонячного колеса. Бог для Еріугени «рухається та втілюється в усьому, вічно стаючи всім в усьому». Вічне начало – це вищий закон:
«Дійсно не існує жодної фізичної істоти, що володіла б життєвою силою та не зверталася б до джерела цієї сили, бо остаточний кінець життя – це його начало, а результатом життя і є джерела, частиною яких воно є і куди завжди прагне повернутися».
Божественна велич не потребує самоствердження, що полягає у підкоренні людини. Навпаки, вона знаходить повне втілення саме через людину. Богу потрібні люди – люди, які є носіями божественних сил.
Під протекцією короля франків Карла Лисого, який відкрито захоплювався ним, любив тривалі розмови та назначив вихователем дітей при дворі, Йоан Скот міг заперечувати звинувачення, націлені проти нього: два синоди звинуватили його в єресі, а твір De Praedestinatione засудили як «пихаті промови Сатани».
Його інтелектуальна плідність сягне віків. Жак Поль – він втнув дивовижну нісенітницю, кваліфікуючи Еріугену як платоніка – зазначає, що вчення Йоана Скота «наклало визначальний відбиток на усі середньовічні розробки, що мали хоч якісь натяки на пантеїзм»[6]. Ясна річ, що Папа Гонорій III урочисто проголосив у 1225 році шкідливість цих ідей для християнської ортодоксії. Але вчення Еріугени таємно пройшло крізь багато століть. У ХІІ та ХІІІ століттях на нього посилалися великі уми: Бернар Шартрський, Алан Лілльський, Гільдеберт (єпископ Манський), Гільберт Порретанський (єпископ Пуатьє), Гільдегарда Бінгенська (настоятелька Руппертсберзького монастиря), Гонорій Регенсбурзький, Оттон Фрейзінгський. Останній, онук імператора Генріха IV та дядько Фрідріха Барбаросси, був одним з найбільш активних інтелектуалів гібеллінського табору: зближення між ідеями Йоана Скота та гібелінством є логічним, оскільки обидва відмовлялися від розриву між духовним та мирським, священним та політичним суверенітетом, який хотіло нав’язати папство.
Амальрік із Бену, відомий магістр богословського факультету в Парижі, проповідував священність світу та тісне єднання божественної і людської природи. Його посмертно засудили до ексгумації, а чотирнадцять його учнів, включаючи тринадцять священнослужителів, були засуджені до спалення живцем. Але зерно вже впало в землю. У Франції, в Німеччині, у Фландрії, в Швейцарії, в Ломбардії народжуються спільноти, котрі часто називають «братами і сестрами вільного духу». «Прихильники Амальріка, – зазначає Зігрід Хунке, – були першими масовими нехристиянськими духовними громадами в християнському світі. Подібні тенденції досі розвивалися лише в невеликих закритих групах Фландрії та Ломбардії. Цього ж разу в Парижі як церковники, так і миряни ховали у своїх душах релігійну віру, абсолютно несумісну з Церквою та християнською релігією».
Цей духовний розкол має первинне значення. Але християнсько-демократичний історик Жан Шеліні у своїй праці Histoire religieuse de l’Occident médiéval (A. Colin, 1968), що мала б стати довідниковим посібником для студентів-істориків – присвячує йому всього 8 рядків… Давня тактика – мовчати, ігноруючи незручну тему. У ХІІІ столітті папа Гонорій III наказав спалити всі копії книги Йона Скота De Divisione naturae – книги, за словами папської булли, «сповненої гнилими червами й зараженої єрессю». Але вбити ідею складно. Григорій XIII помістив твір Йона Скота в покажчик librorum prohibitorum (список книг, заборонених Конгрегацією священної канцелярії до прочитання всім добрим християнам: читання, утримання і тим більше поширення цих книг суворо каралося). Книга буде з’являтися в покажчику до його останньої офіційної публікації в 1948 році…
Чи варто говорити, що таке засудження є найкращим стимулом для вільних духів в пошуках книги? Духовний досвід Еріугени – глибинна єдність Бога, світу й людини – поділяли Майстер Екгарт, Микола Кузанський, Парацельс, Марсіліо Фічіно, Піко делла Мірандола, Леонардо да Вінчі, Кампанелла, Генрі Мор, Тейяр де Шарден та багато інших. І Джордано Бруно, цей домініканець, спалений живцем у Римі в 1600 році та визнаний папою «принцом єретиків» – великий і жахливий комплімент, – Джордано Бруно, що казав: «Царство Боже – в нас самих!»
Людина – носій божественного, бо вона є вищою формою всіх активних сил космосу: саме це послання несе Гердер у XVIII столітті, а Гьоте підбиває підсумок моністичній основі «істинної релігії» Європи: душу ми пізнаємо тільки через тіло, а Бога – через природу. Це послання Фауста: божественність повинна досягатися внутрішньо – як самореалізація, і ззовні – як творча дія, за допомогою якої людина «приймає живу форму божественності». Що стосується Гегеля, то для нього дуалістичний Бог є неприйнятним, Бог може бути тільки принципом, і ніяк не роз’єднанням: «Його сутністю є союз, а Бог євреїв позначає розподіл, він заперечує будь-які вільні об’єднання та не залишає нікого, окрім раба і пана».
За визначенням, дуалізм позначає розподіл, протистояння між матерією та духом. Сухий, понівечений погляд на світ, завдяки якому людина, як говорить Тейяр де Шарден, «мре з голоду». Цей єзуїт, вчений з міжнародною репутацією та «найбільший релігійний пророк нашого часу» згідно з Зігрід Хунке, сміливо протистоїть давнім християнським прокльонам в бік матерії, коли пише: «Поринь в Матерію, Син Землі, купайся в її огненних скатертинах, бо це джерело і молодість твого життя!» Він додає – і це ключова думка: «Матерія і Дух: не окремі аспекти, але два стани одного і того ж космічного матеріалу…»
Від Майстра Екгарта до Тейяр де Шардена
Безпосередня наявність Бога в людині («Бог і я – єдині», говорить Майстер Екгарт; і також: «якби не було мене, то й Бога не було б») розуміється як єдність протилежностей (Гьольдерлін: «Саме вони – ті, хто дарував нам божественний вогонь, ці Боги також дають нам дар священного страждання»): це ті силові лінії, що розкриваються у тих, хто, від середньовічних авторів до Сент-Екзюпері та Тейяра, належав історії тієї думки та віри, яку Зігрід Хунке справедливо називає релігією Європи. Релігією, чий вік нараховує кілька тисячоліть і котра може стати вирішальним елементом у пробудженні європейської совісті, остаточно звільненої від старих юдеохристиянських табу.
В умовах кризи сучасного світу релігійний фактор відіграє основоположну роль.
«Протягом двох тисячоліть, – писав Тейяр, – земля ще ніколи не відчувала такої термінової потреби в новій вірі, вона, можливо, ніколи не була настільки вільною від старих форм та готовою прийняти нові».
Ми живемо за часів нігілізму, який, без сумніву, став неминучим завдяки християнському дуалізму, що «оголосив війну життю, природі та волі до життя» (Ніцше). Але зараз необхідно, як говорить Зігрід Хунке, «зберегти вимір священного в суспільстві, якому християнська релігія більше нічого не може сказати і яке думає, що може обійтися без релігійного виміру взагалі». Однак, «саме в релігійній сфері відбудуться найглибші зміни, і саме тут буде прийнято остаточне рішення, переломний момент».
А Мальро мовчить… Європейці мають релігійну спадщину, яка закликає їх віднайти власні корені й підкорити зірки. Ми, язичники, повинні донести цю добру звістку до наших народів. Ми, в кому вібрує голос великого посланника: «і коли вам доведеться піти в море, вам, емігрантам, то й вас примусить до цього – віра» (Ніцше, Весела наука).
Рец. На: Sigrid Hunke. La vraie religion de l’Europe: La foi des «hérétiques», Paris, Le Labyrinthe, 1985, 286 p.
П’єр Віаль
Переклад: Сергій Заїковський
[1] Щодо дискусії про дійсність та доречність цього слова див. Ален де Бенуа, Comment peut-on être païen?, Albin Michel, 1981, p. 17. З тих пір додалося багато нових джерел, зокрема тих, що стосуються етимології та основного значення слова в контексті пізньої Римської імперії. Тут не місце обговорювати цю тему, тому ми використовуємо слово «язичники» для зручності, як загальне визначення багатьох європейців, котрі сьогодні, відкидаючи християнство, бажають долучитися до іншої специфічної релігійної традиції Європи (набагато старшої, аніж християнство).
[2] Народ Ізраїлю поєднував у процесі формування дуже оригінальної національної релігії різні традиції, серед яких і міф про первородний гріх. Зігрід Хунке приписує цю основу дуалістичного світогляду хурритам. Питання заслуговує на спеціалізовані обговорення та дослідження, і не може бути детально розглянуте тут.
[3] Луї Руж’є нагадує (La genèse des dogmes chrétiens, Albin Michel, 1972), що Євангелія ігнорують первородний гріх.
[4] Зігрід Хунке не розглядає зіткнення між змішаним дуалізмом Церкви та відкритим дуалізмом деяких єретичних рухів, і дарма, оскільки ми вбачаємо у цьому один з головних аспектів становлення дуалістичної думки в Європі.
[5] Вперше було опубліковано у 1963 році в І томі Nouvelle histoire de l’Eglise (Seuil). Книга Марру по суті захищає та висловлює офіційну католицьку лінію в питаннях доктрини.
[6] Jacques Paul, Histoire intellectuelle de l’Occident médiéval, Armand Colin, 1973.
