Один із родоначальників фашистського руху, як іноді величають його та його дітище, рух Action française, чи все ж звичайний монархіст, що зачарований історією своєї країни за королів і прагне реставрації цього минулого? Чи може краще було б називати його просто націоналістом? В будь-якому випадку ми не уникнемо обмовок. Тому для початку скажемо так – політичний нонконформіст. В цьому нам точно буде складно заперечити. Адже фашистом Шарль Моррас так і не став, а назвати його просто монархістом, хай навіть сам він напевно погодився б із таким визначенням, означало б применшити цікавість цієї персони і звести її до рівня посередності.
А цього ми точно не хочемо. Людина такого штибу, якій у підручниках історії відведено не більше, ніж коротка довідка на полях, не заслуговує на те, щоб у масштабніших замітках бути відданою на поживу академічній понятійній сухості. Тим паче, що із великою вірогідністю ті самі довідки містять сувору і безапеляційну формулу – колаборант часів режиму Віші. Все би нічого, якби таке визначення не було здатним знебарвити усю палітру відтінків особи, зробивши її всього-на-всього «одним з», і наскільки взагалі у часи Другої світової війни колаборантом в еталонному сенсі цього слова могла вважатись людина, котра все життя була затятим германофобом, це питання.
Із Шарлем Моррасом так у всьому, не варто поспішати із висновками, а краще дати волю поступовому складенню портрета, дати говорити речам, до яких він був причетний, і самій епосі.
Кожна історія має початок, так і історія Шарля Морраса починається 20 квітня 1868 року в спокійному приморському містечку Мартіг, що на півдні Франції, у Провансі. Колись давно тут свої поселення заснували грецькі колоністи, згодом на зміну їм, у ІІ ст. до н. е., прийшли римляни. Тож мала батьківщина Шарля Морраса віддавна була залучена до Цивілізації, світоглядно-історичну спадкоємність із якою відчував французький діяч і волів би бачити, що вона не втрачається також в масштабах країни. Зростання на землях, просякнутих греко-римською присутністю, очевидно, не могло не вплинути на допитливий розум. Вже у ранньому дитинстві Шарль Моррас осилює «Одіссею», що стає для нього улюбленим твором. Взагалі, як повідомляється, протягом дитинства і юнацтва Морраса стався ряд подій, які почасти віддають великою долею вигадки, та які в будь-якому разі змусили фатум накидати бодай основні обриси його майбутнього.
Окрім природної зацікавленості античністю, а потім і середньовіччям, зовсім неочікувані життєві речі мали далекосяжний вплив. Для розкриття їх доведеться трохи повернутись назад і відмітити здавалося б зовсім вже дрібну річ.
Справа в тому, що сім’ю Морраса не можна назвати релігійною, втім не можна й повністю наполягати на зворотному. В ній у двох світоглядних позицій був свій голос: батько Шарля Морраса прихильно ставився до вольтеріанства, тому вважався безбожником, мати ж була ревною католичкою.
Визначальною була рання смерть батька сімейства у 1876 році, адже невідомо що він сказав би, якби дізнався, що, з ініціативи матері, юного Шарля відправлять на навчання до клерикалів. В католицькому колежі в Екс-ан-Прованс юнак паралельно зі штудіюванням філософських і теологічних творів продовжив огранку своїх переконань. Якщо раніше, у ранньому дитинстві, знайомлячись із історією Франції, захоплення Каролінгами і Капетінгами закарбовувалось на рівні фактично казкового сприйняття, то вже навчання подарувало можливість опинитися у середовищі однодумців-одноліток, котрі подекуди навіть мали сімейну традицію антиреспубліканізму.
Наступним переламним моментом у житті стала раптова глухота, що як грім з ясного неба звалилася на голову Шарля Морраса на п’ятнадцятому році життя, тож йому довелось назавжди розпрощатись із дитячою мрією стати моряком. Решток слуху вистачало на індивідуальні заняття, а весь інший час Моррас приділяє вивченню літератури. На одній з найвідоміших своїх фотографій Шарль Моррас, вже сивочолий чоловік, сидить у кабінеті за столом, на якому навалено стоси паперів і книг. Певно в схожій обстановці минули й більш юні роки майбутнього ідеолога, це задало ритм його стилю життя, з яким він обвінчається на довгі роки, і це зрозуміло, як-не-як, маючи деякі проблеми зі спілкуванням, порятунок доводилось шукати деінде. Так вада відкрила можливість не тільки поглибити знання в сферах своїх інтересів, але й випрацювати неабияку дисципліну. Після переїзду до Парижа, влаштовуючись на роботу у періодичні видання, це дозволило молодому журналісту вдало оминути роботу в бульварній пресі, а тому із самого початку зосередитись на питаннях високої культури.
Що ж до дисципліни: коли у 1908 році Action française почне видавати однойменну газету, до речі щоденну, Шарль Моррас дописуватиме матеріали у кожний випуск без виключення, аж до 1944 року, а іноді і по кілька статей для одного лише номера. І це не рахуючи роботи поза виданням руху, а це і поетичні починання, і робота над цілими полемічними і програмними працями. Сьогодні Шарль Моррас був би напевно ворогом номер один в рамках екологічної свідомості, адже складно навіть уявити, які гори паперу за ці десятки років було витрачено на його потреби.
Ми вже згадали, що Моррас перебирається до Парижа, це відбувається після закінчення колежу, у 1885 році, коли молодому і перспективному літератору всього сімнадцять років. Він одразу ж поринає у роботу, співпрацює з рядом католицьких і консервативних видань, двері яких час від часу відкривають йому рекомендаційні листи, а в 90-х роках він вже займав посаду літературного оглядача в одному з найкращих тогочасних журналів, «Revue encyclopédique Larousse». Та справжній Рубікон, дотик Морраса до політики, тільки майорів на горизонті прийдешнього.
Францію кінця ХІХ століття просто таки трусили негаразди, навіть можна дозволити собі говорити про те, що якась лиха доля заклала нестабільність, більшу ніж в оточуючих країнах, в саму субстанцію Третьої республіки. Її фундамент від самого початку був хиткий, адже сама вона була дітищем поразки, ганебного приниження, яке уособлювалося в нарузі над одним із символів, коли 18 січня 1871 року в Дзеркальній залі Версальського палацу було проголошено Німецьку імперію.
Держави, які намагаються будувати майбутнє, заплющуючи очі на умовно капітулянтський етап своєї історії, напевно завжди, рано чи пізно, зноситимуть вітри внутрішніх баталій, історія зіграє подібний злий жарт потім і з самою повоєнною Німеччиною часів Ваймару.
Ні в якому разі не можна назвати попередню історію Франції спокійною, було б смішно застосувати таке визначення до країни, яка за менш ніж століття переживала вже третю республіканську форму, а до того мала ще дві імперські і два правління різних монарших родів. Однак, Третій республіці особливо не повезло із внутрішніми ворогами, виною тому як власне локальний історичний спадок, так і загальноєвропейський контекст тенденції на підйом парламентської соціал-демократії, а крім цього озлобленість на східного сусіда, корупційні скандали, чого вартує лише випадок із Панамською кампанією, і багато іншого.
Оскільки ми говоритимемо про Action française, для нас важливе передусім німецьке питання у Франції кінця ХІХ-початку ХХ століття. В такому разі ми не можемо не згадати про буланжизм та феномен «Ліги патріотів» Поля Деруледа. Ці два абсолютно взаємопов’язані явища складають основоположну ланку в ланцюгу ідейної спадкоємності Action française по лінії націоналізму та реваншизму. Досвід історії цих сил демонструє, наскільки великим був суспільний попит на антипарламентську, ворожу до Німеччини повістку у 80-х роках.
Адже в цей період чисельність самої лише «Ліги патріотів» сягала 180 тисяч членів, що вже казати про кількість прихильників генерала Жоржа Буланже, який виключно через власні вагання не насмілився захопити владу і не став новим Бонапартом. Маси шаленіли, в стороні могли лишатись виключно ті люди, які збудували для себе вежі зі слонової кістки, будучи захопленими зовсім іншими речами, як-от герої «Là-bas» Жоріса-Карла Гюїсманса, яким минуще і політика здавались негідними уваги, а кричущі настінні плакати із зображеннями генерала Буланже просто дратували, як послання з чужого світу непевності і поверхневості.
Певну прихильність до буланжизму можна приписати і молодому Шарлю Моррасу. Попри ідеологічні розбіжності, на той час вже переконаний монархіст на перших у своєму житті виборах голосував за кандидата буланжиста, радника самого генерала, сенатора Наке. Зрозуміло, що завоювало його голос: жорстка опозиція до парламентської говорильні та переконана германофобія. Та все ж він не плекав особливих надій щодо «генерала Реваншу» – результат його все одно не влаштовував би, а тому вся ця сентиментальна історія зі втечею Буланже від відповідальності, що чатувала на нього разом із перемогою, до Бельгії, а потім і самогубство на могилі дружини, здається, не надто вплинула на Морраса. Набагато більш віховою подією для нього в цей період стало знайомство із Морісом Барресом, ідейним послідовником Буланже, переконаним республіканцем, хай навіть і з деякою симпатією до романтичної аури бонапартизму, людиною, яка в націоналістичному і загалом національно мислячому середовищі Франції на зламі століть володіла фактично найбільшим авторитетом. Двох молодих людей звів роман Барреса «Під поглядом варварів», виданий у 1888 році. Шарль Моррас, як людина, яка слідкувала за літературним життям Франції, не міг проминути цього твору. А далі – переписка, особисте знайомство, довгі роки дружби, що закінчилась тільки смертю Барреса у 1923 році. Весь час знайомства Моррас, який володів прозелітичним хистом, намагався навернути Барреса у монархізм і вірив, що це колись станеться. Напевно просто по-дружньому, однак, і зиск, який можна було б отримати від ідеологічного «перехрещення» політика і письменника такого масштабу, якого читала вся Франція, Моррас повинен був усвідомлювати.
Похід на вибори і голос за кандидата від буланжистів – цього ще замало для того, щоб зватись політичною участю, діяльним проявом і обранням позиції. Та все це прийде невдовзі, в другій половині 90-х років.
У 1894 році у Франції спалахнула десятилітня криза, що ще більше сплутала карти Третій республіці і надзвичайно поляризувала суспільство. Пов’язана вона була з так званою справою Дрейфуса. Складно відшукати в історії приклад судової справи, що мала би такий ефект у суспільстві. Німецький історик Ернст Нольте у книзі «Фашизм в його епосі» стверджує, що ХХ століття для Франції розпочалося раніше за інших. Якщо вважається, що у нову епоху, не календарну, а саме парадигмальну, європейські країни були вкинуті з першими вибухами на полях Першої світової війни, тобто у 1914 році, то Франція, на думку дослідника, перевела свій годинник значно раніше, саме зі справою Дрейфуса. Побут, публічна сфера, офіційний політикум – скрізь лобами зіштовхувались противники і прибічники засудженого за шпигунство на користь Німеччини співробітника Генерального штабу капітана Альфреда Дрейфуса, скрізь з піною у рота сторони намагалися довести свою правоту.
Гострота питання полягала не просто в тому чи справедливо засуджено офіцера, полеміка вилилась далеко за ці вузькі межі. 13 січня 1898 року газета «L’Aurore» опублікувала лист-звернення французького письменника Еміля Золя «Я звинувачую».
Ним було покладено початок розростанню суспільного конфлікту, адже лист не просто виправдовував засудженого, він розвертав вістря критики в бік уряду, слідства, розповсюдження антисемітських упереджень та головне – армії, яка пожертвувала невинним євреєм-Дрейфусом, закриваючи очі на докази проти майора Фердінанда Естергазі. Все можна було стерпіти, тим паче суспільна думка від початку не надто коливалась в бік скептичного ставлення до вироку, та коли був проведений штучний поділ на хороших і поганих, відповідно дрейфусарів – борців за справедливість, демократів, соціалістів, антиклерикалів, антимілітаристів; та антидрейфусарів – гаданих прибічників єврейської змови, антисемітів, закоренілих мілітаристів, реакціонерів, яким байдужа доля невинної людини – все змінилось. Захисники Дрейфуса перегнули палицю і накидались із критикою на класичні суспільні структури. І якщо на долю урядовців багато кому було байдуже і з протилежної сторони, критику армії, яка ще могла плекати поняття честі посеред безчестя політичного життя держави, стерпіти вже було неможливо. 6 вересня 1898 року в світ виходить стаття Шарля Морраса «Перша кров», його бойове хрещення в політиці відбулось. Кров, згадана у назві статті, належить майору Жозефу Анрі, людині, яка, як вважається, сфабрикувала докази проти Дрейфуса. Після виходу кредо дрейфусарів, «Я звинувачую», та після підключення до розгляду справи полковника Марі-Жоржа Пікара, події помчали стрімголов. Буквально напередодні виходу «Першої крові» було затримано майора Жозефа Анрі, який, як вважається сфабрикував докази проти Дрейфуса. Перебуваючи під арештом, майор зчиняє самогубство. Ця подія ще підлила масла у вогонь. Для одних це був доказ того, що справжні винуваті до останнього намагаються не викрити себе, для інших же майор Анрі став героєм.
У самогубстві майора Шарль Моррас вбачав благородний вчинок військової людини. Та не самого лише Жозефа Анрі відстоював Моррас та тисячі однодумців, справа тепер полягала в тому, щоб відстояти цінності, яким загрожували опоненти. Згодом Шарль Моррас влучно прокоментує свою позицію щодо справи Дрейфуса і цим відкриє очі на те, чому багато людей стояли з ним по один бік барикад.
Адже не могли всі бути настільки переконаними у винуватості капітана, настільки сліпими до доказів через антисемітський шал, який на думку противників, застеляв очі антидрейфусарам.
«Якби Дрейфус випадково виявився невинним, його слід було зробити маршалом Франції, але розстріляти дюжину його головних захисників за потрійне зло, яке вони спричинили Франції, Миру і Розуму», – так сказав Моррас.
Конфлікт починав приймати організовану форму. У відповідь на дрейфусарську «Лігу прав людини» національно мислячі елементи з середовища інтелігенції в грудні 1898 року створюють «Лігу французької вітчизни». В ній була представлена ледь не вся Французька академія, а серед її членів було багато відомих особистостей, це і той самий Моріс Баррес, Поль Бурже, художники Едгар Дега і Огюст Ренуар, Жуль Верн, Фредерік Містраль. Та різношерстість учасників в купі з поміркованістю позиції, яку займала ліга, не могла влаштовувати частину «молодої крові». Тому вже на початку 1899 року з неї виокремлюється група більш радикальних елементів на чолі з Анрі Вожуа і Морісом Пюжо. Ці двоє стояли при витоках Ліги і тепер, розчаровані своїм дітищем, спробували себе у новому проекті, яким і став Action française. Тому докорінно хибною є думка, що приписує Шарлю Моррасу творення руху і повну відповідальність за нього. Він лише приєднався до двох ентузіастів, які навіть не були монархістами, з чим пов’язана анекдотична історія, яку можна зустріти в багатьох описових матеріалах. Буцімто хтось з керівництва молодої організації колись зауважив, що Шарль Моррас настільки запекло наполягає на монархічному спрямуванні політсили, при цьому зовсім не помічаючи, що з-поміж усіх він єдиний, хто може назвати себе монархістом, і не тільки у русі, а й у всій Франції. На що той відповів: «Приєднуйтесь до мене, і нас вже буде двоє». Так і сталося, і до Морраса пристала далеко не одна людина, можливо, говорити про абсолютну щирість переконань неофітів у монархізм було б перебільшенням, однак, факт лишається фактом, дискурс Морраса переміг, і Action française увійшла в історію не інакше як організація французьких монархістів.
Action française правильно називати політичним рухом, вона ніколи не була партією, хоча й мала своїх депутатів у парламенті, найяскравіший приклад – це Леон Доде, один із найпомітніших діячів організації. Попри досить широкий спектр діяльності, фірмовий стиль Action française полягав у створенні авторитетного видання, що було би рупором ідей її лідерів. Спочатку це був лише журнал, що виходив двічі на місяць. Лише у 1908 році вдалось заснувати щоденну газету зі стабільним кількадесят тисячним накладом. На літературному поприщі і знадобився Моррас, це була його стихія. Зі сторінок видання він кляв Третю республіку, закликав до боротьби і без будь-якого почуття такту накидався на опонентів. Газету руху читали, читали багато і не тільки на території Франції. Це було не просто чергове політичне видання, воно вирізнялося набагато більш серйозним і комплексним підходом. Тут знаходилось місце і відгукам на актуальні перипетії політичного життя Франції, оцінці зовнішньої політики, просто полемічним матеріалам, колонкам, в яких газетярі тримали руку на пульсі літературних новинок, при цьому таке здавалося б консервативне спрямування не заважало безпристрасному погляду на нові твори модерністів, котрі часто отримували похвали за свою роботу.
Деякі тексти в газеті Шарль Моррас підписував не своїм іменем, а псевдонімом Крітон. Це ніщо інше як данина захопленню античністю, особливо грецькою, яка не відпускала його з дитинства до самої смерті. Чому саме Крітон? Можливо тому що назватись Сократом було моветоном, але саме в цій постаті Моррасу ввижався трагізм позиції, з якою, в теорії, міг асоціювати і себе самого, так ніби він був ворогом держави, проте все ж саме за неї, за її істинну і справедливу форму він боровся. Схожі речі говорить несправедливо засуджений Сократ якраз у платонівському діалозі «Крітон», відмовляючись відповідати злом на зло і наголошуючи на необхідності для хорошого громадянина коритися законам своєї держави. З окремими моментами цих тез у Морраса були проблеми, у нього аж ніяк не було спокійної вдачі Сократа, яку навпаки заступала імпульсивність в оцінках і твердженнях. Тому це питання точно лишатиметься відкритим.
Безумовно, взята загалом, періодика руху повинна була слугувати справі просування комплексу ідей. Адже не дарма вулицями бігали так звані «королівські молодчики», яких під своє крило взяв Моріс Пюжо, які часто встрявали у сутички з соціалістами та анархістами, заважали глумитися над національними символами, які «прогресивні» сили з висоти свого розвитку вже вважали за непотрібні і смішні. Чого вартує лише зрив курсу лекцій в одному з університетів, зміст яких порочив ім’я Жанни д’Арк. Звісно, коли лунають голоси, які бажають заднім числом приписати Action française роль протофашистського руху, їм напевно можна відповісти тільки те, що не все так однозначно, і все ж вони помиляються.
Через школу Action française пройшло багато молоді, яка вже у подальшому почала тяжіти до визначення себе як фашистів. Сам же рух не пройшов цю трансформацію, хоча і були тенденції до побудови чогось нового, ще навіть задовго до того, як Муссоліні повів чорносорочечників на Рим – мова про так званий «гурток Прудона», спробу ситуативної кооперації та ідеологічного синтезу з нонконформістським крилом синдикалізму, натхненником якого був Жорж Сорель, справжній апологет очисної сили насильства.
Та попри те, що Action française, як помітно, не цуралася вуличної боротьби, насильство як таке не змогло увійти у саму субстанцію руху, по-перше, цьому на заваді була дійсно невелика кількість тих самих «королівських молодчиків», яких ледве вистачило би для справжньої вуличної війни з, наприклад, набагато радикальнішими у своїх діях анархістами, по-друге, не було ніякого специфічного доктринального виправдання застосування насильства на благо справи.
Загалом, комплекс ідей, які з подачі Шарля Морраса пропагувала, був. Попри те, що, як ми знаємо, на стяги підіймався монархізм, саму доктрину можна називати по-різному: моррасизмом чи інтегральним націоналізмом.
Перш за все, розглядаючи вчення Морраса необхідно звернути увагу на складову, що найпершою впадає в очі, власне на монархізм. Адже і тут ситуація нетривіальна.
Здавалося б, складно уявити стан справ простіший, ніж той, перед яким опинявся тогочасний французький рояліст. Було всього три варіанти: бути легітимістом – підтримувати права нащадків безпосередньо Бурбонів на французький престол; орлеаністом – підтримувати нащадків короля Луї-Філіппа І; або ж бути бонапартистом. Шарль Моррас не був виключенням, йому також довелось робити цей вибір, для себе він обрав орлеанізм, ставши на бік Філіппа VII.
Однак, Шарль Моррас не вважав, що монарша влада була дарунком небес, а королі отримували віжки правління напряму з рук Бога. Він просто не міг так вважати, оскільки, вихований на античній спадщині, класичній філософії та, зокрема, зі значними поправками, позитивізмі Конта, був агностиком і з католицькою церквою мав такий тип відносин, в яких кожна сторона лише прагматично розігрувала свою партію. В 1895 році світ побачила книга Шарля Морраса «Шлях до Раю», в ній він окрім того, що прославляє греко-римську минувшину, недвозначно висловлюється щодо руйнівного для язичницької гармонії християнського монотеїзму, пригадує й «класичну» формулу про «Христа-єврея». Але відсутність віри не заважала йому розглядати католицьку церкву як інституцію, на плечах якої французька держава досягла могутності у минулому, і вважати таку синергію можливою у майбутньому. Для Ватикану ж Action française в свою чергу була оплотом католицтва у Франції, цінність якого було складно переоцінити. Цей союз, в якому показні жести зичливості приховували косі й насмішливі погляди протримався до 1926 року, коли церква втомилася від цих так званих «католиків» (адже Моррас очевидно був не самотнім у такому ставленні до християнства), пригадала старі образи й вирішила вдарити в осердя моррасизму – твердження «політика передусім». Віруючих католиків закликали задуматись, що політика ніяким чином не може передувати питанням духовним, а тому радили покінчити з прихильним ставленням до Action française. Для ревного католика слово Святого престолу – закон, тому рух позбувся великої частки своєї соціальної бази та аудиторії.
Клерикал без віри, Шарль Моррас, чиє вчення дійсно ґрунтувалося на ірраціональному міфі «крові та ґрунту», додає парадоксальності своїй особистості і часто апелює до Розуму. Навряд чи можна точно сказати, звідки в нього такий потяг до того, щоб брати його за відправний принцип у справі визначення справедливості і належності соціального буття людини.
Це могло з’явитись як наслідок власного підходу до прочитання Конта і як результат замилування аполлонічністю грецької класичної думки. В будь-якому випадку, позиція Морраса дещо вирізняється своєю оригінальністю. Французька революція для нього докорінно хибна не через те, що, звертаючись до культу Розуму, нехтувала ірраціональними інтуїціями людини, вірою, а тим більше християнським одкровенням. Її хибність якраз полягає в тому, що на ділі її шляхи із Розумом розійшлись. Дану тезу Моррас обґрунтовує, простежуючи зв’язок між революцією та позицією романтичного суб’єкта із його індивідуалізмом і загостреною чутливістю. Природно, що свій естетичний ідеал Шарль Моррас віднайшов у класицизмі з його розумінням міри. Естетичні погляди екстраполювались і на інші сфери, в числі яких була суспільно-політична, оскільки міра – це порядок, а порядок – це запорука довгого і органічного існування, це справедливість і благо, а до благого співіснування і повинен в ідеалі приводити політичний інстинкт людини, якщо перефразовувати Арістотеля.
Таким чином монархія в очах Шарля Морраса визрівала саме з необхідності захисту цього благого життя, хоча й існує оповідка, яка простіше описує шлях, який пройшов Моррас до усвідомлення того, що королівське правління найбільше пасує Франції. Все банально: коли юнак замислювався про історію своєї батьківщини, його бентежив той факт, що за королів Франція процвітала, а з революцією ж, як він вважав, прийшли самі тільки біди й занепад. Звідси й витікає переконання, що аби повернути Франції велич, необхідно повернути короля на трон.
Тепер згадаємо, що Морраса також вважають націоналістом. На перший погляд монархізм виразно контрастує із поняттям модерної нації, особливо зважаючи на те, що Шарль Моррас прагнув встановлення не конституційного і звичайно не абсолютного королівського правління, а справжньої спадкової феодальної монархії. Його теоретичну концепцію він сам звав інтегральним націоналізмом, в якому все повинно було слугувати на благо нації. Інтегральний націоналізм повинен був виправити недоліки тогочасних націоналістів республіканців і їх попередників, Моррас із симпатією ставився до наріжної частини їхнього зачину, проте не міг піти на компроміс і прийняти хибний на його думку республіканський устрій.
Тому може навіть здатися, можливо й цілком правомірно, що як така, що позбавлена безпосереднього ієрархічного зв’язку із божественним, монархія Морраса носить більш утилітарний характер, вона просто довершує собою той естетично і функціонально вивірений державний устрій, в який вірив сам Моррас.
Картина того, якою повинна була бути ідеальна Франція моррасизму, проста. Передусім децентралізація. Шарль Моррас як виходець із Провансу зумів поєднати у собі найбільш щирий французький націоналізм та провансальський регіоналізм. Це і вплинуло на його теорію адміністративного поділу держави. Більше свободи провінціям, дати волю їм у вирішенні культурної, господарської, податкової політики, в руках вищої влади повинна була лишитись оборонна сфера, зовнішня політика, і просто король слугував би за живе втілення народної єдності. Що до зовнішньополітичних векторів такої держави, германофобія Морраса була найекстремальнішим їх елементом, втім, та сама людина, яка під час Версальської конференції стверджувала, що переможену Німеччину варто розшматувати на кілька десятків менших утворень, не мала жодного експансіоністського мислення. Все обмежувалось звичайним французьким реваншизмом, в решті ж Шарль Моррас не волів, аби Франція боролася за умовний життєвий простір або ж намагалася відродити імперські часи. Максимум зовнішньополітичних чаянь полягав в союзі латинських держав – Франції, Італії та Іспанії – що мав би протистояти оточуючим варварам, які прагнуть сплюндрувати справжню цивілізацію.
«Війни як і вуличного насильства не слід цуратися, адже вони є органічними складовими боротьби на різних рівнях і різними засобами», – так можна було б охарактеризувати позицію Action française.
Тому природно, що напередодні Першої світової війни організація пристала до позицій крайнього мілітаризму і активно агітувала за швидку переможну війну з німцями. 1910-і роки – це вже час, коли авторитет завойовано, а газета слугує ледь не за рупор національно мислячої частини населення, адже перед війною фактично в усіх європейських країнах великим був відсоток тих, хто прагнув аби їхні війська якомога швидше зійшлись у двобої з супротивниками. І коли 31 липня 1914 року, в день початку мобілізації, в одному з паризьких закладів було вбито лідера французьких соціалістів, Жана Жореса, найпалкішого антимілітариста, громадська думка почала косо позирати в бік Action française, члени якої щонайкраще пасували на роль замовників або ж просто натхненників убивства. На думку Ернста Нольте, ця подія поставила хрест на амбіціях руху щодо впливів на маси і укріплення своїх політичних позицій, оскільки надто великою в народі була популярність Жореса. Якщо це вірно, тоді в той самий день накинута певною частиною суспільства моральна відповідальність за вбивство унеможливила й подальшу фашистську еволюцію організації.
Довоєнний період історії Action française був найбільш яскравим. Зрозуміло, що від початку організація обстоювала нереалістичні вимоги, як-от реставрацію монархії, які почасти відлякували частину аудиторії від того, щоб перейти від простих відсторонених симпатій до цих політичних шибайголов до безпосередньої підтримки. Попри все, у цей час відчувається, як в самій діяльності організації жевріло справжнє життя. Після Першої світової війни Action française досягла певних успіхів, деякі її члени стали депутатами, однак, можна казати, що вона застигла на місці. У світі масових рухів Action française зі своєю зацикленістю на елітизмі починала помітно пасти задніх. Коли у сусідніх країнах національні сили почали набувати нових, небачених раніше, гібридних форм, від формату діяльності Action française, який не відчув на собі ніяких змін, почало віяти ретроградством. Найпотужнішим її внеском у недалеке майбутнє було виховання цілої плеяди культурних і суспільно-політичних діячів, котрі вже випробовували на собі нові форми, при цьому «вихованців» розносило кого куди: Жорж Валуа калькував італійський досвід Муссоліні, тільки вже на французькому полі, створивши першу фашистську організацію Le Faisceau, Жака Марітена цілком поглинули вічні питання і розробка неотомізму, Жорж Бернанос закінчив свою політичну еволюцію ледь не на лівому фланзі спектру, лишивши при собі, як звістку з минулого, тільки невмирущий католицизм, П’єр Дріє ла Рошель до кінця життя не знаходив собі місця, що погіршилось тоді, коли кількість сторін, до яких можна примкнути, ще збільшилась після окупації Франції, Люсьєн Ребате і Робер Бразійак також віддали себе літературі, видавали «Je suis partout» і позбавились германофобії, обравши для себе ідейний колабораціонізм, коли прийшов час. В той самий час деякі прибічники в роки війни опинилися у лавах Опору. Показово, що Шарль Моррас, який ніколи не цурався різких висловлювань і дуже бережливо ставився до непохитності власного авторитету, який поширювався на доктрину і практику організації, ставився до тих, хто звернув з його шляху і тим паче став на шлях примирення з німцями, як до зрадників.
Та він фактично власноруч відрізав можливість для Action française принаймні перейняти дещо нагальне від духу часу і, таким чином, вивести рух на позиції лідера в опозиції уряду чи може захопити владу, або хоча б набрати політичні бали. Крайньою точкою стало 6 лютого 1934 року, тисячі людей ведуть бої з поліцією і очікують появи лідера, який повів би їх на приступ. Шарль Моррас навіть не намагається зробити це і не делегує цих повноважень нікому іншому, знаному публікою, наприклад, Леону Доде. «Inaction française» (Французька бездіяльність), – скаже на це тодішній активіст руху Ежен Делонкль, в майбутньому лідер кагулярів.
Попри таку політичну недалекоглядність чи може просто втому від довгих років участі в суспільному житті, Моррас свідомо чи несвідомо зростив ціле покоління інтелектуалів, яким залишив головний заповіт – «політика передусім».
Всі вищезгадані люди жили у ті щасливі для такого типу часи, коли їхній промисел на літературному поприщі ще не зіштовхнули з п’єдесталу. Шарль Моррас у «Майбутньому інтелігенції» виводив таку історію людей пера в образах: літератор як суб’єкт розваг витісняється літератором у відчаї, літератором-революціонером, таким, що розхитує устої, фінальним спадкоємцем же стає літератор-володар суспільної думки. Як стверджує Моррас, місце короля зайняв не народний суверенітет, а саме літератор. Тож перед всіма сучасниками, яких читала публіка, та передусім до газетярів і різного роду журналістів, Моррас ставить вибір – служити Крові чи Золоту, обрати порядок і батьківщину чи служити агентам ворожих тенденцій. Він сподівався, що пристрасть до справжньої політики переможе, вибір буде зроблено на користь Крові, а праця спрямована на творення і підтримку інституцій, які єдині є запорукою довго існування будь-якого державного утворення і тяглості традиції. Літератор-король повинен був стати ще й суспільним каменярем і долучитися до національного будівництва. Ми бачимо, що його голос був почутий, та й сама епоха навіювала політичний активізм, однак, багато хто з числа послідовників не міг до кінця витерпіти догматизм Шарля Морраса і обирав для себе бічну стежину.
Автор: Іван Калюга
