Чоловіча Республіка
Éléments n° 174
Коли вона не виступає по телевізору про необхідність негайного введення «інклюзивної мови» чи ще якоїсь іншої маячні, історикиня Еліан Вьєнно досліджує становище жінок під час Французької революції. Всупереч здебільшого карикатурній офіційній історіографії, вона демонструє, що революційний процес аж ніяк не був одностороннім рухом у бік прогресу, і для жінок, зовсім навпаки, мав у якості наслідку всебічне обмеження їхніх прав.
Черговий том (ще два мають вийти у найближчі роки) є частиною розпочатого у середині 1990-х років монументального дослідження, присвяченого історії виняткового становища жінок у Франції. Книга має досить недвозначний заголовок: Як сучасність стала маскуліною. Йдеться про деконструкцію, засновану на точних і незаперечних елементах (політичні та правові реформи, публічні заяви, значущі історичні події, зіставлення кінця Ancien Régime з першими етапами становлення Республіки тощо) певної прогресистської телеології, яка постулює постійний і регулярний поступ рівності та свободи з плином часу. Історична правда виявляється зовсім не схожою на цю республіканську легенду.
Спершу розгляньмо це питання з філософської точки зору. Дійсно, найбільш прогресивні революціонери щиро вірили у можливість жіночої емансипації та законність цих прагнень у світлі їхнього власного бачення майбутнього. Адже вони дотримувалися концепції прогресу, висловленої маркізом Кондорсе: перспектива невизначеного руху вперед, заснованого на такому ж невизначеному ідеалові людського вдосконалення. Ця програма має той самий недолік, що і всі інші телеологічні погляди на історію: вона надає їй сенсу, вказує напрямок, але лишає вкрай розпливчастою на кожному з етапів становлення. У праці, присвяченій питанню прогресу, Кондорсе пропонує «показати за допомогою зважених міркувань і фактів, що не було помічено жодної границі у поліпшенні людських здібностей, що здатність до вдосконалення дійсно є необмеженою, що прогрес у цьому вдосконаленні відтепер не залежить від будь-якої сили, що хотіла б його зупинити, і немає для цього прогресу іншої межі, окрім тривалості існування самої земної кулі, куди природа нас вкинула». І додає: «Без сумніву, цей прогрес може протікати швидше чи повільніше, але він ніколи не звертатиметься назад, принаймні допоки Земля займає те ж саме місце у системі Всесвіту». Кондорсе, людина зважена і поміркована, вбачав у революції не розрив з минулим, але історичне прискорення як невід’ємний етап продовження неперервного процесу. Досить сказати, що у напрямку поліпшення становища жінок він жодного поспіху чи серйозних потрясінь не очікував.
Фемінізація Ancien Régime
Погляньмо, яким же чином цей вельми амбівалентний прогресизм втілювався в реальності. Республіка, особливо у демократичній формі, додає чоловікам мужності, змушуючи їх брати участь в управлінні державою. Вона їх емансипує, здіймає на вершину їхнього становища (робить їх вищими, аніж вони були досі), і тим самим збільшує розрив, що відокремлює чоловіків від жінок, яким приписується титул громадян без надання при цьому прав та функцій, що мали би супроводжувати це слово. Жінкам відмовлено у праві носити кокарду (символічно пов’язану зі статусом солдата) та червоні кашкети.
Як пише Селін Спектор, професор філософії Університету Бордо, «тісно пов’язана із засудженням французької аристократичної цивілізації, критика салоньєрок та еффемінації неминуче веде до принесення жінок в жертву на вівтарі республіканської свободи» (Au Prisme de Rousseau: usages politiques contemporains). Жінки, котрі дуже часто відігравали в Ancien Régime роль сполучної ланки між чоловіками, відтепер опинилися на маргінесі суспільства.
Це не п’єси, не сатира, не літературні знущання нанесли удару прямісінько в серце преціозній літературі та цивілізації салоньєрок, але Французька революція, яка з політичної революції перетворилася на сексуальну контрреволюцію.
Дискурс сучасних лівих, що претендують на історичну спадщину Революції, дивним чином суперечить як дискурсові самих революціонерів, так і висловлюванням республіканців і соціалістів XIX століття, що коментували цю історичну подію кількома десятиліттями опісля. Раніше було прийнято, принаймні у революційному таборі, протиставляти мужню республіку фемінному Ancien Régime. Це цілком нормально для пропаганди, поміж позитивних характеристик якогось елементу згадувати «мужність». Переможці творять історію, і свою перемогу вони завжди роблять мужнішою. Ретроспективно поглянувши на цей період, Прудон стверджує, що жінки за їхньою природою пручаються будь-яким революціям, будь-яким ідеям свободи чи рівності, і що золотим віком жіноцтва була доба феодалізму. Проте, навіть у Революції він простежував фемінні впливи – не через дії жінок, утримуваних на маргінесі політичної активності, але через дії чоловіків і партій. Жиронда, «буржуазія, зіткана з месьє з елегантним і артистичним характером», на його думку, є «фемінним елементом» революції, тоді як маскулінний елемент (хоча і хворобливий та збочений) варто шукати поміж якобінців. Яким буде висновок? Що «раз жирондисти – баби революції, то Робесп’єр і його люди – її кастрати» (De la Justice dans la Révolution et dans l’Eglise, том IV, Fayard). Відтак, революція являє собою у ліпшому випадку безуспішну спробу зробити Францію маскуліннішою, здійснену людьми, серед яких далеко не всі були здатні впоратися з цим завданням.
Спартанська і маскулінна революція
Ця a priori дещо туманна ідея революційної маскулінізації – це не просто прудонівська примха; вона є всебічно присутньою в системі цінностей творців нової Франції. Робесп’єр, палкий руссоїст, який, незважаючи на величезну популярність поміж представниць протилежної статі, завжди уникав їхньої компанії, підіймаючись на трибуну не знав вищої чесноти (франц. Vertu, прим. перекладача), п’янкішого слова, що задавало темп його промови і на якому трималася фіксація його ідей, аніж мужність. Чеснота, котра в сучасному розумінні цього слова пробуджувала у ньому чистоту, сповнену байдужістю, яку йому приписували в питанні відносин з прекрасною статтю, але яку не варто розуміти у сенсі сексуального контакту. Робесп’єр, як і більшість революціонерів, живився образами римлян – героями, відданими своїй країні, тирановбивцями, древньою республіканською чистотою. Римська чеснота, virtus, є невіддільною від конотації мужності. Хіба чоловік латиною не зветься vir? Відтак, революційна чеснота як етимологічно, так і філософськи пов’язана з мужністю. Це праведність, це сила, це непохитність, це моральна міць, на якій мають ґрунтуватися державні репресії: «Терор, без якого чеснота безсила; чеснота, без якої терор є згубним». Старий світ розглядається водночас як фемінний і занепадницький – причому з цієї точки зору обидва епітета є цілком пов’язаними. Салоньєрки, придворні інтриганки, жеманні й освічені жінки, любителі задоволень, що розпалюють змови, і влаштовують блискучі вечірки в гаях Версальських садів… Ні, Франція третього стану вимагала нових римлян, нових спартанців, аби очистити вавилонські стайні усієї цієї дурості, накопиченої віками монархії…
На відміну від аскетизму Робесп’єра, інші революціонери, менш схильні до ідеалів, висміюють чесноти й воліють утверджувати свою мужність, звеличуючи те, що вони вважають прерогативами мужності: життєрадісність, відвертість, пияцтво, вуличні бійки, дух братерства за пляшкою вина й непристойність. Це стиль санкюлотів, як їх уявляли буржуа з клубів: фрігійський ковпак, оголені руки, скривлена зловісна пика, трубка в зубах, готовність щомиті смачно сплюнути на землю або ж відпусти якесь сповнене лайкою прокляття. Такий образ є радше популістським, аніж по-справжньому народним, і розкриває соціальну інверсію старих чоловічих цінностей: лицаря переможено на користь жителів передмість, мужність неявно стала пов’язано з підйомом мас.
Еліан Вьєнно прекрасно це пояснює: «Зіткнувшись з беззахисним королем, з жінками, що володіли владою, із плазуючими придворними, що звиваються, наче змії, ба навіть із содомітами, новий чоловік, чоловік що встає і розриває кайдани, патріот – у паризькій пресі – є мужнім, твердолобим».
Татусь Дюшен, трубочист за професією і вигаданий персонаж, за яким ховається журналіст Жак-Рене Ебер, ніс цей голос, пролетарський і мужній, через усі свої тиради, що публікувалися в однойменній газеті, написаній на довільній та вульгарній мові. Політичні справи там надмірно сексуалізовано за допомогою різноманітних красномовних метафоричних виразів, ворогів народу регулярно підозрюють у безпорадності чи описують як «підарасів». У цьому таборі їм подобається критикувати вплив жінок на аристократію, ставити під сумнів мужність старих метрів та нападати на духовенство нижче пояса.
Антиклерикалізм часто стає приводом для порнографічного спалаху, і Еліан Вьєнно навіть гадає, що можна розгледіти в іконоборському руйнуванні статуй Богородиці та святих вираз «жаги до феміциду». Ця мова багато в чому є протилежною до мови Робесп’єра: він атакує революціонера не через легкість його моралі, але через святенництво. Андре Рош, історик ідеї маскулінності, пояснює: «Постійне запрошення до веселощів – це основа обряду соціальної посвяти. Дебоширство звільняє не лише від недільних обов’язків, але й від сімейної опіки: оргіастичність долучає до братства й егалітарного культу». Далі він додає: «Зіткнувшись з поваленням батька нації, хоча критерії батьківства й були геть розмитими, зграя дітей Революції примножила свої хитрощі. Ця бравада зробила рух більш мужнім у тому сенсі, що жінки були цілковито з нього вилученими» (Histoire du premier sexe de la Révolution à nos jours: сrise de l’identité masculine (1789-1914), Hachette). Французька революція – це сексуальна революція, але лише для чоловіків.
Жінки, оплот клерикалізму
Незалежно від того, набуває вона пуританських чи зухвалих форм, революція погоджується в утвердженні чоловічої переваги та виключенні жінок з історичного процесу. Однак образу римського героя або озброєного санкюлота недостатньо, щоби пояснити цю ситуацію. Ми маємо шукати значення цього виключення не лише в тій повазі, яку чоловіки відчувають до себе, але й у недовірі, з якою вони ставляться до жінок у контексті політичних потрясінь. Якщо вони підозрілі, то це тому, що сумніваються у жіночій прихильності. Незважаючи на марш жінок на Версаль у жовтні 1789 року, незважаючи на їхню відданість фронту під час війни, не дивлячись на збуджені натовпи жінок на зборах політичних клубів, здається, що вони ніколи не робили достатньо, аби донести до чоловіків свій ентузіазм – і коли мали нещастя перестаратися, то їх одразу ж критикували за надмірну участь у політиці. Тож постає питання: чи володіє жінка, яка дарує любов, достатньою здатністю до узагальнень для того, аби поширити цю солодку прив’язаність на всю націю? У культурі, яка століттями асоціювала чоловіків з містом, з громадським простором, а домогосподарок з приватним простором, не може не виникнути такого питання. І, знову ж таки, священики говорили те ж саме, але з протилежними висновками: «Муж, обращаясь на торжищах и в судилищах, очевидно, обуревается внешними хлопотами, как бы некоторыми волнами, – каже Іоанн Златоуст, – а жена, сидя дома, как бы в некоем училище любомудрия, и сосредоточив в себе свои мысли, имеет возможность заниматься и молитвою, и чтением, и другими делами любомудрия» (Бесіда 61 на Іоанна). Молитва? Досить слизький ґрунт з політичної точки зору. Читання? Усе залежить від того, які саме книги читати. Боротьба республіканців за освіту для жінок була далеко не безкорисливою і розглядалася як одна з найосновніших перешкод клерикалізму. З перших годин революції читання у середовищі освічених жінок жваво заохочувалося. «Що ж то за книга, яку дівчина, при вашій появі, миттю заховала за пазухою? – з удаваною наївністю питає Мішле. Якийсь роман? Елоїза? Та ні, швидше за все це Життєписи Плутарха або ж Суспільний договір» (Histoire la Révolution française). Та й Руссо жодним чином не протиставляв прив’язаність до сім’ї (чи любов) патріотичній прив’язаності, а навпаки, вважав що сім’я є інститутом, вкрай сприятливим (а не конкурентним) для згуртованості політичної спільноти, і охоче порівнював сімейні узи з патріотизмом, розглядаючи різницю між ними лише у масштабах.
Революціонерам хотілося би в це повірити, але вони лишалися настороженими. Вони побоювалися, що патріотизм – це зовсім не те почуття, яке пасує жінкам, котрі, не беручи участь у державних справах, не зможуть ототожнювати свої інтереси з інтересами громади. Хіба Локк, ще один з великих філософів Просвітництва, не сказав, що істинна індивідуальність повністю здобувається лише в громадській сфері, що притаманна виключно чоловікам? «Правління жінок було припинене 14 липня 1789 року, – писав Жиль Буше де Ля Рішардрі в 1797 році, – адже вони були повернуті до приватного, домашнього простору, а Франція перейшла від легковажності до порядності та серйозності». Більшість революціонерів вважали, що жінки не здатні до щирого патріотизму, і вбачали між подружньою і сімейною любов’ю з одного боку та любов’ю до Батьківщини з іншого – сувору конкуренцію.
Збентеження феміністок
Ханна Арендт казала, що існує три сфери, де реалізується людська компетентність: політична сфера (де панує принцип рівності), соціальна сфера (де панує принцип розподілу) і приватна сфера (де панує принцип ексклюзивності). Жінка 1789 року явно віднесена до третьої. Вона удостоєна титулом громадянина, але це дешеве громадянство – соціально-природне, якщо вжити вислів Камілли Фройдево-Меттері з La révolution du féminin (Gallimard, 2015), а не політичне громадянство, що належить виключно чоловікам. Тим жінкам, що вимагали однакових з чоловіками прав, Талейран відповів у доповіді про народну освіту від вересня 1791 ось що: «Давайте виховувати жінок не задля того, щоб вони прагнули до заборонених їм Конституцією переваг, але для того, щоб вони визнавали і цінували ті переваги, які вона їм гарантує». Фраза, котра, вочевидь, здалася багатьом жінкам м’яко кажучи хибною. У книзі Le Cens de la famille: les femmes et le vote (1789-1848) Анн Вержю вказує, що це другосортне громадянство можна зрозуміти лише в дуже специфічному демократичному баченні, що розглядає як одиницю громадського життя не обох індивідів, але домашні господарства. Громадянин як батько, що голосує на виборах, діє як представник своєї сім’ї (усього домашнього господарства) так само, як представник Генеральних штатів голосує від імені усієї своєї провінції. У цій концепції демократії дружини не виключаються з процесу прийняття рішень, оскільки беруть участь у суверенітеті сім’ї, виразником голосу якої є батько родини (опісля того, ясна річ, як він вислухає скарги усіх представників своєї сім’ї). Як наче політичні розмови за сімейним столом є додатковим рівнем представницької демократії, свого роду внутрішньосімейним федералізмом… Органічна демократія супроти демократії атомарної.
Жінок критикують за те, що вони занадто уважно прислухаються до своїх духівників і за те, що вони занадто обумовлені роллю домогосподарки, щоб усвідомлювати національні почуття, які виходять далеко за межі тісноти будинку. За Женев’євою Фресс (La Raison des femmes, Plon), існувало принаймні три інші причини, які могли мотивувати виключення жінок під час Революції: страх перед плутаниною між статями; відмова від того, щоби винятки перетворилися на правило (див. незвичайні жіночі фігури, такі як Олімпія де Гуж або Теруань де Мерікур); приписування жінкам моралізму, обов’язково відмінного й конкурентного до політики влади. Крім того, вчорашній Ancien Régime з його ненависною королевою і придворними жінками-втікачками, що так довго душили громадську думку, часто асоціювалося із владою жінок.
«Французька революція повалила суспільство, де панували жінки», пише Марта Борелі (La Décadence de l’Amour), і революціонерам подобалося протиставляти сувору економію жінок при республіці (знову ж таки, древній ідеал) злочинній розбещеності при монархії.
«У ту мить, як встановлюється рівність – хай навіть теоретична – між усіма чоловіками, – пояснює Еліан Вьєнно, – мова йде і про всіх жінок, яких нарешті поставили на місце, тобто піддали покорі, а не потенційному пануванню, як-то дехто з них при Ancien Régime».
Французькі феміністки, які часто виступали зі зброєю в руках слідом за лівими та й взагалі за прогресивним табором, і саме тому були вписані в історію цього табору, відчувають серйозні труднощі у формулюванні критики Французької революції з феміністичної точки зору. При цьому створюється враження, що вони нападають на свій власний табір (прогресистів), і таким чином грають на руку реакції. Зберігаючи вірність тому, що вони називають історичними принципами емансипації, вони аж ніяк не можуть зізнатися в протиріччі цих принципів основі фемінізму – справі жінок. Звертаючи увагу на це непорозуміння ми не виправдовуємо Революцію, але наголошуємо на спробі поставити під сумнів догматичну віру в безперервний сенс історії, де свобода обов’язково і завжди є щоразу більшою і повнішою, ніж учора.
Рецензія на: Éliane Viennot, Et la modernité fut masculine. La France, les femmes et le pouvoir 1789-1804, (Vol. 3) Perrin, 410 p.
Переклад з французької – Сергій Заїковський
