Мефістофель. Й зав'яжеться чимало їх ізнов. Нехай великий світ хвилює, А нас і тиша улаштує. Прадавній звичай всім велить В великім світі скрізь малі світки творить. Бач, молоді відьми всі наголо тут голі, Старі ж убралися мудріш. Прошу, будь з ними приязніш! Турботи мало, втіх доволі. Он грають вже… Бодай їх, тих музик! До тої ревняви я й досі ще не звик, Але тому вже не зарадиш горю… Ходім, я перше сам зайду, А там тебе у круг введу. Ну що, скажи, чи мало в нас простору? Очима кинь — нема йому кінця… Кругом костри веселі зір голублять; Тут варять, п'ють, кричать, танцюють, люблять… Що ж краще є, як гулянка оця?» Йоганн Вольфґанґ Ґьоте «Фауст»
Входження в Ніч
Іноді неспівставні речі здаються нам туманно пов’язаними. Надворі раптово стає холодніше, нахльостує вітер, меншає перехожих і раптово стає ніяково. Зауваживши ці зміни, звичайна людина може списати їх на кліматичні зміни, і матиме рацію. Почуття тривожності направду може бути пов’язано з коливаннями погоди, але, якщо ми дозволимо собі копнути трохи глибше, то побачимо, що календарно знаходимось на порозі одного з найбільш таємничих свят, доби, яка вмістила в себе декілька культурних нашарувань – з 30 квітня на 1 травня Європа входить у Вальпурґієву ніч.
В науці такі свята заведено пов’язувати із лімінальним простором. Вважається, що люди раніше вірували в руйнування у такі дні чіткої межі між Потойбіччям і Посейбіччям. Вальпурґієва ніч, знана ще й як Бельтайн (Bealltainn) у кельтів і Ніч відьом (Hexenfeuer – [Ніч] Відьомського вогню) у середньовічних германців (і не лише під цими назвами) містила в собі емоційну амбівалентність: з одного боку, вона була святом вогню, а з іншого – тріумфом відьомських кавалькад. Мабуть, найбільш відомою вона стала саме через її святкування на Півночі – як у межах сучасної Німеччини, так і у Скандинавії й на кельтських теренах. Спробуємо ж і ми наблизитись до цього грандіозного міфологічного акту – до ночі Святої Вальпурґи, коли немає такого пагорба, де не збирались би відьми, а від вогню на вулицях пломеніє вся Європа.
Hexenfeuer
Одна з перших асоціацій, які спіткають як дослідника, так і звичайного європейського обивателя, з Вальпурґієвою ніччю – це відьми. Карло Гінзбург неодноразово підкреслював схожості між трактуванням інквізицією відьомських шабашів, нічних зібрань, і тим, що він називав «шаманським аграрним культом в Європі». Відьми, за повір’ями, збирались на ці шабаші в синагогах, як про це детальніше пише Рональд Гаттон, і практикували вшанування Іродіади-Арадії – богині відьом. Існують різні думки стосовно правдивості таких повір’їв – скажімо, Гінзбург пристає на них більше, аніж Гаттон. Нас тут цікавить інше: Вальпурґієва ніч була, певна річ, одним із таких шабашів. Так у Фінляндії, країні, з якою, як і з Угорщиною, існує щонайбільший зв’язок з сибірським шаманізмом, вважалось, у ніч Вальпурґи немає такого пагорба, на якому б не збиралися відьми. І такі повір’я розповсюджені так чи інакше по всій Європі.
Саме через це в народній традиції склалось стійке уявлення про обов’язковість захисту у цю ніч від відьомських кавалькад і зібрань. Так в Німеччині вночі тріскали батогами й розкладали віники й травневі кущі, в Англії розвішували первоцвіти, у Чехії посипали на порозі пісок чи траву, коротко кажучи – робили все для відлякування відьом. Наймасштабнішими зі способів символічної протидії відьмам були спалення. І на цьому варто окремо зупинитись. Вогонь в індоєвропейців завжди був предметом вияву сакральної пошани, він сам по собі містив очищувальну функцію. Тягнеться ця традиція ще від індоарійських вірувань і певним чином проявлена лишається й досі. Але самого вогню для селянства було замало – у вогні щось мало згоріти. Цим чимось була лялька, що наводить нас на думку про небезпідставну теорію Гінзбурга про зв’язок із шаманізмом. У вже згаданій Чехії ляльку вісім метрів заввишки спалювали увечері, а дим вважали за відьму, яка відлітає.
З житія Святої Вальпурґи
Свята Вальбурга, моли Бога за нас, щоб захистив він мене і моїх близьких від магії, пристріту і людей недобрих. Моли Бога за здоров'я нашеє, про любові і про процвітання сім'ї нашої. Допоможи нам стати краще! Амінь!
Свята Вальпурґа була бенедиктинкою і настоятелькою монастиря в Гайденгаймі, а також племінницею святого Боніфація, який дуже полюбляв рубати ліс. Загалом її рід був багатий на святих – батько її король Річард Вессекський і мати королева Вуна Вессекська теж були святими – а Вуна ще й блаженною. Обидва брати, Віллібальд і Вунібальд канонізовані Римо-Католицькою Церквою. І всі вони – мати, батько, брати й дядька – були ревними хрестителями європейської півночі. Не оминула ця доля і Вальпурґу.
Коли Боніфацій призвав до себе з місією Христовою на материк братів Вальпурґи, один із них, Вунібальд, заснував у Гайденгаймі монастир – Віллібальд же став першим єпископом Айгштетта. Вунібальд вмовив настоятельку монастиря у Вессексі відпустити Вальпурґу із місією, і після того Вальпурґа відправилась у свою мандрівку. Трохи побувши насельницею в монастирі у Таубербішофсгаймі, наша свята по смерті настоятельки монастиря святої Ліоби, стала сама настоятелькою храму в Гайденгаймі. І таким чином вписала себе в загальну історію як одна з найбільш впливових жінок у межах Церкви. Втім, славу їй принесло не настоятельство (бо не така це й оригінальна посада на той час), а понад двісті чудес, які вона звершила за своє служіння: тут нам і впокорення скажених собак, які напали на святу, і порятунок дитини від голодної смерти за допомогою лише трьох колосків (напозір алюзія на п’ять рибин з Господнього дива в Євангелії). Але не було тут жодної відьми – і ніякого загалом зв’язку із, власне, Вальпурґієвою ніччю. Чому ж тоді цю ніч назвали на її честь?
Витоки міфу
Можна було б відповісти на це питання легко і передбачувано: було певне свято, яке сягає корінням язичницьких часів і на нього нашарували нове свято, християнське. Але в нашому випадку ця легка відповідь ризикує бути неправильною, бо ми не до кінця, власне, певні, що Вальпурґієва ніч дійсно сягає тих таки язичницьких часів. Справа тут у тому, що перші згадки Вальпурґієвої ночі зустрічаються у Йоганнеса Преторіуса, в документі, який датується 17 сторіччям – це був «Детальний географічний звіт / про високі, чудові, стародавні та знамениті Блокські гори: також про подорожі відьом / і магічні шабаші / які чудовиська з усієї Німеччини /, як кажуть, проводять на такій горі щороку 1 травня, у Вальпурґієву ніч»; а також у Йоганнеса Келера в його Calendarium Perpetuum:
«У вечір святого Філіппа Якобі чаклуни, як правило, прикликають багацько чортів / щоб вони могли сильно образити людей… …Якщо йде дощ у вечір святої Вальпурґії / або в ту ж ніч / проста людина сподівається на вдалий рік».
Філіппа Якобі тут є вказівкою на день вшанування святих апостолів Якова і Філіппа, який за тих часів припадав на перше травня. І це не єдина причина сумніватися в давності свята (за браком раніших згадок): ще однією є саме поняття «відьма», яке викристалізувалось у 14 столітті, де відьмою була чаклунка (позакультова), яка літала на мітлі і танцювала з іншими відьмами в присутності диявола – авжеж, десь далеко від людних місць, зазвичай на горах. У вже згаданого Преторіуса це була гора Брокен у гірському масиві Гарц – і, ясна річ, що ця гора була в цьому масиві найвищою: ми знову стикаємось з типовими ознаками лімінального простору (варто додати, що образ «високої гори» маркує не лише лімінальний простір, а й так звану «світову вісь», axis mundi, вертикально орієнтований природний (рідше рукотворний) обʼєкт, який зʼєднує різні «світи» чи то плани буття і водночас може бути транспортним засобом для мандрівки між ними (див. міфологему Світового Древа) — прим. Віталія Кривоноса).
Але ж якась причина у виборі саме цих днів мусила існувати? Можна обережно припустити, що цією причиною був Бельтайн – традиційне кельтське свято: мова йде не про існування Бельтайну в когось, окрім кельтів, а про те, що таке аграрне свято мусило мати відповідник – тут доречно згадати дослідження Карло Гінзбурга – і припадати саме на кінцеві числа перехідних місяців квітня та травня. Бельтайн, бувши таким святом у кельтів, у друїдській традиції пов’язувався не з захистом від відьом, а якраз із межовим чаклунством – межовим, бо воно перетинало норми моралі, дозволяючи статеві зносини на лоні природи (обережно припустимо, що поза узаконеними стосунками) і загалом більш тантричні форми магії. Думається, що в такий спосіб давався вихід варунічним проявам людського духу, обирався день, у який можна було не стримуватися і зв’язок з весною вочевидь був такий: варунічна магічна дія мала б символічно запліднити землю.
Знову ж – немає категоричної впевненості, але є теорія, що християнство у свій спосіб розвернуло свято в протилежний бік: тепер це було мітраїстичне свято, де стихійним силам треба було перешкоджати й вмістилищем цих стихійних сил стали відьми, які з 14 століття масово зліталися на шабаші (йдеться, авжеж, про народні вірування). Вальпурґа ж добре підходила як свята, бо була хрестителькою і загально маніфестацією закону і порядку в християнському розумінні: тому вона і рятувала вірних селян від відьом, які служили дияволу (християнській версії Варуни).
До чого тут Травневе дерево?
Відповідаючи на це питання, варто знову повернутися до друїдизму і свята Бельтайн. Сама традиція Травневого дерева є питомою ознакою перехідного свята, вшануванням прийдешньої теплої пори, де дерева і рослинність вкупі знову оживають і володарюють. У сучасному неоязичництві заведено вважати, що під цією традицією міститься сюжет про перемогу Короля Дуба (володар літа) над королем Падубом (володарем зими), але цілком очевидно, що це відверта спекуляція, ніяк не закорінена в давніх віруваннях. Хоча її загальна логіка є радше за усе правильною, бо, дійсно, Травневе дерево – це прояв Бога, який вступає у свої законні права.
Тут ми не оминемо опис традиції не лише з естетичних уподобань. Найбільш поширена з них – це водіння хороводу навколо дерева. На саме дерево встановлюється корона (яку, як відомо, носять королі, а ще боги – бо вони теж у певному розумінні королі). Але найцікавішою для нас традицією є викрадення Травневого дерева. Дуже показово, що схожий обряд, під час якого треба стерегти дерево, аби його не вкрали, є і в українців на Клечальну суботу: тільки замість дерева встановлюють віху – жердину, прикрашену зеленими гілками. Про це у книзі «Культ предків» пише Наталя Фіцич:
Віха віддалено нагадує Майське (Травневе) дерево, яке встановлюють до Трійці у багатьох країнах Західної Європи, зокрема Австрії, Німеччині, словʼянських та скандинавських країнах. Припускають, тамтешній звичай походить від давнього Риму […] Десь за годину прикрашену віху починають встановлювати. Чоловіки спершу опускають низ жердини у заготовлену яму, а тоді за допомогою драбин та мотузок підіймають угору. Зрештою прикопують та закріплюють. Віха встановлена! Дорослі тішаться наче діти. І домовляються на вечір стерегти. «Бувало, що пиляли. Сусід поставив віху і поїхав на конопляний завод. Поки доїхав, йому кажуть, що спиляли. Він не повірив. Повернувся — справді лежить», — сміється Федір. Він зізнається, що спилював чужу віху. І згадує, що хлопці через це навіть билися. Чоловіки ідуть допомогти іншому кутку села. Там усе повторюється.
Обережно припустимо, що в цьому акті, як зрештою і в хороводі, ще відлунює прагнення стихійності, на що вказує ще й те, що і віха, і дерево встановлювались на перехрестях – як зазначає литовський дослідник порівняльної міфології й лінгвістики Альґердас Юлюс Ґреймас, саме перехрестя завжди були магічними місцями в уяві індоєвропейців. Тож тут ми натикаємось на невикорінену язичницьку традицію – на відміну від самого свята Вальпурґієвої ночі, вона, скоріше за все, таки сягає дохристиянських часів.
Нині починається така космічна Вальпургієва ніч.
Тоді верх обертається низом, а низ — верхом. Події наштовхуються одна на одну майже без причини — і нема нічого, що можна було б обґрунтувати «психологічно», як пишуть іноді в романах, що порушують «міжстатеву» проблему любо-о-о-ви, вміло замасковану, аби видавалася ще безсоромнішою, під осердя буття, і тоді одруження доньки якого бюргера, позбавленої посагу, набуває значення чи не найвирішальнішого моменту в поезії.
Знову надходить час, коли мисливські хорти розривають свої ланцюги, — та й для нас дещо розламується надвое: вищий закон мовчання! Сутра «Народи Азії, зберігайте свою найсвятішу чесноту» більше не має жодної ваги — ми поступаємося нею задля тих, хто вже дозрів для «польоту».
Ґустав Майрінк «Вальпурґієва ніч»
(пер. Тетяни Непипенко, Видавництво Жупанського, 2025)
Попередні висновки
Наближаючись до Вальпурґієвої ночі, ми з’ясували, що її коріння частково лежить у дохристиянських віруваннях, а частково у добі інквізиційних переслідувань відьом. Захист Вальпурґою селян і містян від диявольських чаклунок є прикладом грамотної роботи Церкви зі зміни конотацій аграрного свята, яке до того являло собою циклічний вихід накопиченої енергії, що на мить скасовувало моральні перешкоди, але після християнізації стало навпаки боротьбою зі стихіями й ствердженням у вірності Христу через святу Вальпурґу.
Історія з Травневим деревом теж, як ми з’ясували, була пов’язана з аграрним святом, яке функціонально відповідало кельтському Бельтайну, і зрештою стала частиною загального святкування Вальпурґієвої ночі.
Входячи в цю ніч важливо пам’ятати, що існують певні відрізки часу, коли руйнується межа між світами. Погляньте за вікно – можливо десь вдалині на лисій горі (присутній у багатьох українських містах) вже зібралися відьми – бо ж нема такого пагорба, на якому в цю ніч не збираються відьми!
Автор: Семен Бондар
Під редакцією Віталія Кривоноса
