Можна припустити, що більшість тої частини людства, котра поступово переймала та наслідувала західні зразки соціально-політичної організації, все ж може визнавати неідеальність сучасного суспільства та його інститутів, втім абсолютно неможливо уявити собі, як така вимушена та квола критика масово сягає самих підвалин сучасності. Навпаки, здається, що для значної частини світу полотно історії, як деякого логічного розвитку, вже майже завершене, і лишається лише внести останні поправки та додати кілька штрихів, аби вдовольнитись кінцевим результатом.
Якщо люди нині й можуть уявити, якою була б їх участь, опинись вони у відомому з підручників історії минулому, коли відмінні форми творилися під впливом інакших авторитетів та орієнтирів, надзвичайно складним завданням для них є спроба припущення тимчасовості й дійсного стану справ. У політичній площині така фукуямівська віра у бутність сучасниками тріумфу великого Розуму, котрий врешті пристав до берегів кінцевого призначення, знаходить неабиякий відклик. «Вершина соціокультурної еволюції людства» – ліберальна демократія, попри увесь опір, як внутрішній, так і зовнішній, почуває себе надзвичайно впевнено, й за більш як півстоліття панування встигла не просто внести помітні корективи в усі структури суспільства, а й фактично ствердити власний домінуючий людський тип.
Даний нарис, однак, не ставить за мету розгляд того, як захист прав і свобод, піднятий на знамена лібералізмом на початку своєї тріумфальної ходи, пережив дивовижні метаморфози та обернувся надзвичайно небезпечним механізмом репродукції не-свободи особливого ґатунку. Тут ми спробуємо зосередитись саме на системі політичної організації більшості сучасних країн світу – парламентаризмі – та спробуємо викрити хиби практики сучасної представницької демократії.
Історично існування прототипів парламенту, як органу народного представництва, простежується ще за часів Давнього Риму, у подальшому його ґенеза продовжується станово-представницькими органами середньовіччя, на кшталт французьких Генеральних штатів та іспанських кортесів. Проте, батьківщиною істинного парламентаризму у його модерному вигляді, із усіма відповідними привілеями, можна повноправно вважати Англію, де у ході довгих революційних перипетій XVII століття цим виборним законодавчим органом були здобуті повноваження, що виходили за межі класичної амортизаційної ролі між монархічною політикою та її впливами на різні верстви населення.
Таким чином, з-під легкої руки теоретиків політичного лібералізму парламент набув у важливості як орган, на котрий покладався основний тягар збереження невід’ємних людських прав в умовах громадянського стану, що із необхідністю повинно було відобразитись у законах, прийнятих парламентом, обов’язкових для усіх громадян поза становим походженням.
Парламент повинен був стати основною зброєю, приреченою реалізувати усі надії на зорі класичного лібералізму. Тож варто розуміти, що демократія та лібералізм, чиї цінності нині нав’язуються комплексно, є лише ситуативними, а не природними союзниками, адже класичне обґрунтування вагомості ролі представницького органу, запропоноване англійцем Джоном Локом, органічно вміщувалось у контекст конституційної монархії та слугувало її потребам. Втім, паралельно із тим, як демократичні тенденції підіймали голову та набирали обертів у ході розвитку ідей епохи Просвітництва, перебігу американської війни за незалежність і французької революції, механізм народного представництва у парламенті не втратив своєї доцільності, адже складною здавалася реалізація можливості безпосередньої участі народу у державних справах, навіть у відомих тим часам обсягах, що регулювалися майновим та статевим цензами, до чого додавалась відмова у політичній участі мешканцям колоній. Формат діяльності парламенту ж забезпечував відносну швидкість прийняття рішень.
Наразі велика кількість європейських країн не може похизуватися високим рівнем народної довіри до парламенту, який у багатьох випадках є значно нижчим 50-відсоткової позначки, до того ж подекуди спостерігається стала тенденція до подальшого зниження. Для нас все є значно простішим, не потрібно витрачати час на пошук останніх соціологічних досліджень; аби відчути дух наявної проблеми, звісно зі своєю специфікою, достатнім буде вловити лейтмотиви розмов наших середньостатистичних співгромадян.
Якщо колись була абсолютною, живою та щирою віра у парламентаризм та його беззаперечну користь, то виправдовувалась вона вірою у принципи, покладені в основу уявлення про діяльність представницької демократії та парламенту, як її органу-осердя. Цими принципами передусім були публічність та дискусія.
Перший принцип, принцип публічності, виріс із почуття непевності та тривоги, котра перманентно окутувала тих, хто не міг і сподіватися поглянути за ширму «arcana» – утаємниченості владних технік часів абсолютизму. Можливість прийняття доленосних рішень у приватних бесідах чи за зачиненими дверима кабінетів обмеженою кількістю посвячених осіб з причини своєї можливості продукувати почуття страху поступово набувала рис абсолютного зла. Таким чином, спасіння вбачалося в докорінній протилежності «arcana» – публічності, котра автоматично здобувала собі місце, осяяне променями благості. Покладення даного принципу в основи роботу парламенту дозволило збільшити кількість індивідів, обізнаних у політичному курсі країни, та не просто давало можливість відчути власну включеність у політичне життя, а й обдаровувало надією на реалістичність здійснення контролю за народними обранцями, оцінюючи їх діяльність на дорученому поприщі. Поява регулярних друкованих видань дозволила поширити таке переконання й на більші народні маси, стіни парламентів вже фактично не могли захистити від прискіпливих поглядів з усіх сторін та ставали ледь не прозорими.
Другим наріжним принципом, без якого публічність лишилась би всього лише банальним відкиданням завіси таємної політики без глобальних сутнісних змін, стала дискусія. Парламент окрім трибуни для виголошення палких промов повинен був стати й ареною, на якій би сходились протилежні погляди на актуальні питання. Але потрібно ближче поглянути на умови гри на цій арені, аби зрозуміти у чому дійсний стан справ розходиться із ідеалом – дискусія як спосіб вирішення проблемних питань та власне державного курсу сутнісно передбачає допущення гравцями (політичними партіями як представниками певної позиції) можливості бути переконаними у хибності власної візії, тож основною задачею в ідеалі повинно було стати раціонально обґрунтоване нищення доводів суперника.
Не менш важливо, що парламент був фактично наділеним священною місією у раціоналістичній парадигмі. Коли найбільш просвітлені елементи визнаються розсіяними у суспільстві, роль вищого законодавчого органу як такого, що формується внаслідок виборів, повинна була полягати у доборі та концентрації у своїх стінах саме носіїв розуму, людей гідних звання політичної еліти.
Розглянувши основні засадничі принципи парламентаризму, можна перейти до оцінки ступеню їх актуалізації в дійсності та дослідити наскільки прискіпливо впроваджується у життя принцип публічної дискусії.
Реальність свідчить про те, що публічність перекочувала всього лише у розряд красивих гасел. Специфіка парламентської роботи нині передбачає активне залучення комітетів до законотворчої діяльності, тож нездійсненним виявилось остаточне прощання із «arcana» політичної влади, значна частина роботи покладається на плечі експертів, чиї напрацювання вже стають відомими загалу. Проте, не це є найважливішим. Найочевиднішою є деструкція засад принципу дискусії і у найтісніших відносинах вона знаходиться із природою політичних партій.
Партії у більшості своїй є радше силовими блоками, а не асоціаціями апологетів певної позиції, на цьому фоні виділяються лише окремі сили, що засновуються на ідеологічному підґрунті. Роль силового блоку передбачає володіння певними інтересами, для захисту яких і використовується участь у політичному житті, тим більше у ситуаціях, коли партії є виразниками інтересів економічних кіл, найяскравішим прикладом яких є олігархи, чий об’єм ресурсів дозволяє бути найпотужнішими гравцями за такої політичної системи. Таким чином парламентська арена, де замість протилежних думок зустрічаються опонуючі інтереси, не лишає простору для справжньої дискусії, а радше надає платформу для досягнення компромісів. Відсутність необхідності йти у фарватері загальної волі народу втім не залишає такі партії без значної електоральної бази, що забезпечується витонченими політтехнологічними техніками та засобами пропаганди.
Члени партій такого штибу опісля потрапляння у парламент опиняються у ролі репрезентаторів насамперед партійного інтересу, що стає на заваді повноправному застосуванню до них визначення народних представників. Володіючи найтіснішими зв’язками із власними політичними силами, вони максимально автономізуються від власне потреб народу, щонайбільше стоячи на сторожі інтересів менших соціальних груп.
До того ж недосконалість виборчої системи у поєднанні із таким характером парламенту нищить будь-які сподівання на адекватний якісний склад обранців. Парламент таким чином не стає ніякою школою для формування політичної еліти. У крайніх випадках образ школи заміщується театром, чи, якщо завгодно, цирком, образ якого вже давно і міцно засів у свідомості великої кількості наших співвітчизників.
Дана стаття наразі не пропонуватиме певних оригінальних рецептів до вирішення проблем сучасної представницької демократії, адже очевидно, що в разі продовження мислення в руслі парламентаризму увага повинна концентруватися на механізмах якісного відбору претендентів, які дійсно були б гідними звання політичної еліти, та відновлення безпосередніх зв’язків між ідеологізованими політичними силами та народною волею. Проте, найбажанішою є акцентуація того факту – якщо вже доводиться переступати через страх перед виродженням демократії до охлократії та йти всупереч гераклітівському уявленню про темну більшість – що прийняття демократичного понятійного апарату повинно спонукати до усвідомлення перманентної політичної участі громадян, а не обмеження виключно часом вибору представників, що дозволяє фактично скидати особисту відповідальність на час повноважень державних органів. До того ж корисною може бути здатність співіснування рівності та нерівності за демократичних умов, варто лише пригадати Давню Грецію із її уявленнями про полісне громадянство. Тож таке виключення небажаних елементів поза межі громадянської общини може бути корисним і зараз, і хтозна, можливо, нові водорозділи між «своїми» та «чужими» повинні бути проведені у наріжних питаннях політичної та культурної площини.
Автор: Іван Калюга
