Nouvelle École, n ̊ 18 (травень–червень 1972)
Ось що обговорюється зараз в паризьких газетах. «Сьогодні на філософському горизонті, – стверджує видання Combat від 4 травня 1972 року, – виділяються всього три фігури: Маркс, Фройд і Ніцше, чий вплив накладено на всі напрямки сучасних досліджень». І оскільки донині Ніцше «здебільшого лишався проігнорованим», ми мусимо «перш за все повернутися саме до нього». Чи радше, згадуючи наївні слова колумніста з Le Figaro щодо телепрограми, присвяченої Заратустрі, ми маємо відкрити Ніцше заново.
Сказати, що останніми роками ми «знехтували» Ніцше – чистий евфемізм. Офіційна культура післявоєнного суспільства його попросту прогнала, внесла у список заборонених речей. Ба більше, це ж досить відома історія. Філософи й ідеологи Третього рейху розкрили Ніцше і його роботи. Вони розгорнули у гітлерівському націонал-соціалізмі ту течію, що її закликав провидець із Зільс-Марії. Ще ліпше (чи гірше), що цю істину підтверджували більшість із видатних авторів, що були прямими противниками націонал-соціалізму. Це стосується і Карла Льовіта, знаменитого твором Від Геґеля до Ніцше (1941)[1], і марксиста Дьйордя Лукача, який намагався викрити «руйнування Розуму від Ніцше до Гітлера» (Von Nietzsche zu Hitler, oder der Irrationalismus und die deutsche Politik, 1962), а також отця Валентіні – єзуїта, що розпізнав у свастиці на червоно-біло-чорному прапорі символ вічності, становлення, вічного повернення одного й того ж.
Відтак, було неминуче, що Фрідріха Ніцше, як і його Sternenfreund (зіркового друга) Ріхарда Ваґнера, спіткає засудження Нюрнберзьким трибуналом. Але цей період скінчився. Сьогодні ми «відкриваємо заново» Ніцше, так само як ніколи й не переставали «відкривати» Ваґнера.
Основною метою такого перевідкриття, що не завжди можна впіймати на перший погляд, є суто політичне замовлення. Це, перш за все, робиться задля того, щоби обірвати родинні зв’язки між працями Ніцше та націонал-соціалізмом, неначе лиш вульгарне і образливе прочитання його праць може призвести до викриття у гітлерівському рухові якоїсь ніцшеанської лінії спадкоємності: у націонал-соціалізмі, вочевидь, ніяк неможливо знайти щось настільки «благородне», як думка Ніцше. У зв’язку з цим «рятувальники», завдяки «новому» і при цьому «легітимному» прочитанню, сподіваються зробити праці Ніцше підходящими для інтеграції в культурну спадщину модних нині ідеологій (демократичних, соціалістичних чи навіть протестних).
Будь-яке подібне починання є абсолютно безглуздим. Воно говорить або про сліпучу філософську дурість, або ж про відкриту інтелектуальну нечесність.
Без сумнівів, можна, треба (і це неминуче) задатися питанням, як Ніцше на ділі відреагував би на таке явище, як націонал-соціалізм. З іншого боку, з його ж слів – якщо тільки ми дамо їм бути почутими – Ніцше без сумніву проголошує себе явним ворогом усіх тих течій, які сьогодні, в наш час, домінують в наших суспільствах та нашій «культурі».
Ніцше інакший філософ, він не такий, як інші. Він не хоче бути таким як інші; і голосно це проголошує. Зрештою, стверджує він, покликання філософа вже не обмежується одними лиш міркуваннями про минуле чи зорганізацією знання. Філософ мусить бути художником, матеріалом для якого виступає сама людина. Філософ – ось хто ставить перед людством нову мету і своєю працею змушує його шукати засоби для досягнення цієї мети. Тим самим Ніцше проголошує кінець старої філософії. Він сповіщає про прибуття думки, що нарешті вирвалася з-під рабства цієї «Цирцеї філософів» – думки, врятованої від «моральних» забобонів.
Ми зробили Ніцше мучеником «пошуку істини». Дивна посмертна доля, яку він до того ж сам передбачив і заздалегідь опротестував. Адже «пошук істини», якому Ніцше поступився на певній стадії своїх роздумів, в кінцевому підсумку полягає у спростуванні та руйнуванні певної конкретної істини, яка історично «бажалася» і затверджувалася «християнською мораллю», тобто «мораллю рабів». Ба більше, на строго гносеологічному рівні цей «пошук» завершує собою кантіанську критику розуму.
Кант показав межі чистого розуму, які неможливо подолати. Але, зауважує Ніцше, він закріпив за ним права абсолюту, визнаючи за практичним Розумом здатність досягати «істини» й знаходити відповіді на «остаточні питання». Такий крок, в очах Ніцше, рівносильний вбивству Бога лиш для того, щоби впасти на коліна в обожненні перед Віслюком, Що Каже «Так». Таким чином, роздуми Ніцше набувають критичного обороту. Ніцше показує межі практичного розуму. Не може бути «абсолютної істини»: істина й хиба – це всього лише дві різні «зацікавлені» точки зору. Усі твердження істинні й хибні водночас; усе довільно. Розум – всього лиш засіб, інструмент. І ніколи не початок, причина дискурсу чи дії. Навпаки, розум приймає цю причину, яка, відтак, виступає у якості імпліцитної мети. Коротше кажучи, завдання розуму полягає в тому, щоби пролити світло на шлях, що дозволяє досягти цієї мети, обґрунтовуючи причину за будь-яких обставин, всупереч будь-якій опозиції.
Цей Irrationalismus, це «руйнування Розуму», яким марксист Лукач (а слідом за ним і багато інших) дорікає Ніцше, здається таким лише за умови, що хтось дотримується тієї точки зору, котру сам Ніцше, як він сам стверджує, історично перевершив. Фактично, Ніцше ставить Розум на місце. Він має на увазі те ж саме, що ми сьогодні можемо сказати про «електронний мозок» як логічну машину, призначену служити нам: вона отримує від нас інформацію та може лише пропонувати відповіді, що потенційно містяться в отриманій інформації. Адже не людина служить абстрактному, універсальному й трансцендентному Розуму, але Розум, здатність мислити і діяти логічно – поставлені на службу людині та її волі. У цьому сенсі всі твердження дійсно є довільними, адже належать людині; і кожна людина висловлює унікальну перспективу, відкриту для всесвіту речей.
Проте людина мусить затверджувати й самостверджувати себе. І тут Ніцше постає як протилежність релятивісту, нігілісту. Якби він впадав у егалітарну ілюзію, то міг би бути тим чи іншим: еквівалентність точок зору фатально призведе до анархізму й паралічу. Але Ніцше – надгуманіст. Для нього одна єдина перспектива завжди вартує значно більшого, ніж інші: вона мусить бути ціннішою за всі інші. Доля всього людства у кожному історичному «моменті» визначається більшою, вищою перспективою, що охоплює інші перспективи й ієрархічно організовує їх усередині себе. Це точка зору вищої людини. І лиш тою мірою, якою егалітаризм та зрівнялівка остаточно здобуватимуть перемогу, тою мірою, якою відбудеться пришестя останньої людини – лиш так в майбутньому може бути дійсно тільки одна єдина перспектива, одна «абсолютна істина». Але то буде жалюгідна істина.
Ніцше геть не виключає такої можливості. «Це може статися», – говорить він. Та ми мусимо запобігти цьому. Ось чому Ніцше волів, щоби його праця була також (і насамперед) гігантською вправою у провокації й спокушанні, яка збудить «поетичними засобами» новий тип людини, «вищої людини», що вічно «тяжіє до Надлюдини», гарантуючи тим самим людству вічне історичне становлення, вічне самотворіння та відтворення.
Ніцше не приховує «імморальності» свого проекту. Але так само, як вся істина є хибою, стверджує він, усе моральне є імморальним. Для нього життя має лиш естетичний зміст. Людина, пише він, черпає свою життєву силу лише з переконання, що існує якась кінцева мета, якась реалізація Абсолютно Доброго й Істинного. Відтепер же людина знає, що «Бог помер», і кінцевої мети вже немає. Тому їй лишається лише самій взяти на себе роль, яку людина раніше приписувала Богові: черпати «з Землі», а не «з потойбіччя», життєву силу, якої потребує; надати сенс своєму власному існуванні й надати мети людству, знаючи що ця мета, одного разу досягнута, перетвориться в ніщо, вимагаючи бути ще раз переглянутою, вимагаючи вічно знаходити нову мету. Міф про Сізіфа? Ні. Сізіф не бажав своєї праці; його примусив до цього злий бог. Всього лиш жертва, він не міг керувати собою; його дія була керованою ззовні.
Для Ніцше Сізіф являє собою «страхітливе пануванню безглуздя й випадковости, яке досі називали “історією” (безглуздя “більшости” — це тільки її остання форма)» (По той бік добра і зла, V, 203). Він, якщо хочете, герой-жертва долі, яку він назвав Богом, чи загальним виборчим правом, чи моральною перевагою пролетаріату. Істинний герой, якого закликає Ніцше — це повна протилежність Сізіфові. Це той, хто свідомо більше не визнає себе одночасно жертвою і катом; хто здатен бажати «власного падіння, якщо це відкриє дорогу Надлюдині».
«Щоб навчити людину дивитись на своє майбутнє як на свою волю, як на щось залежне від людської волі, і підготувати її до великих і відважних колективних спроб запровадити дисципліну […] колись буде потрібний новий різновид філософів і повелителів, перед яким зблякне і знікчемніє все, шо існувало на світі, причаєне в людях, які мали грізний, потаємний і доброзичливий дух».
Відтак, в основних напрямках проект Ніцше, що його він іноді називає своєю «великою політикою» майбутнього, абсолютно ясний і не допускає жодних двозначностей. Ніцше ніколи не перестає вказувати, кому він протистоїть і що підтримує. Він прямо оголошує війну егалітаризму в усіх його історичних формах (які він, у всякому разі, зі зневагою об’єднує в одну купу): проти християнства, яке формулою рівності людей перед Богом заражає греко-римський світ егалітарною доктриною; проти «лібералізму», вираженого революцією 1789 року; проти демократії і «тиранії загального виборчого права»; проти соціалізму, комунізму, анархізму тощо.
Спостерігаючи за своєю епохою, Ніцше бачив, що усі ці форми егалітаризму вже на ту мить зійшлися на більш-менш свідомому нігілізмові, і ця «демократизація душ» неминуче вела Європу до утворення величезної «маси рабів». Він передбачав об’єднання й зрівняння усіх європейських народів. Він навіть здогадувався, що не що інше як економічні імперативи спричинять рух за об’єднання Європи. Він вважав цю «партію миру», цей «рух останніх людей» по суті незворотнім явищем, яке ніколи не перестане живити нігілізм. І Ніцше не збирався виступати проти цього процесу «масифікації». Навпаки, він радив «своїм» його прискорити. Але він говорив і про інший рух, про «свій рух», на формування і розширення якого він покладав надії. Це рух – це «партія війни». Прийде день, говорить він, коли «раса панів», «каста володарів», засобом вираження якої буде ця партія, зробить масу своїм власним знаряддям, надавши їй сенсу на встановить (у Європі) «правління Землі» у світі, планетаризованому завдяки технічному прогресу.
Нема необхідності далі описувати чи аналізувати ніцшеанський проект. Щоби ігнорувати це чи тим більше заперечувати, треба не читати Ніцше (або ж робити вигляд, що Ніцше думав протилежне тому, про що писав, а так у нас часто роблять). Зрештою, його думка зводиться до рішуче антиегалітарного проекту, який протистоїть егалітаризму в усіх його найостанніших проявах[2].
В таких умовах будь-якому супротивнику егалітаризму може здатися вкрай малоймовірним, що праці Ніцше можуть бути «заново відкриті». Проте, як завжди і тим більше сьогодні, більш як будь-коли, природні вороги Ніцше намагаються анексувати його задля блага своїх власних починань. Відтак, ми маємо право задатися питанням, звідкіля взявся такий маневр, з чого він складається і, перш за все, з урахуванням усіх небезпек для «егалітаристів» в «керуванні» ніцшеанський проектом – якими є його причини.
Відповідь на це останнє питання, без сумніву, найпростіша. Якщо модні ідеологи почуваються вимушеними намагатися «оживити» Ніцше, то це лиш тому, що не можуть змусити його замовкнути. Праці Ніцше провокують і спокушають, незважаючи на цей остракізм. До того ж наша цивілізація, як жахлива ремиґаюча тварина, не може втриматися від найнебезпечніших наркотиків і стимуляторів; вона може лише сподіватися на власну здатність до мітридатизації. Відтак, егалітарний світ намагається своїм власним шумом побороти цей голос, який його турбує і непокоїть. Тому він намагається поставити спотворюючу лінзу (називаючи її при цьому «прояснюючою») між твором, «неможливим для читання», і короткозорим читачем. Тож маємо справу з прямою фальсифікацією.
Методи, що застосовуються у даному випадку, геть не нові. Один з них, найдавніший з них, полягає у накладанні хронологічного розмежування на роботи Ніцше. Відтак, маємо справу з періодом незрілості романтичного й ваґнерівського Ніцше; потім період зрілості, що вважається єдино «цінним»[3]; і, нарешті, третій період (остаточного формулювання того, що ми знаємо як ніцшеанський проект), що знаходиться під знаком наростаючого божевілля, поки ще прихованого, але активного. Внаслідок цього було б доречним ніколи не приймати всерйоз «екстравагантності» останнього періоду, що мали би суперечити «істинній» думці «ще здорового» філософа[4].
Ця критика має ту перевагу, що спирається на аналіз самого автора. Але це стосується лише послідовних об’єктів ніцшеанських міркувань. Це нічого не говорить нам про самі припущення. Насправді ж Ніцше ніколи не переставав бажати одного й того ж самого від самого початку своєї діяльності. Він сам не без гордості підкреслює це у передмові до видання своїх перших робіт, перш ніж остаточно поринути в безумство. Безсумнівно, у Ніцше присутня еволюція; однак ця еволюція є не що інше, як схоплювання, щоразу міцніще, волі, яка рухає ним, і, тим самим, всього того, що протистоїть цій волі, і сили, яку він повинен докласти. «Переоцінка всіх цінностей» імпліцитно, «інстинктивно», можна сказати, простежується уже в Народженні трагедії: ваґнерівський Ніцше, закликаючи до приходу Зіґфріда, уже є тим Ніцше, що утверджує примат вищої людини й «раси панів», пропонуючи задля тої мети міф про Вічне повернення.
Інший метод «відкриття заново», що має незліченні варіації, полягає у тому, щоб оголосити праці Ніцше (названі з цієї нагоди «фрагментарними», «переривчастими», «афористичними» тощо) такими, що приховують свій «істинний сенс» за завісою знаків, «шифрів», «метафор», аж поки розкриття аргументу не зруйнує себе самого в міру власного розвитку[5]. Це таке собі карабкання: якщо точних доказів немає, значить насправді усе зовсім навпаки. Ось що ми «демонструємо», голосно заявляючи, що не повинні бачити наготу короля.
Фактично, для тих хто здатен бачити, подібний крок свідчить лише про органічну нездатність сприйняти ніцшеанський текст. Більш того, це свідчить про необхідність для певного типу читача ігнорувати реальність тексту, який, на їхню думку, можливо навіть і помилково, але ображає й принижує їх у глибині душі. Фактично, тут навіть не вийде звинуватити труднощі читання й розуміння аргументації. Звісно, що в такій книзі, як Так казав Заратустра, Ніцше надав своїй матерії форму Міфу, щоби зруйнувати «раціональність» філософської мови його епохи – по суті, раціональність егалітарного дискурсу, нав’язаного світською історією. Але він передав, перш за все у своїх останніх творах, ключі, що дозволяють достовірно витлумачити цей Міф. Ба більше, він пояснив природу і походження Міфу, свідомо задуманого як «доктрина, яка, вивільняючи найсмертоносніший песимізм, забезпечує відбір найсильнішого елементу», а «все людство, крім тих хто зможе це винести, приведе до загибелі».
Зіткнувшись з роботами Ніцше людина, яка все ще вірить в абсолютне Добро і Істину, не буде, не зможе визнати очевидними аргументи, що перебувають у новому для неї вимірі історичної свідомості. Вона буквально пройде крізь цей вимір – несвідомою і недоторканою. Відтак, створена Ніцше революційна очевидність лишається недоступною для супротивників його проекту, дозволяючи їм досягти фону, який не перестає їх чарувати та який вони хочуть відвоювати. Цей фон становить філософський (і, відтак, критичний) аспект його праці, по-своєму удосконалюючи міркування Іммануїла Канта. Що стосується «невидимої очевидності», то цей «сад, куди Інший не зможе проникнути» – це все витвір його поетизму, тобто миттєва пропозиція Міфу, психологічно активного аргументу (творіння нового типу людини), начерк проекту «великої політики» й підготовка необхідних засобів для її реалізації.
Зачарованість, яку праці Ніцше в своїх критичних аспектах можуть викликати у християнському, егалітарного світі, пояснюється не менш легко, але інакше. Ця критика (Ніцше заявляє про це цілком відкрито) фактично являє собою історичне продовження християнських егалітарних спекуляцій; вона починається з остаточної християнської і егалітарної позиції. Ґете якось сказав, що для того, аби зруйнувати «ідею», потрібно «продумати її до кінця». Під час свого «другого періоду» Ніцше взяв на себе завдання до кінця продумати егалітарного ідею, християнську мораль добра і зла, щоби зруйнувати їх, довівши до точки, з якої вони впадають у власну протилежність.
Ганна Арендт дорікала Ніцше в тому, що він разом з Марксом і Фройдом впав у нову ілюзію, «зруйнувавши традицію». Це інша помилка. На відміну від Канта, Маркса або Фройда, Ніцше не стверджує, що знайшов істинні відповіді на всі основоположні питання. Навпаки, у своєму зверхньому стилі він сам особисто відповідає на свої власні питання. Сваволі людини, яка торжествує в його епоху і яку він глибоко зневажає, Ніцше свідомо протиставляє своє власне свавілля і свій Geschmack (смак). Міф, який він пропонує, не є (і не може бути) нічим іншим, як витвором мистецтва: він прагне спокусити, спровокувати. Звичайна мова наївно говорить, що ця праця – не більше як пропаганда. Ніцше під маскою Заратустри зробив себе пророком.
Цікаво, що Ніцше протягом усього свого життя ніколи не переставав порівнювати себе із, з одного боку, Сократом, та Ісусом з Назарету – з іншого. У його праці Сократ представлений як філософ, який за допомогою діалектичної рефлексії відкрив двері язичницького світу для зарази егалітаризму, тим самим потайки позбавивши цей світ здатності захиститися. Ісус, а разом з ним і Саул Тарсянин[6], проходячи крізь ці привідкриті двері, заразили язичницький світ егалітарною хворобою. Ніцше пропонує собі стати для егалітарного світу тим, чим Сократ і Ісус разом були для світу європейського язичництва. Звідси подвійний аспект його праці: критичний і руйнівний, коли він грає роль Сократа; поетичний і міфотворчий, коли він, навпаки, бере на себе роль Ісуса.
Цілком природно, що прихильники християнського егалітарного начала відчувають необхідність хапатися за ніцшеанську критику та все більше й більше усвідомлюють, що не можуть обійтися без неї. Повторюємо, Ніцше продумав їхній світ до самого кінця. І тому їм є чому повчитися у нього. Так само на приземленішому рівні повсякденної пропаганди настільки ж ясно, чому вони множать свої зусилля, аби стерти будь-який відбиток «батьківства», що міг би зв’язати націонал-соціалістичний феномен з цією вічно актуальною і вічно цікавою філософією, чиє шляхетство вони не можуть заперечити. Це «батьківство» є не менш безперечним, і його треба нарешті визнати.
Однак це не дозволяє нам привести бодай якихось значимих аргументів ні проти Ніцше, ні на користь націонал-соціалізму.
Фактично, підходячи до цієї проблеми послідовно, ми мусимо перш за все поставити під сумнів те значення, яке ми надаємо у своєму дискурсі поняттю «батьківства». Ми могли б абсолютно законно ствердити, що апостол Павло фальсифікував проповідь Христа, чи що Христос не «визнав» би павлове «християнство» (не більше, ніж Маркс не визнав би «марксизм» Леніна, Троцького чи Мао Цзедуна). Але подібна заява, наскільки цікавою вона б не була з інтелектуальної точки зору, є історично несуттєвою. Поістині ж сила і велич Євангелія полягає саме в тому, що воно історично породило всі форми християнства і продовжує, не менш історично, постійно поглинати їх у собі. Так само будь-яке «прочитання», будь-яке тлумачення (включаючи тлумачення Ніцше гітлерівським рухом) боже бути засуджене і проголошене образливим.
Але судження такого роду, наскільки добре обґрунтованим воно б не було, не має реальної цінності. Воно вдається до чистої абстракції, до того царства абсолюту, в межах якого вже немає жодного «зв’язку». Бо з історичної точки зору важливим є не те, зрадив апостол Павло слову Христа чи ні. Річ у тім, що він жадав цього слова, і що його почули тільки тому, що він зажадав його. Так само й Ленін або Троцький щодо Маркса. Геній отця релігії, впливового інтелектуала чи засновника школи думки вимірюється кількістю «продуктів», що поміщаються в його дискурс чи навіть бодай претендують на це. Було безліч християнських сект, кожна з яких по своєму реалізовувала один з аспектів проекту, запропонованого Христом, і далеко не всі з них набули історичної ваги, здатної, в кінцевому рахунку, вирішувати, чим є християнство насправді – тобто те, яким Христа бачитиме його потомство[7].
Ніцше, як і Христос, претендує бути творцем історичного руху. Цей рух породив різні тенденції і школи, які, можливо, об’єктивно зрадили його слово, але зі строго історичної точки зору все одно репрезентують його реальність та спадкоємність. Ось те, що необхідно взяти до уваги, якщо хтось захоче заговорити, із бодай якимось натяком на конструктив, про стосунки між Ніцше та націонал-соціалізмом. У праці Консервативна революція в Німеччині Армін Молер вказував на поширення філософських, політичних і літературних сект, які в міжвоєнний період утверджували ніцшеанський міф. Ці секти були пов’язані між собою і сперечалися за зразком марксистських сект. Щодо націонал-соціалізму вони дотримувалися вельми різних поглядів. Відтак, якщо те, що націонал-соціалізм є цілком «ніцшеанським» явищем, оскільки поміщений в антиегалітарну діалектику, контури якої допоміг визначити Фрідріх Ніцше, є істиною, то теза про те, що все «ніцшеанство» є націонал-соціалістичним – це хиба. Як «ліві аберації» не компрометують Маркса в очах ортодоксальних комуністів, так і націонал-соціалізм жодною мірою не «компрометує» ніцшеанський проект.
Переклад з французької Сергія Заїковського
[1] От Гегеля к Ницше. Революционный перелом в мышлении XIX века. Маркс и Кьеркегор. — СПб.: Владимир Даль, 2001. — 670 с
[2] Ніцше навіть передбачав цей «виклик» і лишив нам вражаючий опис. Слова з Так казав Заратустра, якими остання людина виражає свої бажання, гротескно нагадують висновки, якими Маркузе вінчає свої «утопічні» міркування.
[3] Для всіх «рятівників» Ніцше характерним є прагнення взяти до уваги лише цей другий період, перш за все книгу Людське, надто людське, коли сам Ніцше прямо сказав, що хоче змусити себе з інтелектуальної чесності та задля того, щоб «загострити» свої почуття, «помислити всупереч самому собі».
[4] Католицькі критики були першими, хто розвинув цей аргумент, наполягаючи, з-поміж іншого, на загальній «хворобливості» творів, автор яких з ранньої юності страждав на гіпотетичну хворобу (згідно симптоматиці тієї доби у цій хворобі хотіли би розгледіти сифіліс).
[5] Згадаємо лише два останні приклади: Jean-Michel Rey, L’enjeu des signes: lecture de Nietzsche (Seuil, 1971); Sarah Kaufmann, Nietzsche et la métaphore (Payot, 1972).
[6] Тобто апостол Павло (прим. перекладача)
[7] Крім того, яке значення мало би те, що ці розробки історично існували б «всупереч Його слову»? Це просто означало б те, що Христос достеменно не знав, що робив, коли робив це.
