Побутує усталена думка, що про національну літературу можна судити за рівнем розвитку романної традиції. І справа не лише в тому, що роман як найбільша літературна форма потребує найбільших творчих зусиль і авторської майстерності. Роман – це ще й своєрідна система культурних узагальнень, фіксація розвитку філософської й суспільно-політичної думки, проговорення і переосмислення історичних процесів. Романна традиція – індикатор розвитку літературної мови і, як наслідок, зрілості національної літератури.
Неодноразово доводилося чути про неспроможність українського роману конкурувати з французькою, російською чи англійською традицією; що, мовляв, «немає в нас свого Флобера, Толстого, Дікенса». Звісно, можна довго виправдовуватися в річищі постколоніального дискурсу; можна до скону згадувати росіянам «вкраденого» Гоголя або Чехова; а можна просто уважніше вчитатися в українську літературу – і знайти там і тяглість традиції, і жанрово-стилістичне розмаїття, і навіть шедеври, варті загальносвітового літературного контексту.
Отже, розбираємось в історії українського роману на прикладі конкретних персоналій і творів.
Пантелеймон Куліш
Почати слід, звісно, з першого в історії українськомовного роману «Чорна рада, або Нещаслива старосвіщина» Пантелеймона Куліша (1846). Слово «українськомовний» замість «український» вжито не просто так, адже російською мовою на той момент уже були написані перші українські романи «Пан Халявский» (Григорій Квітка-Основ’яненко, 1840), «Чайковский» (Євген Гребінка, 1843), «Михайло Чарнишенко, или Малороссия восемьдесят лет назад» (Куліш, 1843).
«Чорна рада» – історична хроніка із «вальтерскоттівським» наративом (поєднання історичної правди з художньою вигадкою, співіснування реальних та вигаданих персонажів, багаторівневість конфліктів і т.д), у якій розповідається про передумови обрання гетьманом Лівобережної України Івана Брюховецького і про Ніжинську козацьку раду 1663 року. Центральний мотив дороги дозволяє говорити про «Чорну раду» як про перший український роман-травелоґ. Попри хронологічну обмеженість оповіді, Пантелеймон Куліш вдається до широких історіософських узагальнень, ставлячи невтішні діагнози всьому українському суспільству.
І вже майже дві сотні років намагається достукатися до нащадків, аби ті не обирали до влади промосковських популістів.
Анатолій Свидницький
Можна лише уявляти, якою була б українська література, якби в 1862 році не було закрито журнал «Основа», в якому мав побачити світ роман Анатолія Свидницького «Люборацькі», написаний в 1861-62 рр. Роман-хроніка, у якому на тлі суспільно-політичних негараздів 30-40-х рр. зображено життя двох поколінь родини священнослужителя. «Люборацькі» – текст надзвичайно широкої проблематики: культурний занепад і соціальна несправедливість, відсутність гідних умов для реалізації людського потенціалу, як наслідок – деградація і виродження особистості; проблема батьків і дітей, виховання і освіти; національна пам’ять; емансипація жінки, про яку Свидницький заговорив чи не першим в історії української літератури. Занепад родини Люборацьких – це катастрофа денаціоналізованого і злиденного народу, який поволі забуває своє коріння.
«Люборацькі» – надзвичайно потужний новаторський текст, який мав би заповнити лакуну між Пантелеймоном Кулішем і Панасом Мирним, а також багато в чому визначити подальший розвиток української літератури. Але «Основу» в 1862-му було закрито, і роман побачив світ лише через 25 років у львівському журналі «Зоря». Та момент було вже загублено.
Всім довелося задовільнитися Тургенєвим – 62-го року він саме опублікував своїх «Батьків і дітей».
Іван Нечуй-Левицький
Окрім того, що Нечуй-Левицький після Куліша розвивав традицію історичного роману («Гетьман Іван Виговський», «Князь Єремія Вишневецький»), він також є основоположником українського урбаністичного роману. Для багатьох, звісно, диким є саме поєднання понять «українська література», «ХІХ століття» і «урбанізм», але тим не менш, ще в 1871 році світ побачив роман «Хмари» – справжня панорама київського життя середини позаминулого століття. Місто поглинуте системною соціальною, національною і моральною кризою, що зумовлює всі конфлікти роману, і часто робить персонажів схожими на героїв хрестоматійної «Кайдашевої сім’ї».
Для роману характерні аж кілька «вперше»: вперше однією з магістральних тем оповіді стає університетське життя, а головні дійові особи – представники інтелігенції; вперше здійснено літературну спробу осмислити опозицію «місто/село»; вперше озвучено проблему русифікації Києва і наголошено на необхідності захисту всього українського. Останнє особливо вражає, якщо зважати на те, що роман написано в період особливо жорсткої боротьби з українською мовою і культурою. До теми урбанізованої української інтелігенції і боротьби за національне самовизначення Нечуй-Левицький повернеться пізніше в романі «Над Чорним морем» (1890).
Панас Мирний
Панас Мирний є основоположником українського соціально-психологічного роману. Два його головні твори – «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1975, у співавторстві з братом Іваном Біликом) і «Повія» (1883) є чи не найпохмурішими текстами української літератури. Саме їх, вочевидь, мають на увазі обивателі, коли розкидаються затертими фразами про «літературу страждань» (при цьому, найімовірніше, ніколи їх і не читавши, адже ці тексти ще й дуже об’ємні).
«Хіба ревуть воли…» – масштабна епопея про селянське життя, причому з дуже читабельним «закликом Русі до сокири»; спроба аналізу причин народного протесту, а також психологічних факторів, які ламають людину і штовхають її на злочин (привіт, Достоєвський). У романі «Повія» письменник видає один із найпроникливіших жіночих образів української літератури з часів шевченкової Катерини. Крім того, вслід за Нечуєм-Левицьким, вводить у текст урбаністичні мотиви, продовжуючи осмислювати опозицію села і міста.
Звісно, погляд на місто як на осередок пороку і деградації, на противагу селу як осередку моральної чистоти, може спершу видатися дещо спрощеним – зрештою, саме він породив масу стереотипів про українську літературу; але не варто забувати, що для українця ХІХ століття місто справді є чужим і ворожим – і не через міфічну «селюцьку ментальність», а тому, що воно є обличчям Імперії, яка його пригноблює, забороняє його мову і змушує забути власне минуле.
Іван Франко
Кримінально-психологічний роман «Для домашнього огнища» (1892) написаний Іваном Франком на основі реальних подій: у вісімдесяті роки Львів сколихнули судові процеси у справах утримування підпільного борделю і торгівлі людьми за кордон. Детально дослідивши архіви, письменник створив текст, якого досі не було в нашій літературі – перший по-справжньому «європейський» роман (ну а кому, як не Франкові, було цим займатися?) Текст відрізняється новаторством тематики (проституція, торгівля людьми, робота поліції), введенням в оповідь детективних елементів, новою проблематикою, більш характерною для європейського реалізму (лицемірне суспільство, торжество міщанства і псевдо-моралі).
Для української романної традиції Іван Франко зробив надзвичайно багато, але понині не існує чіткої жанрової класифікації його великої прози; зокрема немає однозначної відповіді на питання, що в нього є повістю, а що – романом. Дослідники пов’язують це з тим, що він творив на перетині двох систем літературних координат – польської і української, які мають певні розбіжності у дефініції цих жанрів. Тим не менш, без великої прози Франка цілісне уявлення про український роман отримати складно, адже вона репрезентує одразу кілька загальноєвропейських літературних трендів свого часу: «Петрії і Довбущуки» (1876) – готична проза; «Boa constrictor» (1877) – натуралізм; «Захар Беркут» (1882) – історична проза; «Основи суспільності» (1894) – ще один зразок кримінально-психологічної напівдокументалістики; «Перехресні стежки» (1900) – соціально-психологічний роман і т.д.
Агатангел Кримський
Єдиний роман видатного філолога-орієнталіста і менш відомого літератора Агатангела Кримського «Андрій Лаговський» (приблизні роки написання: 1894 – 1919) поєднує в собі риси автобіографії і класичного роману-виховання. У центрі іронічної, але водночас сентиментальної оповіді – молодий учений-математик Андрій Лаговський, його духовний розвиток, внутрішні суперечності, рефлексії, стосунки з іншими людьми і пошук гармонії з собою і світом. Важливою темою для Агатангела Кримського – філолога, сходознавця, поліглота – є діалог культур, і на розкриття цієї теми працює розгалужений інтертекст: у тканину роману вплетені сотні найрізноманітніших цитат і відсилок – поезія, проза, пісні, фольклор.
«Андрій Лаговський» є одним із перших модерністських текстів української літератури. На жаль, роман було опубліковано лише в 1972 році – через 30 років після смерті автора. І лише протягом останніх десятиліть він почав знаходити своїх дослідників.
А у 2019 році роман Агатангела Кримського увійшов до топ-100 знакових творів українською мовою за версією Українського ПЕН-клубу.
Ольга Кобилянська
Ольга Кобилянська потрапила у ту саму ситуацію, що й Іван Франко. Такі її тексти, як «Людина» (1886), «Царівна» (1895) або «Земля» (1900) мають жанрові риси як повісті, так і роману; як би там не було, важко переоцінити вплив цих творів на подальший розвиток української великої прози.
По-перше, Кобилянська є однією з перших представниць українського літературного модернізму, що проявляється перш за все у домінуванні психологізму і «внутрішнього сюжету» над подієвим рядом твору. По-друге, її європеїзм (не відірваний, втім, від національного ґрунту), як і європеїзм Івана Франка, раз і назавжди зруйнував міф про відсталість і провінційність української літератури. По-третє, Кобилянська – основоположниця української феміністичної прози, і ця риса її письма найяскравіше виявилася саме в «Людині» і «Царівні», де головні героїні уособлюють образ «нової жінки» – сильної, незалежної особистості; прогресивної інтелектуалки із легким флером ніцшеанства.
Крізь усі ці «романо-повісті» Кобилянська поволі рухалася до свого magnum opus – масштабного модерністського полотна «Апостол черні». Писаний у двадцятих роках ХХ століття, роман являє собою своєрідний підсумок інтелектуальних і мистецьких пошуків авторки. Класична модель роману-виховання трансформується у Кобилянської в дослідження психології «творення себе» і пошуку свого місця в житті.
Для роману характерні поліфонізм і складна композиційна структура; авторка вводить у наратив різнорідні текстові елементи: епістолярій, щоденникові записи, вставні новели і ретроспекцію, а також використовує внутрішній монолог, оніризм і візіонерство; текст просякнутий містицизмом і символізмом. Образ головного героя – сильної інтелігентної особистості з промовистим іменем Юліян Цезаревич – дуже резонує з настроями в середовищі міжвоєнної патріотичної інтелігенції; саме в цей час з’являються основоположні праці Дмитра Донцова про націоналізм, під впливом яких у Чехословаччині формується український культурний осередок «Празька школа», представники якого культивують образ «нового українця» і «аристократа духу», особисто відповідального за майбутнє України.
Автор: Ігор Мітров
