Війна і комунікація

ХХ століття знаменувалося численними світоглядними зрушеннями, так званими «поворотами», що несли за собою відчутні зміни у дослідницьких парадигмах різних наук. Великою мірою це стосується філософії, яку ці «повороти» переорієнтували у зовсім інші сфери досліджень у порівнянні з тим же таки ХІХ століттям. Таким, наприклад, був і комунікативний поворот, що дозволив більш широко розуміти феномен комунікації, ніж просто інформаційний обмін між індивідами.

Таким чином під комунікацією стали розуміти і курсування ресурсів у підсистемах суспільства (за Т. Парсонсом), і економічний обмін (за Бодріяром), і трансляцію міфів (за Леві-Стросом та Роланом Бартом), і обмін поглядами на вуличній сцені (за Гідденсом), і діалог між двома (за Мартіном Бубером), а також пам’ятники та тексти культури (за Ю. Лотманом). Відповідно різне розуміння комунікації і діяльності суспільства як комунікативної системи залежить від трактовки самого суспільного життя [4]. Тож, ми гадаємо, що до цього різноманітного переліку поглядів на комунікацію ми можемо додати ще одне розуміння – війни як комунікації. Але до цього ми звернемося далі.

Поняття комунікації

Однак, попередньо варто звернутися до того трактування  комунікації, яке надає нам Карл-Отто Апель. Він трактує комунікацію у контексті узгодження розуміння смислів. Вона є не лише засобом передачі інформації, але й засобом досягнення порозуміння. Так за Апелем інтерсуб’єктивна комунікація не може зводитися до «мовної передачі інформації», а повинна розглядатися «водночас процесом досягнення згоди». Таким чином Апель визначає комунікацію як мовну комунікацію в контексті власного трактування «мовних практик як мовних ігор», тобто розуміння в якості умови своєї можливості передбачає ситуацію мовної гри, яка виступає як упорядник комунікації. [5, 366-367]

Тож, як ми вже побачили, трактування поняття комунікації передбачає значний перелік різноманітних розумінь цих суспільних процесів. Тому далі ми залучимо до цього поля розумінь ще одне, яке буде ґрунтуватися на трактуванні комунікації Карлом-Отто Апелем. Де ми озброймося двома важливими для нас поняттями «гри» та «розуміння» і спробуємо вже з їх допомогою приступитися до поняття війни.

Комунікація, війна, дипломатія

Перед тим, як розглянути феномен війни як безпосередньо комунікативний феномен, ми спробуємо розглянути війну як певний окремий елемент іншої комунікативної системи.

Буде зовсім зайвим заперечувати те, що дипломатія є комунікацією. Однак, ця комунікація відбувається не всередині самого суспільства, а вже на рівні державному. Тобто тут комунікують не так окремі суб’єкти, а певні спільноти цих суб’єктів. Дипломатія – це комунікація в якій саме суспільство стає суб’єктом для того, щоб вступити у комунікацію з іншим суспільством.

Відповідно дипломатія як комунікативний феномен має відповідати тим визначенням, якими Апель характеризує комунікацію. І справді, дипломатія має на меті саме досягнення порозуміння між спільнотами і тому, безперечно, її можна назвати комунікацією.

Однак, варто зазначити, що тут і надалі, розглядаючи якийсь феномен як комунікацію в Апелевому розумінні, ми будемо керуватися саме ідеальними формами цього феномена (тобто будемо розуміти цей феномен як ідею в розумінні Канта) і тому тут ми наразі співставляли ідею дипломатії з ідеєю комунікації.

Ця ремарка має важливе значення, бо якщо ми звернемося до певного феномену, який, безперечно, є комунікацією (наприклад, публічна дискусія) і будемо розглядати його у певній одиничній ситуації (тобто дискусію як одиничний факт, що відбувся у просторі і часі, а не як загальність), то можемо потрапити у ситуацію, коли ця комунікація взята у власній одиничності буду суперечити власному визначенню комунікації (якщо ми вже почали вести мову про дискусію, розглядаючи якусь конкретну дискусію ми можемо побачити, що насправді її учасники не мають за мету безпосереднє порозуміння, а намагаються дійти своїх особистих цілей, то тут ми навряд чи зможемо вести мову про комунікацію).

Але повернемося до дипломатії та війни. З кінця ХІХ і початку ХХ століття з’явилися концепції, які розглядали війну як елемент політичного, що власне і робив Карл Шмітт. Або ми можемо згадати Карла фон Клаузевіца, який розглядав війну, як елемент дипломатії. Тобто у цьому ключі ми можемо розуміти війну як певний комунікативний засіб, який використовується під час дипломатичний перемовин (комунікації) з метою досягнення порозуміння.

Тож, як ми вже побачили, війна може буди залучена до комунікативної системи і, навіть, буди її елементом. Однак, давайте з’ясуємо чи може війна бути й сама комунікативною системою.

Військова комунікативна гра

Для того, щоб залучити війну до сфери комунікації, ми будемо виходити з концепції Йогана Гейзінги, який розглядає війну як культурний феномен гри. Тому  корелюючи Гейзінгове поняття гри ми звернемося розуміння Апелем самого феномену мовних ігор. Це буде зроблено з метою розгляду самої гри, взятої у її загальності, як безсумнівної комунікації. Бо грати – це комунікувати.
Сам Гейзінга стосовно ігрового визначення війни висловлюється наступним чином: «Адже й справді, всяка збройна боротьба, коли вона регламентується правилами, вже в силу самих цих обмежень набуває формальних характеристик гри. Ми можемо назвати її найінтенсивнішою, найенергійнішою формою гри й водночас – найвідчутнішою та найпримітивнішою» [1, 105] Однак, тут Гейзінга у своєму визначенні значно обмежує кількість військових феноменів як ігрових. Так, він далі зазначає, що є низка форм збройної боротьби, які позбавлені агоністичного чинника: раптовий напад, засідка, розбійний набіг, каральна експедиція та загальне винищення населення, хоч вони й можуть бути складниками агоністичної війни [1, 106]. У такому світлі справжньою війною-змаганням для Гейзінги як затятого медіавіста, постають саме лицарські бої, де зберігається цей агоністичний чинник. Однак, ми ж гадаємо, що тут він помиляється і насправді увесь феномен війни може бути пронизаний агоністичними рисами, але на різних рівнях. Так ми можемо виділити три основні випадки агоністичного збройного зіткнення:

  • Двобій, сутичка тощо. Це може бути як і вибудована по всім правилам дуель, турнір, бій у колі, так і випадкова зустріч на полі бою, де між двома супротивниками зав’язалася випадкова сутичка. Тут немає окреслених правил, однак самі умови бою творить фортуна. Тут у бій може втрутитися інша людина, однак це рівна можливість для обох бійців. По суті агон тут відбувається між двома людьми-бійцями.
  • Битва, або Тактичний агон. Тут бій відбувається між декількома групами людей, однак стрижнем агоністичного протистояння є змагання полководців, а гра вже відбувається у сфері тактики. Тут вже такі види збройної боротьби як засідка, раптовий напад чи диверсія стають самим елементом битви, її інструментами та «спортивним знаряддям», яким змагаються полководці у сфері тактичного. Тобто кожен намагається отримати гору у цьому агоністичному протистоянні засобами, які у битві може використовувати кожен з них. Якщо твій загін потрапляє у засідку, це не підла чи неагоністична дія супротивника, а це означає, що у вашій «тактичній грі» суперник вирвався уперед. Це його хід, продуманий і запланований, який ти не зміг розгледіти лише по причині своєї неуважності та нерозуміння, а не з причини відсутності у цьому кроці честі. Правила однакові для всіх у сфері тактичного і ти міг би зробити точно таку засідку. Тож, якщо ж вищезгадані види «неагоністичної» поведінки будучі самими елементами агоністичної битви і самі, як мінімум, перебирають на себе її агоністичний характер.
  • Війна, або Стратегічний агон. Сфера найбільш широкої агоністичної дії. Де суперництво відбувається між стратегічними умами, які як знаряддя використовують набагато ширший арсенал так званих «неагоністичних» застосувань зброї, а також і всі інші випадки агоністичної боротьби. У своєму найширшому полі війна не має обмежувальних правил і тим рівна для всіх її учасників. Тут застосовуються як техніки «отрути та кинджала», так і розбійницьких нападів, які входять у перелік правил, що не мають обмежень. Ось тут поступає поле дійсної свободи можливостей думки і дії між стратегічними суперниками у такій грі як війна.

Окрім цього, варто додати, через такий потрійний поділ збройних зіткнень, ми можемо спостерігати безпосередню агоністичність у середині і перелічених Гейзінгою неагоністичних форм. Так, наприклад, у середині тієї ж таки засідки чи розбійного набігу може відбутися агоністичний двобій між двома суперниками. Таким чином увесь феномен війни, на всіх його рівнях просякнутий агоністичністю.

У цьому контексті варто зазначити, що поняття агоністичності, яке застосовує Гейзінга є корелятивним до поняття комунікації за Апелем. Так, через агоністичний характер сутички ми досягаємо смислового порозуміння, яке хоч і відбувається (найчастіше) через усунення опонента. Тут сама смерть є порозумінням, бо обоє учасників комунікації вбачають, що лише у ній вони можуть досягти цього розуміння. Тож, припускаючи таку тезу, що смерть можна залучати до комунікативного є релевантною саме тоді, коли всі учасники комунікації, передбачають її як елемент міжособистісного символічного обміну.

Для прикладу давайте звернемося до Гомерівського епосу «Іліада», а саме до епізоду двобою Гектора та Ахіллеса. Вони перебували у ситуації незгоди між собою, і єдина форма комунікації, яка могла б привести до їх порозуміння – це двобій, тобто війна, де єдиною умовою порозуміння була смерть.

Ідеальна війна та ідеальна комунікація

Комунікативна філософія у персонах Юргена Габермаса та Карла-Отто Апеля формує поняття ідеальної комунікації, яку можна визначити наступним чином: ідеальною комунікацією є та комунікація, у якій участь може прийняти абсолютно будь-хто, однак за умови його зацікавленості в меті комунікації, тобто порозумінні. Таким чином умовою цієї ідеальної комунікації є рівність усіх її учасників. Тобто кожен сприймає іншого учасника комунікації як рівного собі.
На перший погляд, ця характеристика буде суперечити самій війні, бо коли ми воюємо, то не сприймаємо своїх ворогів як рівних, ми вважаємо їх «меншими» за нас і тому такими, що варті знищення. Ми не вважаємо їх за людей, тому і воюємо з ними. Однак, це не зовсім так. Війна у своєму ідеальному визначенні також є війною між рівними супротивниками. Найкраще це можна побачити у давніх культурах.

Якщо звернутися до індійської культури, то ми можемо побачити, що сам варновий поділ на кшатріїв обмежує поле тих, хто може брати участь у війні (а чи не ті ж такі зацікавлені у меті комунікації, які вільні до неї залучатися?), відповідно війна може вестися лише між кшатріями, тобто лише між рівними один одному. Кшатрій не можу воювати з шудрою, бо той не є рівним йому. У такому контексті ми можемо спостерігати, що військова комунікація й справді проходить лише за умови визнання іншого члена комунікації за рівного собі. Це ж саме характерне і для лицарських сутичок Середньовіччя. Окрім зустрічей на турнірах, лицарі стикалися на полі битви, де лицар бився з лицарем. Рівний із рівним. Найпоетичніше таку «агоністичну комунікацію» описав польський письменник Генрік Сенкевич у своєму романі «Хрестоносці».

Продовжуючи далі ми можемо звернутися до китайської традиції де військова комунікація з безпосереднього двобою переходить у сферу тактичного та стратегічного. На перший погляд ми тут спостерігаємо лише залучення стратегічної раціональності, і як тоді може йти мова про комунікацію? Цікаво, але тут відбувається така ситуація, що комунікативна раціональність відбувається через застосування інструментальної раціональності. Спілкування військових стратегів, яке відбувається через втілення власних військових планів у реальність. Це та ж таки комунікація, яка відбувається засобами інструментальної раціональності. Якщо ми згадаємо історичний період Трьох царств, то там ми бачили приклади протистояння стратегів царства Шу і царства Вей, де кожен з противників поважає один одного і сприймає свого супротивника як рівного і веде з ним комунікацію з метою досягнення порозуміння, хоч вона і ведеться через втілення хитромудрих планів, які мають на меті обдурити супротивника. Все йде по правилах, за якими правил нема, і всі учасники війни про це знають і тим самим є рівними один перед одним, бо можливість обдурити (переграти) супротивника є у кожного, бо, як зазначає Сунь-цзи: «Війна – це мистецтво брехні» [7, 15].

Та й сама війна уможливлює досягнення комунікативного порозуміння навіть за умов, коли відсутні передумови ідеальної війни (тобто рівності опонентів). Бо лише на війні грек, який не сприймає варвара за людину, за рівного собі, може досягти цього порозуміння. Саме на війні варвар і грек стають рівними комунікантами.

Розглянута література:

  1. Гейзінга Й. Гра та війна / Йоган Гейзінга // Homo Ludens. – К.: Основи, 1994. – V. – С. 105-122.
  2. Дикшитар В. Р. Рамачандра. Война в Древней Индии. Философия, этика, стратегия, тактика / Вишнампет Р. Рамачандра Дикшитар. – М.: Центрполиграф, 2012. – 351 с.
  3. Єрмоленко А. Соціальна етика та екологія / Анатолій Єрмоленко. – К.: Лібра, 2010. – 416 с.
  4. Назарчук А. В. Идея коммуникации и новые философские понятия ХХ века / А. В. Назарчук. – Вопросы философии. – 2011. – №5. – С. 157-165.
  5. Савруцкая Е. П. Проблема комуникации в немецкой философии ХХ века (Ю. Хабермас, Н. Луман, К. Апель) / Е. П. Савруцкая. – Вестник Нижегородского университета им. Н. И. Лобачевского. – 2010. – 3(1). – С. 364-368.
  6. Сунь-цзи. Мистецтво війни / Сунь-дзи. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 110 с.

Автор: Ярослав Спічек

поділитись