Сорокін

Антиутопічна традиція в малій прозі Володимира Сорокіна

Погані новини з Лондона. Михайло Ходорковський зустрічався з Володимиром Сорокіним і просив його більше нічого не писати, бо воно справджується постійно. Пропонував відступні. Сорокін торгувався, описуючи задум нового роману. Не домовилися. Отже, я вас попередив. Ховайтеся, люди, поки наклад не готовий…

Віктор Шендерович, допис у соцмережі «Фейсбук», 10 жовтня 2015 року
(пер. з рос. – І. М.)


Владимир Сорокин – биография, фото, личная жизнь, новости, книги 2021 -  24СМИ

Поняття антиутопії у світовому літературознавстві найчастіше пов’язують із романним текстом. Десятки досліджень присвячені романам Джорджа Орвелла, Олдоса Гакслі, Євгена Замятіна та інших письменників-антиутопістів. Однак історія світової літератури свідчить про те, що антиутопія давно набула ознак метажанру, який цілком успішно реалізується у багатьох літературних формах: «Байка про бджіл» Бернарда де Мандевіля, вірш Володимира Самійленка «Ельдорадо», антиутопічна драма Йосипа Бродського «Мармур», притчі Франца Кафки та б. ін. Із моменту зародження антиутопія зазнала численних трансформацій: діалог Платона «Критій», «Левіафан» Томаса Гоббса, просвітительська сатира Джонатана Свіфта, творчі пошуки письменників XVIII – XIX століть, перші спроби оформити антиутопію в самостійний літературний жанр на межі ХІХ – ХХ ст. Однак увага дослідників найчастіше концентрувалася на великих квазіроманних формах.

Це стосується й російського письменника Володимира Сорокіна, чия антиутопічність розглядається  насамперед крізь призму його великої прози («День опричника», «Теллурія», «Манараґа» тощо). Втім, серед малої прози Сорокіна всіх періодів також є чимало зразків, що тяжіють до антиутопічної традиції, причому ця традиція в оповіданнях письменника зазнає серйозної трансформації.

Станом на сьогодні Володимир Сорокін є одним із найвпливовіших російських авторів, чиї книги перекладені багатьма мовами світу.

У 2010 році харківське видавництво «Фоліо» видало книги «День опричника» і «Цукровий кремль» у перекладах Сашка Ушкалова. Наразі це все, що маємо українською мовою. Залишимо за дужками дискусію про російську літературу на українських книжкових полицях, але якщо раптом наш читач усе ж захоче ознайомитися з творчістю Сорокіна, то двох наявних книжок (тим паче, не найрепрезентативніших) йому точно не вистачить; і тоді він понесе гроші російським видавцям, опосередковано спонсоруючи російську агресію проти України. Але питання в тому, навіщо нам узагалі читати саме цього російського письменника.

Володимир Сорокін є представником московської концептуальної школи, що практикувала соц-арт – напрям, що базується на деконструкції текстів соціалістичного реалізму й тоталітарного дискурсу в усіх його проявах. До знакових постатей літературної гілки напряму належать Дмитро Пріґов, Лев Рубінштейн, Всеволод Некрасов.

Ерік Булатов, Свобода є

Однак для Володимира Сорокіна тоталітарним є будь-який дискурс – у цьому російський письменник суголосний з американцем Вільямом Берроузом – тому на певному етапі творчості він «виростає» з концептуалізму й соц-арту, а об’єктами його деконструкції стають (окрім історичних, філософських, політичних дискурсів) сама література й навіть мова. Сорокін одним із перших (якщо не перший) починає деконструювати російські радянсько-імперські міфи й наративи, доводячи їх до ґротеску або просто підміняючи абсурдом. Те саме він робить і з «великой русской литературой», долаючи шляхи від віртуозної стилізації під російських класиків – через усереднену й невиразну мову, притаманну «станковій» літературі соцреалізму – аж до руйнування елементарних мовних структур. Текст Сорокіна майже завжди рухається до самознищення, «з’їдає» сам себе.

Та все ж уживати термін «деконструкція» щодо творчості Сорокіна варто з однією суттєвою заувагою. Деконструкція передбачає нову конструкцію, альтернативне висловлювання, зібране з уламків зруйнованих дискурсів. Таку авторську стратегію можемо спостерігати, зокрема, в іншого знакового російського письменника – Віктора Пєлєвіна; і цього зовсім немає у Володимира Сорокіна.

Сорокін рухається в бік цілковитого «нічого». Не переосмисливши, не перетасувавши, не прикрасивши й не «підрехтувавши» – а лише перетворивши на «порожнє місце», можна перемогти те, з чим ти борешся.

Саме цей меседж сорокінської прози важливий для нас, особливо у світлі останніх подій; адже багато наших співвітчизників досі вірять у те, що «косметичний ремонт» Росії, заміна умовного путіна на умовного навального допоможе Україні повернути окуповані території й налагодити добросусідські відносини з державою-агресором, правителі якої за мовчазної підтримки власного населення століттями намагалися стерти нас із лиця землі. 

Російський письменник Володимир Сорокін показує нам, що для загальнолюдського блага Росія має відмежуватися від світу «Великим Російським Муром», а ще краще – просто зникнути, зжерти саму себе зсередини (як «з’їдає» себе сорокінський текст) – разом із фейковою історією, літературою і, зрештою, з «великим и могучим русским языком». Тут доречно згадати дотепну картинку з інтернету, на якій зображено політичну карту світу з «Океаном Мрій» на місці, де б мала бути Російська Федерація.

Після цього ліричного відступу спробуємо нарешті розібратися, яких змін зазнає антиутопічна традиція в оповіданнях Володимира Сорокіна.


Сорокин отвечает на вопросы - Год Литературы
Володимир Сорокін

Згідно з «Літературною енциклопедією» під редакцією А. Н. Ніколюкіна, антиутопія є «пародією на жанр утопії або ж на утопічну ідею». Володимир Сорокін у своїх оповіданнях не пародіює утопію, а доводить до ґротеску явища, що вже існують у реальності: радянська дійсність в оповіданнях «Заплив», «Діра», пострадянська (російська) – у текстах «Губернатор», «Занос» тощо.

Структурним стрижнем антиутопії є псевдокарнавал. Принципова різниця між класичним карнавалом, описаним Михайлом Бахтіним, і псевдокарнавалом, породженим тоталітарною епохою, полягає в тому, що в основі карнавалу лежить амбівалентний сміх, а в основі псевдокарнавалу – абсолютний страх. У текстах Сорокіна присутні сцени насильства, вбивств і знущань над людьми; зображуються збоченість, жорстокість і тотальна вседозволеність сильних світу цього – водночас мазохістська терпимість простих людей, що дозволяють виробляти з ними жахливі речі. Засоби комічного, перш за все – ґротеск, працюють тут, м’яко кажучи, не за призначенням. На виході – стан, діаметрально протилежний катарсису; услід за персонажами власних оповідань, Сорокін жбурляє самого читача в тотальне й страхітливе безумство, змушує відчувати моральне пригнічення і майже фізичний біль. Тут він, либонь, не гірше за самих французів продовжує традиції Маркіза де Сада; хоча, звісно, самим лише де Садом інтертекст Сорокіна не обмежується. Та це вже інша історія.


Аналізуючи наративи різних утопій і антиутопій, можна дійти логічного висновку, що хронологічно перша завжди передує другій. Простіше кажучи – антиутопія є закономірним і передбачуваним фіналом будь-якої утопії. Якщо утопісти давали людству рецепт порятунку від усіх соціальних і моральних негараздів, то антиутопісти зазвичай показують, як пересічна людина розплачується за глобальне щастя. В одних текстах («Ми» Євгена Замятіна, «Який чудесний світ новий» Олдоса Гакслі тощо) все починається з щасливого й гармонійного суспільного ладу, який вироджується в антиутопію. В інших ідеться про спроби покращити світ, які призводять до антиутопії («Чевенґур» Андрія Платонова, «Механічний Апельсин» Ентоні Берджеса тощо).

Особливістю антиутопій Сорокіна є те, що їм навіть теоретично не передує утопія. Її не існує й ніколи не існувало, а антиутопія є водночас первинною й кінцевою точкою розвитку суспільства.

Світ Сорокіна одразу негативний – це світ, у якому є лише страх, страждання і смерть. Це споріднює Сорокіна з Джорджем Орвеллом, попри очевидну відмінність цих письменників: якщо Орвелл робить прогнози на майбутнє, то Сорокін гіпертрофує теперішнє; але сама зацикленість, безпроствітність і садистичність антиутопії дає підстави говорити про схожість світів Орвелла й Сорокіна.

Владимир Сорокин / Vladimir Sorokin — LiveJournal

Ще одна характерна риса антиутопії – це наявність героя, який постає проти існуючого ладу, внаслідок чого й виникає конфлікт. Ексцентричність багатьох героїв антиутопії виявляється в їхньому творчому пориві, у прагненні заволодіти даром, не підвладним тотальному контролю. І гострота конфлікту зазвичай залежить лише від поведінки героя, від інтенсивності його опору системі. Російський літературознавець і дослідник антиутопій Борис Ланін пише, що антиутопія відрізняється від утопії своєю жанровою орієнтованістю на індивіда, його особливості, прагнення й сподівання, тобто антропоцентричністю. Особистість в антиутопії завжди відчуває тиск середовища. Конфлікт особистості й соціуму є основним конфліктом антиутопії. Такими героями є Ак з «Оповідання про Ака та людство» Юхима Зозулі, Вінстон із Джулією з «1984», Дикун із роману Олдоса Гакслі, Алекс із «Механічного апельсина».

В антиутопічних оповіданнях Володимира Сорокіна антропоцентричності немає. Головний герой не конфліктує з середовищем і нічим не виділяється, а просто наосліп висмикується автором із загальної маси, щоб показати, як працює описуваний світ.

Це може бути одна з тисяч родин, що вирощують вождя на підвіконні («Рожева бульба»); або один із сотень тисяч працівників будівництва, в якого розійшлися шви на спецодязі («Діра»); або слуга будь-якого партійного чиновника, якому розпещений син цього чиновника прострілює бік бойовим пістолетом («Дача»). Вилучаючи з антиутопії конфлікт, Сорокін позбавляє суспільство останнього шансу на порятунок. Та попри те, що світ виявляється приреченим на антиутопію, всіх це влаштовує – в оповіданнях Сорокіна немає невдоволених.

Владимир Сорокин остался с НОСом

Відсутність антропоцентричності й конфлікту між головним героєм і суспільством стирає відмінність між утопією та антиутопією (пор., як після «лікування» Д-503 антиутопічний світ Євгена Замятіна перетворюється на утопію, де всі щасливі й у всіх усмішки на обличчях). Утопія з антиутопією припиняють бути антонімічними поняттями й набувають рис амбівалентного цілого.


Антиутопічні оповідання – надзвичайно цікавий пласт творчості Володимира Сорокіна, в рамках якого відбуваються суттєві трансформації світової антиутопічної традиції. Це не застереження на майбутнє, а безжальне препарування теперішнього. Володіючи рідкісним даром передбачення (реалізованим здебільшого в романах), автор фокусує свій погляд на сучасності. Він постійно шокує читача, знущається над читачем, виштовхує читача з зони комфорту; а власним персонажам не залишає жодного шансу на спасіння. Та навіть якби шанс усе-таки з’явився, його б ніхто не використав – адже персонажі Сорокіна віддають перевагу штовханню автозака.

То чи потрібно нам читати Сорокіна?
Якщо ми хочемо глибше зрозуміти ворога – потрібно.
Якщо ми хочемо мати повніше уявлення про сучасну зарубіжну прозу – потрібно.
В усіх інших випадках – гортайте далі.


– Чому російська література популярна у світі, а російська кухня – ні? Зізнаюся, ніколи не замислювався…
– Погана реклама?
– Маячня.
– Російську кухню важко назвати корисною. Багато жирних страв, борошняних.
– У китайській та грецькій їх не менше.
Він має рацію. Ніколи не замислювався. Часу немає… Як для будь-якого європейця, російська кухня для мене – це горілка, ікра + pirozhki. Ну, ще – борщ. Хоча, pardon, борщ – це українська страва.

Володимир Сорокін, «Манараґа», 2017
(пер. фрагменту з рос. – І. М.)

Автор: Ігор Мітров

поділитись