Реконструюючи індоєвропейський пантеон, Жорж Дюмезіль здебільшого зосереджувався на першій функції, що відповідає за суверенітет та священне. Найменше уваги він надавав проблемам, пов’язаним з третьою функцією. В очах компаративіста вона виглядала надто рихлою, узагальненою, хаотичною. Він так і не посягнув на те, щоб надати їй якоїсь видимої структури. По суті, третя функція, по Дюмезілю, об’єднує всі не-автохтонні міфологічні сюжети (тобто такі, що мають паралелі в інших ІЄ міфологічних системах), що лишилися поза першою та другою функцією. Царі/брахмани, кшатрії and the rest.
На противагу цьому, про другу функцію метр лишив цілу низку дійсно фундаментальних праць: «Проблема кентаврів», «Міфи і боги германців», «Вдача і невдача воїна: міфологічні аспекти воїнської функції».
«Проблема кентаврів», 1929
Перша з перерахованих книг (і друга серйозна монографія автора взагалі, після «Напою безсмертя») написана в «фрезерівський період»: ранній Дюмезіль, до поїздки в Туреччину та спроби примирення соціології з етнографією, намагався простежити в міфологічних сюжетах чіткі ритуальні схеми. В ті часи спектр гуманітарних наук, хоч якось пов’язаних з вивченням міфології, етнології та прадавньої історії Європи, розділявся між прихильниками підходу Фрезера, славнозвісного автора «Золотої гілки», та нового покоління французьких соціологів, чиї ідеї базувалися на працях Дюркгайма та Мосса. Обидві школи перебільшували соціальний аспект, при цьому для перших міф був лише виразом аграрного ритуалу, для других – віддзеркаленням соціальної реальності.
Під час захисту дисертації Дюмезіль навіть потрапив у серйозний конфлікт з дюркгаймівцями. Якби не протекція індолога Сільвана Леві та мовознавця Антуана Мейє, йому заледве вдалося б успішно захиститися. Тож не дивно, що наступна книга, «Проблема кентаврів», сприйнялася в штики академічним середовищем. Після неї автору довелося пуститися в тривалі мандри Туреччиною, він навіть ледь не «осів» назавжди у кавказькій філології та вивченні помираючої убихської мови. Тріумфальне повернення Дюмезіля в дослідження міфології завершилося уже наприкінці 30-их з виданням «Мітра-Варуна» та не просто примиренням з соціологами, але з переходом на позиції Марселя Мосса.
«Проблема кентаврів» присвячена тій самій проблематиці, яку паралельно досліджувала та розвивала Віденська ритуалістична школа (Отто Хьофлер, Лілі Вайзер, Ріхард Вольфрам): молодіжні воїнські товариства, їх світогляд та ініціатичні ритуали. Після кінця Другої світової війни їхні теоретичні напрацювання були забуті впродовж майже 50 років, проте зараз знову набувають актуальності у вузьких академічних колах.
«Міфи і боги германців», 1939
«Міфи і боги германців» – книга, за яку не одне покоління «дослідників» примушувало Дюмезіля вибачатися. Сконцентрована на окремій міфологічній традиції, як пізніше «Локі», «Скіфський роман про чашу» або «Архаїчна римська релігія», ця книга описує германську релігійну систему в комплексі. Стосується воїнської варни тою мірою, якою аспекти насилля та героїки «перекочували» в германській традиції з другої функції в першу: тут і Одін, і Тюр – рівнозначно боги-вожді, боги війни та воїнів. Дюмезіль визначив цю зміну як «воїнський злам», і намагався провести чітку межу між германцями та іншими індоєвропейцями, що не завжди вдало у нього виходило. Подібно «Проблемі кентаврів», ця книга лишилася в забутті, лише час від часу з’являючись на горизонті чергових критиків індоєвропеїстики як «расистської псевдонауки».
«Вдача і невдача воїна: міфологічні аспекти воїнської функції», 1969
Якщо попередні роботи були написані в «некритичний» період творчості Дюмезіля, результати цих досліджень неодноразово переглядалися та в певний «канон» так і не ввійшли, то ситуація з «Вдачею і невдачею воїна» – зовсім інша. Ця книга належить до періоду написання його основних, «узагальнюючих» трактатів – «Верховні боги індоєвропейців», «Архаїчна римська релігія» – у 1969 році.
Основну частину книги складає переписана та доповнена версія «Міфологічних аспектів воїнської функції» 1956 року. Постійно розширюючи матеріальну базу досліджень, виводячи все більш просту та універсальну структуру міфологічних сюжетів, Дюмезіль переглянув багато висновків, отриманих в результаті аналізу паралелей між індійськими, римськими та кельтськими сюжетами. Пізніша версія книги була доповнена індо-іранськими паралелями: Авеста, Шахнаме, Нартський епос.
Сам він охарактеризував «Міфологічні аспекти воїнської функції» та трилогію Юпітер-Марс-Квірін, що передувала цьому дослідженню, наступним чином: «Я залишив ці книги в ескізній формі, підкреслюючи лише те, що є суттєвим та скорочуючи несуттєві посилання і нотатки, за виключенням дійсно важливих: використовувані матеріали знаходяться у суспільному надбанні, а новизна лише в тому, як вони зібрані або впорядковані. Коли він наближатиметься до натяків, що містяться в певних фразах, поінформований читач визнає, що все, що не цитується або обговорюється, не обов’язково ігнорується. Натхненний деякими щасливими враженнями, і незважаючи на більш численні розчарування, я продовжую сподіватися, що для кожної індоєвропейської провінції з’являться фахівці, краще оснащені, ніж компаративіст, але чутливі до важливості компаративістики, що допоможуть покращити картину, переглянуть звернення до тієї частини, яка їх стосується, уточнять деталі та розглянуть більш глобальні теми з розкриттям наслідків…»
Можна виділити три осьові лінії, навколо яких обертається текст «Вдачі і невдачі воїна»:
Перша – міф про «третього» героя, що вбиває триголове чудовисько. Вперше Дюмезіль помітив схожість між римськими Гораціями та індійським героєм Трітою ще на початку 40-их років, в цій книзі сюжет доповнено іранськими та кельтськими паралелями. Він описує походження сюжету ритуалу очищення після вбивства ворогів, яке проводили щороку в жовтні, після завершення сезону набігів та воєн. Дюмезіль демонструє характерні риси римської релігії та моральності через призму спільного індоєвропейського спадку.
Друга – славнозвісних концепт «трьох гріхів воїна», в якому Дюмезіль намагався виразити весь трагізм та неоднозначність воїнської функції. Ідея, що досі отримує розвиток та користується популярністю у тих вчених, що не вважають компаративістику «брудною справою». Доповнений пізніше матеріалами з епічних текстів (особливо – історії скандинавського трагічного героя-велетня Старкада та Геракла), цей сюжет первинно витікає з аналізу схожостей між долями ведичного бога Індри та римського царя Тула Гостілія. «Три гріхи» були згадкою для кшатріїв того, що вони є, все ж, другою варною, підкореною священницькому стану. Проте, як стверджує Дюмезіль, «є, однак, ще одна важлива точка, де смертельні наслідки воїнської природи знову набувають позитивного аспекту: коли сам космічний закон є негнучким, нелюдським, або коли його суворе застосування перетворюється на summum ius західної максими, прийняти опозицію до нього, змінити його або порушити, хоча, безумовно, й є гріхом з точки зору Варуни, але з позиції людини є рушієм прогресу»
Третя частина книги охоплює теми, які Дюмезіль уже підіймав раніше у «Проблемі кентаврів»: ритуальні практики воїнів та їх ритуальне/міфологічне підґрунтя. Драконоборчий мотив, заклання Змія має безліч інтерпретацій, написано вдосталь наукових праць, що вбачають у ньому космогонічний та ініціатичний сюжети. І вони завжди нерозривно поєднані між собою. Убивці Змія Врітри – Веретрагна (Іран), Врітрахан (Індія), Вахагн (Вірменія) – знаходить паралелі в германському Донарі, балто-слов’янському Перунові, грецькому Аполлоні (можливо, для когось це буде неочікувано). Менше очевидних паралелей – з Геросом (так званий «Фракійський вершник») та низкою кельтських божеств. Пізніше цей образ переросте у Святого Георгія в рамках християнського пантеону.
Як і всі «кшатрійські оммажі», це звернення до тематики воїнської варни неможливе без Стіга Вікандера та проблеми соціальної динаміки «чоловічих союзів»: «В ті часи “воїнські спільноти” були реальністю, ефективними провідниками завоювань. Марьянну, воїни на колісницях, що в другому тисячолітті поширювали терор поміж народів Близького Сходу, ймовірно, були найбільш прямим свідченням про існування таких спільнот, і марути з ведичної міфології, так часто кваліфіковані як марья, переносили цей тип соціальної організації в світ богів». Саме в цих суспільних стратах міф другої функції був основоположним, саме тут він констатував як політичну, так і соціальну реальність, будучи основою для сюжету ініціації молодих юнаків та головним поведінковим архетипом героїв.
Багато що з ідей Дюмезіля видозмінилося під «натиском» його учнів та однодумців завдяки залученню матеріалу інших індоєвропейських міфологічних традицій. Багато що було відкинуто, а інші ідеї, здавалося б, не дуже важливі або безпідставні, набули небаченого розвитку. Щоправда, до цілісної систематизації того, яким міг бути міф воїнських спільнот прадавніх індоєвропейців, ще дуже далеко.
Автор: Сергій Заїковський
