Нині, на жаль, стан української науки переживає не найкращі часи, а особливої уваги потребує сфера гуманітаристики, бо все частіше ми спостерігаємо відтік професійних кадрів, закриття факультетів та інститутів та відсутність будь-якої зацікавленості з боку держави. Якимось дивом, однак, в Україні все ще є дослідники високого інтелектуального класу, які залишаються на її теренах та намагаються зробити власний внесок в історію науки саме тут. Пропонуємо вашій увазі невелику розмову саме з одним із таких людей.
- Віталію, Ви – кандидат філософських наук, дослідник історії магії й архаїчних вірувань. Автор книги «Кістка шамана: тюркський шаманізм у Великому Князівстві Литовському» (2019). Розкажіть про свій інтелектуальний шлях: що читали в дитинстві? Як у Вас виник інтерес до релігієзнавства?
Ймовірно, мій шлях до наукової діяльності був досить нудним і позбавленим чогось особливого. В дитинстві я не дуже багато читав, зазвичай щось необхідне для шкільної програми. Чітко пам’ятаю лише книгу Всеволода Нестайка «В країні сонячних зайчиків». Зачитуватися книгами почав десь у віці 15-16 років. Все почалося із творчості Джона Роналда Руела Толкіна і його книг «Хобіт» і «Володар Перснів». До філософської літератури вперше звернувся десь у віці 17 років. Першою була книга «Міф про Сізіфа» Альбера Камю. Здається, читали також у межах шкільної програми. Саме цей твір вразив мене найбільше. З того моменту розпочалося моє захоплення літературою екзистенціалізму: Камю, Сартр, Унамуно, пізніше К’єркегор.
Так трапилося, що я вступив на спеціальність релігієзнавство в Національному університеті «Острозька академія». Відверто – не планував такого, хотів бути істориком, але без ентузіазму. Просто подобалася історія Середніх віків. На першому курсі познайомився із творчістю Мірчі Еліаде. Поворотом до релігієзнавства стала книга «Аспекти міфу», яку задавали конспектувати для курсу історії релігій. Ймовірно, це і був той момент, коли я вирішив, що релігієзнавство – це дійсно цікаво і важливо. Десь після другого курсу в університеті я вже не сумнівався, що цей напрямок буде частиною мого життя.
- Яка книга справила на Вас найбільший влив як релігієзнавця?
Тут можу відповісти досить чітко – це книга того ж Мірчі Еліаде: «Шаманізм. Архаїчні техніки екстазу». Спадок цього румунського релігієзнавця і сформував моє зацікавлення архаїчними формами релігійних вірувань, зокрема темами анімізму та шаманізму. Однак, варто додати, що деякі з його поглядів вже давно вважаються застарілими. Наприклад, праця «Релігії Австралії» – повністю розкритикована іншими дослідниками цієї теми, і дуже часто подається як зразок недобросовісного дослідження.
- Хто вплинув на становлення Ваших наукових поглядів найбільше?
Однозначно, це був Мірча Еліаде, а також мій викладач, який дав завдання мені конспектувати «Аспекти міфу» – Цолін Дмитро Васильович. Далі список можна вести дуже довго. Це і автори різних наукових та філософських праць, з якими я знайомився через їхні тексти, і колеги, які працюють над цікавими проектами. Якщо все ж виділяти когось із дуже важливих для мене науковців, окрім Мірча Еліаде, то це: Жак Ваарденбург, Кліфорд Гірц, Володимир Богораз, Єлеазар Мелетинський, Оке Хульткранц, Філіп Дескола, Тім Інгольд, Едуардо Кон, Воутер Ганеґрааф. Якщо ж говорити про вплив на світогляд, то на думку спадають такі імена, як Марк Аврелій, Ямвліх, Марсіліо Фічіно, Сьорен К’єркегор, Альбер Камю, Еміль Чоран, Мартін Гайдеґер, Осаму Дадзай, Діно Буццаті, Мігель Анхель Астуріас, Крістіан Крахт.
- Як Ви оцінюєте стан гуманітарної науки в Україні сьогодні?
Нині стан гуманітарної науки в Україні надзвичайно складний. Навіть більше, тут можна спокійно казати, що галузь гуманітаристики фактично зникла. Звісно, залишаються дуже хороші науковці гуманітарії, котрі проводять цікаві дослідження і пишуть якісні книги, але більшість із них однією ногою знаходяться не в Україні. Виникають і зникають сумнівні журнали, аспіранти і докторанти захищають досить дивні дисертації, автори яких після захисту полишають будь-яку наукову діяльність. Звичайно, дехто говорить про себе своїми науковими напрацюваннями, вступає у діалог через публічні лекції, публікації тощо. Однак таких людей надзвичайно мало. Достатньо подивитися статистику серед отриманих дипломів кандидатів наук і спробувати відслідкувати діяльність цих людей після захисту.
- Ви перекладаєте з латини та норвезької, зокрема планується видання Ваших перекладів Марсіліо Фічіно та Петера Весселя Цапффе. Розкажіть про тонкощі роботи з перекладом текстів такого рівня. Чому перекладали саме їх?
Переклади, переважно, робив лише для самого себе. Деякі з них можна легко знайти в інтернеті. Наприклад, Петер Вессель Цапффе і його творчість з’явилася у моєму житті у період магістратури. Тоді я вже третій рік вивчав норвезьку мову. Хотів навчатися у Норвегії, однак не розрахував свої сили і, відповідно, не зміг потрапити туди на навчання. Саме у той період я подавався на конкурс наукових робіт з філософії, який відбувався в Одесі (Одеському національному університеті імені І. І. Мечникова). Потрібно було написати щось дійсно оригінальне. Тоді мені на очі потрапили короткі есе Петера Весселя Цапффе, однак вони були лише норвезькою, тільки есе «Останній Месія» було доступне у перекладі англійською мовою. Вирішив писати про норвезьку філософію і про творчість Цапффе. Пізніше вже з’явився переклад есе «Останній Месія» російською мовою, хоча перекладач зазначав у передмові, що український переклад був зроблений раніше російського. У той момент, виключно на ентузіазмі, мені вдалося якось зробити переклад цих робіт. Він тоді був далеко не ідеальним, але цього вистачило щоб написати дослідження для конкурсу. Зараз я б точно не взявся за такий проект.
Щодо перекладів неоплатонічних трактатів Марсіліо Фічіно, можу сказати, що деякі з них також відсутні у російському перекладі, тому це буде дещо нове у нашому інтелектуальному просторі. Хоча ці твори далеко не фундаментальні для спадщини цього філософа. Також додам, що це не перший мій переклад із латини. Переклад текстів Марсіліо Фічіно пов’язаний із моїм інтересом до вивчення історії магії та західноєвропейського езотеризму. Сподіваюсь, що ці тексти зацікавлять когось із українських дослідників.
Також, окрім норвезької та латини, у мене є переклади коротких есе та статей із англійської, наприклад есе Бена Гекта «Мережево туману», що опубліковане на сайті Пломеню.
- Опишіть образ сучасного успішного гуманітарія. Скільки мов він повинен знати? Які знання для нього є обов’язковими?
Успішний гуманітарій – це той, чиї тексти читають і обговорюють, виступи якого коментують або критикують, вступають із ним у публічний чи професійний діалог. Для цього достатньо знати добре лише одну мову (українську, наприклад). Звісно, знання іноземних мов надає багато переваг. Однак, можна провести дослідження у межах української літератури ХІХ ст. і тим самим висловити оригінальну теорію або методологію, а можна, наприклад, знати 3 іноземні мови і писати досить поверхові огляди французької, німецької, італійської літературної спадщини ХІХ ст. Також знання мов надзвичайно важливе, якщо науковець досліджує конкретні культури або інтелектуальні традиції не пов’язані з нашим регіоном. Хоча і для дослідження інтелектуальної спадщини України потрібно добре знати російську, польську, розуміти латину, давні варіанти української або польської мов.
- Які університети в Україні, на Ваш погляд, досі зберігають статус бастіонів знань та науки?
Тут я можу сказати лише про суспільно-гуманітарні напрямки в деяких університетах. Варто виділити Український Католицький Університет і Національний університет «Києво-Могилянська академія». У меншій мірі Київський національний університет імені Тараса Шевченка, але однозначно їх усіх можна зарахувати до бастіонів науки.
- Як, на Вашу думку, зробити так, щоб Україна перестала втрачати науковців, які виїжджають закордон?
На мою думку, тут відповідь досить проста. Потрібно створити комфортне середовище для роботи науковців. Спершу забезпечити місцем роботи, житлом, гідною оплатою праці. Адже більшість з тих, хто їде з України, шукають саме цього. Також потрібно сприяти діалогу між науковцями всередині країни та за її межами. Дуже часто гуманітарії в Ужгороді не знають, що роблять їхні колеги в Херсоні або Запоріжжі. Звісно, це можна списати на небажання самих науковців шукати інформацію, але такий пошук дійсно займає багато часу, оскільки відсутні платформи для спілкування між науковцями. У певні мірі, зараз такою платформою є Facebook, але цього, на жаль, не достатньо. Потрібно розвіртуалення. Наприклад, державні або приватні трепел-гранти для поїздок на конференції, тощо.
Спілкувалась Юлія Федосюк
