Цей фільм викликає зазвичай виключно два типи глядацьких вражень: комусь він подобається настільки, що моментально входить до переліку улюблених, а хтось дивується, як таку відвертість і повний абсурд можна було продемонструвати на екрані. Подібне явище зовсім не нове, адже ще в 1990 році, коли кінокартину вперше показали на Каннському кінофестивалі, а, особливо, після вручення Девіду Лінчу Золотої пальмової гілки, критики розділилися на два «табори» з полярними висновками щодо художньої цінності «Диких серцем».
Без сумніву, саме ця стрічка стала початком цілого напрямку в подальшому розвитку кінематографа. Якби не було «Диких серцем», то фільми Тарантіно або братів Коенів згодом не очікував би такий приголомшливий успіх. Яскраві кадри із зображенням естетизованого насильства, велика кількість чорного гумору і нетиповий спосіб показати американську дійсність – все це стало можливим і неймовірно популярним в гангстерських і кримінальних картинах, не в останню чергу завдяки фільму Лінча.
Нехай хтось не вважає його новаторським, тому що подібні прийоми і сюрреалістичні образи використовувалися в авторському кіно і до цього, однак, важливо, що саме дана стрічка стала невід’ємною частиною західної поп-культури.
Фірмовий гумор та сюрреалістичні образи можуть забавляти або викликати цілковите здивування, але важливо тут те, що Лінч зазвичай не хоче глядача чомусь «повчати» так, як ми звикли це бачити в кіно.
В інтерв’ю Крісу Родлі Девід Лінч говорив наступне:
«… Я думаю, американський глядач сам настільки сюрреалістичний, що повинен розуміти сюрреалізм. Ідея про те, що він його не розуміє, здається мені абсурдною. Куди не підеш, всюди можна знайти якогось старожила, який розповідає сюрреалістичні історії з дуже дивним гумором. І у кожного з нас є хоч один по-справжньому «сюрреалістичний» знайомий. Я бачу це всюди – оглядаюся навколо і бачу світ, повний абсурду. Люди творять щось дивне постійно, а ми в більшості випадків примудряємося цього не помічати …».
Девіду Лінчу приписують також цитату, в якій йдеться про те, що режисер ніколи не розумів, чому люди шукають в мистецтві сенс, якщо вони змирилися з тим, що в житті його немає. Однак режисер знімає не лише претензійний арт-хаус, його картини є невичерпним джерелом напрочуд оригінальних та яскравих кінематографічних образів. Стрічки Лінча відрізняються глибоким символічним і алегоричним змістом, включають філософські, психоаналітичні та кінознавчі референси.
Основним прийомом Лінча можна вважати яскраву та гостру, іноді лякаючу, а іноді божевільно веселу провокацію. Девід Лінч ніколи не сміється над по-справжньому трагічними подіями в житті своїх персонажів, йому лише подобається боротися з людським невіглаством, яке проявляється в тому, що нам складно визнати, наскільки часто гротескним і дивним буває сучасний світ.
Тому не варто дивуватися, на перший погляд, трешовим монологам про те, що головний герой на ім’я Сейлор, якого грає Ніколас Кейдж, почав курити в чотири роки; історіям головної героїні Лули (Лора Дерн) про її родича, який засовував собі в штани тарганів; банді кілерів з Хуаною Дуранго на милицях або появі персонажа Джека Ненса, що раптово починає вдавати з себе собаку.
Любов Девіда Лінча до сюрреалістичних образів і абсурду тісно пов’язана з його спогадами про життя у провінційній місцевості.
Режисер виріс в атмосфері американської глибинки 50-х років, в лісах Монтани, а образи зі свого дитинства він активно використовує в намальованих картинах і кіно, яке знімає вже понад півстоліття. У «Диких серцем» це також знайшло відображення, позаяк стрічка поєднує риси кримінального жанру з роуд-муві.
За сюжетом Лула та Сейлор тікають від переслідування гангстерів, яких найняла мати головної героїні Маріетта. На машині вони відправляються в подорож в гарячу пустелю і справжню американську провінцію, де зустрічають дивних людей і переживають не менш дивні події.
Сюжетна основа, взята з творів Баррі Гіффорда, була дещо змінена й доповнена не тільки фірмовими гумористичними деталями від Лінча, а й посиланнями на всім відомого «Чарівника країни Оз». Маріетта постає у вигляді злої відьми, яка намагається перешкодити закоханим молодим людям в дорозі, Лула клацає каблучками червоних туфель при появі Боббі Перу, немов би намагаючись втекти з жахливою для неї ситуації, а в кінці ми бачимо справжнісіньку добру фею, яку грає Шеріл Лі (актриса, що виконала роль Лори Палмер в легендарному серіалі Лінча «Твін Пікс»).
Місце дії (південні штати), велика кількість насильства і відчужених персонажів на межі відчаю, своєрідна квазірелігійна складова (якщо розглядати в такому контексті використані Лінчем поп-культурні міфи, наприклад, Лула як Мерилін Монро і Сейлор як справжнісінький Елвіс (не просто так він виконує одну з пісень згаданого виконавця «Love Me Tender»), а також гротескні та містичні образи, що відсилають до «Чарівника країни Оз») – все це дозволяє зарахувати «Диких серцем» до жанру південної готики в новому переосмисленні.
Це казкова романтична історія а-ля Бонні і Клайда, які протистоять всьому світу в своїй відданості один одному. Важливо акцентувати увагу на тому, що вони, по суті, є тінейджерами, особистість яких не відрізняється глибокою наповненістю. Незважаючи на навмисне включені в сюжет згадки різних психологічних травм героїв та їхнього важкого минулого, персонажі Лули і Сейлора можна сприймати виключно в контексті фантазійної уяви Девіда Лінча.
Репліка Сейлора щодо його знаменитого піджака зі зміїної шкіри (цей елемент одягу, в свою чергу, відсилає глядачів до героя Марлона Брандо у фільмі «Схильний до втечі»), який «символізує його індивідуальність і свободу особистості», звучить як саркастична, але в реальності сумна констатація факту того, що відомій всім «American Dream» не судилося збутися наяву, що сучасне суспільство стикається з величезною кількістю проблем.
«Весь світ став диким серцем і пошкодив собі мізки. Як би мені хотілося, щоб ти заспівав мені «Love me tender». Як би мені хотілося пройтися по веселці, але скрізь тільки гидота, гидота, гидота… », – ось що каже своєму обранцю героїня Лори Дерн в кульмінаційній частині стрічки, і тут її вустами, що очевидно, говорить сам Лінч.
Закохані підлітки, якщо не за віком, то, у всякому разі, ментально, символізують абсолютний ідеал кохання і стосунків між чоловіком та жінкою для Девіда Лінча. Романтичні історії в його картинах дуже рідко показані в позитивному ключі, тому «Дикі серцем» – це приємний виняток з правил. Герої випромінюють здорову сексуальність без будь-яких відхилень, якими повниться світ навколо них, символізують справжню жіночність та мужність.
«Сейлор і Лула – такі приголомшливі герої. Сейлор – дуже мужній, але він поважає Лулу і в той же час сам залишається сильним. І він думає про неї як про рівну. А вона дуже жіночна, але, в свою чергу, поважає Сейлора і думає про нього як про рівного. Так що вони удвох протистоять цьому дивному світу, залишаючись самими собою … В ідеальному світі чоловік і жінка будуть різними, але рівними …».
Щира і пристрасна любов між вічними тінейджерами Лулою та Сейлором уособлює для Лінча останній порятунок в несправедливому суспільстві споживання. Вони їдуть до Каліфорнії назустріч своїм мріям, зустрічаються з неврівноваженими і душевнохворими людьми, а також постійним насильством, танцюють і займаються сексом, але, незважаючи ні на що, хочуть залишатися разом.
Безумство оточуючого їх світу і неприборканість пристрасті між коханцями підкреслює постійна присутність тематики вогню (батько Лули загинув у пожежі, на екрані часто можна побачити куріння і тільки що запалений сірник). Роуд-муві вибрано Лінчем не випадково, адже саме такий формат оповідання показує, що «шлях із жовтої цегли» – це наше суспільство, яке перебуває у стані кризи.
В дорозі герої бачать погану прикмету у вигляді автомобільної катастрофи (в цій сцені задіяна Шерілін Фенн, яка також, як і Шеріл Лі, прославилася в «Твін Пікс»), і ми розуміємо, що навряд чи така історія однозначно закінчиться добре. Аварія – не єдиний шокуючий глядачів епізод, адже в подальшому коханцям доведеться мати справу з «темним ангелом» Боббі Перу, який буде спокушати обох «згорнути з дороги». В результаті таким юним і щиро закоханим Лулі і Сейлору треба стримувати запал своєї молодості і пристрасті, а потім, через довгий час, вже не відволікаючись на будь-які погані передчуття і знаки, чинити опір матері дівчини, аби зробити вирішальний вибір (щоправда, не без допомоги доброї феї ).
На жаль, в реальному світі казковий персонаж з чарівною паличкою і крилами навряд чи врятує когось з нас. Тому ми можемо помріяти про це виключно, насолоджуючись напрочуд яскравим і цікавим фільмом Девіда Лінча і ностальгуючи під саундтрек «Wicked Game» Кріса Айзека.
«The world was on fire and no one could save me but you, it’s strange what desire will make foolish people do … ».
Автор: Анастасія Капралова
