Однією з невід’ємних частин різдвяних частувань у європейських культурах є свинина. А Якоб Ґрімм якось зазначив, що вивчення «меню» традиційних свят може стати одним з найперспективніших допоміжних напрямків у розкритті символізму дохристиянських вірувань. То чи є щось подібне у випадку з м’ясом кабана/дикої свині? Звернімось до Алена де Бенуа та його короткої розвідки з цього приводу.
Варто коротко наголосили на важливості свинини – що відіграє важливу роль у різдвяному святі! – в європейських традиціях (особливо у вигляді дикої свині, кабана).
У Римі та серед саксів кабан фігурував серед жертовних тварин на час зимового сонцестояння. Було знайдено чудове зображення дикого кабана на саксонській урні, розкопаній в Іссендорфі під Ганновером. Серед давніх германців було прийнято давати присягу на щетині кабана.
Частково цей звичай зберігався дуже довго: в Нижній Саксонії були поширені кочерги з ручкою у вигляді мідної голови кабана, одна з них зберігається в музеї Ганновера, що використовувалися для принесення присяги над вогнищем – центром будинку. Навіть сьогодні в Трансільванії саме «свиня маленького Ісуса» приносить різдвяні подарунки.
За легендою, грецький бог Адоніс (якому поклонялися в грудні у печері, що вірогідно є джерелом християнської історії про Віфлеємську печеру) був убитий кабаном. Проте, Адоніс, син богині сонця, перетворився на квітку, тим самим повернувшись у світ живих; іноді його називають «паростком людини», що є чітким натяком на древні ритуали родючості. Відзначимо також, що ім’я Адоніса, божества, ототожненого з єгипетським Осірісом (He Siri = насіння; Осіріс був чоловіком Ісіди, і жертвопринесення в його честь відбувалися в Єгипті під час сонцестояння), означає «Господь» на фінікійській мові. Цим ім’ям також називали фінікійського Таммуза, про що говорить Єремія: його зображували в образі дитини, яку несла жінка, незаймана Мати або Цариця небес[1].
У Середньовіччі, в англосаксонських країнах (здебільшого) саме 6 грудня, сучасний день «Святого Миколая», називали днем «дитини-єпископа». Цей звичай цілком міг зіграти роль у створенні легенди про Миколу (давнього Миколу Чудотворця). Діти, призначені на роль єпископа, одягались в єпископську мантію, їхні голови прикрашала митра, а оточували їх хлопчики-однолітки, що грали ролі капелана, декана, диякона тощо. Разом діти співали вечірню й брали участь в церковних службах, за винятком тих, які, повинні були відправляти виключно священики (як то меса). Їхні «повноваження» тривали до 28 грудня, Свята святих невинних (ще одного дитячого свята). Ці святкування сприймались дуже серйозно, коли траплялося так, що дитина-єпископ помирала між 6 та 28 грудням, її ховали з усіма почестями, як справжнього прелата! Ця традиція часто описувалася як дитячий аналог відомого «свята дурнів». Однак ці два звичаї дуже відрізняються між собою. «Свято дурнів», що проходило в січні та було особливо популярним у Франції з ХІІ по XIV століття, мало яскраво виражений розпусний та блюзнірський характер, що призвело до заборони в 1434 році Базельським собором. (Кажуть, однак, що його святкували в Ам’єні до 1721 року). У святі «дитини-єпископа» ця риса майже не проявляється: діти навпаки дуже серйозно ставилися до свого завдання. Ця традиція стала жертвою поширення протестантизму. В Англії її заборонили в 1541 році, відновили в 1554 році за Марії І Тюдор, але потім остаточно скасували.
Інший звичай сонцестояння, засвідчений цього разу в Німеччині, полягав у таненні ртуті: образ, утворений водою, яку лили на ртуть, за повір’ям дозволяв прочитати майбутнє, впізнати майбутню дружина або чоловік тощо. Ця традиція була пов’язана з обрядами на честь святого апостола Андрія в кінці листопада, що відкрили йольський цикл – її справляли в найближчу до святого Андрія неділю, що відкривало період підготовки до Різдва.
[1] Стаття пастора O. Nisse, Noël, fête de la nativité // La Pensée, Bruxelles, січень-лютий 1975.
Переклад: Сергій Заїковський
