«Сміття, що не має з соціалізмом та ідеалами комунізму нічого спільного», – саме так про фільм В.Хітілової «Маргаритки» висловився депутат Я. Пружинец, і цими словами можна було б закінчити рецензію, адже стає зрозуміло одразу – перед нами кіно, гідно оцінене навіть політичною верхівкою. Режисер натомість отримала почесний титул «внутрішнього ворога», який гордо пронесла крізь справжній культурний шквал – «Чехословацьку нову хвилю». Власне, Вєра Хітілова сама була причиною і наслідком «цунамі» авангардного кіно, і захлеснула собою сірість комуністичної стагнації.
Фільми «Чехословацької нової хвилі» воістину сумбурні, алегоричні, викличні, і цим – небезпечні для тогочасної влади. Вони цілком виправдано визнані ядром засудження соціалістичного суспільства, а під їх покровом сюрреалізму знаходиться «пропаганда екзистенціалізму», чи то пак «нестерпної легкості буття». Таку сміливість мистецького самовираження авторів різко шматують події 1968 року – радянські танки входять у Чехословакію. Повертаючись до фільмів Хітілової, можна сказати, що ці події розривають дві її сюрреалістичні картини – «Маргаритки» і «Ми їмо плоди райських дерев».
Відмінність між цими фільмами особливо разюча на тлі начебто схожої манери зйомки – непослідовної, алогічної, геть не пов’язаної з реальністю. Тільки от навіть темпоральне спрямування цих двох фільмів категорично різне, адже, якщо «Маргаритки» несуть у собі посил миттєвої юності, то «Ми їмо плоди райських дерев» вже знаходить свій сенс у вічності, беручи за основу реінкарнацію біблійної історії про Адама і Єву. Відчуття простору в цих двох фільмах також різне – у «Маргаритках» його значно більше, як і цієї «нестерпної легкості», а «Ми їмо плоди райських дерев» жене глядача ледь не в клаустрофічний транс.
«Маргаритки» Хітілової справляють враження калейдоскопу. Зображення розбите на яскраві скельця, що чарівним чином змішуються, приймаючи химерні форми, – непередбачувані, як сама юність. Кадр із фільму «Маргаритки» був винесений на обкладинку оксфордського кінословника, і пояснюючи свої експерименти з зображенням, режисер казала в одному з інтерв’ю, що «формальна концепція має слугувати сенсу картини, бути функціональною. Необхідно шукати те, що потребує вираження. Якщо в «Маргаритках» темою була деструкція, то і форма мала підтримувати цю ідею. Звідси форма колажу в усьому: і в драматургії, і в роботі з акторами, і у візуальному ряді. «Для мене експеримент важливий як пошук нових можливостей кіномови. Тому кожен мій фільм був пошуком іншої концепції».
«Знаєш що? Якщо все псується, то і ми будемо зіпсованими!» – виголошують героїні фільму. Рухи дівчат – механічні та недолугі, вказують на їхню ляльковість, штучність, але в якісь моменти проривається справжність, і тоді перед маргаритками виникає моторошне питання : «Ти відчуваєш, як життя звітрюється?». Дійсно, звітрюється юність, блідне дівоча легкість, і колись мед хаотичної інфантильності стане нудотним. Відкритим залишається питання, чи це стосується винятково «маргариткової» пори, юнацької незрілості та солодкої жаги підліткової девіації, чи Вєра Хітілова мала на увазі ціле покоління, що радо псується з навколишнім, уже зіпсованим, світом?
Усвідомлення скоєного приходить до маргариток уже коли земля під ногами втрачається в прямому сенсі (саме борсаючись у холодній воді, героїні вигукують, що не хочуть більше бути зіпсованими). Висновок із цього простий – юність виліковується тільки страхом, адже страху вона не знає, але чи буде правдивим бажання «вилікуватися» від юності?
Зовсім іншим виявляється фільм Хітілової «Ми їмо плоди райських дерев», який із попереднім об’єднується хіба що сюрреалістичною манерою зображення. Відчувається, що він стане агонічним спалахом, адже після цього фільму режисеру буде заборонено знімати протягом восьми років.
«Ми їмо плоди райських дерев» – це оргіастична містерія, вплетена в біблійну історію. Фільм здається чужим сном, і глядач розхитується серед шизофренічного руху кадрів. Це могла би бути історія про Адама і Єву, але в цій картині є тільки Єва та металевий дзвін (не)любовного трикутника. Мерехтливе серце героїні опиняється між чоловіком-зрадником та коханцем-вбивцею. Страх у тому, що саме їх вона і розшукувала, саме на них і чекала. Коханець-убивця сам каже їй : «Справа в тому, що ви завжди ходите там, де ніхто ні з ким не очікує на зустріч».
Метання Єви серед райських дерев гримлять нестямним вигуком : «Я не хочу знати правду!». Дійсно, легкий дотик істини перетворює навколишній світ на кримінально-еротичне жахіття. Сюрреалістичні рефрени повсякденних рухів і фраз на тлі тотальної деструкції логіки оповіді вводять глядача в тягучий моторошний шок. Вибір отямитися від сну дається важко. Герої цього фільму обирають едемську летаргію, що межує з запаленим безумством. Музика «раю» Хітілової записана, здається, нотами тривоги та всепоглинаючого мороку, і слова «правда» та «любов» застигають у свідомості червоними спалахами між гілок райських дерев.
Автор: Діана Шестакова
