Вже не один десяток років в колах любителів літератури точаться суперечки на тему: «Гоголь – український чи російський письменник?».
Важливість зарахування літературного генія до своїх розуміють всі. Але залишимо сьогодні це питання в такому його формулюванні й поговорімо про дещо інше. Що теж стосується України та Росії.
В 1828 році Микола Васильович Гоголь переїздить з Полтавщини, в різних місцях якої він жив та навчався, і де й народився, до Петербургу. 19-річний юнак мріє про звершення на ниві служіння державі, і життя в столиці Російської імперії вбачається йому найбільш підходящим для цього місцем. Щоправда, міраж можливостей доволі швидко розвіюється, і в 1833 році Гоголь в листі до Михайла Максимовича пише наступне: «Бросьте в самом деле кацапию, да поезжайте в гетьманщину. Я сам думаю то же сделать и на следующий год махнуть отсюда. Дурни мы право, как рассудишь хорошенько. Для чего и кому мы жертвуем всем. Едем!». Максимович таки переїхав з Москви до Києва, Гоголь – ні.
Всю творчість Гоголя можна розділити на два відрізки: перший відрізок це дві перші збірки Миколи Васильовича («Вечори на хуторі біля Диканьки» 1831-1832 років та «Миргород» 1835 року; поему «Ганц Кюхельґартен» не рахуємо), а другий – все, що було видано після цього («Петербурзькі повісті», видані в різний час з 1835 по 1842 роки, «Ревізор» 1836 року, «Мертві душі» 1842 року, etc.).
Перші дві збірки, написані вже в Петербурзі, виникають з-під пера Гоголя як туга за Україною, ностальгічне пригадування рідного автору побуту та відтворення національного міфу. Сам того не розуміючи, Гоголь був одним з перших, хто в літературній формі, хоча й чужою мовою, виразив величезну частину української народної міфології.
В збірках «Вечори на хуторі біля Диканьки» та «Миргород» відчувається вся яскравість, експресивність українського життя. Образи гоголівських селян, козаків, шинкарів, відьом, чортів, попів є ледь не архетипами українського колективного несвідомого. Гоголь, який виріс в цій атмосфері, зміг змалювати пограничність українського буття: якщо українці дружать, то це до смерті, але якщо вони посварились – це війна на смерть; святкування будь-чого стає пируванням на весь світ, а якщо трапляється біда, то українська журба настільки красива і безкінечно глибока, що виразити її може лише пісня. І всі ці емоції непередбачувані, категоричні і фундаментальні. Ми не можемо терпіти серединні стани і персонажі перших двох збірок Гоголя це наочно демонструють.
Російська дійсність одразу почала гнітити Гоголя. Намагаючись врятуватись від російської льодяної пустелі, Гоголь втікав в свої дитячі спогади, відтворював міф за міфом, свято за святом, казку, яку чув малою дитиною, за казкою, вже не розбираючи, де правда, а де правда, що говорить з того боку нашої реальності. Змішавши всі згадки про українські дні й ночі, Гоголь став літописцем внутрішньої України, що знаходиться одночасно і в цьому світі, і в інших світах. А українські парубки і дівчата легко можуть подорожувати цими світами, переміщуватись в часі і просторі.
Гоголь не міг знаходитись на петербурзьких болотах, які засмоктують тебе, гіпнотизуючи погодною сірістю та політичною бюрократією. Проживши 19 років в Україні, знаходячись в чужій стороні, в нього ще вистачило душевних сил для того, щоб створити оповідання, які ілюструють справжнє життя, живу стихію української екзистенції.
Всі наступні його тексти, дія в яких переміщується з України до Росії, а дійовими особами стають росіяни, вже абсолютно полишені тих фарб, свіжого повітря та широти горизонтів, якими відрізнялись «українські» збірки.
Героями його повістей та поем стають недолугі російські чиновники та аморфний російський народ. Вони відразливі, підлі, заздрісні та індиферентні до всього справжнього і живого. Гоголя важко звинуватити в упередженості. Він всього лише пожив в Петербурзі, вкорінившись в місцевий побут, звички, настрої, пірнувши в російську атмосферу. І яка відмінність одразу спіткала його тексти. Він так само геніально зображує оточуючу його дійсність, але ця дійсність кардинально інакша, і, можливо, чи не найкращим прикладом відмінності українців від росіян, розбиттям цього наївного та безглуздого міфу про братство двох народів є діаметральна протилежність українського та російського літературного світів у Гоголя. Пушкін, прочитавши першу збірку Гоголя, писав: «Все это так необыкновенно в нашей нынешней литературе, что я доселе не образумился», – звісно «необыкновенно», адже це до «вашої» літератури має опосередковане відношення.
Гоголь неначе відкрив очі тим росіянам, які ще мали змогу щось бачити, показавши те, яким насправді є їхнє життя. І як реагувати на це, вони не знають по сьогоднішній день. Ще при житті Гоголя критикували за викривлення дійсності та свідоме перекручування і гіперболізацію негативних рис росіян, але відчували, що це геній, якого треба приватизувати. Але як, якщо він жодного хорошого речення про російське життя не написав? Вихід був лише один і ним росіяни і скористались – так, Гоголь був правий, ми насправді такі, але це не якийсь наш глобальний недолік, а особливість. Все, про що з відразою писав Гоголь, росіяни вирішили зарахувати до тих моментів, які відрізняють їх від всього іншого світу, формуючи ту сумнозвісну «загадочную русскую душу».
Російський релігійний філософ Василь Розанов писав про Гоголя наступне: «Я всю жизнь боролся и ненавидел Гоголя: и в 62 года думаю – Ты победил, ужасный хохол», «Дьявол помешал палочкой дно: и со дна пошли токи мути, болотных пузырьков… Это пришёл Гоголь. За Гоголем всё. Тоска. Недоумение… Гоголь отвинтил какой-то винт внутри русского корабля, корабль стал разваливаться. Он «открыл кингстоны» после чего началось неудержимое, медленное, год от году, потопление России».
І таке відношення до Гоголя було не тільки в нього. Олександр Герцен писав, що коли Гоголь має справу з російським поміщиком, чиновником, державним департаментом, він саркастичний, жовчний, повний ненависті, але варто йому згадати про українських селян та козаків, він стає добрим, ніжним та люблячим, проте з таким же саме талантом, як і до цього.
Чутки, фантастичні версії, суперечки про смерть Миколи Васильовича Гоголя продовжують жити і сьогодні. Додамо і ми чергову краплю в цей котел.
Цілком ймовірно, що та дійсність російського імперського батога і пряника, в яку добровільно ступив Гоголь, і призвела до його фізичного згасання та загадкової смерті. І, можливо, в цьому він встає в один ряд з проклятими поетами, в тому сенсі, що він обміняв своє життя на можливість настільки геніально та проникливо описати дві різні екзистенції, два вектори, що направлені в різні сторони, два стани душі: живу, справжню, горду й волелюбну душу козацької січі, внутрішньої України, та російську – поміщицьку, злу, бюрократичну і заздрісну.
Автор: Валентин Дзюбенко
