Валдай – це не лише місце знаходження барокової дачі путіна зі славнозвісною аквадискотекою, але й загальна назва форуму,, або «дискусійного клубу», який влаштовує російська влада з 2004-го року.
Цікаво, що у статті в російськомовній «Википедии» цього року з’явився абзац з неверифікованого джерела, ніби сам цей форум націлений на пошуки нових рішень в «процессах мироустройства в ХХІ веке», що свідчить про те, що з 2014 року росія розширює «клуб по інтєрєсам» і з егоцентричного самолюбування «рррасссієй» (читати голосом бєзрукова), переходить на питання глобальні з гучними назвами, як наприклад «Заря Востока».
Виступ путіна на Валдайському форумі-2022, який тривав цілих 4-и години (разом із запитаннями та відповідями) виявив абсолютне бажання нав‘язати порожні політичні ідеї-покручі в стилі російського постмодерну її тимчасовим партнерам та заодно поплазувати перед ними (серед глядачів можна побачити представників здебільшого росії або держав сходу, таких як Індія, Китай, Іран). Минулого року путін обслуговував китай, а цього – ісламські держави.
Чому я називаю російську політику постмодерною, адже вона така «середньовічна», запитаєте ви? Аби не чекати на висновки скажу: бо можливість якогось політичного факту чи істини заміняється багатьма його видозміненими варіантами, цитати філософів плутають та структурують тези путіна лабіринтоподібно. Тому, для мене, порівняння його з представниками політичних систем початку-середини XX століття – недоречне.
Тоталітарність влади путіна не в тому, щоб нав’язувати остаточний варіант, а дати настільки багато різних варіантів подій, аби для дійсності та цілеспрямованості не лишилося місця.
З таким складно боротися, адже неможливо спіймати дискурс. Його нема, на його місці порожнеча та скандал. У французького філософа Жака Дерріда є для подібного термін, «слід», або «la trace», це дещо, що визначають як ніщо, сутність, яка відсилає нас до інших слідів, таких самих порожніх, за яким ми так і не знайдемо основи істини. Усі слова путіна – це сліди. Вони не ведуть до чогось конкретного, а лише до інших слідів. Це можуть бути цитати з Ільїна, Бердяєва чи порожні гасла, симовлічні закладання квітів чи «любов до дат», цього насправді немає, адже за символічними діями путіна немає нічого, окрім іншої символічної дії-сліда. У його промовах та діях кожен почує те, що хоче чути. Апофеоз абсурдності «русского чєловєка», виражений в путіні, демонструє: нікому вірити не можна, всюди вороги, адже є деяке «відкрите суспільство», яке називає ворогами нас, тобто не дуже нас, але тих на кого ми рівняємося (совєцкій союз), звичайно, ми не рівняємося на них (путін не асоціює себе з хрущовим), але є спадкоємцями, значить вороги ми, хоча вороги вони нам, міфічний захід. Хто б що не казав, проте цю плутану тезу путін (чи той, хто писав йому промову) позичає в алєксандра гєльєвіча дугіна. Згадуючи роботу Ніколая Бєрдяєва «Руская ідєя», яку мені колись з муками довелося прочитати, в путіні дійсно можна помітити розрив, який полягає в симбіозі християнських цінностей та недовіри до «західного» («латинства»), але при цьому в бажанні до нескінченного розширення порожнечі, виходу з «азійського типу державності». Більше того дугін, якого вважають ідеологом крємля, який ним не є насправді, про що далі, так само починав своє становлення з ідей Юліуса Еволи чи західних мислителів, нових правих, але явно не на базі російських традиціоналістів. Перша перекладена дугіним книжка, майже самвидав, знайдена мною на Петрівці, це «Язичницький імперіалізм» Юліуса Еволи, яка, за слухами, друкувалася на території України у 1994-му році.
Абсолютно постмодерно, на початку свого виступу, в дусі п’яного діда в тільнику на кухні, путін задається питаннями: що це за правила керують світом і чому ми маємо ним слідувати? Це питання задає два вектори: 1) давайте деконструювати наявні правила; 2) чому їх диктуємо не ми? Спойлер: рішення проблем путін так і не анонсує, лише скаже, що все погано і треба шукати виходи, які можливі. На питання про дедоларізацію він не дасть чіткої відповіді. Адже це релігійна, православна мета, яку я вважаю хибно трактованою росіянами, яку помітив ще Данілєвскій: якщо є Бог, то усі закони світу цього не мають жодного сенсу. З цього витікає деструктивна фантазія Ільїна про насадження «добра» «злу» силою. Є усі підстави вважати, що путін книгу Ільїна про «Протидію злу силою» читав. І тут бачимо симфонію постмодерну та російського православ’я в їхній апокаліптиці, замість надання конкретних рішень.
Друга ж виділена теза найбільше хвилює помираючого путіна. Його мета полягає не в знищенні України як такої, а у вираженні та демонстрації свого «права» знищити її, а потім і інших, хто не захоче приймати його правила гри, «сідєть на попє ровно і нє крякать».
путін сповіщає, що «на стирании всех различий строилась западная унификация». По-перше, дійсно виникає запитання про колективний захід і те що це взагалі таке? Нікому не ясно.
І якщо говорити про уніфікацію, то у західних країнах вона базується швидше на тому, аби ці розбіжності сприйняти та осмислити, а не загорнути під «русских и остальные русские этносы». Звичайно, що тут путін уперше за виступ робить акцент на тому, що ісламські цінності страждають. Далі це підкріплятиметься фразами «Взяли вот Сулеймани убили, вот иранского генерала. И сказали. Да мы убили. Чё это такое вообще, мы где живем вообще?» та «запад християнских ценностей, демократии, богатейшей культуры, но теперь и исламских ценностей …». Звичайно, ми розуміємо, навіщо путін заграє з ісламом. Але постає питання: а Сірія шо? А Кавказький емірат? Тут чітко прослідковується те, чому власне дугін ніяк не впливає на путіна.
Те, що путін наголошує саме на пригнобленні ісламських держав, підтверджує ще й полеміка щодо традиційних цініностей: «Традиционные ценности это не фиксированный свод постулатов. Их отличие от так называемых «либеральных» ценностей в том, что они неповторимы. Традиционные ценности нельзя никому навязать, их можно только уважать.» Так а чим тоді займається «русский мир»? Відкритя російських православних представництв, в тому числі в Африці та прийняття тих, хто вважався єретиком, це теж схоже не про нав‘язування, але разом з тим.
Із основних претензій до «заходу» з боку путіна виринає й критика прогресу, що прямо вказує на постмодерну політику росії, поєднану з російським православним містицизмом та ісламістськими претензіями. Далі путін цитує Зінов’єва (російського філософа): «Для выживания западной цивилизации, необходима вся планета как среда существования», та подає це все соусом з Данілєвского «прогресс должен заключаться в том, чтобы исходить все поприще исторических целей деятельности человечества». Таким чином путін пропонує відмовитися від цілісного бачення і натякає на різні вектори можливого прогресу, де прогрес може бути й регресом, в тому числі в етичному полі. Прогрес для путіна – це й розповсюдження «русского міра» на території, що від нього далекі. Вписування православ‘я російського тлумачення у в‘язку з ісламом підкреслює постмодерністський проєкт путіна та демонструє: ми готові підтримати всіх аутсайдерів світової політики та виступити єдиним фронтом за власне символічне бачення прогресу, яке полягає в подоланні прогресу, як такого, та відкатує все назад через деструкцію та відкидання того, що існує зараз.
Економічні закиди щодо «долара як зброї» цікаві, адже фігуранти panama papers та ті, хто входить в «Озёра» в такому разі володіють цією зброєю сповна.
Дедоларизація може призвести або до повної економічної закритості росії, або до двосторонніх умов з Китаєм, чия валюта внесена в список МВФ. (Наразі, після написання цього нарису, я побачила в інтернеті інфографіку зростання імпорту з росії)
«Цап-царап прикарманил наши золотовалютные резервы» – перекладаємо як «верните моим олигархам деньги, иначе меня привезут в Гаагу на «Шахерезаде». Проте, бачимо і на прикладі перемовин колишнього гендиректора «Мотор-СІЧ» з представниками росії, що купляти/продавати товари в світі росія все ще спроможна через компанії-прокладки в інших державах. Очікувано.
«Развал советского союза разрушил равновесие геополитических сил», – каже путін, але не уявляє себе в якості Хрущова. То що ж він хоче, окрім як «показати кузькіну мать» і постукувати чоботом по трибуні? Вихід до моря і прямий контакт з Туреччиною? Шантаж Молдови та перетворення ії на «угорщину»? Злитися в комуністичному екстазі з Китаєм? Спонукати перевороти в Африці? Чи можливо створювати неоколонії, яких так не вистачає розкраденій росії?
Моє власне бачення цього: власне проблема культурного домінування. Розповсюдження неомарксистських ідей зараз грає на руку росії, але вона вже більше не є їхнім центром. Наприклад, з Китаєм, Кубою, частково Індією, росію зараз не споріднює ідеологічний та культурний ґрунт, а отже й економічний.
У цьому випадку ми бачимо активну російську політику проти кенселінгу в світі, промоцію «ліберальних хороших рускіх», серед яких письменники, художники, композитори тощо.
путін наголошує на якійсь «симфонее человеческих цивилизаций», і каже, що росія – це саме цивілізація. У 2021-у році він казав про росію, як цивілізацію, лише метафорично. Але, давайте відверто, що вони мають на увазі?
Для цього мені довелося включити vpn і почитати статтю дугіна. Я часто згадую дугіна з однієї причини, не тому що він якимось чином впливає на крємль, як вважають неофіти, чиїми відосами заповнений ютуб за пошуковим запитом «дугин», але тому, що він скоріше є найбільш відомим тлумачем російського свідомого/несвідомого політичного дискурсу, який поєднує в собі тези та цитати усіх ключових акторів російської пропаганди. Чому я не вважаю дугіна ідеологом? Усе дуже просто. Згадаємо те, що у 90-х і 2000-х, він був лише маргінальною фігурою, що мала зв’язок з Южинскім гуртком та тусувалася поруч із ключовими персонажами того часу, серед яких, наприклад, Едуард Лімонов, який здається мені більш переконливим для російської влади, особливо після 2014-го року. Заяви Лімонова про Крим ще в 90-х можна знайти в інтернеті. Інший момент: скандальна історія з усуненням дугіна з позиції завідуючого кафедрою в МГУ. Аби повернути прихільність істеблішменту, він почав співпрацювати з Костянтином Малафєєвим (православним бізнесменом, кар’єру в якого продовжував Стрєлков (Гіркін), саме він привозив у 2014-у році в Україну турне мощей). І останній нюанс: євразійська спільнота дугіна – це периферія маргінесу. Там присутні або ресентименти-чорносотенці, які скаржаться на підпал книжкового магазину, або нателла спєранская, яка відома своїм кочовим образом життя по всіх екстраординарних персонах, пов’язаних з езотеричною рррросссією. Новий проєкт дугіна – дочка Даша, яка, судячи з відео на ютуб, абсолютно не компетентна в філософії. Ну що ж, не вигоріло. Наскільки в діда все погано, що доводиться репрезентувати дітей в образі учнів? путіна цікавить не цей російський дєд мороз у костюмі распутіна, а «царство колічєства». Конфлікт інтересів.
У контексті ідеї дугіна щодо російської цивілізації виникає симфонічність із тезами путіна на «Валдає-2022». Цивілізація для них – це вплив. Втрата впливу над Східною Європою після розпаду СССР ставить під загрозу існування так називаємого дугіним «большого народа», того, що путін називає «вєлікім», тобто російського. Бути великим вже нема де. Кордони обмежені національною державою, де помітні визвольні рухи народів Кавказу, Сибіру тощо. Вєлічєствовать нєгдє. Проста логіка Арістотеля, де без раба немає пана. Лишається називати себе цивілізацією, бути так званим знаком без означального. Кризу власною культури, ідентичності та здобутків росіяни вбачають саме у втраті впливу, адже якщо казати грубо, майже вся культура там створювалася як пісня переможців, оспівування величі свого народу перед іншими, переможеними, як пропаганда. Зараз немає нагоди. А отже немає культури і впливу. Більше того, культура для росіян – це так само ресурс. Її потрібно десь черпати, а казахські скріптоніти впливають лише на частих відвідувачів кальянних, от таке от «положеніє». Потрібно щось ширше, щось що є буферною зоною з «латинством», заходом, щоб діалактечно вибудувати власне. Наприклад, вивернути марксизм, аби збудувати срср, вивернути ідеї консервативних мислителів, аби зліпити дугіна.
Читайте також: Про Україну словами Суркова
Первісна політика путіна при владі у 2000-х схилялася до вписування росії у європейський контекст. Там росія вважалася малорозвиненою західною країною з анекдотів, тому ця тенденція зазнала невдачі. Отже, лишається самопроголосити себе цивілізацією «с другими традициями», якимись «античными», адже вписатися в існуючу немає сил і розуму. Можна простежити реакцію росії на війну в Югославії. Сьогодні путін закидає НАТО бомбардування Косово, проте саме він після того як став президентом рф у 2000-у році відновив співпрацю в рамках програми «Партнерство заради миру». Зараз він став упевненішим, ніж 22 роки тому. Але де він був під час сумісних навчань росії і країн блоку НАТО у Середземному морі, наприклад?
дугін вказує на цитату путіна, що росія «член западного клуба», але далі ніж бути тєрпілою в тому клубі не вийшло, а вишибала в образі НАТО не впустив її далі, ніж написано «вхід». Проте запустили тих, кого росія зневажала та вважала лише частиною власної сфери впливу. Правда жизні, а для путіна, як для районного пацанчіка, дуже обідна.
Стаття дугіна на аргументи.ру у 2014 році, на яку я посилаюся, повністю перетинається з виступом путіна. Там і про валюту, і про стосунки з Нью-Делі та Пекіном, та про цивілізацію, якою росія нібито стала, коли тимчасово захопила Крим. Дугін – це смішний придворний шут, який висловлює абсолютно мемні ідеї раніше часу, аби перевірити реакцію суспільства.
Історія України від путіна – це вершина маразму, де Сталін віддав нам західні території, а Лєнін – східні. Тут казати щось немає сенсу. Все і так всім ясно. Достатньо прочитати книгу Сергія Плохія «Походження слов’янських націй», наприклад, аби зрозуміти усю ту крінжатину про общую Русь. (І так, вони додають туди слово «Київська», і так, це досі роблять і в Україні). Більше того, путін вважає, що спочатку Русь формувалася в Новгороді, а потім уже в Києві. Це він заявляє на «Валдаї-2022».
Наприкінці скажу: усі ідеї путіна – це не нацизм чи фашизм, це не диктатура. Це чистий постмодерн. Це – ризома, гриб без грибниці, грибниця без гриба, порожнеча, російський божок, що сидить на троні з калу та пожирає власних віруючих.
На питання про те, з ким асоціює себе путін «вєрхамі» чи «нізамі» він відповідає, що з другими, знову згадуючи свою матір. Історія самого путіна, як і росії, не має коріння. Він містифікує життєві досвіди своїх батьків і себе, створює міф, так само як і про росію. Він асоціює себе з нею, є уособленою версією. Так само, якщо вірити заявам Кирила Буданова, путін має двійників. Як і проголошувані ним тези, ці різні особистості-путіни, як і різні росії, змальовують різні простори її існування, або псевдоіснування, адже воно завжди перетікаюче, висковзуюче. Ми не знаємо росії, а лише те, що відсилає до неї. Росіяни не знають росії, тому навіть воюють вони не за щось, але проти. Проти того, що вимагає в них визначення, чіткості та спирання. дугін, наприклад, боїться «небуття росії», але боїться він, насправді, реальності. Задача путіна, переконати весь світ в тому, що росія існує, що вона з нами в одній кімнаті. Лише смерть може переконати в тому, що щось дійсно є. Проте навіть на власну смерть вони не здатні, лише на символічну, чужу.
Автор: Анна Мельниченко
