Людина покоління 1914 року, покоління Великої Війни, написала велику книжку, яка була без перебільшення бестселером 2014 року.
Книжка, яку знаходили час читати дивовижні люди, точно як ті, що йшли сто років тому в добровольчі підрозділи в Німеччині, які йшли в Легіон Січових Стрільців в Австро-Угорщині та добровольчі формування інших європейських країн, такі ж люди читали цю книгу та відчували її через уже власний досвід. Юнґер, безумовно, сприймається письменником війни в будь-якому випадку: дехто вважає його співцем мілітаризму, дехто – через переусвідомлення власного досвіду – майже пацифістом. Особисто моя думка – він не був ні тим, ні іншим.
Це людина часів Великої війни, котра доторкнулася до вічного, до надлюдського, через жорсткий, через кривавий, але фантастичний досвід війни. Проте тут зовсім мова не про війну, а про можливості людини та суспільства на вихід із сірого, буденного, егоїстичного становища, перехід на новий рівень людської істоти як такої.
У війні є чорна сторона, той, хто каже зворотне – бреше. Чорна сторона існує, багато присутніх на цій презентації цю чорну сторону на собі відчули. Я стараюся не пропускати похорони і прощання зі своїми фронтовими товаришами, щоби не забувати про цю чорну сторону війни, щоби не надто романтизувати військову історію як таку. Також обов’язково стараюся відвідувати хлопців у госпіталях, за тієї ж причини – пам’ятати про чорну сторону війни, яка, безумовно, існує. Проте чому Юнґера читали захоплено?
Тому що є й інша правда війни. Коли з нічого, повного безсилля, хаосу – народжуються нові істини, нові форми, нові порядки. Коли з імпотенції, стану «все втрачено», та фактів здачі Криму та Донбасу, за короткі спекотні місяці з людей, які взагалі не тримали в житті зброї в руках, народжується порядок, народжується ієрархія, непереможний насправді батальйон. Коли відчуваєш, що ти можеш не просто багато, ти можеш майже все. Коли депресія і страх тебе переслідує не там, на передовій, а тільки тоді, коли ти виїхав на кілька днів від своїх бойових товаришів, тоді стає страшно і приходить депресія, адже ти боїшся, що пропустиш, сам не знаючи що. Але ти відчуваєш, що ти не можеш це пропустити. Це дуже важкі матерії.
Мабуть, мій власний досвід, який не має жодного відношення до будь-чого людського – це відчуття походу, коли ти ведеш на фронт 10 танків, відчуття 400 тонн сталі за собою. Відчуття людей, які інколи навіть більше й сильніше за цю сталь. Відчуття їхньої абсолютно монолітної волі (і це питання не вербального спілкування, наказу, навіть присяги), чогось у рази більшого, ніж просто ці екіпажі, чи 30 людей у залізних бляшанках.
Тому Юнґер так сприймався поколінням’14. Тому Юнґер такий важливий для цього покоління. Його книга була відома кожному в нашому підрозділі, її читали будь-де: це міг бути напівзруйнований елеватор, чи це могла бути яблуня в полі. І там ми сприймали Юнґера, сприймали прості речі – відчуття братерства, власної та безособової волі (коли ти водночас є нічим і майже всім), подолання банального звичайного людського егоїзму, який усіх нас їсть.
14 рік пройшов – багато хто вважає, що ми його елементарно втратили, що нічого не залишилося. Справді, на це дуже схоже, тому що сірість, всі ці сірі люди з пом’ятими обличчями зайняли всі кабінети, всі офіси, всі телевізійні студії, вони зайняли всі київські ресторани з проститутками – вони будь-де. Сірість будь-де, і не дарма це колір щурів, здавалося б, з’їла дух 14 року, й багато в чому покоління 14 року. Проте це не зовсім так. Покоління 14 року – живе. Покоління 14 року – не може це забути, викинути чи позбутися цього досвіду, навіть якщо воно захоче це зробити. Воно, це єдине покоління, і всі ті відчуття, які нам давав Юнґер – це покоління й ці відчуття – наш єдиний шанс, шанс країни на відновлення, на нове народження. Іншого немає.
Насправді військові покоління показують себе дуже просто – давайте подивимося на українську історію 100 років тому: хто приніс на коротку, яскраву, хоч і трагічну, мить українську державність з 1918 по 1920 рік? Його принесли українські культурні діячі, його принесли українські політики, але який реальний вклад Порша, Петлюри, Винниченка, навіть Грушевського в 1918 рік? Насправді, передовсім це питання військового покоління 1914-1918 років. Покоління, яке виросло з різних сторін окопів, тобто Коновалець і Мельник знаходилися з одного боку окопів, а Болбочан, Міхновський (відправлений на румунський фронт), брати Чучупаки та багато інших з іншої сторони траншей, вони дивилися один на одного через цівки гвинтівок, та в їх відчуттях було те, що 250 років ця країна спала. А по суті – 250 років достатньо для того, щоб померти будь-якій країні.
Але вони відчували себе всеспроможними, на плечах цього покоління – Григор’єва, Болбочана, тих самих Чучупак, Коновальця не в останню чергу – Україна отримала ті недовгі фантастичні два роки своєї державності, які стали насправді культом, символом для нас, які потім втілилися в історичному житті нації. Адже воно триває не 20 і не 30 років, а сотні, приміром, проявившись надалі в абсолютно усвідомленому досвіді Української Повстанської Армії, а невдовзі й у боротьбі в 2014 році, а також, гадаю, що питання незалежності 1991 року теж залежало від цих людей. Це показує творчий і державницький потенціал військового покоління, про яке знову-таки говорив і говорить нам зі сторінок книг Юнґер. Ці люди потім створили цілу українську національну консервативну культуру, створили багато чого. Це їхній вклад.
Зараз прийнято говорити про військове покоління виключно через призму ПТСР (посттравматичного стресового розладу), майже немає інших тем для обговорення в суспільстві, немає інших ефірів, статей, які розглядають хоча б трохи в іншому ключі військове покоління. Проте військове покоління, крім ПТСР, має фантастичний творчий потенціал, тому такі важливі такі речі, як ці невеликі зернятка («Пломінь» – прим.ред.), яких поки небагато, проте стає все більше. Тому така важлива ця книжка.
Тому що військове покоління, наше покоління, воно повинно передати це відчуття, не дати йому гаснути, воно повинно вкорінити його в нації, в українській молоді. Воно повинно виграти боротьбу за Україну не тільки в адміністративному апараті, не тільки в економіці, не тільки на фронті – це речі лиш матеріального порядку. Це покоління повинне в першу чергу створити нову культуру, тому що як це не банально: культура – це дух, а без духу – все мертве. Тому творіть по можливості, боріться, не забувайте про цей досвід і ми обов’язково досягнемо всього. А якщо прийде необхідність і ваша черга, не бійтеся – сміливо йдіть і відчуйте що таке трохи вище, ніж людина.
Текст виступу першого командира полку «Азов», народного депутата України Андрія Білецького на презентації книги «Вогонь і кров» Ернста Юнґера в Пломені 26.12.2018.
