І знову зустрічайте чергову добірку з не зовсім конвенційними святковими фільмами із зимовою атмосферою, щоб побажати всім щасливого (по можливості) Різдва. Ми пропонуємо відзначити його зі слешерами, screwball comedies та естетськими драмами.
«Тонка людина» (реж. В. С. Ван Дайк, 1934)
Екранізація роману Дешила Геммета (автора знаменитого «Мальтійського сокола») розповідає про пригоди двох детективів – подружжя Нори та Ніка у виконанні однієї зі найзнаменитіших кінопар епохи Вільяма Павелла та Мірни Лой. Стосунки героїв на екрані – приклад любовної історії, яка не закінчується, а починається весіллям, до того ж вони не обтяжені побутовими справами чи дітьми.
Все це було можливо в так звану еру Pre-Code Hollywood – період, коли ще можна було показувати секс, насильство та спиртне на екрані, а «Тонка людина» вийшла на екрани всього за кілька місяців до введення злощасного Кодексу Гейза! Крім того, фільм є зразком screwball comedy – англомовного аналога того, що ми звикли називати «ексцентричною комедією», який виник у роки Великої депресії як засіб ескапізму для глядачів.
«Все, що дозволено небом» (реж. Дуглас Сірк, 1955)
Ця мелодрама через шалену популярність отримала безліч спроб наслідування та пародій, і навіть один непоганий вільний ремейк від самого Райнера Вернера Фассбіндера. Сюжет фільму лише здається невигадливим: красива та багата вдова з двома дітьми закохується у молодого садівника. Втім, разом вони не можуть бути через снобізм та соціальне розшарування.
І ось тут криється основний посил Дугласа Сірка, котрий у форматі любовної історії спробував деконструювати сакральність філістерської американської мрії і протиставити їй альтернативу в особі садівника Рона, який обирає не суспільство, а життя серед природи, що, на думку критиків, випередило шукання бітників і хіпі.
«Дзвін, книга і свічка» (реж. Річард Квін, 1958)
Дует Кім Новак і Джеймса Стюарта запам’ятався глядачам за гічкоківським шедевром «Запаморочення», але разом актори також знялися в комедійній драмі, що є зразком «техноколорівського» кіно – «Дзвін, книга і свічка». Холодна блондинка, яка зачаровує своїм магнетичним поглядом – героїня Кім Новак – виконує роль відьми, котра намагається приворожити свого сусіда. Ну то й що, що в нього є наречена: святкувати Різдво на самоті занадто нудно.
Якщо ви цікавитеся зображенням відьом і чаклунів у кіно, зверніть увагу на цей фільм, де не тільки жінки займаються магією, а ще вони живуть на Мангеттені і просто непристойно добре виглядають.
«Чорне Різдво» (реж. Боб Кларк, 1974)
«Black Christmas» вважається одним з перших слешерів в історії, хоча і основний акцент тут зроблений не на насильстві, а на саспенсі. Фільм розповідає про групу студентів коледжу, котрі зіткнулися з божевільним маніяком, який ховається у жіночому гуртожитку. Точно невідомо, чим автор сценарію Рой Мур надихався під час роботи над стрічкою – міською легендою чи нібито реальними подіями у Квебеку. Цікаво, що в американському прокаті фільм перейменували, щоб глядачі потенційно не асоціювали його зі чорношкірими злочинцями.
«Фанні та Александр» (реж. Інгмар Бергман, 1982)
Історія сім’ї Екдаль очима брата і сестри Александра та Фанні відсилає до дитячих переживань Бергмана. Фільм досі відрізняється, мабуть, найкрасивішим зображенням європейського святкування Різдва, яке ми бачимо в першому акті, де знайомимося з представниками родини та їхніми взаєминами. До речі, Інгмар Бергман заповідав дивитися саме повну телеверсію — не жалійте часу на цей шедевр і пам’ятайте, що ця неймовірно естетична психологічна драма точно не гарантує вам merry christmas, та чи це потрібно?
«Гремліни» (реж. Джо Данте, 1984)
Серденько вимагає обов’язкової наявності у списку фільмів для різдвяного марафону guilty pleasure. «Гремліни» – фільм для безтурботних веселощів, що розчулює присутністю чарівного Гізмо й водночас лякає мотивом некотрольованого розмноження небезпечних гремлінів у респектабельному передмісті. А за всім цим ховається не що інше, як критика західної економічної системи та загального споживацького святкового ажіотажу. Шах та мат, аметисти капіталісти.
«Мертві» (реж. Джон Г’юстон, 1987)
Екранізація повісті Джеймса Джойса, що зображує різдвяний вечір у Ірландії, яку засипає снігом, і розповідає про самотність і відчуження в родині Конроїв та Морканів. Стрічка «Мертві», як і літературне першоджерело, підкреслює те невидиме відчуття, що ледь вловиме у святковій атмосфері – зв’язок тих, хто пішов у інший світ, і тих, хто лишився, що може виявитися міцнішим, ніж здається на перший погляд.
«Моє XX століття» (реж. Ільдіко Еньєді, 1989)
Ілюстрація поєднання доль від угорської авторки — зі Східним експресом, революціонеркою-підпільницею, Томасом Едісоном і навіть лекцією Отто Вайнінгера про питання статі. Картину колись охрестили аполітичною через її естетську позачасовість (фільм вийшов у буремному 1989-му), втім, це притча саме про час і любов між загадковим чоловіком на ім’я Z (Олег Янковський) і двома близнятами. Кого він обере – суфражистку Лілі чи авантюрну Дорі? Так чи інакше, бурхливе двадцяте століття змете всіх, лишилося тільки трохи зачекати. Велике передчуття й очікування в зимовому антуражі ми й спостерігаємо в чорно-білій драмі Ільдіко Еньєді.
«Бетмен повертається» (реж. Тім Бертон, 1992)
Похмурий шедевр Бертона на момент виходу багато глядачів визнали надто ексцентричним. Готичний флер супергеройського пафосу супроводжується гіперсексуальністю Селіни Кайл aka Catwoman, комічними лиходіями, що формує своєрідний нуарний підлітковий комікс, на який не сходиш у кіно з дитиною. Цей фільм, як і раніше, можна порекомендувати для чергового перегляду всім тим, кому набридли свята (і бути хорошим хлопцем чи дівчиною заодно – навіщо, якщо можна бути трохи більш поганим і більш щасливим?).
«Три кольори: Білий» (реж. Кшиштоф Кесльовський, 1994)
Жулі Дельпі та Збігнєв Замаховський упродовж півтори години грають у чарівній казці про поляка, котрий зумів повернутися додому у валізі та подолати комплекс неповноцінності, про рівність і свободу, яких насправді не існує, й про незвичайне у всіх сенсах кохання як бажання володіти й домінувати. Мода на романтизовані 90-ті поки що нікуди не йде, саме час переглянути польський варіант осмислення подій, дуже близький для нас: на агресивний розвиток капіталізму як терапію ресентимента перед західним світом (у фільмі Кесльовського на батьківщині проходить навіть імпотенція) і на приголомшливу вітальність, приховану в ділках, карткових шахраях і тих, хто залишився в посткомуністичних декораціях, аби побудувати свій маленький сірий рай.
«У тебе неонова вивіска? — То Європа!».
Автор: Анастасія Капралова
Читайте також: https://plomin.club/20-winter-movies/
