«Агнець» Вальдімара Йоганнссона наробив шуму. Картина була відзначена за оригінальність у секції «Особливий погляд» на Каннському кінофестивалі-2021. Деякі кінокритики навіть записали фільм у найкращі дебюти року. Проте не менше він зібрав і критики та звинувачень: у розтягнутому хронометражі або символізмі, який важко зчитується. Проте звинувачувати slow cinema в небагатослівності, це ніби судити кіно лише за сценарієм. Можливо, критики недогледіли з ким мають справу?
Учень Бели Тарра
Повертаючись до власне режисерського дебюту. Вальдімар Йоганнссон не новачок у кіноіндустрії, до повного метру він займався спецефектами в таких фільмах як «Бунтар Один» (2016) чи близький за духом серіал «Катла» (2021). Тож зі знанням справи він підійшов до створення фантастичної не-просто-овечки, в якій узагалі важко розгледіти графіку: при зйомках комбінували ягнят, маріонеток і дітей. Також у нього в запасі робота спеціалістом із освітлення, робота з тваринами та асистентом оператора в низці проектів, серед яких і знаковий у чомусь «Ной» Даррена Аронофскі, з яким окремі критики навіть узялися порівнювати релігійний пафос картини Йоганнссона.
В титрах картини уважний глядач помітить ім’я угорського метра авторського кіно Бели Тарра в ролі виконавчого продюсера, поряд із Нумі Рапас. Незвичний тандем також немовби важливий жест, виступаючи як символічний місток між авторським і жанровим кінематографом. Йоганнссон раніше навчався в кіношколі Тарра в Сараєво, яка проіснувала з 2013 до 2016, можливо, цей фільм можна сприймати як своєрідну випускну роботу дебютанта. «Агнець» за своєю візуальною мовою може нагадувати «Туринського коня» (2011), і в дечому резонує з його смисловою лінією. Критики навіть відмічали «східноєвропейський аскетизм» візуальної оповіді.
Співавтором сценарію став ісландський письменник Сйон. Незабаром ми побачимо ще одну сценарну роботу Сйона в кіно, у ще одному проекті студії А24 – це фільм «Сіверянин» Роберта Еґґерса, прем’єра якого запланована навесні 2022. Окрім власних романів (які можна прочитати й українською!), поезії та прославленої співпраці з Бйорк, Сйон багато працював над театральними адаптаціями. До того ж, у недалекому 2009 уже писав сценарій для кіно, також питомо ісландського горору, про трагедію під час китового туризму в Рейк’явіку, музику для якого готував легендарний HÖH.
Власне, саме в 2009 році розпочалася історія фільму, коли майбутні продюсери познайомили Йоганнссона зі Сйоном, на той момент уже була сформульована основна ідея, що мала обертатися довкола подружжя власників овечої ферми, віддаленої від найближчих поселень. І хоча фільм у певні моменти створення тяжів то до повного мовчання в кадрі, то до навчанню мовленню Ади – все ж у співпраці з письменником був знайдений баланс візуальної поезії та прози життя.
«Агнець» виявляється досить камерним фільмом не лише тому, що в кадрі з’являються лише три людини, а місце дії обмежується будинком, хлівом і пейзажем довкола. Він досить камерний іще й тому, що над дебютом працювали вся його родина та друзі. Гільмір Снаер Ґуднасон уже працював із режисером у короткому метрі. А Нумі Рапас, яку Йоганнссон гарно запам’ятав зі зйомок «Прометея», після прочитання сценарію відразу погодилася на участь у проекті, відчувши близькість теми й, можливо, ностальгію за Ісландією. До речі, завдяки фільму ми дізналися, що шведська акторка вільно спілкується ісландською мовою і взагалі провела там своє дитинство. А її голлівудська «прописка» цілком заслужено мала б обернутися переходом в авторське кіно, де значно більше уваги до її драматичної гри…
Зрештою, хтось точно мав би вже пожартувати про гідне поповнення бестіарію студії А24, адже в цьому фільмі окремі ролі не лише в овець, але й у кота з собакою. При тому, ці ролі досить виразні, вони підкреслюють одну зі смислових ліній, про які ми поговоримо нижче, протистояння людини та природи. А що як А24 збирають довкола себе режисерів, які не бояться працювати з тваринами?
Метафора проблемного батьківства
Одна з головних смислових ліній фільму – це проблемне батьківство. На кладовищі, куди приходить Марія, ми бачимо три хрести, лише один із них показано впритул, там зазначене ім’я «Ада». В іншому кадрі Інгвар біжить по залитій водою землі, та кричить ім’я дитини. Їхня дитина, швидше за все, зникла безвісти. Вони не можуть цього забути та пробачити, не здатні зачати іншу дитину. Тому, коли аналогічна ситуація стається з іншою Адою, Марія за будь-яку ціну хоче зберегти її для себе і вдається до вбивства. Їй загалом байдуже на материнське право, питання в збереженні свого власного щастя.
Можна припускати різні варіанти для того, що режисер хотів сказати через метафору овечки як дитини. Приміром, про виховання дитини з вадами, всиновлення, проблему сурогатного материнства, а може, й про те, як батьки використовують дітей у власних цілях. Цього року подібну кіномову використовував Леос Каракс в «Аннетт», використовуючи буквально образ ляльки.
Кіно Вальдімара Йоганнссона загалом небагатослівне. Про кризу подружжя Марії та Інгвара більше говорить гнітюче мовчання, ніж слова. Короткі фрази, якими вони перекидаються, обмежуються докорами, надіями або зауваженнями. Він читає журнал про новини науки та відкриття, вона – «Собаче серце» Михайла Булгакова. Він говорить про машину часу, яка дозволить зазирати в майбутнє, вона про те, що хотіла би повернутись у минуле. Він готовий зачати нову дитину, вона йде на кладовище до могили попередньої.
Єдиний, хто в фільмі справді говорить, це Петур. Саме Петур руйнує екранну пастораль сімейного життя на віддаленій фермі, зазираючи за її куліси та виводячи свій раціональний погляд на події. В цьому сенсі він – наше вікно в події фільму. Він з’являється на фермі саме тоді, коли відбувається вбивство овечки, бачить заміщення втрати власної дитини та гіперопіку зі сторони подружжя над іншою Адою. Проте він не готовий на себе брати роль творця, тому не наважується руйнувати ідилію у відповідальний момент.
Біблійні алюзії
Режисер після релізу опублікував досить ухильну замітку, що вважає фільм «сімейною драмою з сюрреалістичним елементом». Водночас він лишає глядачеві широкий простір для власних інтерпретацій, як у жанрі, так і в трактуванні авторського посилу. Адже після закінчення роботи над картиною він і сам побачив у ньому щось більше, ніж первинний задум. Тому одна з найбільш ходових інтерпретацій – це трактувати фільм як біблійну притчу.
Повертаючись до назви: все ж «Агнець» чи «Ягня»? Загалом ісландською він радше звучить як «Тварина». Агнець Божий – одне з імен Ісуса Христа, символ невинності та спокути гріхів. Використання образу вівці може ображати почуття вірян, але коли це когось зупиняло в мистецтві? А тим паче для студії А24, де люблять погратися з очікуваннями глядацької аудиторії.
На користь цього може свідчити багато фактів із фільму. На афішах картини недвозначні відсилки до іконографії Богоматері з Ісусом, на деяких – Нумі Рапас із ягням прямо з золотим німбом. На початку другої частини Марія заквітчує Аду жовтим вінком – як аналогія до тернового вінка. Ада народжується в хліву для худоби. Дія фільму розпочинається на вечір Різдва, під гімни по радіо. Подружжя займається вівчарством. Старший брат Інгвара, Петур на фермі займається рибальством, як апостол Петро до зустрічі з Ісусом.
Цим припущенням можна пояснити навіть те, що фільм поділений на три частини, де розкриваються три іпостасі відповідно до догмата про Святу Трійцю. В останній, таким чином, глядач побачить Бога-Отця.
В картині вшито багато євангельських відсилок не лише на візуальному рівні, але й буквальних посилань на цитати з Писання. На бірці у вусі матері Ади номер 3115, що відповідає наступним рядкам у Книзі Пророка Єремії (31:15):
- Так говорить Господь: Чути голос у Рамі, плач та рида́ння гірке́: Рахиль плаче за ді́тьми своїми, не хоче поті́шена бути за діти свої, — бо нема їх.
І хоча це лише припущення, дехто вже поквапився висувати звинувачення режисеру в пафосі релігійного висловлювання. Проте режисер не перетворює фільм у глянцевий шаблон, чого лише вартують не іконографічні ракурси на ісландську природу, а притчевий універсалізм тут можна зчитувати через міф.
Вівці не ті, чим здаються
Більшу частину фільму, крім похмурого різдвяного вечора на початку, на екрані панує світло – ісландське літо, коли сонце майже не сідає. Герої на екрані постійно відчувають себе в безпеці під захистом світла, це ніби «розчаклований» світ дорослих. І режисер підкреслює цим, що не прагне лякати глядача, принаймні не в звичному сенсі. Оператор Елі Аренсон постійно створює оптичну антитезу людського світу зі світом природи, показуючи середні та крупні плани людей, розмиваючи фон природи. В усій величі та красі природа постає лише в моменти найбільшої напруги: коли в героїв щось трапляється і вони відчувають свою самотність в оточенні гір. Найгостріше це передано в останньому кадрі. Водночас на противагу розміреному спокійному життю дорослих, які пізнають своє примарне щастя, інші мешканці ферми помічають присутність чогось демонічного та навіть намагаються цьому протистояти.
Як уже було сказано, в кіно важливу роль грають саме тварини. Вівці, керуючись стадним інстинктом, намагаються триматися подалі від небезпеки, кіт зиркає за вікно з великою недовірою, пес досить чітко помічає присутність і навіть подає знаки людям. Всі вони обережно, з недовірою ставляться до Ади. Весь «безпечний» світ очима дорослих показаний камерою на рівні очей, або зверху. Тоді як присутність демонічного показана знизу вверх, найбільше очима тварин на фермі, але також і самої Ади, дитини.
В Каннах 20-річна бордер-колі на ім’я Панда була відзначена Grand Jury Prize у рамках нагородження Palm Dog у Каннах. Символічно, що нагорода для неї була посмертною.
Алкогольна ейфорія домашньої вечірки огортається холодом і темрявою, що повільно наступає на їх вигаданий рай. Але надворі все ще світло, тому люди не бачать загрози. В цьому сенсі «Агнець» працює як казка, що має застерігати та вчити глядача. Не відходити від світла та не посягати на чуже щастя – яким болісним воно не виглядало би на тлі власного горя. Саспенс у фільмі тримається на цьому гіпнотичному очікуванні розплати за дар, у найкращих традиціях фолк-горорів.
В інтерв’ю після прем’єри Нумі Рапас розповідала історії з дитинства про те, що Різдво завжди вважалося святом, яке оточували темні сили, відьми та чарівні істоти. Ісландська міфологія та релігійне чуття лишаються досить живими й нині. Акторка переповідала повчання своєї бабусі: поважати тих створінь, яких ми не бачимо, та не брати того, що тобі не належить, адже відповідь буде неминучою. Тому в кінці героїня розуміє, що бігти нікуди, вона забрала чуже щастя – і тепер мусить поплатитися своїм.
Водночас на екрані оживає і місце дії, ісландські туман, гори й річки виступають не лише в якості декорацій, а майже як повноправні дійові особи. Що далі, то більше на екрані відчувається залежність усього живого від пересувань хмар і наповзання туману на долину.
А завивання та гудіння вітру стилізоване для ембієнт саундтреку. Музика в фільмі – це soundscape та експериментальний ембієнт, який віддає холодом і тією самою ісландською магічною далечінню. За це у кіно відповідав Торарін Гвюднасон, це його дебют у ролі композитора в кіно, до того він виступав у ролі помічника зі звукових ефектів у «Катла» (2021) та «Джокер» (2019), також він грає в групі Agent Fresco. В кіно режисер дуже обережно поводиться з музикою, обмежуючись більшу частину екранного часу звуками людського побуту, дихання, шуму вітру та води. В моменти найбільшого напруження ембієнт створює майже непомітний звуковий дизайн. І здається, зі звуком він схибить лише один раз. Нумі Рапас руйнує четверту стіну, піднімає очі до небес і тут звучить… «Сарабанда» Генделя. Так, ми це вже чули раніше, але не в цьому річ. «Сарабанда» в титрах просто зраджує витриману звукову стилістику фільму. Здається, що фільм програє саме тоді, коли намагається здатися чимось значно більшим, аніж він є.
Нарешті, слід розглянути найбільш важливу й виразну тему картини – це висловлювання щодо протистояння людини та природи. Майже як маніфест deep ecology можна сприймати останні кадри фільму, де режисер руками mother father nature стріляє в людину, що повірила у власну могутність.
Режисер обирає цікаву алегорію для помсти природи проти людської експансії та жадібності. В інтерв’ю творці фільму називають демонічну чи то божественну сутність «Ram Man» (Людина-Баран), і режисер пояснює її природу лише власними снами. У багатьох міфах вівці є уособленням плодючості, відродження, добробуту. Приміром, у давньоєгипетській міфології богів родючості – Хнума, Амона, Херішефа – зображали у вигляді людини з головою барана. Цей образ гібриду відображає його вищість перед людиною, через поєднання в собі двох природ і протилежностей, уособлюючи його цілісність.
В кадрі Ада задивляється у своє відображення у воді та дзеркалі, шукаючи для себе відповідь на питання хто ж вона. Вона виступає як принципово Інший: не може повністю інтегруватися в людське суспільство чи банально в сім’ю, як показано в сцені з «вечіркою» дорослих, коли вона тікає від музики надвір. Головний «твіст» у кінці пов’язаний навіть не стільки з самою появою «батька», скільки з перевертанням очікування глядача, коли Іншим раптово стає сама людина.
Автор: Анна Врядник
