Звільнення від авторитету. Наскрізний сюжет європейської інтелектуальної думки. Процес поступового визволення, що почався ще у давніх Афінах. До того як з`явилася усім відома людина, яка ставила незручні запитання, рання Еллада існувала на принципах усепроникного міфологізму. Усе життя людини було підкорене авторитету абсолютів, питання про світ завжди були направлені на зовнішнє, а принципи існування зливалися у міфологічний синкретизм – усебічне злиття різних форм та змістів. Усе довкола було сповнене богів. Грім на небі – блискавки Зевса. Землетрус – це б’є тризубом по морському дну розлючений Посейдон.
Згодом замість міфологічного мислення приходить філософське. Фалес каже: «Все є вода». Анаксімен перебиває: «Ні, усе є повітря». Перші філософи ще не повністю відриваються від міфології, але вже шукають пояснення в природі, а не лише в примхах богів. Настає час Сократа та його відомого призова Nosce te ipsum – «пізнай себе». Погляди Сократа констатують що істинна починається не з зовнішнього авторитету, а з внутрішнього пошуку. Вона народжується в діалозі, у сумніві, у відкритості до власної думки. За ці погляди Сократ буде покараний. Сократ помирає, а разом із ним закінчується перша спроба визволити людину від влади природи. Право відповідати на питання про те, хто має визначати істину бере на себе християнська традиція, а церковна етика визначає, що вважати істинним, як трактувати тексти та які межі інтерпретації допустимі. Ця ситуація триватиме аж до XVI століття, коли ми бачимо поступове підваження цих авторитетів і розгортання повторного процесу звільнення.
Епоха Реформації: інституційна критика.
«…всі християни справді належать до «духовного стану», і між ними немає жодної різниці, крім різниці в посадах» (с) Мартін Лютер, «Про свободу християнина» (1520).
Реформація розпочинається як протест проти зловживань Католицької церкви, але швидко переростає у глибоку трансформацію європейської культури. ЇЇ початком вважають 1517 рік, коли Мартін Лютер оприлюднив свої знамениті 95 тез у Віттенберзі. Ключовим інструментом Реформації став переклад Біблії на народні мови.
Важливим буде згадати, що для середньовічного християнства істина була інституціональною. Це своєю чергою означало, що церква як найважливіша інституція визначає, як трактувати Святе Письмо. Мартін Лютер радикально змінює цю логіку. У тезі 62 він проголосив:
«Істинне скарбування Церкви – це найсвятіше Євангеліє слави й благодаті Божої» (7).
Текст Писання (як символ та єдине джерело істини) важливіше інституції, ця теза розпочала поступовий перехід церкви з монополіста знання на його посередника та відкрила доступ до Писання яке кожен християнин має право самостійно читати й тлумачити. Лютер переклав Новий Завіт німецькою, а згодом і весь канон.
У цей самий час англійський протестант Вільям Тиндейл зробив аналогічний крок. Тиндейл знаходячись у Гамбурзі у 1525 році робить публікацію перекладу «Нового Завіту» на англійську, посилаючись на те, що Бог завжди давав своє слово людям тією мовою, яку вони розуміли, і що заборона перекладу є прямим порушенням Божої волі та історичного прецеденту.За його логікою якби миряни мали Писання перед собою рідною мовою, вони б могли перевірити, чи не обманює їх священник. Тиндейл посилається на Христа, який заповідав досліджувати Біблію і на приклад верійців, які щодня перевіряли Писання, щоб побачити, чи відповідає воно проповіді Павла. Він запитує: «Чому ж я не можу так само побачити, чи те Писання, яке ви цитуєте? Ба більше, чому я не можу побачити Писання, обставини, і що передує і що слідує, щоб знати, чи правильне ваше тлумачення; чи ви не обманюєте і не розтягуєте Писання силоміць для своєї плотської мети?» (10). Як і Сократ у свій час його вірність своїм словам «до кінця» призведе до його смерті, він буде спалений королем Англії Генріхом VIII через рік після публікації перекладу. Для нас це лише перша важлива зупинка у дискурсі визволення від авторитету, а для Англії Вільям Тиндейл назавжди увійде як «Батько Англійської Біблії».
Переклади Лютера та Тиндейла не є просто прикладами прото-герменевтичниї досліджень вони зрештою зруйнували саму монополію (перш за все латини) професійних гільдій богословів. Тут і постає ключова паралель із сучасною теорією тексту. Реформація звільнила текст від інституційного автора – Церкви. Тлумачення стало множинним, відкритим, полемічним. Кожен вірянин тепер був потенційним «автором» смислу. У цьому сенсі Реформація передує тезі Ролана Барта про «смерть автора» – реформатори хоч і не мали постструктуралістських інтенцій, створив практичний ґрунт для цієї логіки: Біблія стала відкритим текстом. Уперше слово стало безпосередньо доступним для широкого загалу, а церква втратила функцію єдиного посередника.
Фрідріх Ніцше: метафізична критика
«Де Бог? – заволав він. – я скажу вам! Ми вбили його, ви і я! Ми всі його вбивці! Але як ми це зробили? як ми випили море? Хто дав нам губку, щоб витерти весь горизонт? Що ми вчинили, коли відірвали цю землю від її сонця? Куди вона рухається тепер? Куди рухаємося ми? Геть від усіх сонць? Чи ми не падаємо невпинно? (с) Фрідріх Ніцше, «Весела Наука» (1882).
У XIX столітті європейська культура вже пройшла кілька етапів звільнення від авторитетів. Реформація зруйнувала монополію Церкви на тлумачення Святого Письма. Просвітництво поставило розум у центр як універсальний критерій істини. Народилися й померли філософи Рене Декарт та Іммануїл Кант. У доробках обох прослідковується ідея емансипації людини. Декарт проголошує свій картезіанський скептицизм – нічого не є істина поки воно не поставлене під сумнів. Кант пише есе «Що так Просвітництво?» де проголошував – Sapere aude! (6) «Май мужність користуватися власним розумом» – кенігсберзька ода звільнення від зовнішніх авторитетів у процесі пізнання. Французька революція підриває авторитет монархії, яка спиралася на божественне право. Проте, попри всі ці зміни, залишався один фундаментальний центр – Бог як трансцендентний центр моралі, порядку і сенсу. Саме цей центр постав під радикальний сумнів у працях Фрідріха Ніцше.
Концепт «смерті Бога» з’являється у кількох творах Ніцше, але найбільш відомим є «Весела наука» (9). Тут він описує образ «божевільного», який серед білого дня виходить на ринкову площу з ліхтарем і проголошує, що ми (людство) вбили Бога.
Уривок що у шапці розділу є одним з наймейнстримшніших й найпопулярніших у філософії. Є різні трактування настроїв та емоцій пана Фрідріха з якими він робить відоме оголошує, автору статті близька позиція, де смерть Бога – це не тріумф, а печаль, і в образі блазня Ніцше промовляє цю фразу зі сльозами на очах. «Смерть Бога» – це не лише твердження про кінець релігії. Це метафора краху всієї західної метафізики, це певний розпач й точка кризової ситуації. Розвиваючи цю ідею інший німецький філософ Мартін Гайдеґґер скаже про повну втрату орієнтирів: «не лише християнський Бог, а будь-який надчуттєвий світ утратив свою силу як принцип» (5). Якщо Реформація відкрила множинність тлумачень тексту, то Ніцше відкрив множинність смислів культури загалом.
Шлях «звільнення від авторитету» як процес розвитку людства це не завжди про реваншистські намагання розставити речі по своїм місцям, це також певний проєкт хаосу: наслідком Реформації став розкол християнства (саме через множинність тлумачень), протестантизм розділився на численні течії – лютерани, кальвіністи, анабаптисти тощо. Ідея звільнення від єдиного авторитету відкрила простір для радикальної плюральності. Це стало значним поштовхом до занепаду тієї тотальності яку собою являє Бог і спричинення тієї кризи яка з’явиться у XX столітті у Добу великих наративів.
Ролан Барт: семіотична критика
«..народження читача має бути оплачене смертю Автора» (с) Ролан Барт, «Смерть Автора» (1967).
Разом зі зруйнуванням Європи після катастрофи двох світових воєн, були також остаточно зруйновані «центри смислів». Напевно, це якнайкраще розуміли французи які започаткували школу структуралізму. Саме в цьому інтелектуальному середовищі народжується як літературний критик і семіотик Ролан Барт. Продовжуючи філософську традицію казати про смерть, що була явно започаткована «Апологією Сократа», Ролан Барт вводить відомий концепт «смерті Автора».
Якщо Фрідріх Ніцше звільнив людство від Бога як центру метафізики, то Ролан Барт – від автора як центру сенсу. Проте, попри хронологічну послідовність й синонімічну схожість, ця концепція звільнення від абстракта не є по своїй суті нігілістичною. Це не констатування краху як у Ніцше та не плюралістичний заклик – це проголошення у непотрібності. Пізніше Мішель Фуко скаже – «автор – це не індивід, а функція дискурсу» (4). Проте у Ролана Барта цей підхід радикалізується, адже він оголошує саму категорію автора зайвою.
Барт виступає проти традиційного літературознавства, яке прагне шукати у тексті «справжній сенс» через намір автора. Для нього це – форма нового міфологізму, яка нічим не відрізняється від первісного синкретичного мислення, адже прив’язує інтерпретацію до одного центру. У традиційній моделі текст сприймався як послання від автора до читача, де останній лише «розшифровував» намір першого. Ключовим же наслідком «смерті автора» є постання читача як головного суб’єкта інтерпретації. У бартіанській моделі текст існує лише в акті читання та відкриває простір для співтворчості з читачем.
Здавалося б, ось він останній поштовх визволення редукований до фігури читача. Тріумф демократизації смислу – неначе сам Мартін Лютер у тілі Ролана Барта розвиває ідею заклику до самостійного прочитання Писання, але вже у ну формі канонічних фундаментальних текстів, а у форматі текстів самих-у-собі, текстів як таких.
Проте ми з вами знаходимося майже 60 років опісля часів Барта. Чи не варто нам поставити питання про те, який status quo стану «визволення від авторитету»? Напевно, єдине що ми можемо констатувати тут, що розчинення автора як акт емансипації від авторитету не призвів до очікуваних результатів. Світ як текст, повноцінний підвладний людині, лише відкрив шлях до різних проявів контролю та владних відносин. Ми звичайно не знаходимося у позиції краху абсолютних категорій – їх вже не існує – замість цього емансипативна практика позбавила нас будь-якого гаранта захисту істини.
Штучний Інтелект: алгоритмічна критика
«Nomen illis legio» – «Легіон мені ймення!», Старий заповіт (Марк 5:9).
Здавалося б, штучний інтелект остаточно знімає останні перепони: тепер кожен може створювати тексти, інтерпретації, образи, без жодного привілею «автора-Бога-Церкви». Кожен акт зіткнення зі ШІ чат-ботами є актом демонстрації написання істини, читання її та подальшої інтерпретації. Ми без упереджень сприймаємо те, що підвладне саме їм самим. Авторитет автора зник, але його місце зайняв авторитет «даних» та їхніх кураторів. Якщо колись інституційним цензором була Церква, то тепер — корпорація. Соціальні мережі чи великі мовні моделі визначають, що є «видимим» текстом, а що залишається невидимим. Демократизація смислу парадоксально обертається монополією технологічних платформ. І за цю увагу вже плідно змагаються передові країни. Відбулося певне діалектичне визволення: спочатку людство виробило право на тлумачення, само себе позбавило будь-яких стійких плацдармів для цього, й врешті-решт опинилася у ситуації де воно владне саме створювати їх.
Проте там де у реформаторів – розширення, у ніцшеанства – знищення, а у постструктуралістів – вільна інтерпретатором, то у ШІ субʼєкт стає користувачем систем, що «підказують» сенси. Інтерпретуючи доробки французького мислителя Мішеля Фуко слід згадати, що найпотужніша форма влади – та, яка не виглядає як влада. Алгоритм пошуковика чи мовної моделі вирішує, які інтерпретації ми взагалі побачимо: системи розпізнавання облич часто мають значно вищий відсоток помилок для темношкірих жінок порівняно з білими чоловіками;Алгоритми фільтрації контенту мають тенденцію «поширювати популярне» і маргіналізувати менш представлене, й навпаки соціальні медіаалгоритми часто заохочують екстремістський контент, оскільки він провокує залучення користувача (11,12). Таким чином, замість гарантії істини ми маємо усі шанси отримати гарантію алгоритму як відповідь на втрату загальних сенсів: його рекомендації, його ранжування, його приховану фукоянську мікрофізику влади. Те що починалося з ідеї надати доступ закінчилося повною втратою контролю над захистом і дедалі більше нагадує нову залежність.
Парадокс полягає в тому, що сама логіка «звільнення від авторитету» не ліквідує владу, а лише множить її форми. Щоразу, коли старий центр руйнувався, на його місце приходив інший: замість богів – церква, замість церкви – розум, замість розуму – автор, замість автора – алгоритми. Ця рекурсивна замкнутість, яка прослідковується у процесі визволення людини можливо і є нашим каменем спотикання. Можливо щоб звільнити людину від авторитету треба спочатку звільнити її від людського.
Під цим я маю на увазі, що головний авторитет – це не Бог, не церква і навіть не технологія, а сама людська потреба створювати центри влади. Справжнє визволення тоді полягатиме не в черговому руйнуванні, а у здатності приймати множинність авторитетів й усвідомленні їхньої неминучої присутності як базових умов існування.
Автор: Ілля Рєпін
Бібліографія
- Barthes, R. (1984). Image, music, text (S. Heath, Trans.). New York: Hill and Wang. (Original work published 1967)
- Descartes, R. (2006). Discourse on the method (I. Maclean, Trans.). Oxford: Oxford University Press. (Original work published 1637)
- Eagleton, T. (1996). Literary theory: An introduction (2nd ed.). Minneapolis: University of Minnesota Press.
- Foucault, M. (1977). What is an author? In D. F. Bouchard (Ed.), Language, counter-memory, practice: Selected essays and interviews (pp. 113–138). Ithaca, NY: Cornell University Press.
- Heidegger, M. (1977). The question concerning technology and other essays (W. Lovitt, Trans.). New York: Harper & Row.
- Kant, I. (1991). An answer to the question: What is Enlightenment? In J. H. Robinson (Ed.), Philosophy of history (pp. 54–60). Buffalo, NY: Prometheus Books. (Original work published 1784)
- Luther, M. (1957). Luther’s works: Vol. 31. Career of the reformer I (H. J. Grimm, Ed. & Trans.). Philadelphia: Fortress Press. (Original work published 1517)
- Luther, M. (1970). Three treatises (C. M. Jacobs, Trans.). Philadelphia: Fortress Press. (Original work published 1520)
- Nietzsche, F. (1974). The gay science (W. Kaufmann, Trans.). New York: Vintage. (Original work published 1882)
- Tyndale, W. (2000). The obedience of a Christian man. In D. Daniell (Ed.), William Tyndale: Selected writings (pp. 107–142). New York: Routledge. (Original work published 1528)
- Reuters. (2025, February 27). Meta fixes error that flooded Instagram Reels with violent videos. Reuters. https://www.reuters.com/technology/meta-fixes-error-that-flooded-instagram-reels-with-violent-videos-2025-02-27/
- Orf Online. (2023, August 8). From clicks to chaos: How social media algorithms amplify extremism. Observer Research Foundation. https://www.orfonline.org/expert-speak/from-clicks-to-chaos-how-social-media-algorithms-amplify-extremism
- Global Investigative Journalism Network (GIJN). (2021, March 18). Guide: Investigating social media algorithms. GIJN. https://gijn.org/resource/guide-investigating-social-media-algorithms/
