Зінаїда Серебрякова

На зламі століть: мистецтво Зінаїди Серебрякової

Зінаїда Серебрякова видатна постать в історії російського мистецтва. Талановита художниця, що з дитинства проживала в оточенні творчих особистостей у богемній родині Лансере-Бенуа, де майже кожен був чи архітектором, скульптором чи митцем.

«Ми всі ні в кого не вчилися, і мама ні у кого не навчалася. Як тільки дитина народжується, дають в руки олівець – і відразу малюємо», – згадувала донька Зінаїди Катерина.

Батько Євген Олександрович Лансере – відомий скульптор-анімаліст, якого, на жаль, Зінаїда майже не знала. Коли Зінаїді було близько двох років, помирає батько, і мати переїжджає до маєтку Бенуа. Велика та творча сім’я Бенуа формує світогляд маленької Зінаїди, де мистецтво – одна з головних частин.

Олександр Бенуа, рідний дядько Серебрякової, мав неабиякий вплив на творчість Зінаїди. Саме завдяки йому Серебрякова почала захоплюватися класичним мистецтвом та античними скульптурами. Під пильним поглядом дядька вона створює копії картин, замальовки та сільські пейзажі, приділяючи велику увагу техніці.

Ранні роботи Серебрякової здебільшого зображують сюжети сільського життя, мальовничі пейзажі. Та славу в якості митця приніс її автопортрет, створений у 1909 році.

Молода жінка, матір (на той час) двох дітей, художниця постає перед нами в романтичному образі. Світлі та насичені кольори, що контрастують з темними очима та каштановим волоссям, додають полотну динамічності. Зокрема, і сама композиція та розташування фігури, що ніби спірально закручена у полотні, вказують нам на динаміку всієї картини.

Окрім майстерно написаного портрету, Серебрякова також детально промальовує предмети на туалетному столику. Такий підхід до поєднання двох жанрів у полоні Серебрякова буде використовувати і надалі, наприклад, у полотні «За сніданком».

Після створення автопортрету Олександр Бенуа зазначив: «Неочікувано для нас Зінаїда постала перед нами остаточно сформованим художником».

У 1911 році Серебрякова вступає до товариства «Світ мистецтва», де її роботи сильно вирізняються поміж символістів, чиї жіночі образи були більш фатальні та меланхолійні. Тоді як образи Серебрякової були щирі у своїй відкритості, усміхнені та світлі.

У 1905 році особисте життя Серебрякової зазнає змін. Вона одружується з Борисом Серебряковим, сином рідної тітки Зінаїди.

Окрім автопортретів, Серебрякова створює портрети своєї сім’ї. Пише матір, часто можна побачити на полотнах її чоловіка, і частіше – її чотирьох дітей.

Одним з перших і найвідоміших дитячих портретів є полотно «За сніданком». Троє дітей Серебрякової зображені у звичній домашній атмосфері. Проте, за портретом кожного можна побачити образ дитини, її характер, причому саме такий, як це бачила сама Серебрякова.

На цьому полотні, як і в автопортреті, майстерно прописаний натюрморт на столі. Невипадково підібраний і кут композиції: глядач дивиться на трапезу дітей трохи згори, так, як би бачила своїх дітей матір.

Ще одним груповим портретом дітей, проте, за більш трагічних обставин стає полотно «Картковий будиночок».

1917 рік – для родини Серебрякових настають не кращі часи. Це революція, що змушує родину переїхати зі свого помістя у Нескучному (Курська губернія) спочатку до Змієва, а згодом – до Харкова. Будинок у Нескучному зруйновано, пограбовано та спалено.

У 1919 році, у квартирі в Харкові, помирає чоловік Серебрякової від тифу. Втрата коханого чоловіка, а також фінансові труднощі накладають на долі Серебрякової тяжкий слід. Вона лишається одна з чотирма дітьми та старою матір’ю без фінансової підтримки. В той самий час, Серебрякова створює полотно «Картковий будинок», що стало пророчим на думку деяких мистецтвознавців.

Четверо дітей займаються доволі розповсюдженою грою – будуванням карткового будиночка. По-перше, це наштовхує нас на думку про втрачений маєток у Нескучному. По-друге, діти зображені у двох позиціях: профіль та фас, що ніби розділяє дітей.

Олександр і Катерина, чий погляд на полотні звернений на глядача, переїжджають разом з матір’ю до Парижу. З Євгеном і Тетяною, чиї обличчя повернуті у профіль, Серебрякова не матиме можливості зустрітися ще 36 років.

1921 рік – до «будинку Бенуа» у Петрограді, де на той час проживала сім’я Серебрякових, підселяють артистів МХАТ-у. Тоді у творчості Серебрякової з’являються нові сюжети – театральне життя. У постійних пошуках заробітку та домашніх клопотах Серебрякова намагається продовжувати займатися живописом. Але це вже не життєрадісні автопортрети.

У 1924 році в пошуках кращого життя Серебрякова вирушає до Парижу. Вона полишає дітей, рідних та знайомих і від’їжджає до країни, де майже ніхто не знайомий з її творчістю. Серебрякову зустріли у Парижі замовленнями портретів та великого декоративного панно.

Вона постійно працювала, сподіваючись, що незабаром побачить своїх дітей. Через рік її очікування справдились: до Парижу переїжджають молодші діти. Серебрякова починає захоплюватися Марокко та Алжиром. Декілька разів відвідує країни, створюючи безліч замальовок та картин.

19 вересня 1967 року Зінаїда Серебрякової не стало. Похована художниця на цвинтарі Сент-Женев’єв-де-Буа.

Найбільше зібрання її творів нині зберігається у Третьяковській галереї. Доволі довго формувалась колекція її творів: частину полотен Серебрякова сама заповіла галереї, частину – шукали у різних кутках світу.

Через багато років після міграції до Парижу на батьківщині Серебрякової її дітям вдалося зібрати її твори у масштабну виставку. На жаль, сама Серебрякова не змогла її відвідати, проте, була безмежно рада, що її творчість не лишилась у забутті.

Автор: Анна Збаражська

поділитись