Питання про закон історичного процесу і про його значення завжди ставляться разом. Якщо можна казати про несталість та плинність історичного закону, то про смисл самої історії можна ствердити абсолютно протилежне. Зіммель ставить питання про походження історії – чи породжується вона божественним духом, чи вона самостійно приводить у дію власні внутрішні сили?
Ми можемо визнати об’єктивну доцільність історії та спробувати визначити механізм роботи її історичних засобів. Питання про важливість історії як науки містить у собі елементи абстрактності. Зіммель припускав, що історичні сили загалом мають певний прихований сенс, не доступний для профанного пізнання.
«Смысл истории – не индефферентная подпочва, над которой частности истории скользят, всегда находясь в одинаковом отношении к ней. Если бы это было так, то каждое историческое событие, каждое мгновение в ходе истории вызывало бы одинаковый интерес и одинаковое побуждение к исследованию его» [«Філософія історії», С. 99].
Таким чином, виникає питання: як же тоді обирається певна подія, за яким принципом? Чому дослідники виокремлюють саме те, а не інакше?
Відповідь проста – суб’єкт сам є творцем історії в певному сенсі слова. Адже він обирає, що до неї включати, що досліджувати. Ми не вивчаємо все підряд – історія є, з одного боку, наукою загальною, тому що вивчає історичний процес у цілому. А з іншого боку – наукою виокремлюючою, тому що створює підґрунтя для власного вивчення у вигляді конкретних фактів, які ретельно шліфуються нею ж самою (за допомогою суб’єкта історичного пізнання в тому числі).
У той час, як із точки зору чистої об’єктивності, однакові сили проходять через кожен пункт історичного буття. І в той час, коли в дійсності кожен із них є умовою іншого, наше спонукання до пізнання не прагне цієї рівномірності, цієї реальної відносності. В точному дослідженні одне здається цінним, інше – ні. Цей факт підкреслює або залишає в нехтуванні пункти, з простих причинних відносин яких не витікає такої різниці в цінності.
Ми не можемо перевірити саму історичність емпірично, ми можемо лише довіритися авторитетній особі, яка розповість нам про події минулого. Але все-таки ця різниця, як вдало підмічає автор, «між зерном і лушпинням» переноситься на об’єктивне ставлення історичних явищ. Коли доповідач або дослідник передає не все, що він взагалі знає, але мовчить про незначне і байдуже переважно перед важливим, то він робить це в переконаннях, що він копіює відмінність, що лежить в самих об’єктах. У розподілі історичного матеріалу, в прийомах, які застосовуються розповіддю в різних розділах, в місці, яке дається окремій події між несуттєвим і головним, – у всьому цьому проявляється те, що простий причинний ряд реального перебігу подій в нашому поданні переплітається з іншим. І дослідження цього іншого – і є мета історика. Маються на увазі той причинний ряд, який поруч, який розчленовує та інтерпретує перший згідно точкам зору сенсу і цінності, розумного чи етичного значення, на якому Зіммель акцентує увагу у третьому розділі «Філософії історії».
Об’єктивне обґрунтування такого угрупування по відтінкам надавало явищам важливості за межами її зовнішнього прояву і приводило до повторення цих інтересів. Або копія повинна шляхом будь-яких суб’єктивних додавань викликати інше (ніж дійсність) враження і якраз цим і порушувати інтерес. Бо якби тут виходила лише точна копія її, то це було би настільки ж надмірно, наскільки вона наближалася б до ідеалу, тому що вона давала б нам тоді лише те, що ми вже знаємо і не мала б у собі жодної користі.
Загальні поняття, якими зазвичай окреслюють хід світової історії в її глобальних рисах, здаються зазвичай чисто індуктивними абстракціями, які витікають з емпіричних приватних явищ. Загалом історія є мінливою. Те, що колись, наприклад, вважалося аморальним – потім ставало нормою. Цей процес відбувається завдяки зміні течії зовнішніх сил [«Соціальна диференціація»]. Автор знову звертається до бачення історії як процесу зміни форм, стверджуючи, що форма, подібно до «одягу», є оболонкою історичного ядра, яке формує концептуальне бачення дійсності. Історія самостійно обирає власне формивираження і при зміні течії вищезгаданих сил (психологічних та соціальних) змінює і власну форму.
«В целое истории вкладывается смысл, не вытекающий непосредственно из её проявления; история получает вид, который должно, конечно, назвать антропоморфным, но который неизменившийся по содержанию материал истории впервые делает объектом осмысленной науки» [«Філософія історії», С.110].
Манера автора будувати думки доволі класична – перш як починати доводити особливості певного поняття та приходити до певних висновків, дослідник ставить питання про існування цього ж поняття. І перш ніж шукати його особливості, він прагне впевнитися в їх наявності. Як у випадку з історичним законом – автор не досліджує його конкретні прояви, а розглядає закон як такий. Зіммель стверджує, що філософія історії має труднощі із вирішенням власних проблем, адже для досягнення цієї мети необхідне якісне визначення об’єктів, реальність яких навіть не встановлена. Ми ставимо питання про смисл історії та її мету, сутність, хоча наявність або відсутність у ній даних елементів поки що є гіпотетичним фактом. Тобто, спірним є не прояв того чи іншого елементу історії, а його безпосереднє існування.
Ми звикли бачити історію як розгортання прогресу. Прогрес як процес удосконалення передбачає собою прагнення до певної точки ідеалу, яка є його кінцевим станом. Ця мета необов’язково має досягатися, вона необхідна для координування руху життєво-історичного процесу, аби задати йому потрібну спрямованість. Історія виступає, говорячи математичною мовою, «променем» життя. І чи бачимо ми в історії прогрес чи ні, залежить від понять цінності та суб’єктивності.
«Когда утверждают, что в истории есть прогресс, то предполагают, так сказать, подземное соединение между периодами, характеризующимися своим отношением к идеалу; и в основе их соединения должна лежать сила, которая простирается на все их доселешния действия и проявления и производит то, что механизм исторического процесса вообще протекает и будет протекать и в будущем, несмотря на все отклонения, в главном своем по направлению этого идеала» [«Філософія історії», С. 112].
Для прикладу, в Зіммеля можна знайти прогресивний розвиток по відношенню до розподілу праці: диференціація і поділ праці мають спочатку, так би мовити, кількісну природу і розподіляють кола діяльності так, що хоча кожному індивіду і кожній групі дістається особливе коло, але кожне з цих кіл охоплює сукупність відносин, якісно відмінних між собою. Пізніше це відмінне виділяється шляхом диференціації і з’єднується з усіх кіл в одне спільне коло діяльності, яке є якісно однорідним [«Соціальна диференціація»].
На думку автора, прогрес історії має припускати єдність суб’єкту, по відношенню до якого він відповідно і відбувається. Загалом, у своїй філософії Зіммель приходить до поняття абсолюту. Це визначається необхідністю констатувати наявність тенденції «більш фундаментального процесу», певної спрямованості в нескінченній зміні культурних форм життя. Тобто, якщо відбувається бурхливий процес заміщення елементів один одним, цей процес має мати певну мету і певну протяжність. Таким абсолютом у вченого виступає історія. Предметом вивчення історії є минуле, яке і дозволяє історії актуалізуватися.
«Философия истории видит перед собою двоякого рода задачи, сообразно с двойственным значением понятия истории: мы обозначаем им, с одной стороны, судьбы человечества, как научное представление и изложение, с другой, сами события, содержание само по себе, не обращая внимания на форму познания его в науке» [«Філософія історії», С.124].
В першому випадку мета історії – виключно теоретично-пізнавальна, тому що займається не конкретними фактами, а їх пізнанням. Головна мета – не буття, а уявлення. Таке дослідження не впливає на факти і не здатне їх змінити. Вона здатна продемонструвати різнобічність способів уявлення емпіричного дослідження історії. В другому випадку проблема філософії історії включає себе намагання пристосувати філософське мислення до самої історії і фактично її пізнати. В першу чергу йде мова про відкриття історичних законів, яке може привести дослідників у глухий кут. Історичний закон надає можливість передбачувати події майбутнього при настанні в сьогоденні подій минулого.
Зіммель не раз стверджував, що це є можливим, лише коли ми можемо поглянути на закон як сукупність зовнішніх сил та факторів, а також як на багатофункціональну подію, яка здатна розпадатися на складники. Дія історичного закону в цілому суперечлива. Те, що ми називаємо законами, є насправді фактами, тобто результатами застосування цих законів, а не самими законами. Філософія намагається допомогти історії встановити власний смисл, який полягає в її постійному розгортанні.
Отже, будь-який історичний закон має зовнішні сили, які на нього впливають – це його соціальні та, в першу чергу, психологічні передумови. Саме у психологічності Зіммель вбачає витоки історичності. Поєднуючись із соціальними факторами, ці сили створюють історичний закон у його класичній формі. Закон не є сталим, він адаптується до нових подій і виражає себе у нових формах. Закон є тимчасовою «оболонкою» історичного процесу.
Пізнання історичного закону допомагає провести реконструювання епохи і більш глибоко осягнути історичність як таку. Філософія виступає необхідним інструментом для пізнання історичності. В основі сенсу історії стоїть історичний закон. Головний смисл історії – в її предметі вивчення (минулому), який надає можливість існування історії як такої та є основою для подальшого процесу утворення теперішнього та майбутнього. Філософія історії, за Зіммелем, має віднайти та осмислити фундамент історичної науки, мотиви та передумови її розвитку.
Список використаної літератури:
- Зиммель Г. Социальная дифференциация. (Социологические и психологические исследования)// Избранное. Том 2. Созерцание жизни – М.: Юрист, 1996. 607 с.- (Лики культуры). С.301-465.
- Зиммель Г. Проблемы философии истории: Этюд по теории познания Пер.с нем. /Под ред. В.Н. Линда. Изд.2-е. – М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2011. – 176 с.
Автор: Катерина Лобанова
