Обережно, текст містить спойлери!
«Легенда про Зеленого Лицаря» запалила в серцях шанувальників епосу надію на естетичну екранізацію від студії А24. Згідно з класичним сюжетом, сер Гавейн укладає парі з хитрим і загадковим Зеленим Лицарем: якщо він не здолає його в поєдинку, то повинен рівно через рік прийти, щоб отримати удар у відповідь. Що не так з фільмом Девіда Лоурі, котрий лише експлуатує літературне першоджерело?
Екранізація, адаптація, авторське бачення
В 2018 році студія А24 оголосила про старт роботи над екранізацією середньовічної поеми «Сер Гавейн і Зелений Лицар». Відтоді шанувальники лицарства (а ще більше фанати Толкіна) очікували, якою ж в очах сучасних кінематографістів може виглядати поема.
Чим же вона особлива? Популярність на сучасному Заході зумовлена зокрема тим, що переклав сучасною англійською мовою та коментував поему Джон Роальд Руел Толкін у 1925. Його наукова робота, написана спільно зі своїм колегою та однодумцем Еріком Валентином Ґордоном, пережила кілька перевидань і досі вважається класичною працею на тему. «Сер Гавейн і Зелений Лицар» – це алітераційна поема, представник «алітераційного відродження» в середині XIV ст., коли ряд авторів почали наслідувати класичні тексти, такі як Беовульф чи Старша Едда. Хоча ми знаємо чимало про тогочасних поетів, на кшталт «батька англійської літературної мови» Джеффрі Чосера, який писав римованим віршем, про авторів алітераційних поем відомо досить мало. Зокрема невідомого автора «Зеленого лицаря» літературознавці називають «Поет Гавейна» або «Поет Перлини» – за творами, які дійшли до нашого часу, з яких «Сер Гавейн і Зелений Лицар», «Перлина», «Чистота», «Терпіння». Вони вважаються вершиною поезії, написаної середньоанглійською мовою. Хоча автор демонструє високий рівень знання латини, французької, тексту Вульгати (латинської Біблії), лицарського кодексу, а от його пізнання в теології неглибокі, як вважає Толкін. У 1953 році Толкін читає лекцію в Глазго, в якій розповідає про особливості поеми, це відбувається на тлі підготовки до друку першого тому «Володаря перснів», який наслідує стиль артурівського циклу.
В загальних рисах картина Девіда Лоурі переносить сюжет поеми на екран, але лишає багато сюжетних прогалин, які будуть здаватися дивними глядачеві, незнайомому з літературним першоджерелом. Хоча для знайомих із текстом поеми ситуація виглядатиме ще гіршою. Отож, що ми маємо:
Сер Гавейн виявляється неофітом Круглого столу. Проте Гавейн уже лицар, який має право сидіти серед інших лицарів за столом. Літературний прообраз героя також, звісно, має власного меча, і йому не доводиться просити меча в лицарів – зрештою, в картині меч йому дає сам король Артур.
Мати сера Гавейна – Моргана. Хоча відповідно до артурівського циклу (принаймні якщо опиратися на «Смерть Артура» Томаса Мелорі), матір’ю Гавейна та рідною сестрою короля Артура була Морґауза.
Значення пір року. В тексті поеми чітко вказані свята, до яких прив’язані події легенди. Зелений Лицар уперше з’являється на святкуванні Нового року, Гавейн полишає Камелот для пошуків Зеленої каплиці в День усіх святих, знаходить замок лорда Бертілака на Святвечір. В екранізації цей символічний рівень утрачений, натомість глядачеві пропонують зміну погодних декорацій під ляльковий вертеп.
Обмін дарами та поцілунок. Давня германська традиція обміну дарами була поширеною та широко знаною серед лицарства. В тексті поеми ми зустрічаємо її двічі: в обміні ударами з Зеленим Лицарем та обміні подарунками з лордом Бертілаком. Але на екрані постає не елемент гри, а справжнє випробування сили духу героя. А поцілунок Гавейна та лорда Бертілака стає виразно гомосексуальним жестом (покликаним насмішити сучасного глядача?).
Спокуса як випробування. Леді Бертілак у замку, коли чоловік вирушає на полювання, починає спокушати лицаря, випробовуючи його честь. Три дні цих випробувань Гавейн витримує, за поемою, щодня отримуючи поцілунок. І ввечері, за умовами гри, ділиться ними з лордом Бертілаком. Наш екранний герой, натомість, не спроможний протистояти тілесному бажанню та не проходить випробування вже в перший день. «Ти ніякий не лицар», – звучить із вуст леді Бертілак, а герой істерично тікає з замку.
Слабкому герою потрібен провідник. Лис на екрані не лише уособлює провідника героя, але й увиразнює екологічний наратив картини. Якщо в середньовічній поемі з’являється досить непоширене в літературі полювання на лиса, то в картині лис стає не просто деталлю сюжету, але його двигуном (і його не вбивають). На тлі літературного першоджерела, це ілюструє, наскільки змінилося ставлення до тварин — від аристотелівського розуміння душі тварини, яка наділяє його якостями біоробота. На екрані ж лис постає розумною істотою, яка мислить цілком раціонально, навіть раціональніше за Гавейна (згадайте його останню промову в кадрі).
Особистість Зеленого Лицаря до кінця картини лишається нерозкритою. Хоча читачі поеми знають, що всі ці випробування були вигадані Морганою (яка, повторимо, в тексті не є матір’ю Гавейна). А Зелений Лицар – це зачаклований нею лорд Бертілак.
Зелений пояс – дарунок Моргани, матері героя. Натомість у поемі зелений пояс Гавейну дарує леді Бертілак для захисту від будь-яких небезпек. Це важливий аспект для ініціації героя (про це докладніше ми поговоримо нижче).
Подальша фантасмагорична подорож Гавейна в пошуках Зеленої каплиці – це відчасти авторська вигадка, або розкриття побіжно згаданих сюжетів у поемі (як епізод про святу Вініфреду). Головний герой, наш переляканий Гавейн, ходить у пошуках Зеленої каплиці, ніби вперше покидає межі замку. Для нього світ довкола абсолютно невідомий, чужий, повний загроз і небезпек. Але на відміну від лицарського епосу ці небезпеки герой сприймає не з викликом, але зі страхом.
Чи можна це вважати екранізацією, спираючись на вищезазначені неточності? Навряд. Погодимося, що це радше літературна адаптація. Зроблена в стилі модного фентезі, розрахована на сучасного глядача, який не читав літературного першоджерела.
В 70-х Стівен Вікс зняв цілих два пригодницьких фільми за мотивами поеми. Сучасна аудиторія чекала принципового нового підходу до екранізації, що ж вийшло в результаті?
Кінематографічні референси
Море позитивних рецензій на «Легенду про Зеленого Лицаря» можна пояснити (хоча раціонально це зробити досить важко) яскравим візуальним рядом картини. Широкі плани, що відсилають до масштабу класичних живописних полотен, вражаючі фантастичні видіння, уніфікована робота з кольоровими рішеннями й просто приємна для очей деталізація в камерних фрагментах стрічки – все це може здатися для недосвідченого глядача чимось захопливим. Проте чи є оригінальним візуальний ряд і сценографія насправді, або нас намагаються обдурити?
Зображення Зеленого Лицаря як стража порога, за яким лежить «невідоме», виглядає підозріло схожим на відповідний епізод у «Фонтані» Даррена Аронофскі, де присутня подібна фальшива ініціація головного героя. Розумна лисиця, що вміє говорити – дух і «дитя лісу» – виглядає трохи безглуздим референсом з «Антихриста» Ларса фон Трієра, де всім «керував хаос». Власне, як і в стрічці Лоурі, де акцент автор робить на тому, що світобудова живе під владою неприборканої «зелені», котра зрештою вбиває все навколо. В атмосфері гротескної абсурдності, що стає все більш об’ємною в другій частини оповіді, відчувається «привіт» Йоргосу Лантімосу, який аналогічно зламав всі очікування любителів канонічних екранізацій, створивши власну версію прочитання міфу у «Вбивстві священного оленя». Звідти ж і присутність актора Баррі Кеогана, котрий в маленькому епізоді продемонстрував кращу гру, ніж Патель за весь хронометраж.
Якщо окреслене вище можна сприймати як свідомо включені до фільму відсилки, то існує і кілька інших аспектів, що більше схожі на запозичення. Знайомий з важливими стрічками останніх років глядач побачить у фільмі Лоурі вплив горрорів «нової хвилі» від тієї ж студії А24 (хоча режисер стверджує, що до моменту зйомок не дивився ані «Маяк» Роберта Еггерса, ані «Сонцестояння» або «Реінкарнацію» Арі Астера), гумористичної деконструкції, немов у Гая Річі, що автоматично профанізує атмосферу, візуальної складової галюциногенної «Менді» Паноса Косматоса і кривавого «Макбета» Джастіна Курзеля, де обіграли аналогічні сенси щодо легітимації влади (навіть на постери подивіться – не вбачаєте нічого спільного?). І це ще якщо не згадувати про неоднозначні за доречністю сюжетні твісти, що можуть для вас здешевити побачене і змушують подумати, що ви тільки-но подивилися одну з не досить вдалих робіт Найта Ш’ямалана.
Запрошені актори типажні, а тому ми не бачимо психологічного розвитку героїв, які рухаються своєю траєкторією через заданість сценарію, а не органічну обумовленість. Ми точно знаємо, що акторське амплуа Алісії Вікандер оманливе, Дева Пателя – жертовне, Джоел Едгертон повинен виявитися токсично маскулінним, а Баррі Кеогана потрібно побоюватися і обходити «десятою дорогою». Всі персонажі не еволюціонують, а розкидані фільмом символи не працюють. Камера обскура, езотеричні фоліанти і пентаграми не включені в сюжет. Вони подібні намальованим, не об’ємним і не ігровим іконкам, примарному фону, який покликаний зацікавити аудиторію і залишити її ні з чим.
В процесі препарування «Легенди про Зеленого Лицаря» ми ризикуємо побачити повну відсутність претензії на авторську оригінальність – це «постмодерністський франкенштейн», що дозволяє зробити касу і вписати стрічку в перелік модних естетичних кінокартин від студії А24.
Ймовірно, найкращим рішення було би презентувати фільм у жанрі не фентезі, а магічного реалізму, що більш логічно і доречно для репрезентації літературного першоджерела, коли автори мали б таку мету. У поемі для героїв загадкові події не були неможливими, хоча й вражали уяву – їх світ був сповнений чудес і ще не розчаклований. Ми ж змушені кілька годин спостерігати за вічно здивованим Пателем, котрий виглядає інфантильною дитиною.
«Легенда про Зеленого Лицаря» є фільмом-трікстером: автори підсовують «скриню Пандори» одночасно шанувальникам фентезі, горрорів й арт-хаусних екранізацій старої-доброї європейської класики, останні з яких все ще марно чекають на народження «нового Пазоліні». І, здавалося б, адже й справді: що ще нового можна продемонструвати сьогодні в кінематографі? У будь-якій сцені абсолютно будь-якого фільму можна роздивитися відсилки до того, що вже було сказано раніше. Але для сприйняття висловлювання, як «нового», необхідна невловима магія кіно, об’ємний авторський посил, який тут, якщо і присутній, то лише в останні хвилини перед фінальними титрами. Проте ми не встигаємо відчути його на смак, адже сюжетна незавершеність теж модна наразі, чи не так?
«Нове лицарство» та фейкова ініціація Гавейна
Гавейн з фільму Лоурі – чоловік на порозі дорослішання, котрий не за правом своєї молодецької сили, а лише за правом крові вхожий до вузького кола наближених до Артура. Ми спостерігаємо прихильність Гавейна до працівниці борделю, яка марно мріє стати його «леді», в той час, як його мати готує для сина «велику гру» – п’янкий для його свідомості квест, що повинен випробувати дух хлопця і привести його до слави, а в насправді, як виявляється, відкрити йому досі приховані мінливості життя.
Персонаж Гавейна в цій екранізації не є героєм в класичному розумінні, для чого достатньо звернутися, наприклад, до дослідження мономіфу у Джозефа Кемпбелла, або будь-яким іншим аналогічним працям, що дозволяють відстежити те, як демонструються в різних наративах стадії проходження ініціації. Гавейн у фільмі відправляється на поклик пригод не за власною волею, а через закляття Моргани.
Малолітні розбійники на самому початку шляху позбавляють його всіх допоміжних атрибутів. Таким чином нам показують світ, де звичні маркери опори, якими є для персонажів магічні або релігійні символи, не мають ніякого значення.
Отже, Гавейн постає не лицарем, здатним довести виняткову відвагу, а «маленькою людиною» – оголеною перед Всесвітом, готовим його поглинути при першій же можливості. Тут відкривається ще одна ключова відмінність стрічки від літературного першоджерела: у фільмі ми сміємося над тим, що в поемі виглядає сакрально важливим, але надаємо значення тому, що європейця відповідної епохи уявлялося пригодою – як і все життя, що є лише притчею, яку коли-небудь будуть розповідати дітям довгими зимовими вечорами.
Наш «не-лицар» знову знаходить допомогу надприродних сил, зустрівши лисицю, а також святу Вініфреду, що наближає нас до іншої ключової теми фільму – випробування людського уявлення про смерть і значенні особистої волі. Наскрізною лінією через всю стрічку проходить питання боротьби так званого «червоного» проти «зеленого».
«Червоним», згідно з монологом леді Бертілак, тут позначають наші бажання, ірраціональну силу життя всередині плоті, що бореться з нещадним часом за існування – ту саму, яка змушує Гавейна через жах повзти за мечем, коли його зв’язали розбійники, аби звільнитися, а також виплисти з черепом в руках з магічного озера. «Зелене» – це поглинаюча все на світі «цвіль», яка покриває тіла померлих і зброю воїнів, хаос матерії, яка розкладається і змушує змиритися з неминучим кінцем. Автори в концепт «зеленого», кумедно експлуатуючи назву поеми, прив’язують також і екологічний контекст. Лисиця, як і Зелений Лицар, подібний голему, котрий втілює аспект, протилежний «червоному», є духами лісу, що стає окремим персонажем і повинен викликати співчуття у сучасного глядача.
В душі Гавейна з класичної поеми не було сумнівів щодо його готовності зустріти кінець в Зеленій каплиці, він лише хотів зробити це з максимальною гідністю. У фільмі ж всередині Гавейна відбувається відчайдушна боротьба низинних бажань зі смиренням перед неминучим. Серед його прагнень немає слави і немає відчуття обов’язку. Головний герой не проходить трансформацію протягом фільму, а лише виживає майже випадковим чином. Це підкреслює й те, як легко він піддається спокусам, включаючи пристрасть до леді Бертілак. Після перебування на краю смертельної безодні в особі Зеленого Лицаря, Гавейн не отримує і нагороди, що залишається за кадром зусиллями авторів фільму, котрі демонструють нам тільки ймовірний негативний сценарій.
«Легенда про Зеленого Лицаря» виявляється масштабною, іноді красивою демократичною проповіддю про фейкову ініціацію «гіршого серед рівних», де немає місця вертикальній ієрархії. Тут материнське начало є всезнаючим і маніпулятивним, а маскулінність піддається деконструкції і запереченню її позитивних характеристик, серед яких, наприклад, підтримання раціональних опор світобудови, яка однаково для балансу і рівноваги потребує і трікстерів, і героїв.
Гавейн і світ, до якого він належить, для Лоурі безнадійно старий. Війна, що була для середньовічної людини божественною грою, представлена трагічним феноменом в дусі останніх століть, жінки позбавлені соціальних ліфтів – тобто акценти зміщені в бік очікування нового порядку. І ми навіть бачимо його відгомони, коли Гавейн під час своєї подорожі зустрічає загадкових велетнів. «Візьмете з собою нікчемного пілігрима?». Але велетні сліпі до його потреб, вони йдуть в незвідані краї зі своїми немовлятами на руках. Якими будуть ці люди майбутнього? Тобто, якими є ми – люди, що власними очима дивляться на сучасний світ, що стрімко змінюється.
Про кризу маскулінності в кінематографі написано вже дуже багато. Цієї проблеми торкаються в авторському кіно, починаючи з середини минулого століття. Вона знайшла відображення у фільмах Нового Голлівуду, потім в популярних блокбастерах і продовжується в фентезі і супергеройських стрічках. «Легенда про Зеленого Лицаря» дозволяє нам порефлексувати про місце «нової мужності» й остаточно заперечує лицарські ідеали та старі кодекси честі, котрі, як би смішно це не звучало, ще були живі в поп-культурі в умовних «Хрещеному батьку» чи навіть у «Справжньому детективі».
Ми стикаємося з тотальним оголенням людських слабкостей, адже будь-які ідеали, корони і скіпетри, на думку авторів, розсипаються в порох перед лицем «зеленої цвілі». Але ж так було завжди, так чи варто втрачати опору?
Кожному з нас відмірили лише рік, у порівнянні з вічністю, але, можливо, потрібно, подібно древнім, зустрітися з Зеленим Лицарем, не здригнувшись в сум’ятті? Адже у фіналі все це виявляється всього-на-всього грою, не інакше.
Автори: Анастасія Капралова, Анна Врядник
