У попередніх матеріалах ми вже торкалися розгляду проблем, із якими зіткнулись нащадки європейських поселенців на теренах Південної Африки після відміни режиму апартеїду. Від початку 90-х років життя Південно-африканської республіки є нескінченною чередою криз, чия кількість та характер змушують сумніватися у можливості нормалізації суспільно-політичного клімату держави. Це і масове безробіття, і повальна бідність, численні корупційні скандали, в яких фігурантами є найвищі посадовці країни, та напевно найскладніше питання – етнічні конфлікти, що йдуть пліч-о-пліч із масовим розгулом криміналу. Локальна утопія «райдужної нації» виявилась лише гарною ширмою, за якою відбувалося становлення апартеїду із оберненим знаком, де африканерська та англомовна біла меншість підпадають під все більший тиск та потерпають від переслідувань. На тлі вищезгаданих проблем парламентські вибори, які відбулися 8 травня 2019 року, були очікуваною подією, що дозволила б принаймні формулювати припущення щодо подальшої долі цієї держави.
Вибори у ПАР – цікаве дійство, тут можна зустріти незвичну для наших країв практику залишення позначок на пальцях людей, котрі вже віддали свій голос, задля запобігання повторному голосуванню; деякі ж громадяни – і цьогоріч їх нарахували близько 200 тисяч – втрачають вагомість свого індивідуального рішення, розриваючись між потребою проголосувати за улюблену партію та залишити у бюлетені розлогі прокльони в адресу ненависних політиків, врешті комбінуючи обидва прагнення й, таким чином, ненавмисно псуючи бюлетень – що дає можливість лідерам деяких партій заявляти про ще більшу актуальну підтримку з боку населення, котра з причин відсутності гідної культури голосування серед електорату не може бути повністю відображена в офіційних результатах. Суспільна атмосфера у країні стає максимально розпеченою. Попри низьку явку виборців, що може бути пов’язаною із низкою корупційних скандалів, цьогорічне свято демократії для ПАР відбулося, і громадяни змогли приступити до конструювання сподівань щодо якості власного життя та життя країни на найближчі п’ять років.
Загалом результати виборів виявилися очікуваними, правлячий Африканський національний конгрес (АНК) втримав першість із 57% голосів, найпопулярніша опозиційна партія Демократичний альянс також передбачувано зайняла друге місце. Але найцікавішим є те, що обидві парті-лідери громадської думки пережили відтік електорату, втративши місця у новому парламенті. І, що характерно, показовими є наслідки втрати рейтингу найпопулярніших партій – це приріст, який відчули дві абсолютно протилежні та навіть ворожі політичні сили, що символічно втілили у собі прагнення сторін, котрі опинилися по різні сторони барикад з найбільш травматичного етнічно забарвленого питання для південноафриканської держави – експропріації земель. Найбільший стрибок здійснила партія Борці за економічну свободу (БЕС, Economic Freedom Fighters) на чолі із Джуліусом Малемою, чия позиція приваблювала колишніх прихильників АНК, невдоволених відсутністю рішучої політичної волі, яка повинна була б приносити свої плоди «тут і зараз» – 10% підтримки дали можливість отримати 44 місця у парламенті, що на 19 місць більше за минулий склад парламенту. Саме прихильники даної політсили найбільш активно виступають за прискорення процесу експропріації земель без компенсації, котрий хоча і підтримується правлячою АНК, але, як здається «борцям», гальмується урядом. Образом головного ворога для цієї партії є нащадки європейських колоністів, напади на яких вважаються нічим іншим як відновленням історичної справедливості.
Але з протилежного боку барикад також відбуваються зрушення. Ці вибори стали найуспішнішими в історії для африканерської партії Фронт свободи плюс (ФС+), котра спромоглася подолати позначку у 2%, таким чином збільшивши власне представництво у національному парламенті до 10 осіб. Дана партія, звісно, виступить форпостом захисту прав африканерського населення. А зараз такий захист є як інколи потрібний, адже посилення позицій БЕС – сили, що керується простим, розбавленим расовими мотивами принципом «відібрати та поділити», який вже продемонстрував свою демонічну природу у багатьох країнах світу – є свідченням тенденції до загострення боротьби довкола найнебезпечніших питань, так як електорат все далі відстає від умовного політичного «центру» країни.
Такий успіх ФС+ є дійсно якісним кроком уперед, однак відкритим лишається питання чи вистачить такої кількості мандатів для запобігання проведенню парламентом рішень, спрямованих проти африканерів. Більшість представників даного народу лишаються вірними традиції підтримки Демократичного альянсу як найбільшої опозиційної партії країни, котра обіцяє фактично лише модернізацію тієї самої програми розбудови «райдужної нації», але позбавленої недолугої політики АНК. Проти такої сліпої відданості одностайно виступають усі націоналістичні африканерські сили, заявляючи, що Демократичний альянс опікуватиметься добробутом африканерів не більше, ніж дітище Нельсона Мандели. І таким твердженням дійсно є на що спиратись, передвиборчий маніфест 2019 року, опублікований Демократичним альянсом, посеред звичних ліберальних тверджень щодо курсу на влагодження расових конфліктів та протистояння будь-яким дискримінаціям, містить положення, згідно яких партія в першу чергу прагне відшкодування збитків, нанесених більшості чорношкірого населення режимом апартеїду, що повинно усунути останню перешкоду на шляху до жаданого суспільства рівності.
У той самий час ФС+ піддається критиці зі сторони багатьох інших націоналістичних африканерських політсил, мовляв п’ятнадцять років (з 1994 р.) перебування даної партії у парламенті були достатнім терміном для того, аби переконатись, що ФС+ нездатні вплинути на ситуацію. Однак, всі менші партії залишились за бортом великої політики: ярий критик ФС+ Національний фронт (Front National) наряду із Партією Кейпу (Cape Party) не змогли набрати необхідну кількість голосів. Націонал-консервативна партія (NKP), наймолодша партія, котра позиціонувала себе в якості абсолютно нової політичної сили, позбавленої недоліків попередників, не брала участі у перегонах, зважаючи на відсутність підтримки великих ЗМІ та непомірно великі затрати на фінансування передвиборчої кампанії та реєстрації власної кандидатури. NKP ж у своєму маніфесті, опублікованому для оголошення відмови від участі у виборах, піддає критиці Національний фронт, радячи власним прихильникам віддавати свої голоси Партії Кейпу у районах, де це є можливим. Також NKP, попри характерне скептичне ставлення до ФС+, не бачить для своїх прихильників іншого вибору, окрім підтримки даної політсили у решті місцевостей.
Таким чином, у першу чергу, ми бачимо нарікання з боку африканерських націоналістів на частину електорату Демократичного альянсу, котрий, як здається їм, неадекватно реагує на виклики часу. Однак, цим проблеми націоналістичного середовища не обмежуються – лавам нащадків європейців бракує єдності. Дійсно, консолідація свідомого націоналістичного електорату, що стоїть на позиціях збереження власної ідентичності різними методами – від захисту окремішності африканерів у складі ПАР до сецесії та утворення Фолькстату («народної держави» африканерів) – не була б остаточним вирішенням питання без переманювання виборців Демократичного альянсу, адже жалюгідні десяті відсотка не змогли б суттєво поліпшити ситуацію. В умовах парламентської системи лише тотальне об’єдання африканерів довкола підтримки якоїсь єдиної політсили може дати можливість народним представникам успішно діяти на арені державної політики. Іншим виходом, і по суті єдиним можливим, для депутатів від ФС+ є домовленості з іншими партіями, що захищають права окремих етносів ПАР, наприклад, Партією свободи Інката, зулуською політсилою, що бореться за автономію для свого народу, даний рух свого часу не цурався відкритого силового протистояння АНК.
У будь-якому випадку міжпартійні чвари африканерів зараз є абсолютно не на часі. Градус пристрастей, що вирують все більше із наближенням до остаточного рішення терміну початку кампанії з експропріації землі, тільки зростає. Напади на білих фермерів стали звичним явищем від початку 90-х років, однак останні роки позначили сплеск активності злочинців, так за першу половину 2019 року відбулось 217 нападів на угіддя фермерів, що закінчилися 60 вбивствами. До того ж інформація постійно оновлюється, інформаційні агентства, на кшталт ресурсу South Africa Today, рясніють ледь не щоденними звітами про все нові напади на ферми африканерів. Така інформація підтверджується і даними організації Afriforum.
Раніше ми зазначали, що ледь не найбільш визначним етапом у криміналізації країни та становленні можливості спрямовувати агресію проти етнічних меншин стало згортання державою діяльності традиційних воєнізованих формувань Commando system, що змусило населення самотужки організовувати спротив та проводити патрулювання місцевостей. Тож безпекова складова стала одним із основних напрямків роботи ФС+, ще у 2017 році ними було запропоновано відновити Commando system, нині ж, паралельно із закликами не згортати місцеву самоорганізацію, партія провадить схожий курс тиску на уряд та силові структури для виділення додаткових сил для підтримки правопорядку у провінціях.
Хаос, що затопив країну, вислизнув із рук лідерів сил-першопричин та став неконтрольованим. Уся територія країни стає зоною підвищеної небезпеки. 28 липня в околицях Кейптауну було вбито українського туриста, на додачу соцмережі Партії Кейпу повідомляють про загальну кількість вбитих у 46 чоловік лише за одні вихідні і лише в одній провінції. Одразу ж варто зазначити, що африканерські політичні рухи наголошують на тому, що напади на фермерів є окремим феноменом, спричиненим не просто бездіяльністю правоохоронних органів та криміналізацією країни, а радше цілеспрямованою кампанією, в якій першопричинами були АНК, а згодом і БЕС, котрі стимулювали зростання расистських упереджень, спрямованих проти африканерського населення. І в цьому році ФС+ вдалося домогтись від президента республіки Сиріла Рамафоси публічного засудження атак на фермерів як окремого факту. Однак, цей жест насправді означає надзвичайно мало, адже в той самий час Рамафоса наголошує на необхідності виходу за межі добровільного викупу земель фермерів за ринковою ціною, підтримуючи курс на експропріацію без відшкодувань.
Офіційний запуск процесу експропріації неодмінно виллється у криваву бійню. Адже з одного боку знаходяться маси чорношкірого населення, зрощеного на обіцянках близького переділу земель, готові перейти до реалізації таких планів самотужки, з іншого боку – африканери, котрі не розраховують виключно на парламентську боротьбу, озброюючись для захисту власних володінь, адже вони не бажають повторювати долю вже тисяч своїх братів по етнічній приналежності, змушених рятувати власні життя у віддалених місцевостях, виживаючи там без мінімальних побутових умов на межі голоду та злиднів. Ми і надалі будемо продовжувати слідкувати за боротьбою оригінальної африканерської народності за виживання та право самовизначення.
Автор: Іван Калюга
