Фахівці, причетні до книговидавничої галузі, ще довго аналізуватимуть негативні наслідки пандемії-2020. Але напередодні новорічних свят не хочеться псувати собі настрій невтішною статистикою й туманними перспективами української друкованої книги.
Тож просто пригадаймо, що важливого й цікавого сталося цьогоріч в українському літературному процесі; поговоримо про художню літературу, non-ficton і перекладацькі здобутки року, що нарешті добігає кінця.
Художня література. День радіо | Цікава географія | Поезія війни | Проблема хліба
Юрій Андрухович. Радіо Ніч. – Чернівці: Meridian Czernowitz, 2020. – 456 с.
Патріарх сучасної української літератури презентував книгу «Радіо Ніч» буквально на днях. «Це добрий час для метафори самотності, яка наповнює роман. Для ізольованості героя, який увесь час десь переховується, від когось утікає. І вимушено чи напів вимушено опиняється в своїй нічній радіостудії, де він сам на сам із цілим світом, із усім людством, але в той же час він відокремлений від усіх. Можливо, ця атмосфера відповідає за настроєм нашій пандемічній ситуації, яка, на жаль, не минає».
У головного героя на ймення Йосип Роцький (любителі інтертексту оцінять цей гібрид Йозефа Рота і Йосипа Бродського) купа життєвих проблем: починаючи з невдалої любовної історії й завершуючи тим, що він змушений переховуватися від спецслужб на нульовому меридіані. Там у нього своя радіостанція, в нічному етері якої він виголошує монологи, що складають одну з ліній романної оповіді. Паралельно ми дізнаємося про життя Йосипа з вуст загадкового біографа, який отримав замовлення на детальний життєпис головного героя.
У тексті з притаманним Андруховичу постмодерно-бароковим розмахом змішуються найрізноманітніші культурні коди й наративи:
«Авантюрний роман зустрічається з фентезі, а Девід Бові – з мандрівними музикантами Середньовіччя» (Олександр Бойченко, літературний редактор).
Незмінно вишуканою та іронічною залишається авторська манера письма – Андрухович упевнено тримає марку найаристократичнішого українського письменника кількох останніх десятиліть.
І ще один бонус для читачів-меломанів: обкладинка книги оздоблена QR-кодом, який дасть можливість слухати трекліст Йосипа Роцького, не відриваючись від читання роману.
Софія Андрухович. Амадока. – Видавництво Старого Лева, 2020. – 832 с.
Амадока – величезне озеро на межі Волині й Поділля, яке було позначене на всіх середньовічних картах, і якого, на думку сучасних науковців, ніколи не існувало. «Амадока» – третій (і також величезний) роман Софії Андрухович, що кардинально відрізняється від усього, написаного авторкою досі. Це роман про пам’ять, про тяглість історії, про те, що нічого не зникає безслідно. І звісно – про любов:
«Понівечений до невпізнаваности в одній із гарячих точок на Сході України, герой роману «Амадока» тільки дивом залишився живим. Це сумнівна втіха, оскільки важкі травми призвели до повної втрати пам’яти: чоловік не пам’ятає ні свого імени, ні звідки походить, не пригадує жодної близької людини, жодного фрагмента свого попереднього життя. Таким його і віднаходить жінка, любов і терпіння якої здатні творити дива: сягати найглибших пластів забуття і спогадів, поєднувати розрізнені клапті понівеченої свідомости, зшивати докупи спільну історію».
В романі три сюжетні лінії, що розгортаються у різному часі й просторі, але дивним чином переплітаються між собою. Здійснено спробу осмислити трагедії минулого – сталінський терор і Голокост – крізь призму українського сьогодення. Текст, насичений метафорами, алюзіями й широкими історіософськими узагальненнями, цілком вписується в концепцію «великої літератури», розроблену й реалізовану Уласом Самчуком – одним з найбільших українських романістів ХХ століття.
Олена Герасим’юк. Тюремна пісня. – Київ: Люта справа, 2020. – 148 с.
Російсько-українська війна з’явилася в українській поезії одразу ж після появи російських окупантів на нашій землі, себто навесні 2014 року. Написано багато – і по-різному. Та є всі підстави казати, що наразі найсильнішим поетичним висловлюванням на цю тему є збірка «Тюремна пісня» Олени Герасим’юк – молодої української письменниці, громадської діячки, волонтерки, парамедика добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри».
Цій книжці від видавництва «Люта справа» передували «Розстрільний календар» (2017) – документальна хроніка політичних репресій у радянській Україні; а також яскравий поетичний дебют – збірка «Глухота» (2014). Вже тоді, у 2014 році, про Олену заговорили як про володарку надзвичайно потужного поетичного голосу та одну з лідерок свого літературного покоління.
Назву «Тюремній пісні» дала однойменна поема, відома поціновувачам сучасної української літератури ще з 2016 року, коли її театралізовані читання стали однією з центральних подій київського Книжкового Арсеналу.
Окрім поеми, у збірці представлені інші тексти, які розкривають яскраву творчу індивідуальність Олени Герасим’юк, що постає на ґрунті ґерметичної традиції українського «витісненого покоління», громадянського пафосу поетів «празької школи» і власного травматичного досвіду участі у бойових діях на сході України.
я відкриваю вікна і бачу вогонь
я бачу внизу людей і у них вогонь
палає решітка, тюремна стіна, вогонь
палають матраци, книжки, свобода – вогонь
палають обличчя моделей з плакатів, вогонь
палають обличчя святих, холодноярців, героїв
тільки вогонь запече наші юні голови
тільки вогонь дасть нам любов і спокій
віра моя, слава моя – вогонь
пам’ять країни – рана моя незагоєна
йди
через стіни йди
не сповільнюй крок
«Тюремна пісня»
Сергій Жадан. Хлібне перемир’я. – Чернівці: Meridian Czernowitz, 2020. – 128 с.
Це не єдина книга Сергія Жадана, що побачила світ у 2020-му році. Була ще поетична збірка «Список кораблів» (також у видавництві «Meridian Czernowitz»); втім, Жадан-поет вже далеко не перший рік експлуатує той самий авторський набір художніх прийомів, стабільно радуючи, але давно нікого не дивуючи. Натомість п’єса «Хлібне перемир’я» – текст, який дає можливість поглянути на письменника трохи під іншим кутом зору.
Так, це дебют Жадана у драматургії, і хоча б із цієї причини варто розгорнути книгу найвпливовішого українського автора останніх двох десятиліть.
Тим паче, що виростає вона безпосередньо з його метафізичної прози, зокрема з роману «Інтернат» (2017). Власне, в основу п’єси лягли сюжетні напрацювання для «Інтернату»; тут знову Донбас, знову російсько-українська війна, знову цивільні, які намагаються пристосуватися до нових умов – або й просто вижити; і знову дивне відчуття химерності всього, що відбувається, той самий «магічний реалізм», який на інтуїтивному рівні змушує дошукуватись до значно глибших смислів. І – що найважливіше для хорошої літератури – ці смисли знаходити.
Non-fiction. Інтелектуальна зрілість | Жіночий канон | Кров із вугіллям | Ефект Стуса
Оксана Забужко. Планета Полин. – Київ: Видавничий дім «Комора», 2020. – 384 с.
Оксана Забужко ще з моменту виходу роману «Польові дослідження з українського сексу» стала обличчям української літератури не лише в Україні, але й на Заході. Її твори перекладено двома десятками мов, вона читає лекції в закордонних університетах, постійно дає коментарі з найактуальніших питань і активно веде сторінку на «Фейсбуці». Думку її – фахової філософині й культурологині – надзвичайно цінують, тим паче, що авторка загортає її в довершену літературно-публіцистичну форму.
Забужко називає есеїстику «мистецтвом інтелектуальної зрілости», а своїми вчителями вважає Джорджа Орвелла, Вірджинію Вулф і Юрія Шевельова. Сама ж письменниця є однією з найпотужніших есеїсток сучасної України, що й відзначило журі премії «Книга року ВВС – 2020», кілька днів тому присудивши їй перемогу у відповідній номінації.
У книзі «Планета Полин» зібрано найважливіші есеї Оксани Забужко останніх двох десятиліть. У заголовок винесено назву одного з текстів, у якому крізь апокаліптичну й постколоніальну призму авторка розглядає творчість трьох геніальних і генетично споріднених митців – Олександра Довженка, Андрія Тарковського й Ларса фон Трієра. Серед інших персонажів її книги – Юрій Шевельов, Леонід Плющ, Юрко Покальчук, Катерина Білокур, Соломія Павличко та інші постаті, знакові для української історії та культури.
Ганна Улюра. Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві. – Київ: ArtHuss, 2020. – 464 с.
«113 письменниць: відомих, знаних, забутих. Ще і вже невідомих. Кожна з них зробила в літературі щось першою або зробила щось краще за інших».
Відома українська літературознавиця і критикиня Ганна Улюра зібрала під однією обкладинкою 113 нарисів про 113 знакових для світової літератури жінок. Усі разом вони формують своєрідний «жіночий канон», у якому знайшлося місце для Сапфо й Емілі Дікінсон, Маргарити Наварської й Вірджинії Вулф, Сельми Лаґерлеф і Віслави Шимборської та багатьох інших.
Україна гідно представлена десятьма персоналіями (включно з галицькою єврейкою Деборою Фоґель), серед яких: Леся Українка (передбачувано), Маруся Чурай (мабуть, до пари Патті Сміт, яка теж тут є), Ліна Костенко (скоріше, за інерцією) і навіть Катерина Калитко (із великим авансом, зважаючи на її досить молодий вік); а також Марко Вовчок, Ольга Кобилянська, Олена Теліга, Оксана Забужко й суттєво дотична до української літератури Патриція Килина.
Та справа, звісно, не в українському представництві – така кількість наших письменниць виглядає цілком прийнятною даниною патріотичній кон’юнктурі, тим паче, що кожна з цих 9 (10) жінок цілком заслуговує знаходитись у цьому списку, який, звісно ж, не є закритим і постійно оновлюється.
Справа в тому, що в нас вийшов якісний non-fiction про літературу, цікавий з точки зору фактажу, викладу й оформлення.
Книгу нагороджено на BookForum Best Book Award 2020 персональною відзнакою директорки ГО «Форум видавців» за строкату й цілісну водночас панораму жіночих голосів літературного Всесвіту.
Олександр Михед. Я змішаю твою кров із вугіллям: розуміти український Схід. – Київ: Наш формат, 2020. – 368 с.
Подорож шістьма містами Донецької й Луганської областей в рамках дослідницького проєкту «Метамісто: Схід» (2016 – 2017), розмови з місцевими жителями і культурними діячами, препарування історії та міфології краю у пошуках примарної «донбаської ідентичності» – ось із чого складається книга письменника й культуролога Олександра Михеда, подекуди різка, часто похмура і гнітюча, але завжди чесна – бо ж записана фактично з перших вуст.
Фразу «почути Донбас», заяложену антиукраїнськими популістами, автор спробував наповнити реальним змістом – і вийшов насправді багатоголосий текст, підсумувати який можна цитатою Сергія Жадана: «На мою думку, особливої донбаської ідентичності не існує <…> Нам страшенно бракує розмов про нас усіх як про своїх, замість розмов про чужих». Суголосно з ним розмірковує й донецька письменниця Олена Стяжкіна: «Замість «Донбасу» треба вживати слова «Донеччина» і «Луганщина». Ця земля варта своєї назви, кожна — своєї. Ця українська земля має право не зливатися в одне, дуже некорисне й загрозливе слово «Донбас». Тож маємо не шкодувати літер і часу».
Книга Михеда майстерно балансує на межі журналістики й літератури, являючи собою яскравий зразок художнього репортажу – жанру, який лише набуває популярності в українській літературі, хоча у витоків його стояли ще митці Розстріляного Відродження – у першу чергу Майк Йогансен, а також Валер’ян Поліщук, Ґео Шкурупій, Дмитро Бузько та ін.
Вахтанг Кіпіані. Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР. – Харків: Vivat, 2019. – 688 с.
Так, фактично ця книжка вийшла в 2019 році, але гайп, що здійнявся навколо неї наприкінці 2020-го, дає підставу згадати про неї бодай кількома словами.
Судилище над Василем Стусом і смерть поета в ув’язненні – тема, яка обговорюється в українському суспільстві далеко не перший рік. Історик і журналіст Вахтанг Кіпіані вперше систематизував усі наявні матеріали з цього питання й зібрав їх під однією обкладинкою. У книзі оприлюднено архівні документи з кримінальної справи Василя Стуса, покази свідків, листи поета з тюрми, спогади його рідних та друзів. Ознайомившись із наведеними матеріалами, читачі дізнаються про невідомі факти щодо життя, ув’язнення та загибелі Стуса, які досі зберігали під грифом «Секретно».
Окрім того, у книзі є розділ, який проливає світло на питання, яке досі не дає спокою деяким найпатріотичнішим представникам української інтелігенції – як пов’язаний Василь Стус із Нобелівським комітетом із літератури.
19 жовтня 2020 року Дарницький районний суд за головуванням судді Марини Заставенко частково задовільнив позов Віктора Медведчука проти Вахтанга Кіпіані про заборону видання і поширення книги «Справа Василя Стуса». У 1980 році Медведчук виступав адвокатом Стуса на суді і опосередковано причетний до його загибелі, однак досі вперто заперечує свою провину. Суд визнав інформацію, поширену в кількох розділах книжки «недостовірною і такою, що порушує особисті немайнові права Віктора Медведчука на повагу до честі й гідності, недоторканності й ділової репутації».
Судове рішення спричинило зворотній ефект – книгу розкупили ще до подання апеляції відповідачів, і вже наприкінці жовтня з друку вийшов другий наклад. Станом на грудень 2020-го року «Справа Василя Стуса» залишається у списку найпопулярніших українських книжок.
Переклади. Cкандинавський епос | Німецькі травми | Американські тропіки | Білоруський постмодернізм
Старша Едда / пер. з давньоісландської Віталія Кривоноса, – Київ: Видавництво Жупанського, 2020. – 495 с.
Із кожним роком поволі заповнюються лакуни української перекладної літератури; ключові тексти світового канону нарешті виходять українською мовою – і це, либонь, не менш важливо для нашого культурного поступу, аніж поява оригінальних творів національної літератури.
Безперечно, головною перекладацькою подією 2020 року став вихід у Видавництві Жупанського «Старшої Едди» – однієї з ключових пам’яток середньовічної європейської літератури й головного джерела інформації про скандинавську міфологію. Немає сенсу довго розводитися про цей текст, варто лише сказати, що дане видання – справжнє свято для українського гуманітарія.
Основний текст обрамлюють передмова й розлогий коментар від перекладача, які допоможуть розібратися в різних аспектах «Старшої Едди» – від історико-культурного до версифікаційного.
Йдеться про унікальний алітераційний вірш, яким написано «Старшу Едду» й ряд інших літературних пам’яток європейського Середньовіччя.
Книга стане в нагоді й фанатам Всесвіту «Marvel», які на певному етапі розвитку захотіли заглибитись у тему, дослідити першоджерело або просто порівняти кіношних Тора й Локі з прототипами кількасотрічної давності.
Ернст Юнґер. Авантюрне серце / пер. з нім. Олександра Андрієвського, – Київ: Пломінь, 2020. – 296 с.
«…лише те, що ми ввіряємо смерті, зберігає свою безсмертну сутність». Ернст Юнґер, «Авантюрне серце»
Ця збірка ранньої прози Ернста Юнґера, куди ввійшли оповідання та есеї 20-30-их років, дає змогу побачити, як формувався світогляд письменника за доби між двома світовими війнами. У цей проміжок часу Юнґер встиг декілька років прослужити у генеральному штабі, вивчати в університеті філософію та зоологію, стати найбільш помітним публіцистом Консервативної революції. Всі ці грані його життя відобразилися у його книжках. Часом Юнґер постає на їхніх сторінках як полум’яний революціонер, часом як відсторонений естет та інтелектуал, але найкраще в нього виходить залишатися самим собою і зберігати свій особливий стиль. Ця особливість може бути виражена у парадоксі: життя Юнґера скидається на гостросюжетний роман, і разом із тим усі його твори нагадують найцікавіший щоденник.
Самобутність і декаданс. Цими двома словами пропонує характеризувати непростий шлях Ернста Юнґера перекладач Олександр Андрієвський.
«Вибухова суміш, яка стала можлива лише завдяки війні — та уможливила ситуацію, коли німецький солдат читає у бліндажі Рабле або Бодлера, обговорює з товаришами еротичну літературу і досліджує на практиці зміни своєї психіки у найбільш стресових ситуаціях. І весь цей час залишається собою та зберігає ясний розум. Весь цей час пише свій «Декамерон бліндажа». І продовжує писати вже після війни, залишившись на службі у війську. Пише, будучи учасником забороненого фрайкору. Пише, будучи студентом-біологом, міським денді, завсідником пивних, вуличним націоналістом, журналістом та мандрівником. Адже література — це і був той вихід, який він знайшов для себе».
Вінфрід Ґеорґ Зебальд. Аустерліц / пер. з нім. Петра Осадчука, – Київ: Komubook, 2020. – 336 с.
Вінфрід Ґеорґ Зебальд – один із найважливіших німецькомовних авторів другої половини ХХ століття. У своїх творах письменник зачіпає найболючіші для німецького народу теми – Друга світова війна, німецько-єврейські відносини, Голокост – через які досліджує глибші проблеми пам’яті, втрати пам’яті (як особистої, так і колективної), розпаду (цивілізацій, традицій, фізичних об’єктів).
Роман «Аустерліц» розповідає про історика архітектури Жака Аустерліца, який їздить усією Європою, намагаючись розкрити таємницю свого походження. Скрізь – нагадування про зовсім нещодавні події європейської історії.
Роман просякнутий меланхолією і написаний напрочуд поетичною мовою; крім того, текст відрізняється оригінальним авторським синтаксисом, який вимагає певної читацької підготовки.
Опублікований у 2001 році, «Аустерліц» одразу ж назвали найвизначнішим німецькомовним романом ХХІ століття; він посів п’яту сходинку у списку 100 найкращих книг ХХІ століття за версією «Гардіан», був відзначений численними нагородами, серед яких National Book Critics Award (США, 2001), Salon Book Award (Великобританія, 2002), Independent Foreign Fiction Prize та Jewish Quarterly Wingate Literary Prize. Сьогодні «Аустерліц» перекладено понад 20 мовами, і він вже увійшов до канону найновішої німецької літератури. Українською мовою роман виходить уперше.
Генрі Міллер. Тропік Рака / пер. з англ. Гєника Бєлякова, – Київ: Komubook, 2020. – 360 с.
Перший український переклад найвідомішого і найскандальнішого роману Генрі Міллера, класика американської і світової літератури ХХ століття, побачив світ лише цьогоріч – завдяки зусиллям команди видавництва «Комубук».
Дія роману відбувається у Франції на початку 30-х років минулого століття. У центрі оповіді – письменник, типовий представник паризької богеми, в якого часто виникають проблеми з грошима, притулком і навіть більш-менш повноцінним харчуванням. Та попри всі труднощі, він закоханий у життя, у Париж і – куди ж без них – у жінок.
Міллер є своєрідною проміжною ланкою між «втраченим» і «розбитим» літературними поколіннями. Пориваючи з традиційними літературними формами, письменник розробляє новий тип роману – «напівавтобіографію», у якій є місце філософській рефлексії, соціальній критиці, потоку свідомості, чорному гумору, зворушливій сентиментальності й відразливому натуралізму.
«Тропік Рака» рясніє описами сексуальних пригод головного героя, через що автора неодноразово звинувачували у непристойності й порнографічності.
Роман струснув американське суспільство й мав колосальний вплив на подальший розвиток усієї світової літератури. Відгомін Міллера чуємо в багатьох письменників – від Джека Керуака й Чарлі Буковскі до Едуарда Лімонова і Юрія Андруховича.
Але найголовніше, що роман Міллера зробив величезний внесок у становлення свободи слова, що без неї ми сьогодні не уявляємо ані справжнього мистецтва, ані розвиненого цивілізованого суспільства.
До речі, окрім «Тропіка Рака», у 2020 році у видавництві «Комубук» уперше вийшла українською мовою повість Міллера «Тихі дні в Кліші» (1956).
«Бум-Бам-Літ»: антологія білоруської поетичної революції / «Бум-Бам-Літ»: анталёгія беларускае паэтычнае рэвалюцыі / упорядкув., післямова В’ячеслава Левицького; передмова Сергія Жадана. – Київ: Люта Справа, 2020. – 424 с.
У 2020 році виповнилося 25 років білоруському мистецькому рухові «Бум-Бам-Літ», який у середині 90-х років об’єднав молодих літературних хуліганів Мінська під прапором постмодернізму й неоавангарду.
Митці завзято ламали літературні шаблони, здійснювали сміливі перформанси та всілякими іншими способами плювали в пику «класикам» офіційної білоруської літератури. Щось подібне свого часу відбувалося й в Україні: найближчими літературними родичами «Бум-Бам-Літу» є львівські «Бу-ба-Бу» й «ЛуГоСад», київська «Пропала грамота», харківська «Червона Фіра».
Із нагоди круглої дати у видавництві «Люта справа» вийшла білінгвальна антологія, яка зібрала під однією обкладинкою поезію, есеїстику та спогади найвидніших представників білоруської літератури 90-х – початку 2000-х років: Ольгерда Бахаревича, Михася Башури, Дмитра Вишньова, Віктора Жибуля, Вальжини Морт та ін. Перекладачами виступили помітні українські поети й поетки: Дмитро Лазуткін, Юлія Стахівська, Ярослав Гадзінський, Богуслав Поляк, Дарина Гладун та ін. Упорядкував антологію поет, літературознавець і перекладач В’ячеслав Левицький, а передмовою книжку «освятив» Сергій Жадан.
Дуже символічним є те, що «Антологія білоруської поетичної революції» побачила світ саме під час перебігу найбільших політичних протестів у новітній історії Білорусі. Поява такої книги – важливий жест підтримки в складні часи, коли фактично вирішується доля білоруського народу; і черговий крок у реалізації українсько-білоруського міжкультурного діалогу.
Автор: Ігор Мітров
