Український роман

Український роман: слово на захист. Частина друга

Перша половина ХХ століття. Червоний ренесанс

Двадцяті – ранні тридцяті роки. «Материкові» письменники так-сяк змирилися з радянською владою, а ті, хто не змирився, покинули Україну і облаштувалися у Східній Європі. Але і перші, і другі знаходяться у творчому піднесенні: літературний процес швидко рухається вперед, виникають літературні організації, школи, групи, виходять десятки й сотні книжок. Письменники шукають нових форм вираження, суттєво оновлюють творчий інструментарій, всіляко експериментують із формою і змістом – і поволі видають геніальні поетичні і прозові тексти. Ніхто з них (принаймні, на території Радянської України) ще не здогадуються, чим це все закінчиться – і всі творять потужну й різноманітну новітню українську літературу. Переживає свій розквіт і романна традиція.

Продовжуємо розбиратися в українському романі на прикладі найяскравіших персоналій та їхніх текстів.

Володимир Винниченко

Чого гріха таїти, для української літератури Винниченко виявився більш корисним, аніж для української держави. Сучасники високо цінували його творчість, і він був одним із небагатьох українських авторів, про яких чули за кордоном. Він написав більше десяти романів, серед яких особливо виділяються декілька.

Психологічний роман «Записки кирпатого Мефістофеля» (1916) розповідає про кризу сімейних відносин, подружню зраду і моральну еволюцію головного героя. Оповідь ведеться від першої особи – егоцентричного адвоката, який безпосередньо або побічно причетний одразу до трьох любовних трикутників. Насичений автобіографізмом і інтертекстуальними зв’язками, текст є вершиною «материкового» періоду творчості Винниченка.

Наступні романи письменник написав уже в еміграції. Найважливіші з них –  «Сонячна машина» (1928) і «Слово за тобою, Сталіне!» (1950). Перший – науково-фантастична утопія із викриттям в алегоричній формі наслідків більшовицького перевороту; текст поклав початок українській фантастиці.

Другий роман певною мірою ілюструє наївність автора й перебільшення ним власної політичної ваги. Йому передував майже курйозний епізод із листом Винниченка Сталіну, в якому письменник поділився своїм баченням майбутнього України і дав вождю  конкретні поради (відповіді, як неважко здогадатися, він не отримав). У центрі сюжету роману «Слово за тобою, Сталіне!» – службовець МДБ, що з Москви приїздить в Україну на завдання, але бачить, як його земляки ненавидять більшовиків і згадує своє українське коріння; переживши купу пригод, які мало не коштували йому життя, він повертається до Москви із твердим наміром розказати вождю правдивий стан речей і запропонувати власний план змін. Далі – слово було за Сталіним.

Окрім усього, сказаного вище, не зайвим буде згадати, що з кінця 20-х рр., перебуваючи у Франції, Володимир Винниченко активно розробляє жанр інтелектуального політичного детективу. «Поклади золота» (1927), «Нова заповідь» (1932), «Лепрозорій» (1938) – яскраві тексти, що змушують подивитися на жанрову українську літературу зовсім під іншим кутом.

І закинути якнайдалі чергову книжку Андрія Кокотюхи.

Майк Йогансен

Серед великого літературного доробку Майка Йогансена (до речі, слово «доробок» придумав саме Йогансен) є два тексти, які дозволяють говорити про його вагомий внесок у розвиток українського модерністського роману. Йдеться про романи «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших» (1925) і «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» (1932).

Обидва твори, втілюючи авторський задум виразити себе через мистецьку гру, ерудицію, іронію, а також долучити читача до роботи з текстом, є довершеними зразками конструктивістського роману.

«Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших» – гостросюжетний пригодницький роман і найяскравіша літературна містифікація свого часу. Справжнє ім’я автора стало відомим лише через три роки після публікації тексту – в 1928 році. На обкладинці ж стояло ім’я Віллі Вецеліуса, яке, у свою чергу, було псевдонімом такого собі Антона Райнке – німецького письменника із яскравою біографією, коротко окресленою у передмові до роману. Книга Йогансена вже у перший рік розійшлася величезним накладом, ставши першим українським бестселером. Для цього було багато причин, але головна полягала в тому, що свій інтелектуальний роман автор замаскував під масову літературу (так само пізніше зробить Умберто Еко). Монтажна техніка оповіді, кінематографічність, гостросюжетність, екзотичність – риси, які зробили текст Йогансена віхою у становленні новітньої української літератури, зокрема її романної традиції.

Це можна сказати і про другий роман письменника із довгою бароковою назвою «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію». Йогансен пародіює середньовічний лицарський роман, переносячи дію в Радянську Україну 20-х років, іронічно обігруючи міфи й літературні сюжети, насичуючи текст чисельними алюзіями й  ремінісценціями. Фантастичні елементи тексту дозволяють говорити про Йогансена як провісника магічного реалізму і його локального варіанту – «української химерної прози» 70-80-х років.

Микола Хвильовий

Один із найблискучіших українських новелістів є автором лише одного роману, про який, втім, не можна не згадати. «Вальдшнепи» (1927) – полемічний текст із вельми умовним сюжетом; «роман ідей», що має коріння в російській літературі ХІХ ст. (Турґенєв, Чернишевський, Достоєвський). Варто одразу зауважити, що в цьому немає нічого страшного, адже мало є в світовій літературі письменників, на яких не вплинув Федір Достоєвський – мабуть, найяскравіший автор «роману ідей».

І очевидно, що ім’я головного героя роману Хвильового – Дмитрій Карамазов – абсолютно невипадкове. Йому властиві постійні сумніви, роздуми про долю світу, розчарування та всяка інша «карамазовщина». Герой Хвильового розчарований в революції, вірним солдатом якої свого часу був, він відчуває себе зайвим і покинутим. Протягом роману він вступає в розлогі диспути з іншими персонажами – носіями ідей; а автор вустами своїх героїв сміливо говорить про наболіле: осмислює наслідки революції, окреслює перспективи національного відродження.

І, сам того не підозрюючи, підписує вирок собі й цілому поколінню української інтелігенції.

Валер’ян Підмогильний

Підмогильний – один із найяскравіших прозаїків нашої літератури, який максимально наблизив український роман до його сучасного вигляду. Основні риси, якими можна охарактеризувати його велику прозу – це урбанізм, інтелектуалізм і глибокий психологізм (тут його вчителями були видатні французькі романісти, яких він активно перекладав українською). Багато дослідників відзначають у творчості Підмогильного екзистенційні мотиви, а також знаходять багатий матеріал для психоаналітичних студій. В основі всіх його романів лежить опозиція раціо/ірраціо – розум проти почуттів.

Роман «Місто» (1928) – метатекстуальна оповідь про письменника, який проходить шлях становлення від провінційного початківця до відомого автора, що дозрів до написання головного твору свого життя.

Весь час усередині головного героя відбувається боротьба, на яку Підмогильний натякає вже у двох епіграфах роману – із Талмуду й Анатоля Франса. Закрадається в текст і ніцшеанська філософія, адже Місто Підмогильного – лише для сильної особистості; слабкі там гинуть, а живі йдуть по їхніх трупах. Роман Підмогильного вирізняється новизною характерів і проблематики, манерою оповіді, і є одним із головних українських текстів ХХ ст.

«Невеличка драма» (1930) – інтелектуальний роман про кохання, секс і сцієнтизм на тлі НЕПУ і українізації 20-х років. Майже всі персонажі страждають від кохання – але у всіх на те свої причини. Хтось уявляв його не таким, яким воно виявилося насправді; для когось воно – перешкода в роботі над удосконаленням світу; хтось б’ється у наглухо зачинені двері, а хтось просто не розуміє, що це таке – кохання. Настільки глибокого психологічного аналізу стосунків між жінкою і чоловіком в українській літературі ще не було.

«Повість без назви» (1933-34 рр.) вважається недописаною, але, подібно до «незавершених» романів Франца Кафки, «відкритий фінал» лише додає тексту багатозначності. Головний герой шукає вулицями Києва жінку, побачену мимохідь у натовпі. Герой усвідомлює марність пошуків, але це його не зупиняє.

Абсурдність вчинків і прийняття абсурду як даності споріднює головного героя з Сізіфом Альмера Камю. Для твору характерні полемічність, філософічність і підкреслено сухий, інтелектуальний стиль оповіді.

Віктор Петров (Домонтович)

Шикарними зразками любовно-інтелектуальної прози збагатив українську літературу Віктор Домонтович. Його романи «Дівчинка з ведмедиком» (1928), «Доктор Серафікус» (1929) і «Без ґрунту» (1943) дали читачеві нових персонажів, нову проблематику і нове текстове втілення, яке характеризується глибокою філософічністю і естетизмом. Це споріднює Домонтовича з поетами-неокласиками (Зеров, Рильський, Драй-Хмара, Филипович), до кола яких він належав на правах єдиного прозаїка. Характерною рисою прози Домонтовича є яскраво виражений ескапізм і аполітичність; дійсно, письменник ніби тікає від реальності, у якій повним ходом ідуть будівництво комунізму, українізація, НЕП, а за ними – сталінський терор, Голодомор і підготування до Другої світової війни.

Персонажі романів Домонтовича теж ніби знаходяться поза часом.

Герої-чоловіки – своєрідні alter ego письменника – напівмаргінальні інтелектуали з купою психологічних проблем, які живуть у книжках і абсолютно не пристосовані до реальності; жінки, хоч і втілюють актуальну концепцію «нової жінки», оповиті флером декадентства, агресивної сексуальності, і  їхня сила  радше не творча, а руйнівна.

Цих персонажів дійсно можна помістити в будь-яку епоху – і скрізь вони гармонійно впишуться в оточення. Точніше, навпаки – не впишуться. Скрізь вони будуть однаково зайвими й нещасними.

Густий психологізм і еротизм оповіді, новизна образів і ситуацій, провокативність і «гра на межі фолу» у висвітленні багатьох питань, широке культурне поле наративу (історія, філософія, література, музика, архітектура) – усе це робить прозу Домонтовича унікальним явищем української літератури, зокрема її романної традиції.

Варто також згадати, що Домонтович є основоположником жанру романізованої біографії в українській літературі. Мабуть, найвідомішими текстами письменника в цьому жанрі є «Аліна й Костомаров» (1929) і «Романи Куліша» (1930), в інших романах фігурують Франциск Ассізький, Франсуа Війон, Вінсент Ван Гог, Райнер Марія Рільке та ін. Ці тексти, окрім того, що цікаві й пізнавальні, зберігають унікальну поетику інтелектуальної прози Домонтовича.

Юрій Яновський

Юрій Яновський – автор романів «Майстер корабля» (1928), «Чотири шаблі» (1930) і «Вершники» (1935), позначених сміливими експериментами з наративом. В основі цих експериментів лежить застосування кінематографічних прийомів у побудові оповіді. В 1925-26 рр. Яновський працював на Одеській кіностудії, і цей досвід він втілив у своїх абсолютно новаторських як за змістом, так і за формою текстах.

«Майстер корабля» – романтичний гімн любові, молодості і творчості. Роман стилізований під мемуари; головний герой – сімдесятирічний кінорежисер, який ділиться спогадами про роботу на кіностудії над створенням фільму, а також про найрізноманітніші пригоди, які траплялися з ним і його друзями. Ці спогади по ходу роману читають і критикують сини автора, даючи батькові поради з приводу тексту. Таким чином у романі Яновського з’являються ознаки метатекстуальної прози. Монтажна техніка оповіді додає тексту кінематографічності, складається враження, що перед нами – розгорнутий у прозу кіносценарій.

Два наступні романи також запросто могли б стати фільмами, адже самі ці сюжети так і просяться на екран. Сім розділів («пісень») роману «Чотири шаблі» розповідають про чотирьох друзів на громадянській війні і після її завершення. Романтизується партизанська боротьба, козацька слава і міцна чоловіча дружба. Текст є передвісником нового жанру, започаткованого Яновським – роману в новелах. Саме таким став наступний роман автора – «Вершники». На відміну під попереднього тексту з відносно простим лінійним наративом, у «Вершниках» Яновський пускається експериментаторства: вісім сюжетно завершених новел дуже умовно пов’язані між собою кількома персонажами, події розкидані в часі; і лише кульмінація роману об’єднує всі сюжетні лінії.

Наталена Королева

Для романів Наталени Королеви характерні історіософічність, культурологічність, розгалужений інтертекст. Найекзотичніша українська авторка залишила нам кілька зразків інтелектуальної історичної прози, які дозволяють під іншим кутом поглянути на українську літературу ХХ століття.

У романі «1313» (1935), взявши за основу середньовічну легенду про винайдення пороху для стрільби, авторка ставить складні морально-філософські питання: межі наукового пізнання, відповідальність за результати досліджень, небезпека використання науки в особистих цілях тощо. Молодий науковець, піддавшись гордині і спокусившись славою і багатством, став винуватцем жахливої трагедії. Текст вирізняється інтелектуальною та інтертекстуальною насиченістю, а також середньовічним монастирським антуражем – чи не першою спробою ввести в український літературний дискурс тему європейського Середньовіччя.

В основі тексту «Сон тіні» (1938) – події, що відбувалися в єгипетському місті Александрії на початку ІІ століття нашої ери, в епоху панування римського імператора Публія Елія Адріана (76-138 рр. н.е.) Трагічна історія кохання головних героїв, яким із багатьох причин не судилося бути разом, розвивається на тлі поширення християнства Римською імперією. «Quid est veritas?» (1939) – філософсько-історичний роман про зародження християнства; оригінальна авторська інтерпретація одного з найвідоміших релігійних сюжетів – христового розп’яття.

Улас Самчук

Без перебільшення, Улас Самчук є наймасштабнішим українським романістом ХХ ст. Поки інші письменники збагачували українську літературу різноманітними жанровими формами, відкривали нові ідейно-тематичні і стилістичні обрії, він поставив собі інше творче завдання: стати українським літописцем ХХ століття. Це цілком відповідало його концепції «великої літератури» – літератури універсального значення і змісту, яка була б найвищим виявом душі народу, його мислення, підсумком його історії, а водночас мірилом загальнолюдських цінностей. В цьому річищі написані всі без винятку тексти Уласа Самчука.

Романи «Куди тече та річка?» (1932), «Війна і революція» (1935) і «Батько і син» (1937) разом утворюють трилогію «Волинь» – епічну панораму життя українського селянства першої третини ХХ ст. Через образ головного героя Володька Довбенка – юнака, чия національна свідомість формується під впливом історичних потрясінь 20-30 рр. – Самчук намагається осмислити становище українського народу і напрямки його подальшого руху. Ідейно-тематичним продовженням трилогії є соціально-психологічний роман «Кулак» (1937). Далі до теми української патріотичної молоді на тлі історії Самчук повернеться в автобіографічному романі «Юність Василя Шеремети» (1943).

Історичний роман «Гори говорять» (1933) розказує про визвольні змагання Гуцульської Народної Республіки після завершення Першої світової війни; в оповідь майстерно вплетено майже шекспірівський сюжет про кохання українця й мадярки з ворогуючих сімей і народів.

Не можна не згадати, що буквально нещодавно було опубліковано два до сих пір невідомі тексти Самчука на історичну тематику: «Саботаж УВО» (1931) – напівдокументальний роман про зародження і діяльність ОУН, а на цьому тлі – еволюцію простого сільського вчителя в активного учасника націоналістичного підпілля; «Сонце з Заходу» (1949) – роман про події в Карпатській Україні часів національного піднесення 1938-39 рр. і безпосередню участь в цих подіях Олега Ольжича, Анатоля Довгопільського, Романа Шухевича й самого автора.

«Марія» (1934) – апокаліптичний роман-хроніка, головна героїня якого символізує Україну, понівечену історичними і гуманітарними катастрофами першої третини ХХ століття, зокрема революцією, громадянською війною і Голодомором 1932-33 років.

«Чого не гоїть вогонь» (опубл. в 1959 р.) – пригодницький роман про діяльність Української Повстанської Армії в період Другої світової війни; романтизований літопис визвольного руху на Волині.

Майже 35 років працював Улас Самчук над трилогією «ОST» – романом-рікою, до складу якої увійшли тексти «Морозів хутір» (1948), «Темнота» (1957) і «Втеча від себе» (1982), загальним об’ємом більш ніж півтори тисячі сторінок.

У підсумковому творі письменника – три покоління українців, на долю яких випали тяжкі випробування ХХ століття: революція, громадянська війна, більшовицький терор, Друга світова, репатріація і еміграція; дія відбувається в Україні, Росії, Німеччині і Канаді. Роман сповнений авторських історіософських узагальнень; через персонажів Улас Самчук транслює власне бачення перспектив українського народу, нації, держави.

Останні твори Самчука присвячені здебільшого життю українців в еміграції: роман «На твердій землі» (1967), а також чисельні мемуари і документалістика.

Автор: Ігор Мітров

поділитись