Поліна Лекомт: Поки ми обговорюємо полковника фон Штауффенберга, Ви згадали, що його напад на Гітлера був актом жертовності, не могли б Ви це пояснти?
Домінік Веннер: Штауффенберг добре знав, що «Валькірія» навряд чи завершиться успіхом. Попри це, він виконував свою роль із неухильною рішучістю. Він добре знав, що високих цілей, поставлених його співзмовниками буде важко досягти. Незважаючи ні на що, він поставив своє життя на кін, коли одночасно здійснював напад і готував подальші операції в Берліні. У ніч, коли змова провалилася, його застрелила група генералів, які прагнули відхрестити себе від участі в цьому. Штауффенберг був готовий померти, і навряд чи це його здивувало, насправді це могло навіть полегшити його свідомість. Він нарешті став героєм, яким мріяв стати, незважаючи на те, що його вчинок був визнаний лише через роки. Те, що він і його товариші з кола Ґеорґе написали у своєму маніфесті, недвозначно демонструвало його бажання залишити слід в історії. Такий, який би пережив навіть його смерть, що і сталося. Штауффенберг свідомо діяв самовіддано, щоб довести, що «прихована і героїчна Німеччина», втіленням якої він був, морально засуджувала вади гітлерівського режиму і закликала до створення нової Німеччини, абсолютно не пов’язаної з майбутнім Бундесреспубліки, яку їм нав’язали американські переможці. Строго кажучи, це не було самогубством, але воно, безумовно, було досить на нього схожим. Це був його спосіб кинути виклик долі та смерті.
ПЛ: Ця традиція самогубства користувалася великою пошаною в Японії, у Стародавньому Римі та навіть у галлів. З іншого боку, в сучасній європейській культурі це майже забуто.
ДВ: Одним із найшанованіших французьких письменників ХХ століття, який високо оцінював акт самогубства, був Анрі де Монтерлан [1], який написав про це чудовий пассаж у своїй книзі «Le Treizième César» [2]. Монтерлан належав до подвійної традиції, яка шанувала як католицизм, так і Стародавній Рим, форму екуменізму, який є поширеним явищем. Перша засуджувала самогубство з часів святого Августина, який просто повторював метафізичні аргументи, розроблені Платоном. І навпаки, римська стоїчна традиція високо цінувала її і приводила низку винятково героїчних прикладів. Крім Лукреції, яка прагнула засвідчити свою невинність після зґвалтування синами Луція Тарквінія Супербуса [3], найвідомішим прикладом був Катон Утіцький [4], який служив прикладом для наслідування в римській древності та за її межами. Незважаючи на те, що Наполеон не послідував його прикладу, він прочитав розповідь Плутарха про самогубство Катона під час перебування на Беллерофонті [5].
Катон вважав Помпея менш мерзенним, ніж Цезар, і тому встав на його сторону під час громадянської війни. Він давно вирішив, що покінчить із життям, якщо Цезар прийде до влади. На жаль для Катона, Помпей зазнав поразки при Фарсалі та врешті-решт був убитий у Єгипті. В цей час Катон зібрав залишки своєї армії, втік до теперішнього Тунісу і замкнувся в цитаделі Утіка на півночі Карфагена. Тут він дбав про захист своїх прихильників та нагляд за ними. Тим часом Цезар дав зрозуміти, що готовий дати йому помилування, на що Катон зухвало відповів: «Мені не потрібно помилування тирана». Потім він мав намір вбити себе, звершивши акт повної свободи, щоб спровокувати відродження традиції, яка померла з ним.
Під час останньої ночі, за вечерею він обговорював зі своїми гостями різні філософські теми. Коли трапеза закінчилася, він ласкаво відправив їх спати. Опинившись наодинці, він прочитав кілька рядків із діалогу Федон, історії про смерть Сократа, не вагаючись перед засудженням самогубства в тексті. Потім він попросив слугу принести йому меч, прихований для нього сином. З лезом у руках він проголосив: «Тепер я сам собі господар!» І таким чином він став господарем своєї долі. Після того, як його слуга пішов, він ударив себе ножем у живіт. На жаль, рана була не смертельною. Приїхав лікар і зашив рану. Прийшовши до тями, Катон вирвав шви разом із нутрощами і помер. Стародавній світ святкував смерть Катона як символ свободи від тиранії, нав’язаний платонівською мораллю. «О, Катоне», — сказав Цезар, — «мені ненависна твоя смерть, бо тобі було ненависно прийняти від мене порятунок!» Монтерлан чудово написав про його смерть, так само як і Моріс Пенге, який написав La Mort volontaire au Japon. [6]
Письменник католицької традиції, Анрі де Монтерлан вшанував ряд римських самогубців, зокрема префекта Публія Спендія, про якого він написав роман. Спендій покінчив життя самогубством на 53 році життя, у 210 р., при імператорі Каракаллі. Він зробив це тому, що відмовився жити у виродженому суспільстві, яке заперечувало Рим його душі. Його дружина покінчила з собою разом із ним. Схожі ситуації були досить поширеними серед римлян.
ПЛ: На Вашу думку, ставлення людини до смерті визначає її цінність. Чи вірите Ви, що самогубство, як крайній прояв римського стоїцизму, передає шляхетне прагнення до честі та гідності?
ДВ: Переконання, упередження та чуттєвість — все це відіграє певну роль у самогубстві, яке, за винятком незвичних історичних обставин, залишається надзвичайною подією. Самогубство японського письменника Юкіо Місіми 25 листопада 1970 року стало актом протесту проти ганьби, що лежала в основі занепаду його країни. Це мало менше спільного з тим, що було у Стефана Цвейґа [7] та його дружини у 1942 році, що стало результатом чистого відчаю щодо їхньої долі та долі всього світу. Однак, останнє викликає ще більше співчуття. Смерть — неминучий результат життя. Ніхто не уникне цього. Звідки ж тоді беруть початок наші відчуття поваги чи жаху до тих, хто добровільно вибирає її? Ми часто називаємо відчай як мотив таких вчинків, але є й інші, як ми бачили з Катоном та Місімою.
За певних екстремальних обставин самогубство розглядається як прояв честі. Таким чином, нам важко не проявити повагу до адмірала фон Фрідебурга, останнього головнокомандуючого Кріґсмаріне, який, виконавши трагічний обов’язок підписання капітуляції своєї країни в 1945 році, покінчив із собою, щоб зберегти свою гідність. І навпаки, можна було б здивуватися, що командувач французьких сил у Дьєнб’єнфу не вбив себе при капітуляції.
У 1945 році, радянські групи, котрі вторглися на територію Німеччини, а саме Померанії та Східній Пруссії, творили невимовні жахи проти мирного населення Німеччини. Це призвело до незліченної кількості самогубств серед населення краю. У своїх воєнних щоденниках Ернст Юнґер прояснив цей факт:
«Ми прежили ряд днів, які залишили нам смертельну рану, не схожу на жодну з тих, що поставали у нещодавніх спогадах. Це стало мені особливо зрозумілим вдома в Герхардта Гюнтера, який розповів мені історію чистого жаху. Коли прибули росіяни, він утік із Померанського замку, в якому зупинився, і сховався в канаві, викопаній у центрі галявини. Звуки пострілів оповили все довкола. Попри це, жіночий крик у сусідній фермі все ще можна було чітко почути, коли полум’я запалювало нічне небо. Господиня маєтку, тридцятирічна пані, вбила всю свою сім’ю, старечого батька, а також дітей ін’єкціями морфію. Наостанок вона вистрелила собі в голову. Жодне з цих місць немає ані імен, ані пам’ятників, тому що тут таких мільйони».[8]
Чи готова була ця пані, про яку говорить Юнгер, на таке випробування? Німці, які прожили ці жахливі роки, жили так, ніби вони були в Японії самураїв: «Треба бути готовим до смерті вранці і вночі, день за днем», — стверджує Хаґакуре [9]. Чому цього вимагали від самураїв? Тому що Хаґакуре вчить, що страх смерті приносить із собою і боягузтво, і поневолення.
ПЛ: Жахливі обставини того часу, здавалося, вимагали таких надзвичайних реакцій. Чи можна з них зробити якісь загальні висновки?
ДВ: Як я вже говорив вище, до Платона стародавня європейська традиція поважала самогубство так само, як самураї феодальної Японії. Ті, хто вирішив накласти на себе руки, підпорядковувалися стоїчному принципу, що свідчить: смерть краще життя, яке не варто жити. Вони знали, що самогубство — це суто людський привілей, непідвладний навіть богам: «Навіть Бог не всемогутній», проголосив Пліній Старший [10], «він не в змозі покінчити з власним існуванням, наскільки б він не жадав цього найкрасивішого привілею, наданого людині перед життєвими негараздами». Є ще більша кількість жіночих прикладів після Лукреції. На думку спадає Сервілія, дружина Лепіда, або Аррія, яка, засунувши кинджал у груди, закликала чоловіка зробити те саме: «Paete non dolet» («Пает, це не боляче»). Ці приклади ілюструють той факт, що римляни, а особливо патриції, культивували більш високе почуття гідності, мужності та обов’язку.
Греки також, до Платона, виправдовували самогубство, допоки це робилося заради затвердження автономії. Цей вчинок був неявно виправданий у Ахілла, героя «Іліади», який свідомо вибрав коротке життя, наповнене славою, ніж довге життя міщанина. Крім того, Аякс звільняється від безчестя ганебної поведінки шляхом самогубства. В «Царі Едіпі» Софокл виправдовує велику кількість самогубств в оточенні царя Фів. Поет-філософ Емпедокл, який був одним із найбільших мислителів до Сократа, прославився після того, як кинувся у кратер гори Етна в 435 р. до н.е., що було вшановано Гьольдерліном. Ще один приклад з Античності існує серед галлів, які, як відомо, вчиняли самогубство, подібно до римлян, перед обличчям поразки та рабства. Історія Галії багата на приклади, подібні Бренну, який після невдалого вторгнення в Грецію уникнув полону, покінчивши життя самогубством. Воїни Нумації також вирішили покінчити з життям як вільні люди, а не жити як раби у Римі. І навпаки, Платон розробив метафізичний аргумент, який скасував особисту автономію на користь ідеалізованого поняття «добра», яке пізніше буде відоме як Бог. Через характер Сократа у своєму «Федоні» він стверджував, що «нас обманом заманили в цей дитячий садок, і нам не дають звільнитися від нього». Таким чином він перетворив автономну людину на раба в ім’я метафізичної спекуляції. Богів Гомера, які вміли ненавидіти, любити, сміятися, плакати та котрі вселяли нестримні пристрасті життя в серця добре вихованих людей, тепер попросили поступитися перед уявним абсолютом. Ця метафізична спекуляція намагалася витіснити і чутливість, і поезію. Зрештою, аргумент Платона був підхоплений і розвинутий далі святим Августином. Минуло багато часу, перш ніж, нарешті, в епоху Відродження, стоїцизм і приклад, поданий римлянами, були знову відкриті та прийняті. Після цього Лукас Кранах [11] міг би намалювати свої портрети Лукреції, яка пронизує кинджалом груди, щоб звільнитися від безчестя, ненавмисно нав’язаного їй, а Монтень знову міг захопитися Катоном.
Тим часом озброєна знать практикувала дуелі в ім’я збереження своєї честі, що є проявом незмінної вірності та особистого суверенітету.
ПЛ: Здається, що політично мотивовані самогубства були досить поширеними явищами в Європі під час різних конфліктів ХХ століття.
ДВ: Особливо драматичні обставини епохи, безумовно, сприяли таким вчинкам. Наприклад, 30 травня 1925 р. покінчив з життям німецький націоналіст і письменник Меллер ван ден Брук [12], перекладач Достоєвського і засновник одного з найбільш активних клубів консерваторів-революціонерів. Цей рік ознаменувався жорстоким крахом його майбутніх надій. Через вісім років молодий Тьєррі Мольє [13] віддав йому шану в передмові до перекладу твору ван ден Брука: «Його самогубство не означало зречення, воно мало посіяти зерно; він хотів дати надію та спонукати до дій». Досить благородна думка.
У деяких випадках самогубство, здається, надає свого роду благодатну силу в тому сенсі, що добровільна смерть не несе таке саме значення, що природна чи випадкова смерть. Я маю на увазі кілька сучасних прикладів, трьох письменників, які брали участь у війні, і яких Юнґер відзначив у першому розділі свого «Journal de Guerre»: Jardins et Routes [14]. Він обрав цих трьох, тому що, за його словами, вони виявили надзвичайну мужність, не піддаючись ненависті. Ці письменники – Дріє Ла Рошель, Монтерлан та Сент-Екзюпері [15]. Юнгер вважає їх «невеликим оплотом лицарської знаті, породженого Першою світовою війною». Незважаючи на помилку щодо віку Сент-Екзюпері (1900–1944), він був занадто молодий, щоб служити в Першій світовій. Він доблесно служив льотчиком з 1940 по 1944 рік [16]. Доля звела цих трьох французьких письменників до самогубства, хоча і в дуже різних обставинах. Це сприяло рішенню Юнґера ввести їх у свій «невеликий оплот лицарського дворянства».
ПЛ: Самогубство П’єра Дріє Ла Рошеля є невід’ємною частиною його легендарної особистості, набагато більш важливішою, ніж його амурні перемоги або його англофільська елегантність.
ДВ: Ще довго після його смерті, його творчість продовжує говорити про свою епоху. У своїх творах він задає кілька важливих питань, кожне з яких врешті-решт пов’язані з його нав’язливим страхом перед декадансом, невпинним занепадом французької буржуазії, що є головною темою у всіх його романах; та Франції загалом, якій він присвятив багато нарисів. Перебуваючи під сильним впливом Ніцше та сюрреалістів, крім того, що він мужньо бився і був кілька разів поранений у Першій світовій війні, він прийшов до того, що бачив у фашизмі ліки від одержимого ним декадансу. Після катастрофічної поразки французів у 1940 році він щиро сподівався, що відбудеться прилив нової енергії та настане франко-німецьке примирення. Після закінчення окупації він сильно розчарувався у колабораціоністському русі, й відмовився жити у вигнанні в Швейцарії, як йому пропонували.
Хоча політика захоплювала його, сам Дріє Ла Рошель не був політиком. Він був надто чуйним, чесним і жадав абсолюту. Його друг Андре Мальро якось зауважив Фредеріку Гроверу, що Дріє був «… одним з найблагородніших людей, яких я коли-небудь зустрічав» [17]. Коли його ілюзії були розбиті, він все ще відмовлявся відпускати свою шляхетність духу. Після того, як він деякий час переховувався, він покінчив своє життя 15 березня 1945 р. Його мотиви були пояснені в листі, який він написав своєму братові: «Я відчуваю величезне щастя змішати мою кров з чорнилами, а отже, урочисто звершити акт написання з усіх точок зору».
ПЛ: А як щодо Монтерлана?
ДВ: Урочистий акт написання був серйозною проблемою Анрі де Монтерлана. Це була досить складна особистість. Деякі з його біографів виявили певні слабкі місця, які церква вважала б гріховними, при цьому прощали йому їх. Він, звичайно, не був пихатим персонажем, на якого вказувала його чудова проза та дар драматургії. Він ефективно продемонстрував, що можна бути одночасно фантастичним письменником, одним із найкращих у поколінні, при цьому допускати сумнівну поведінку в особистому житті. Тим не менш, одним махом його самогубство звільнило його від усяких вад. Вдень 21 вересня 1972 року, під загрозою стати сліпим і терпіти таку долю, він узяв пістолет і вистрелив собі в голову.
За словами Жана Ко [18], цей акт залишив «гордий підпис, написаний кров’ю, в особливо тяжкий період його життя. Кожна брехня була розвіяна цим єдиним пострілом» [19]. Це була справжня римська смерть. Він був настільки близький до того образу, який він хотів намалювати про себе, що зрештою він опинився облагороджений цим вчинком. Майстер Сантьяго та кардинал Іспанії [20] перестали брехати. Опинившись і перед собою, і перед вільним небом, Монтерлан не вагаючись діяв.
Він залишив нам ряд думок щодо самогубства [21]: «Ми вчинили самогубство з поваги до життя, коли наше життя вже не варте того, щоб жити. Чи є що-небудь більш почесне, ніж така повага до життя?» Дуже добре сказано. З етичної точки зору, право на самогубство обмежується лише сумом, який ми можемо заподіяти близьким, або зобов’язаннями, які вимагають від нас залишитися в живих.
Читайте також: «Зіткнення з історією» Домініка Веннера. «Гомер: пригадуючи наші витоки»
ПЛ: Хоча немає жодних доказів того, що останній політ Сент-Екзюпері над Середземним морем був задуманий як самогубство, Ви, здається, вважаєте, що це справді була його ціль.
ДВ: Я навіть не сумніваюсь, що це так. Буду чарівною натурою та чимось на зразок світського лева, Антуан де Сент-Екзюпері завжди вів розкішний спосіб життя, сотні разів заглядав у вічі смерті, перебуваючи в Aéropostale [22] та під час війни. Популярний серед жінок, улюбленець критиків, він досягнув літературного успіху дуже рано. Ревниві скептики часто говорили, що його величезний тираж міг бути лише аристократичним. Його не вважали одним із проклятих письменників, тому що, можливо, на його велике нещастя, вузьколобі часто рекомендували його твір для дітей. З самого початку він відчував себе так, ніби перебував у дисонансі з епохою, в якій жив. Втративши віру в юність, він, тим не менш, відчував, що його мучить якась містична напруга, що привела його до царства Ніцше. Здається, все показує, що його туга за духовним – це те, що вбило його, бо все навколо, здавалося, приходило в протиріччя з цим. Його «Лист до генерала Ікс» [23], написаний у 1943 р., пояснює відразу, яку він відчував до світу, який створювався на його очах: «Я ненавиджу свою епоху кожним волокном моєї свідомості… Людина стерилізована, відрізана від своїх істинних чуттів… У листі, написаному 30 липня 1944 р., напередодні його смерті, він висловив свою огиду до світу, заплямованого одіозними сварками між французами: Гігантський мурашник, яким є майбутнє, жахає мене. Я ненавиджу їхні механізовані чесноти…» Інший лист має вигляд прощання письменника, із відчутним усвідомленням того, що він витратив ресурси як свого життя, так і своєї творчості [24]: «Чотири рази я пережив ці близькі зустрічі, і це факт, до якого я карколомно байдужий. Я перебуваю під найнеприкритішою та найсуворішою загрозою небезпеки». Щоб вирватися з затемненого майбутнього, у якого немає жодної реальної мети, йому залишався єдиний варіант — дозволити собі найдостойнішу смерть і зникнути в небі.
ПЛ: Чи є якісь докази того, що сталося 31 липня 1944 року?
ДВ: Ряд досліджень залишили нам досить багато інформації. Втомлений Сент-Екзюпері вилетів з американського аеродрому Поретта на Корсиці о 8:45 ранку. Його перевели туди, оскільки французи намагалися заборонити йому літати. Він був зарахований до розвідувальної групи 2/33, в якій він керував двомоторним двигуном Lockheed P-38 Lightning. Цей дуже швидкий літак був беззбройним. Його місією було робити аерофотознімки, щоб надати карти для майбутньої висадки на пляж у Провансі.
Пілот-письменник мав досить хорошу репутацію авіатора. 6, 15 та 29 червня він уже зазнав трьох аварій. Його забинтоване тілі лише недавно пережило перелом черепа, трепанацію, частково паралізовану руку, кілька необроблених ран та кілька запаморочень у повітрі. Логічно, в цьому стані й у свої 44 роки йому мали заборонити літати. Однак, його статус живої легенди усунув ці перешкоди. Використовуючи свої зв’язки, а також загальновідомість, він добився дозволу на виліт. Його політ 31 липня був останнім, на який його було допущено.
Очікували, що він повернеться опівдні. Минула година, а його все ще не було. Починаючи з 14:30, вся надія була втрачена, враховуючи, що його паливо мало скінчитися до того моменту. О 15:30 офіцер розвідки [25] повідомив, що «пілот вважається зниклим безвісти» [26]. Звістка про зникнення відомого автора поширилася швидко, але незабаром буря щодо цього вщухла. Лише у 2003 році під час підводних пошуків було виявлено кілька розкиданих залишків його Р-38 біля узбережжя Марселя, ідентифікованих за серійним номером на шасі. Останки пілота не були знайдені, за винятком срібного браслета з його ім’ям, знайденого згодом рибалкою.
ПЛ: Які роздуми викликають у вас ці три смерті, до яких ми могли б додати Жана Фонтенуа [27], сучасника та співавтора, який вбив себе на руїнах Берліна в травні 1945 року?
ДВ: Дріє Ла Рошель, Монтерлан, Сент-Екзюпері, Фонтенуа: чотири окремі долі, але всі чотири прославилися актами самопожертви. З того моменту, як вони здійснили те, від чого немає вороття, шляхетність і гідність красувалась над їхніми іменами. Часто потрібна велика мужність, щоб залишитися в живих, але також потрібна велика мужність, щоб відірватися від спокуси продовжити своє життя, незважаючи на його деградацію та підступи долі. «Ще хвилинку, будь ласка, пане Кат», — це те, що кожен з нас має спокусу і сказати, і подумати… У той час як люди підносять цінність життя просто заради життя, незалежно від його порожнечі, добровільна смерть іноді підтверджує цінності, які виходять за рамки задоволення чи користі, та відкриває горизонти за межами будинку пенсіонерів. Тим самим повертаючи сенс смерті, а отже й життя, цей акт є спростуванням нігілізму. Це проголошення суверенітету над самим собою.
Прочитавши дослідження під назвою «Самогубство серед римлян», Анрі де Монтерлан вигукнув: «З цим ми можемо жити!» [28] Це дотепне зауваження, хоч і парадоксальне, нагадує мені Чорана [29], який сказав, що думка про самогубство завадила йому вбити себе.
Примітки:
[1] Анрі де Монтерлан (1895–1972) – французький письменник з аристократичної родини. Критикуючи демократію, він привітав німецьку окупацію Франції і після війни вважався колаборантом. Тим не менш, він залишався високо оціненим письменником і був обраний у Французьку Академію в 1960 році. – (прим. ред).
[2] Тринадцятий Цезар (Париж: Gallimard, 1970). Не існує англійської версії – Тр.
[3] Цей інцидент, скоєний останнім королем Римського королівства, призвів до незадоволення населення, повалення монархії та переходу Риму до Римської республіки – (прим. ред).
[4] Катон Утіцький, або Катон Молодший, був відомим оратором і державним діячем у Римській Республіці – (прим. ред).
[5] Беллерофонт був британським кораблем, який відігравав ключову роль протягом усіх наполеонівських воєн. Після поразки під Ватерлоо саме Беллерофонт завадив запланованій втечі до Америки, і Наполеон здався британцям на його борту. Потім він провів декілька тижнів ув’язненим на борту, оскільки англійці вирішували, що з ним робити. – (прим. ред).
[6] Добровільна смерть в Японії (Кембридж: Polity Press, 1993). – (прим. ред).
[7] Стефан Цвейг (1881–1942), єврейсько-австрійський романіст, був одним з найважливіших письменників 1920-х і 30-х років. Хоча вони з дружиною поїхали до Бразилії, щоб урятуватися від нацистів, вони, однак, впали у відчай – (прим. ред).
[8] Ернст Юнгер, Journal de Guerre et d’Occucation, 1939–1948, стор. 467.
[9] Хагакуре був написаний в кінці XVII століття самураєм Ямамото Цунетомо. Коментарі Юкіо Місіми є у книзі «Шлях самурая»: Юкіо Місіма про Хагакуре в сучасному житті (Нью-Йорк: Основні книги, 1977).
[10] Пліній Старший (23–79) – римський філософ і військовий полководець. Після виверження вулкана Везувій, який щойно зруйнував Помпеї, Пліній очолив рятувальну експедицію на місце, де й загинув, швидше за все від вдихання токсичних газів з вулкана. Він робить цю заяву, цитовану тут у своїй «Природній історії» – (прим. ред).
Переклав з англійської Георгій Гугучія
