Витоки української правиці губляться в тумані буремного ХХ століття… Одна справа – визнані ідеологічні «світила» 20-их та 30-их років, зовсім інша – автохтонні спроби зародження прото-традиціоналістичної думки в підрадянській Україні.
Тож, ми хотіли б почати нашу розмову з наступного: чи існували особи або гуртки, що були знайомі з традиціоналізмом як ідейно-філософською течією у вузькому сенсі цього слова (Генон, Евола), подібно до румунських традиціоналістів 30-их або роздутого міфу про «Южинський гурток»?
Так, безперечно. Наприклад, у знову-таки підрадянських наукових працях археолога, культуролога й міфолога Миколи Чмихова – однієї з ключових постатей інтелектуального ландшафту України 1980-початку 1990-х є посилання на словник символів іспанського послідовника Генона – Хуана Едуардо Керлота, тоді ще не перекладений російською. Як відомо, ця книга містить стислий виклад усіх основних тез традиціоналістів. Тобто хоча наявність гуртків, які б вивчали саме філософію традиціоналізму, ще потребує вивчення, то наявність осіб, які були знайомі з працями традиціоналістів, причому без російського посередництва, не підлягає сумніву.
Одним з носіїв ідей на перших етапах їх становлення, і, особливо, в умовах цензури, є література. Чи простежувалася ґенеза прото-традиціоналізму в українській літературі того періоду?
В українському культурно-мистецькому середовищі 1960-1980-х років намітилося кілька тенденцій виходу з колоніальної стагнації. Перша з них у політичному вимірі передбачала єднання зусиль із активістами дисидентського руху інших народів СРСР. Яскравим представником цієї течії був, наприклад, львівський історик, сходознавець Ярослав Дашкевич – син першої жінки-офіцера Українських Січових Стрільців, знаменитої Олени Степанівни. Хоча Дашкевич дотримувався переважно правоконсервативних переконань і був надзвичайно ерудованим та спостережливим, у науці він виступав напрочуд лояльним до офіційної точки зору й мав специфічну візію історії України, навіть більш мультикультурну, ніж того вимагала панівна ідеологія. Зокрема, почуваючи солідарність із народами, що зазнали депортації та гноблення, а саме балкарцями, карачаївцями, кримськими татарами, калмиками, він намагався якомога міцніше «прописати» в українській історії тюркські та монгольські народи, вибудовував фронтирну концепцію значного впливу половців і татар на українську культуру, щоразу підкреслював мирний характер їхньої взаємодії з українцями, їхню роль як соратників українців у національно-визвольній боротьбі. Також Дашкевич надавав великого значення вірменським колоніям в Україні, можливо, тому, що ці вірмени були якраз тюркомовними. Цікавила його й юдаїка. З часом прагнення підкреслити спільність історичних доль привели його до химерних і малообґрунтованих заяв, наприклад, про те, що картину «Козак Мамай» запозичено українцями у калмиків-буддистів, які начебто були нашими союзниками у Визвольній війні Богдана Хмельницького. На близьких до нього пантюркістських позиціях стояв дисидент Євген Крамар.
Друга тенденція мала на меті глибше вивчення історії й культури українського народу, що на практиці неминуче призводило до висновків про їхню глибоку стародавність, до натрапляння на факти, що суперечили офіційній концепції трьох братніх народів. Студенти – філологи й історики – починали читати книги в бібліотеках, заглиблюватися в певні, зовні нейтральні теми і приходити до несподіваних висновків. Саме в цей час перевидається словник Бориса Грінченка, за сприяння академіка Максима Рильського починає видаватися фундаментальна академічна серія «Українська народна творчість», виходять друком численні фольклорні збірки прислів’їв і приказок, загадок, казок, пам’ятки української мови минулих віків, барокова література, наприклад, інтермедії, козацькі літописи, твори українських класиків. І інтелектуали тієї доби несподівано відчули себе спадкоємцями тієї дорадянської літератури, а також усвідомили вагомість та значущість сільської культури, з якої вони вишли самі, сільського світобачення, світовідчуття, місцевих говірок, у яких зберігалися релікти далеких віків, козацького духовного спадку. Розвиток археології поставив перед ними додаткову проблему – спадкоємності з тими, хто ступав по українській землі до них. Так вибудовувалася противага і трибратньому офіціозові, і дисидентському всеперетравному інтернаціоналізму. Проте це був набагато небезпечніший шлях, хоча водночас і максимально плідний для української культури. Тут варто згадати про сумну долю колективної монографії «Українці» (1959) за редакцією етнолога Костя Гуслистого, про припинення видання збірника «Середні віки на Україні» за редакцією історика Федора Шевченка під час кампанії боротьби з націоналізмом та страхітливої чистки в академічних інституціях 1972-1973 років. Але саме цей шлях спонукав митців і літераторів до пошуку знань про козацьку минувшину, Київську Русь, язичництво, слов’янську міфологію, до вивчення фольклору. І це було вражаюче. Люди, що починали з писання індустріальної прози, збирали по крупинках відомості про древніх богів, княжий Київ або Запорозьку Січ. Тут можна згадати романи Семена Скляренка «Святослав» (1959) і «Володимир» (1962), які започаткували повоєнну школу української історичної романістики, унікальний химерний роман Олександра Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Козак Мамай та чужа молодиця» (1958), наповнену києворуськими язичницькими образами поезію Миколи Руденка, Василя Стуса, Ігоря Калинця, Василя Симоненка.
Процитую вірш Василя Стуса «Під диким сонцем» (1965), який випадає з сучасних ліберально-правозахисницьких уявлень про нього:
Поприсідали верби у воді,
стоїть у березі дівчаток зграйка
і, видививши лози, миють ноги,
високо підіткавши спідниці.
Вода, нагріта сонцем вересневим,
вже не відстрашує. Несуться бистриною
розгонисті слов’янські байдаки,
і не докинути вінка — приб’ється
одраз до берега. Хоч кинь, хоч ні.
А байдаки солоні, як тарані,
пропечені смолою і вогнем
підступних греків, замордують хвилю
своїм жалким таранним кістяком.
Підвівся зашмарований козак,
дівчатам крикнув щось — та змила хвиля
і понесла луна козацьке слово
та річка швидко човен понесла.
Їм навздогін, як молоді берізки,
сподобані духмяним днем червневим
в Ярилів день, у сотню довгих ніг
біжать дівчатка. І мигтіють ноги,
і весла миготять. І круглі луни
мигтять над річкою. І миготить,
як ошелешене, більмисте око дня.
Лиш теплий, як зерно ячменю в тісті,
ледь-ледь відчутний у дівочім тілі
солодкий хміль ярилового меду
і терпкий дух нічної свидини.
Як відпливуть мужі — круглясті чари
благатимуть з простертими руками
Перуна — окропити грішну землю,
прибивши порох по стежках кохань,
Щоб переможцями вертали вої
і знов куниць в глухі ловили сільця,
щоб у бою не гнувся меч щербатий
і не ламався гострожалий спис,
Щоб раювали тонкоспіві верві
із полювань, із золотого жита,
і добрим пивом, і солодким медом,
і черевом дозрілих рожаниць.
Нарешті, третя тенденція, яка часом перепліталася з попередньою, полягала в заглибленні у таємниці світової історії, у тому числі ті, що сягали за межі академічної науки, були на межі визнаного й невизнаного. Тут можна згадати російського письменника з Києва Олександра Горбовського, що друкувався також українською мовою й згодом стане одним із провідних публіцистів на теми непізнаного. Його «Загадки історії» (1973) – це ще не традиціоналізм. Але книга з полички майбутніх традиціоналістів.
Саме письменницьке середовище було тим інтелектуальним простором, де люди із зацікавленнями у сфері традиціоналістської проблематики мали змогу висловити свої гіпотези, поділитися знахідками із вдячною аудиторією.
І ось коли ми почнемо розглядати історію ідей, які впливали на українську літературу, так би мовити, підрадянського періоду, то побачимо останні дві тенденції. Микола Вінграновський скаже: «Ми на Вкраїні хворі Україною. На Україні в пошуках її…» Цей невпинний пошук себе і своїх витоків, свого коріння, спроби зрозуміти, осмислити й донести до загалу, чиї ми сини і яких батьків, неминуче йшов через вивчення середньовічної та давньої історії, археології, міфології, фольклору, символіки народного мистецтва. І водночас – через намагання зрозуміти місце України в світі стосовно визнаних духовних центрів людства. І тільки так можна збагнути наукову та науково-популярну творчість Василя Барладяну-Берладника, Олексія Братка-Кутинського, Віталія Довгича, Михайла Іванченка, Валерія Іллі, Степана Наливайка, Володимира Осипчука, Вадима Пепи, Сергія Плачинди, Степана Пушика, Василя Рубана, Василя Скуратівського, Миколи Ткача, Олега Уманського, Василя Хитрука, Богдана Чепурка, згаданого вище Миколи Чмихова, Валерія Шевчука, Юрія Шилова, Олександра Шокала, Івана Ющука, Василя Яременка, Бориса Яценка. А також – художню творчість Віктора Близнеця, Василя Голобородька, Євгена Гуцала, Наталі Забіли, Павла Загребельного, Миколи Костенка, Всеволода Нестайка, відомого й донині українського та російського фантаста Юрія Нікітіна, Бориса Олійника, того ж Валерія Шевчука, Юрія Ярмиша та багатьох інших. Деякі ідеї з цього дискурсу проникли навіть у твори більш офіціозних Ліни Костенко й Олеся Гончара.
З точки зору літератури, найбільш гучними фігурами прото-традиціоналізму лишаються Іван Білик та письменник-фантаст Олесь Бердник. Та теорії першого про козака Гатила на перший погляд здаються, м’яко кажучи, слабко науково обґрунтованими…
Ви маєте на увазі «Меч Арея» (1972)? Ну, не слід забувати, що практично одночасно з ним виходить знаменита трилогія Мері Стюарт про Мерліна, присвячена тому ж періоду раннього середньовіччя, «темним вікам» історії Британії, тобто якраз цей талановитий історичний роман, як тепер модно говорити, засвідчив приналежність тогочасного українського письменства до європейської літератури. Іван Білик у ньому практично нічого не вигадав сам, а лише дбайливо переповів наукові висновки із надзвичайно багатих фактажем призабутих праць учених ХІХ століття – таких, як закарпатський українець Юрій Гуца-Венелін, трагічна особисть, зацькована і фактично вбита, приречена зумисною байдужістю на смерть у тогочасній Росії, та росіянин німецького походження Олександр Вельтман, директор московської Збройної палати, антиквар, археолог, блискучий знавець середньовічних хронік, саг і квід. Ось звідти взяті всі першорядні дійові особи роману Білика, родинні стосунки між ними, тлумачення імен, дані про їхнє етнічне походження, відомості про історичні події, і подиву гідне те, з якою разючою мистецькою силою письменник вдихнув у них життя, спонукавши читача переживати за їхні долі. «Меч Арея» сягає таких першоджерел, як Амміан Марцеллін, Пріск Панійський, Йордан, Старша Едда, саги про Вьольсунгів та про Тідрека Бернського, «Пісня про Нібелунгів», що саме по собі вже є вартим уваги з точки зору традиціоналіста. Зрештою, австрійський і американський історик Отто Менхен-Хельфен так само розглядає гунів як місцевий східноєвропейський конгломерат. Заборонена свого часу книга Білика зіграла роль у становленні поглядів Григорія Василенка, Едуарда Ігнатовича, згодом – Анатолія Кіндратенка, Валентина Посухова, Тараса Каляндрука. Її післямова «Аксіоми недоведених традицій» навіть передруковувалася у матеріалах з’їзду УНА-УНСО. Але ж Білик також є автором не менш сильних романів про Скіфію й Київську Русь. Українці ще прийдуть до розуміння цього велета українського слова.
А як щодо засадничих ідей Олеся Бердника?
Про Олеся Бердника значно ліпше розповість його донька Громовиця, що сама є талановитою письменницею й дослідницею. Бердник поєднував у собі і посвяченого високого рангу, і вчителя-гуру для вужчого кола, і просвітителя широких екзотеричних мас, і високоталановитого письменника, яким могла б пишатися кожна велика література світу. Він палав до України тією любов’ю, що рухає Сонце і світила, за висловом середньовічного поета. Важливість Бердника як діяча в тому, що він, не пориваючи з українською народною культурою, з українською минувшиною, відкрив – через творчість великого друга України Миколи Реріха та інші інтелектуальні виміри – духовний шлях до Тибету та Індії. Єгипет, Стародавня Греція, Русь – тут йому майже не було рівних у прочиненні дверей для українства у нові світи. Його пошуки сакральних сенсів у мові та інші ідеї, вплинули на того ж Михайла Іванченка, на Володимира Данилейка, на Олександра Мокровольського, на Олега Гуцуляка й десятки інших старших і молодших українських майстрів слова. Знову ж – нам ще належить збагнути, хто такий Олесь Бердник.
Повертаючись до «академічної науки». При правильній розстановці наголосів саме історична наука та етнологія формують основу традиціоналістичних ідей. Наскільки ці тенденції було реалізовано в науці УРСР?
В УРСР склалася тяжка ситуація, обумовлена не лише фізичним винищенням плеяди гуманітаріїв у 1930-х роках, перериванням наукової спадкоємності. Внаслідок цього українська академічна наука довгі роки була устійником найбільш ретроградних і відсталих ідей. Тут варто згадати про похмуру постать Віктора Петрова. Його безпосередня участь у сталінських репресіях, а потім розвідувальна діяльність під час Другої світової війни та в діаспорі, спрямована проти українських патріотів, заслуговує на окрему розповідь. Зараз важливо інше. Крім літераторства та занять філософією, Петров був здібним етнографом, доволі кмітливим фольклористом, успішним археологом, але стояв на відверто реакційних позиціях. Зокрема, заперечував іраномовність скіфів, цим самим не допускаючи українську гуманітарну науку до здобутків іраністики та індоєвропеїстики. Праця Петрова «Скіфи. Мова і етнос» (1968), де були намагання довести, що скіфи розмовляли не мовою іранської групи, а чимсь середнім між фракійською й балтійськими мовами, стала кроком назад української науки.
Не менш контроверсійним був учень Петрова Михайло Брайчевський. Ні, він не був українським націоналістом, як зараз пишуть, навіть «легальним», хоча й спілкувався з багатьма діячами української культури. За спогадами сучасників, він дуже пишався приналежністю його матері до роду польсько-єврейського революціонера Артура Бенні, а його тесть Микола Мельник належав до старих більшовиків і був особистим другом Григорія Петровського. Знаменита робота Брайчевського «При’єднання чи воз’єднання» (1966), де він рішуче розкритикував «Тези до 300-річчя возз’єднання України з Росією», просто була написана з позицій ватажка марксистської історичної школи в СРСР, академіка Михайла Покровського, чиї погляди були панівними до Другої світової війни й передбачали засудження загарбницької колоніальної політики московських царів. Але ця робота, що поширювалася у «самвидаві», несподівано була сприйнята зовсім інакше й справила вплив на підняття української національної свідомості. На відміну від Петрова, Брайчевський визнав іраномовність скіфів і сарматів, навіть пробував вивести з осетинської «руські» назви Дніпрових порогів у Костянтина Багрянородного. Це вже було, ясна річ, просування вперед. З-поміж праць Брайчевського, частина яких, особливо пізні, мають реакційний і контртрадиційний присмак, вирізняється «Коли і як виник Київ» (1963), що відкривала перед читачем світ Едди, готських переказів і києворуських билин. Важливою була й монографія «Походження Русі» (1968), де Брайчевський на основі зіставлення археологічних, лінгвістичних, антропологічних джерел з писемними свідченнями про розселення слов’янських племен подав ранньосередньовічну концепцію походження українського етносу.
Зате дуже близько до традиціоналізму стояв археолог Валентин Даниленко. Археологія у науці УРСР відігравала роль етнології, бо там було важко оминути заборонені для етнологів питання міфів, обрядів, вірувань. Водночас постійний контакт із минувшиною сприяв пробудженню національної свідомості, відчуття того, що ми є правнуками тих давніх людей і культур.
Одним із таких місць доторку до витоків свого народу стало середньовічне святилище в знаменитій Буші на Ямпільщині. 1961 року Даниленко, який очолював експедицію, що розкопувала територію поблизу рельєфу, спробував розшифрувати текст у рамці над рельєфом із зображенням, людини, оленя й дерева з птахом. «Аз єсмь Миробог жрец Ольгов» – такий був напис глаголицею. Експедиція виявила і прочитала на рештках кам’яних стін інші написи. Там зустрічаються імена язичницьких ідолів Перуна і Хорса, князів Олега та Ігоря.
Уперше після Михайла Рудинського Даниленко розпочав досліджувати Кам’яну Могилу – унікальну археологічну пам’ятку, причетну до найдавніших цивілізацій світу. Її можна порівняти хіба що з зображеннями на скелях Скандинавії, що їх вивчав Герман Вірт. Складний символізм її наскельних малюнків намагаються прочитати за допомогою шумерського епосу та Вед. Валентин Даниленко звернув на неї увагу ще сільським краєзнавцем, потім молодим співробітником Мелітопольського краєзнавчого музею. 1969-й, коли Даниленко вирішив організувати «експедицію-комісію» на Кам’яну Могилу, був складним роком: уже не працював в Інституті археології АН УРСР Михайло Брайчевський, щойно був знятий з посади Федір Шевченко. Та все ж ученому вдалося відновити ці цінні дослідження. Тоді ж з’явилася друком його фундаментальна праця «Неолит Украины: главы древней истории Юго-Восточной Европы» (1969).
Трохи згодом вийшло її продовження – «Энеолит Украины: Этноисторическое исследование» (1974). Як писав згодом Сергій Плачинда:
«Даниленкова книга стала світлим променем у темному царстві більшовицької пітьми. Саме той рік і слід вважати датою народження нової концепції історії Стародавньої України. Бо Даниленко вперше подав археологічні карти, на яких графічні стріли, що позначають міграції носіїв первісної цивілізації, спрямовані від Північного Причорномор’я та Дніпра на південь і вусебіч. Сим було підкреслено, що не нашим предкам хтось і звідкись приніс культуру, а навпаки, наші староотці – давні українці – несли її, первісну цивілізацію, в світи, навчали інші народи – близькі й далекі – орати, сіяти, ростити хліб, кувати рала і плуги, ткати, будувати житла і писати, тобто – карбувати літери, творити письмо».
Вже посмертно побачила світ «Кам’яна Могила» (1986), а через багато років після його смерті був віднайдений і опублікований розділ першої монографії, що становив собою фактично окрему книгу і, ще не будучи надрукованим, вплинув і на москвича Бориса Рибакова, і на американку Марію Ґімбутас, – «Космогония первобытного общества» (1997; 1999). Архів ученого, в тому числі віднайдені ним пам’ятки докириличної писемності, починаючи з глиняних табличок із клинописом, спіткала значно сумніша доля. Він чи то випадково загинув, чи то був розікрадений або знищений недоброзичливцями.
Точно ніхто не знає, скількома мовами володів Даниленко. Стверджують, що він вільно розмовляв на всіх європейських мовах, а, крім латини й грецької, мав пізнання в івриті, давньовірменській, амхарській і навіть давньоєгипетській. Зате достеменно відомо, що, коли 1972 року вийшов перший російський академічний переклад вибраних гімнів Рігведи, Даниленко приніс цю книгу й поклав перед своїми неофіційними учнями: «Вивчайте!» Серед тих його учнів були відомі археологи Ірина Ковальова, Іван Черняков, Юрій Шилов, уже згадуваний Микола Чмихов, засновник Національного історико-археологічного заповідника «Кам’яна Могила» та його беззмінний директор Борис Михайлов. Цей своєрідний гурток довкола Даниленка, де активно вивчалися першоджерела з міфології народів світу, обряди, ритуали, календарі, був дуже сприятливим до традиціоналістських ідей.
Наступним вартим уваги вченим був археолог Віктор Драчук – мужня, щира, чуйна людина. На жаль, отримані в автокатастрофі важкі каліцтва загальмували його шлях як науковця. У боротьбі з недугою він усе ж зміг захистити кандидатську дисертацію і видав низку книг, у тому числі монографію «Системы знаков Северного Причерноморья: Тамгообразные знаки северопонтийской периферии античного мира первых веков нашей эры» (1975). У ній перед українським читачем зненацька постали глибини минувшини, де знакам Рюриковичів передували тамги Боспорського царства і сарматів. Драчук першим із дослідників поставив питання про необхідність дослідження «найдавніших гербовидних зображень», які він називав також «емблемами», що передували на території України появі класичних середньовічних гербів. Найдавнішими з них були «сарматські емблеми». Вперше за повоєнні роки вчений торкнувся напівзабороненої теми походження тризуба. Книга Драчука, що посилалася на недоступні українському читачеві праці зарубіжних науковців і, по суті, прокладала шлях від Київської Русі до Скіфії Геродота, зачіпаючи питання сакральності царської влади, суттєво вплинула на Олексія Братка-Кутинського, Володимира Сергійчука й інших дослідників української символіки.
Іншим подвижником дослідження індоіранської Традиції був друг Василя Стуса, талановитий поет і археолог, дослідник пам’яток скіфського часу Борис Мозолевський. Саме йому судилося здійснити низку вражаючих відкриттів. 1968 року у Гаймановій Могилі він знаходить чашу з сюжетом зі скіфського епосу, у 1971 році, у Товстій Могилі, – знамениту пектораль, яка втілює космогонічні уявлення скіфів. Зі статті Мозолевського «Синтез скіфо-античної думки. До інтерпретації пекторалі з Товстої Могили» (1978) починається цілий напрямок дослідження скіфської міфології, до якого в подальшому приєдналися видатні археологи Світлана Безсонова та Борис Шрамко. Він передбачав широке залучення індоарійських і давньоіранських джерел, а також осетинської етнографії та нартівського епосу. Саме тоді в Україні був прочитаний Жорж Дюмезіль. Крім того, слід звернути увагу, що поет Мозолевський доповнював археолога Мозолевського метафізичним осмисленням скіфського минулого українських степів:
…І хай сівач з блакитними очима
Ще тричі вищих обширів сягне —
Це наша з вами спільна Батьківщина,Я
Бо як ви з неї вирвете мене?
Бо хто вам майбуття з минулим зв’яже
І хто навчить любити ці кряжі,
Коли і він зі мною поруч ляже,
Три кроки не дійшовши до межі?
А гуси знов ґелґочуть на озерах,
І пахнуть медом плавні навесні!..
Я скіфський цар, похований у Геррах, —
Мій спис, і меч, і кінь мій при мені.
Згадаймо також Сергія Висоцького, чиї дослідження з києворуської епіграфіки здобули широке визнання світової науки. Це «Древнерусские надписи Софии Киевской XI—XIV вв.» (1966), «Средневековые надписи Софии Киевской XI—XIV вв. (по материалам граффити XI—XVII вв.)» (1976), «Про що розповіли давні стіни» (1978), «Киевские граффити XI—XVII вв.» ( 1985), «Светские фрески Софийского собора в Киеве» (1989), з яких український читач, навіть без особливих дедуктивних зусиль, міг спостерегти близькість живої мови Київської Русі до сучасної української. І навіть історик Петро Толочко, авторитет якого використали для критики того ж Івана Білика, своїми працями про середньовічну Русь, такими, як «Таємниці київських підземель» (1968), прилучився до пробудження цікавості до минулого й легенд.
Безперечно, не всі вітчизняні археологи стояли на патріотичних позиціях, деякі мали білогвардійські або ядуче космополітичні вподобання, та щоб відчути оцю особливу духовну атмосферу, раджу знятий на кіностудії імені Олександра Довженка фільм «Жінки жартують серйозно» (1981) з неперевершеним Леонідом Філатовим у головній ролі. Він про археолога, його дослідження Ольвії, що переплітаються з особистими переживаннями, про українське Товариство охорони пам’яток історії та культури.
Тут варто сказати про позитивний вплив згаданого вище великого російського вченого, академіка Бориса Рибакова. Зараз у Росії багато тих, хто критикує цього визначного науковця з ліволіберальних позицій, закидаючи йому навіть агресивний російський націоналізм, якісь шовіністичні переконання. А проте доволі важко уявити собі шовіністично налаштованого росіянина, який би з захопленням цитував «Енеїду» Івана Котляревського, вперше розглянувши її як джерело з історії українського фольклору!
Борис Рибаков аргументовано обстоював індоєвропейськість трипільської культури, праслов’янськість лісостепових культур залізного віку, вагому роль антів в етногенезі східних слов’ян і насамперед українців. Він був антинорманістом і вважав, що етнонім Русь походить з Подніпров’я. Характерно, що коли Рибаков приїхав до Києва і виступив із доповіддю, то українські вчені слухали його з… острахом, бо Рибаков відверто викладав заборонені ідеї академіка Михайла Грушевського, за які в Україні науковець міг поплатитися кар’єрою, а то й свободою.
Билини він розглядав з позицій історичної школи як відгомони реальних історичних подій Х-ХІІІ століть. Як історичне джерело Борис Рибаков аргументовано розглядав і російські, українські, білоруські казки та народні ігри, знаходячи в них релікти скіфської й кіммерійської доби, а часом і набагато давніших епох. Дуже багато вчений зробив і для розвитку археомистецтвознавства та археосеміотики, успішно пов’язавши українську і російську народну орнаментику з декором археологічних знахідок та дешифрувавши її семантику. Особливе місце в дослідженнях Рибакова посідала язичницька релігія й міфологія слов’ян, позаяк він був переконаним прибічником величі дохристиянської Русі, наявності в ній розвиненої культури, мистецтва, літописання. Ці переконання вченого почасти суттєво суперечили марксистській ідеології, що, попри все, вимагала показувати прогресивну роль християнства в утвердженні нової суспільної формації. Саме тому, до речі, його опонентом опинився вірний ленінець Михайло Брайчевський.
Кожна праця Рибакова ставала подією – «Древняя Русь. Сказания. Былины. Летописи» (1963), «Геродотова Скифия. Историко-географический анализ» (1979), « Язычество древних славян» (1981), «Киевская Русь и русские княжества XII—XIII веков» (1982), «Язычество древней Руси» (1987) та багато інших. Усі вони були, так би мовити, дуже києво- й україноцентричними. Рибаков, з якого нині намагаються зробити чорносотенця, не лише наполягав на стародавності українців настільки, наскільки йому дозволяли ідеологічні лещата, але й «реабілітовував» репресованих і заборонених українських учених 1920-х років, сміливо покликаючись на їхні статті у замовчуваних в післявоєнній Україні виданнях ВУАН, тим самим відкриваючи науковцям шлях до вільного цитування й посилань.
Саме дослідження Бориса Рибакова, присвячені антам і київській археології, проклали шлях до урочистого відзначення 1500-ліття міста Києва. Ця подія була важлива тим, що зняла заборону з багатьох наукових тем, уможлививши публікацію студій і художніх творів про ранньосередньовічних слов’ян, Київську Русь, давньоукраїнську міфологію.
На тлі казенного мистецтвознавства, де лише обраним і ідейно правильним науковцям типу Лади Міляєвої, що ніяк не могли зробити небезпечних висновків у дусі українського націоналізму, дозволялося студіювати образотворче мистецтво доби козаччини, привертає увагу невелика монографія видатного вітчизняного мистецтвознавця Платона Білецького «Козак Мамай» — українська народна картина» (1960), де автор насмілився простежити сув’язь цих улюблених нашим народом постатей народного живопису зі скіфським і буддійським мистецтвом. Характерно, що наступну розвідку про них – «К вопросу о происхождении названия украинской народной картины «Козак – Мамай» (1968) – вченому довелося друкувати за кордоном, у щорічнику Дебреценського університету.
Єдиними узагальнюючими працями в царині культурології довго залишалися цінні та ваговиті книги українського історика Михайла Марченка «Українська історіографія. З давніх часів до середини XVII ст.» (1959) та «Історія української культури. З найдавніших часів до середини XIX ст.» (1961), що були дуже популярними в патріотичному середовищі. За висновком Ярослава Ісаєвича, Марченко поставив завдання написати посібники для широкого кола читачів, виходячи з патріотичних позицій, а обов’язкові для згадування ідеологічні моменти займали в його викладі незначне місце – настільки, наскільки вони були необхідними, щоб книжки могли побачити світ. І з них читачі дізнавалися і про скіфів, і венедів, і про антів та склавинів, і про русів, і навіть про ототожнення козацької України з Сарматією, тобто про ідеологію українського сарматизму.
Дуже вартісним і несподіваним для сучасного читача є внесок відомого українського філософа Мирослава Поповича, якого ми знали винятково як носія радикальних ліволіберальних поглядів. А проте саме в його праці «Мировоззрение древних славян» (1985) можна знайти посилання на книгу близького до «Ahnenerbe» і високо поцінованого Мірчею Еліаде шведського іраніста Стіґа Вікандера. Це було одне з перших фахових досліджень слов’янської міфології в Україні, воно враховувало досвід російської й литовської семіотики, праці славістів з Польщі, Італії. Та чи не найголовнішим було те, що Мирослав Попович активно залучав для тлумачення скіфської спадщини українців дані осетинської етнографії, що було великим ударом по вищезгаданих антинаукових теоріях Віктора Петрова. Не менш цікавим був його україномовний роман-есей «Микола Гоголь» (1989), де, зокрема, було простежено індоєвропейські міфологеми в Гоголевій творчості. Sapienti sat – український інтелектуал тих часів прочитував між рядками праць Поповича вказівки на стародавність свого народу.
Відважною була й одна з останніх праць українського фольклориста Андрія Кінька – «Билинна слава Києва» (1983). Скориставшись офіційним відзначенням 1500-річного ювілею Києва, Кінько зазіхнув на російську монополію на вивчення билинної спадщини Русі. До нього подібні теми зачіпалися в післявоєнній Україні хіба що в контексті підкреслення тісної спорідненості росіян і українців, як це робив офіціозний Марко Плісецький. Кінько сміливо писав про українськість билин, про відгомін саме української билинної традиції у творчості видатного сина України, гетьманича Олексія Толстого.
Вельми близьким до традиціоналізму й аріософії був український перекладач, історик і теоретик перекладу Михайло Москаленко. Він, зокрема, впорядкував і видав дві знакові для української культури антології. У першій з них, «Золотослов: поетичний космос Давньої Русі» (1988), що засвідчила високу ерудицію упорядника у фольклорних збірках, він спробував реконструювати обрядову поезію києворуської доби. Антології передувала фахова передмова, де, з посиланням на Жоржа Дюмезіля й решту авторів, розглядалися індоєвропейські, скіфські й праслов’янські витоки українського фольклору, він зіставлявся з билинами та «Словом о полку Ігоревім».
Наступна антологія, «На ріках вавілонських. З найдавнішої літератури Шумеру, Вавилону, Палестини» (1991), розкривала поетичний світ стародавніх цивілізацій Близького Сходу, на які в підрадянській Україні доти не зверталася увага місцевих дослідників. Звичайно ж, без них важко уявити собі становлення традиціоналістських ідей. Тут слід пригадати також імена глибоких знавців літератури княжої й козацької доби – Леоніда Махновця, Василя Яременка, Василя Мельника, Григорія Нудьги, зацікавлення яких часом виходили за межі їхньої спеціалізації. Скажімо, Нудьга шукав зв’язки українства з античними етрусками, намагаючись за допомогою їхньої абетки дешифрувати стародавній напис на глиняній посудині черняхівської культури IV ст. н. е. з території Галичини, а Василь Яременко у змістовних коментарях до видання «Повість врем’яних літ» (1990) розвивав спостереження російського історика-антинорманіста Аполлона Кузьміна про народ русь (ругів, рутенів) у ранньосередньовічних джерелах. У наш час його ідеї підтримає й продовжить академік Віталій Скляренко.
Серед мовознавців своїм нестандартним мисленням, намаганням залучити якомога більше стародавніх джерел, насамперед античних, простежити витоки українського народу вирізнявся видатний ономаст Олексій Стрижак. Його перу належить трилогія «Етнонімія Геродотової Скіфії» (1988), «Етнонімія Птолемеєвої Сарматії. У пошуках Русі» (1991) та «Етнонімія Йорданової Готії», що залишилася невиданою, а також низка статей. У них Стрижак кинув виклик як офіційній теорії пізньосередньовічного походження українців, так і погано прихованому радянському норманізмові, вказавши на етнокультурні зв’язки з іранцями та кельтами.
Важливою віхою становлення традиціоналістичних ідей Ви вважаєте краєзнавчі праці Олександра Знойка про Київщину…
Ну, краєзнавчими є окремі статті Знойка про його рідний Ніжин, у тому числі в співавторстві з Олексієм Стрижаком, а посмертно видані «Міфи Київської землі та події стародавні» (1989) – науково-популярна книга широкого плану, що зачіпала проблеми міфології, давньої історії, етнографії й культури. Київська земля – це Київська Русь та її попередники.
Олександр Знойко – парадоксальна і водночас світла особистість. Фізикохімік, фахівець із корозії в чорній металургії, який довго працював у Москві в сфері атомної енергетики, він був дуже, як тоді казали, пробивним і вмів домовлятися з можновладцями.
Співрозмовник академіків Володимира Вернадського й Миколи Державіна, Бориса Рибакова та Дмитра Лихачова, він мав дуже широку ерудицію. Навіть сучасні недоброзичливці, типу критичного налаштованого дослідника аріософії Віктора Шнірельмана, не можуть відмовити Знойкові у величезній начитаності.
Попри свій основний фах, він захопився праісторією України, просиджував дні у «спецхранах» бібліотек, куди завдяки своїй роботі на оборонну промисловість легко отримував доступ. На пенсії вчений спрямував всю свою енергію на пізнання минулого рідної землі. У читальних залах Знойко нерідко знайомився з такими ж, як сам, ентузіастами, непомітними соціуму одинаками, що вивчали минувшину та намагалися розгадати її таємниці.
Важливу роль тут відігравав факт, що у рідкісних старовинних книгах Знойко знаходив дивовижні підтвердження стародавності того традиційного побуту українців, свідком якого він був у дитинстві, народних обрядів, у яких він сам підлітком брав участь.
Ідеї самого Знойка, попри значний, часом обтяжливий вплив Марра й Петрова, були доволі оригінальними. Зокрема, він приділяв велику увагу обґрунтуванню думки про зв’язок українців із цивілізаціями античних Балкан і Середземномор’я, зокрема, з фракійцями, етрусками та догрецьким етнічним субстратом – пелазгами, лелегами, карійцями. Як це не парадоксально, саме ця Знойкова ідея, найбільш критикована, фактично була підтверджена висновками українського археолога Віктора Клочка щодо участі представників сабатинівської культури з Північного Причорномор’я в русі так званих народів моря та їхню міграцію на Балкани й острови Середземного моря.
Спостереження Олександра Знойка про існування на території України етнонімів і топонімів кельтського походження та перебування тут кельтських племен у минулому теж виявилися прозірливими, про що свідчать праці як Олексія Стрижака, так і наших сучасників, мовознавця Костянтина Тищенка й історика-кельтолога Геннадія Казакевича.
Чи знайдуть підтвердження й висновки Знойка про суттєвий внесок Північного Причорномор’я у розвиток металургії стародавнього світу, покаже час.
Також Олександр Знойко досліджував слов’янську міфологію і її зв’язок з народними астрономічними уявленнями, що йшло в руслі західноєвропейських наукових пошуків у царині археоастрономії. Тому він розглядав києворуське язичництво як вище досягнення тутешньої цивілізації, яке не змогла знищити церква. До цих Знойкових археоастрономічних, палеоастрономічних і фольклорно-астрономічних висновків наука починає повертатися лише зараз. У Львові, зокрема, побачили світ два випуски збірника «Українське небо. Студії над історією астрономії в Україні» (2014; 2016).
І навіть коли Знойко говорить, що Ірдинь і Тясмин утворювали судноплавний рукав Дніпра, по якому довкола своєрідного острова плавали кораблі і про який збереглися згадки у легендах старих капітанів дніпровських пароплавів, лоцманів та рибалок, то можна пригадати, що одну таку легенду дійсно зафіксував свого часу Юрій Горліс-Горський у «Холодному Ярі», тобто їхнє існування Знойко не вигадав.
Методика Знойка сягала безпосередньо дореволюційної «слов’янської» школи, яка робила наголос на повній спадкоємності населення України з найвіддаленіших часів до сучасності. Крім глибокого втягнення в проблеми давньої історії, вона включала в себе питання символіки й естетики народних традицій, апологію лінгвоцентризму й багато іншого, що вказувало на явну (і небезпечну тоді) близькість до націоналістичних ідей. За висновками того ж Шнірельмана, Знойкова установка на розвиток етноцентристської схеми була схвально сприйнята націонал-патріотичними колами й сприймалася як протест проти радянського офіціозу. У наукових колах його підтримували палкий патріот України Федір Шевченко, Григорій Сергієнко, його земляк з Ніжина Іван Шекера.
Важливо, що Олександр Знойко привернув увагу до призабутих або навмисно ігнорованих наукових праць таких вітчизняних учених ХІХ – початку ХХ століття, як Яків Головацький, Юрій Гуца-Венелін, Олександр Потебня, Михайло Драгоманов, Іван Нечуй-Левицький, Омелян Партицький, Микола Коробка, Володимир Гнатюк, Михайло Красуський, Ксенофонт Сосенко, про яких нерідко навіть не здогадувався тогочасний читач, навіть фаховий. Знойко розповідав загалові, що такі науковці були, переповідав їхні ідеї, що часто йшли врозріз із офіційним баченням історії, радив їхні книги багатьом зацікавленим. Він цитував Геродота, Страбона, Тацита, Діонісія Галікарнаського, Тита Лівія, Гезихія Александрійського, Стефана Візантійського, Саксона Граматика.
Багато дослідник зробив для пропаганди доробку свого товариша, бібліографа, джерелознавця й палеографа-аматора Миколи Суслопари (Суслопарова), який намагався виявити та дешифрувати найдавнішу писемність, починаючи з доби неоліту.
Маючи хист до популяризації своїх ідей, Знойко друкував історичні розвідки не лише в українських наукових і літературних журналах «Народна творчість та етнографія», «Людина і світ», «Дніпро», «Київ», але й у центральних радянських науково-популярних виданнях – «Студенческий меридиан», «Техника – молодёжи», «Вокруг света». Він спромігся потрапити до збірника художніх творів і науково-популярних статей, переважно присвячених археоастрономії та науковим знанням стародавніх культур, – «Остров пурпурной ящерицы» (1984). Це суттєво збільшило коло його читачів і дозволило впевненіше поширювати свої погляди. Знойка любили й шанували у Спілці письменників України, він був частим гостем в Інституті археології і навіть виступав на круглому столі ІХ Всесвітнього з’їзду славістів в Києві у вересні 1983 року. Окремі його статті було передруковано в українській діаспорі.
Відгомін ідей Знойка можна знайти у збірці фантастичних оповідань Юрія Нікітіна «Далёкий светлый терем» (1985), що вийшла в Москві, але потім зазнала критики з боку партійних кіл УРСР, у творах російського фантаста Володимира Щербакова, в знаменитому історичному романі Павла Загребельного «Я, Богдан» (1983). Вони вплинули і на академічних учених, як от Микола Чмихов, Юрій Шилов, Олександр Курочкін, Юрій Писаренко, Михайло Сиволап, Євген Максимов, Микола Ткач, Галина Лозко, Мар’яна Лановик, і на численних краєзнавців, етнографів-аматорів, аріософів, язичницьких релігійних діячів, поетів і письменників. Це Володимир Коломієць, який присвятив Знойкові вірш «Зоряна карта»:
Таїн від природи знали
наші предки немало:
передбачали – з прикмет – погоду,
замовляли вітер і воду…
Гай вони шанували, як диво, –
диво, в якому вродливо.
А в небі зірки назвали
хліборобськими йменнями,–
мов орали там, боронували,
сіяли зерно жменями!..
Глянь он, Чумацьким Шляхом чвалають
сузір’я селянські, їй-Богу, –
мекають, чуєш, іржуть, ремигають –
Волосожар з Козерогом…
Певно, малась на те потреба,
щоб зорі голубить зором:
в березні – глянь! – Борона у небі,
у вересні – Діва й Ворон.
Домівлею предки небо вважали.
Он світяться зовсім не грізно:
Стрілець-Перун і ІІлеяди-Стожари…
Де Віз, там і Пасіка, звісно.
Можна іще угорі відшукати
Плуга й Волопаса з Візничим…
Давнього неба зоряна карта –
то ж календар наш звичний!
Це Віталій Довгич, Валерій Ілля, Вадим Пепа, Олексій Братко-Кутинський, Олександр Шокало, Василь Скуратівський, Раїса Іванченко, Михайло Іванченко, Василь Кобилюх, Орест Хмельовський, Павло Мовчан та багато інших. «Міфи Київської землі та події стародавні» стали на кілька років чи не найбільш читаною книгою українських інтелектуалів, опинившись на полиці в багатьох родинах. Їхній резонанс і вплив важко переоцінити, він почасти зберігається й досі.
Окреслені тенденції мають чітку «києво-руську» спрямованість. Але чи існували в Україні радянської доби гуртки чи мислителі, що свідомо позиціонували б себе як «неоязичницькі»?
Ні, таких не було. Але в ті часи у мистецьких і почасти наукових колах проявлялися виразні й стійкі симпатії до язичництва.
Як спостеріг історик і культуролог Лев Прозоров, для української школи історичного роману, на відміну від російських авторів, було властиве максимально прихильне ставлення до дохристиянської віри предків українців. Саме такою вона постала під пером Бориса Комара у повісті «Векша» (1960). У романі Павла Загребельного «Диво» (1968) часи Ярослава Володимировича показані очима непримиренного язичника художника Сивоока. Школярам адресувалася драматична поема класика української дитячої літератури Наталі Забіли «Троянові діти» (1971). З симпатією зображувалося язичництво та його сповідники у творах Володимира Малика «Князь Кий» (1980) та «Черлені щити» (1985). Не без співчуття показані язичники у Раїси Іванченко в «Гніві Перуна» (1982). А Валерій Шевчук навіть у романі «На полі смиренному…» (1983), що є белетризацією «Києво-Печерського патерика», спромігся вивести позитивний образ мудрого волхва, сином якого є чернець-лікар Агапіт. Горді вільні правителі язичницької Русі та трагедія її хрещення відкривалися читачам у вражаючому за своєю силою «Похороні богів» Івана Білика (1986). Не можна оминути й роман «Велесич» (1980) та збірку поем «Русь первоцвітна» (1989) Василя Шевчука. І це все були речі талановиті, першорядні, непроминущі, які користувалися любов’ю читачів і без яких важко уявити українське красне письменство.
Важливим елементом у них було протистояння наших предків візантійцям і диким кочовикам. Уже згадуваний Віктор Шнірельман, коментуючи українську художню літературу, пише:
«… такі твори не просто яскравими барвами малювали язичницьку давнину і язичницьку релігію, але й робили їх символом величі предків і деколи прямо чи дотично засуджували християнство за руйнування цього стародавнього спадку».
Більше того, з поверненням до язичництва пов’язувалися сподівання патріотів на відродження України, мови й нації. Прийняття Руссю чужої віри розглядалося як зрада свого єства, велика страхітлива помилка, яку потрібно виправити задля виживання українського народу. Дуже гарно передасть радикальні настрої тогочасного свідомого українства Ігор Калинець у своєму вірші «Перун» (1970):
З димом Десятинну і десяток інших —
хай дибляться до Бога, хай дибають до дідька!
Зализує звали язиком зеленим місяць —
цей язичного апокаліпсису рахманний свідок.
Осиротіли подніпровські горби високорівні.
3-під скосогору з драгви Перун вилазить.
Дубове своє тіло задубіле під дубом гріє
(золоті вуса русалкам пішли на прикраси).
Повертається старе з-перед віків черепкових,
рушили ордою по підсоннях соняшникових хащі.
Об руїни крешуть червоних блискавиць коні –
облюбовує собі Перун місце для капища.
До схожих міркувань наприкінці життя прийшов Василь Стус, який у таборовому зошиті говорив про згубний вплив візантійського християнства на українську націю з огляду на послаблення її здатності до опору чужоземним нападам:
«Наш індивідуалістично-західний дух, спертий деспотичним візантійським православ’ям, так і не зміг вивільнитися з цієї двоїстости духу, двоїстости, що витворила згодом комплекс лицемірства. Здається, що пасеїстичний дух православ’я тяжким каменем упав на молоду невизрілу душу народу – призвів до жіночости духу, як атрибуту нашої духовности. Залізна дисципліна татаро-монголів запліднила російський дух, додавши йому агресивности й пірамідальности будови.
Український дух так і не зміг виламатися з-під тяжкого каменя пасеїстичної віри. Може, це одна з причин нашої національної трагедії. Не люблю християнства. Ні.
…Можливо, важило і те, що величезна брила духовного християнства впала на заюну душу, на її ще не зміцнілі плечі. В кожному разі жертвою православ’я ми є найбільшою. Вийти з-під його східних чар ми так і не змогли. Це знищило нашу вітальну, життєву енергію. Негативний вплив християнізації на мову, здається, можна вичленити. Але там уже була течія, плин національної історії. Можливо, це думки надто непідготовлені, чернеткові. Але життя маю таке, що негативізм до пасеїстичного православ’я не може не розвиватися».
За свідченням Галини Лозко, відверто визнавав перед студентами те, що він давно є язичником, викладач Київського університету, фольклорист, етномузиколог Володимир Матвієнко. Але про створення гуртка поки що не йшлося.
Інформацію про язичництво в ті часи черпали з різних джерел – не лише з фундаментальних монографій Рибакова. Однією з улюблених книг у патріотичному середовищі був «Мифологический мир древних киевлян» (1982) українського археолога Ярослава Боровського. У цей же час один із майбутніх провісників державної самостійності, будителів народу, літературознавець Сергій Плачинда, скориставшись зняттям негласних заборон завдяки ювілею Києва, друкує у науково-методичному журналі «Українська мова і література в школі» свій «Короткий словник слов’янської міфології» (1982), у доповненому вигляді перевиданий вже за незалежної України. Тому й праця Олександра Знойка отримала таку несподівану популярність, ставши культовою. А вже після 1989 року розпочинається нова сторінка української духовності…
Інтерв’ю взяв Сергій Заїковський
