Державець, основоположна праця Ніколо Мак’явеллі, задумувалася як щось таке, що мало на меті кодифікувати ніким досі (з часів античності?) невисловлені закони політики та механізми здійснення влади, і перетворити їх на чіткі правила, що будуть зрозумілі кожному князеві. В українському перекладі Анатоля Перепаді трактат вміщує 73 сторінки. Йдеться про початок ХVІ століття. А от коли Антоніо Ґрамші, засновник Італійської комуністичної партії, провідний теоретик та практик марксизму, блискучий журналіст та оратор, волею долі (і волею Беніто Муссоліні) опинившись за ґратами вирішив, шукаючи рятунку від нудьги, зробити абсолютно те ж саме, що й Мак’явеллі за 400 років до нього, то вийшло 29 густо списаних від руки зошитів, які у перерахунку на друкований текст (беремо за орієнтир класичне критичне і реконструйоване видання Ейнауді під. ред. Валентіно Джерратани 1975 року) вміщує 2353 сторінки – це без приміток, покажчиків та іншої науковоапаратної маячні. Страшно уявити, з чим приречені зіштовхнутися наші нащадки…
Зараз Ґрамші – і передовсім саме завдяки своїм В’язничним зошитам – вважається абсолютним класиком політичної думки. Його вважають за свого, а іноді й канонізують ледь не всі ухили лівиці, від ортодоксальних марксистів до неомарксистських «відступників», за виключенням хіба що французьких нових лівих через позицію їхнього гуру Альтюссера… а в душному нафталіновому СРСР вибрані праці Антоніо Ґрамші у трьох томах були видані ще наприкінці 50-х.
Не рахуючи купу белетризованих біографій великого італійського комуніста для піонерів і комсомольців. Попри наявність у його працях абсолютно єретичної для марксизму-ленінізму концепції культурної гегемонії, яка перевертає догори дриґом вчення Маркса про базис і надбудову, приписуючи керівну роль у суспільних процесах саме культурі та інтелектуалам як її творцям. Навіть роль революційного класу Ґрамші перекладає з пролетаріату на пролетарських інтелектуалів: «Кожна соціальна група, що народилася на основі виконання якоїсь із функцій економічного виробництва, водночас створює органічно один чи декілька прошарків інтелектуалів, які надають цій групі однорідності та усвідомлення їхньої власної функції не лише в економічній сфері, але і в соціальній та політичній» (Інтелектуали та організація культурної діяльності).
Антоніо Ґрамші в дитинстві 
Дружина Ґрамші Юлія Шухт із синами
Але уважно читали ці речі, ясна річ, лише в Італії. Там само про нього знімаються фільми, видаються сотні книг, проводяться конференції – і то завдяки його особистому внескові у становлення комуністичного руху в якості організатора та активіста (і близького друга свого наступника на посаді лідера партії, Пальміро Тольятті), а вже потім мислителя – до ув’язнення Ґрамші був відомий саме у якості парламентського депутата, лідера фракції комуністів та журналіста, відмовившись уже в тюрмі від видання збірки злободенних публіцистичних текстів. У В’язничних листах Ґрамші жаліється, що ця слава – перебільшена легенда про лідера червоної опозиції в фашистській країні – значно більше заважала йому, аніж допомагала, особливо коли той опинився віч-на-віч із сірою реальністю чотирьох стін в’язничної камери: «Я переконаний, що навіть коли все втрачено чи здається втраченим, треба спокійно повертатися до роботи, починаючи із самого початку. Я переконаний, що завжди треба покладатися лише на себе та свої сили; ні від кого нічого не чекати і, відтак, ні в кому не розчаровуватися. Ми мусимо прагнути робити лише те, що вміємо і можемо, і йти своїм шляхом. Ось моя вища моральна позиція: хтось вважає мене дияволом, а для когось я заледве не святий. Та я не хочу бути мучеником чи героєм. Я вважаю себе звичайною людиною, яка має свої власні глибокі переконання, і яка не проміняє їх ні на що на світі».
В умовах розпачу, шукаючи порятунку від інтелектуальної деградації, котра неминуче насувалася, Антоніо Ґрамші протягом двох років виносив ідею цього проекту. Він хотів простежити історію впливу італійських інтелектуалів на суспільні процеси ХІХ століття. Далі, перевівшись в одиночну камеру та отримавши право писати (цікаво, що в плані читання його не обмежували взагалі ніколи: тюремна цензура у фашистській Італії годувала головного політв’язня всією свіжою пресою та безкінечними передачками від товаришів), він починає накопичувати матеріальну базу дослідження, постійно переписує план праці та поступово розширює тематику, додаючи сюди і американський фордизм, і літературну критику. У листопаді 1930 року, набравши обертів, Ґрамші пише сестрі дружини, товаришці Тані Шухт: «Я зосередився на трьох або чотирьох основних темах, одна з яких стосується космополітичної функції італійських інтелектуалів до ХVIII століття, яка згодом ділиться на безліч розділів: Відродження, Мак’явеллі тощо. Якби я мав можливість ознайомитися з необхідним матеріалом, то думаю, що зміг би написати дійсно цікаву книгу […] А поки я роблю замітки, бо читання тієї відносно невеликої кількості речей, яка в мене є, змушує мене згадувати докупи ще й те, що читав колись давно».
В’язничні зошити – перша (і остання) праця, що задумувалася ним für ewig, назавжди, відірвано від миттєвостей епохи, і disinteressato – безкорисно, об’єктивно. Ґрамші, безперечно, комуніст. Антидоктринальний, за його словами, але марксист. Захоплений жовтневою революцією, він все ж писав у 1917 році пророчі речі: «Складається таке враження, що нині максималісти є стихійним вираженням біологічної необхідності – вони мусили взяти владу для того, щоби російські люди не стали жертвою жахливого лиха; аби російські люди, що залучилися до колосальної праці задля свого власного відтворення, не так відчували ікла голодного вовка; аби Росія не перетворилася на величезну бійню нещадних звірів, що рвуть одне одного на шматки» (Революція супроти Капіталу) – чи то навмисно, чи ні проігнорувавши той факт, що Росія все-таки стала бійнею нещадних звірів саме завдяки більшовикам. Але Ґрамші вкорінений у російську комуністичну культуру. У складі делегації Комінтерну він відвідав Москву, а під час лікування у санаторії знайшов собі дружину – Юлію Шухт. Вона належала до соціального прошарку, який можна було би назвати новим революційним дворянством: сама більшовичка, дочка більшовика, сестра її теж була в партії, і брат, і так далі. Ґрамші лишався беззаперечно вірний ленінській, а потім і сталінській лінії, бувши автором широко відомого у вузьких колах гасла «Троцький – шлюха фашизму»…
В’язничні зошити, якщо врахувати їхню спрямованість für ewig та, ясна річ, умови написання за ґратами – із загрозою цензури та всіма іншими неприємними нюансами – ігнорує сучасність. Там ми знайдемо мінімум рефлексій над поточною чи відносно недавнім становищем, проте місце для Троцького все ж знайшлося: «Можна сказати, що Бронштейн, який зовні здається “західником”, був насправді космополітом і поверхово судив як про національні, так і про західні чи європейські проблеми. Ілліч же, навпаки, був глибоко національним, поруч із тим він ясно розумів становище в інших європейських країнах…». І якщо йому до самої смерті – а помер він у 1937 році, з 1933 року перебуваючи на лікуванні по різним клінікам, в останні роки навіть без охорони – ще доводилося якось реагувати на політичну ситуацію, то він завжди лишався вірним цій ортодоксії.
Проте, об’єктивність та безкорисність – штука кусюча. Чи не у зв’язку з цим у Франції 70-х років, не в останню чергу завдяки нехтуванню напрацюваннями Ґрамші з боку французьких лівих інтелектуалів, стала можливою така химера, як правий ґрамшизм? А головним «ґрамшистом» ХХ століття все-таки варто вважати П’єра Паоло Пазоліні: Пазоліні – фігуру чужу абсолютно для всіх, включаючи (в першу чергу) комуністів, та поруч із тим цікаву й близьку для будь-кого, навіть якщо цей будь-хто належить до неофашистського табору, хто має відчуття смаку та здатен цінувати гостроту думки (про його Корсарські листи на непрості стосунки з політикою обов’язково згодом напишемо).
Глузування історії над працею головного італійського комуніста, для італійських комуністів важливішого, аніж навіть Ленін (чи, боронь Боже, Маркс), красномовно описується одним недавнім прецедентом: у Франції готується перевидання В’язничних зошитів. А ще у квітні мають відбутися президентські вибори, результати яких аж ніяк не є очевидними: два правих кандидата – письменник Ерік Земмур та традиційна кандидатка популістів Марін Ле Пен – набувають дедалі більшої популярності, а Макрон геть усіх встиг насмерть дістати… і от мейнстрімний французький тижневик L’Express публікує статтю під назвою Від Земмура до Меланшона… Ґрамші, практичний посібник для політиків: «раніше ми читали Мак’явеллі, а тепер читаємо Ґрамші»…
Об’єктивність та безкорисність. Дехто навіть розглядав риси об’єктивних законів природи політики – здобуття політичної влади через культурну гегемонію, передову роль інтелектуалів та митців у зміні, хай навіть і непрямим чином, суспільної думки на користь якогось руху чи партії – у становленні фашизму; те ж саме можна сказати і про німецьку «Консервативну революцію» чи традиціоналістсько-антисемітський культурний консенсус в міжвоєнній Румунії. Та взагалі про будь-яку країну чи епоху, що виривалася з пут панівного культурного оточення. Відстежуючи цю об’єктивність, англійський консервативний філософ Роджер Скрутон по суті плюнув межи очі усій лівацькій, антифашистській ґрамшистській традиції, заявивши що «насправді ж він [Ґрамші] засвоїв урок фашистів, урок “корпоративізму”, який є істинним джерелом його теорії “гегемонії”. Суспільство, як зрозумів Ґрамші, складається з тисяч дрібних інституцій, тисяч об’єднань, тисяч різних зразків повідомлення і відповіді. Охопити їх усіх і нав’язати їм – зберігаючи при тому владну гегемонію, яку вони містять у собі – залізну дисципліну партійного керівництва: ось у чому полягає секрет політики.
Саме це привело фашистів до влади і вперше з моменту народження сучасної італійської держави сформувало ту єдність щодо спільної мети, яка надала форму та злагодженість масі послідовників, а також силу та принцип авангардній партії, що ними керувала.
Коротше кажучи, теорія В’язничних зошитів – це насправді теорія фашизму: сили, яка випередила амбіції Ґрамші, реалізувавши їх чужими руками. Коли у своїй першій статті Ґрамші описував пролетаріат як ідеальну єдність, fascio, він у своїх сподіваннях передбачав саме ту форму суспільного ладу, яку пізніше досягнув його суперник.
Філософія праксису – настільки подібна до “філософського динамізму” Муссоліні, і так само наскрізь просякла апологією насильства Жоржа Сореля – зберігає свою чарівність для інтелектуала саме тому, що вона обіцяє як владу над масами, так і містичну тотожність із ними. Але це обіцянка фашизму, і якщо лівим потрібно постійно визначати фашиста як головного ворога, то шукати пояснень більше не потрібно. Бо хіба існує ліпший спосіб приховати свої наміри, ніж приписати їх ворогові?» (Roger Scruton. Fools, Frauds and Firebrands: Thinkers of the New Left).
Жахлива апропріація! Непростимо! Неприпустимо! Режим та ідея, що вбили Ґрамші, претендують на його інтелектуальний спадок… Але чи дійсно фашизм вбив Антоніо Ґрамші? Все ж, ми знаємо про цього автора (як і взагалі про будь-що) надзвичайно мало…
От ви, наприклад, знали, що Ґрамші мав албанське походження по батьковій лінії? В одному з листів: «[…] у мене нема раси; батько був албанського походження (сім’я втекла з Епіра під час війни 1821-го, але швидко італізувалася). Однак моя культура є італійською, і переважно я приймаю цей світ; я ніколи не відчував, що розриваюся між якимись двома світами. Албанське походження не було для мене проблемою, адже й Франческо Кріспі був албанцем, який здобув італійську освіту в албанській школі-інтернаті».
А бачили його фото в повний зріст? У дитинстві Ґрамші хворів на кістковий туберкульоз, через ускладнення почалися проблеми зі зростом. Тож Антоніо Ґрамші, гроза фашизму і лідер головної компартії Європи, насправді виглядав як кумедний цирковий коротун. Зі 150 сантиметрів головного політв’язня світового пролетаріату більше десяти припадало на пишну шевелюру. З цим пов’язана серія кумедних ексцесів, описаних у листах до Тані Шухт: «Разом з нами знаходився один тип, приголомшливий екземпляр анархіста-ультраіндивідуаліста, що називав себе “Єдиний” і відмовлявся повідомляти будь-кому, особливо ж поліції і взагалі владі, відомості про себе. “Я Єдиний – і точка!” – такою була його відповідь. У натовпі в’язнів “Єдиний” впізнав серед кримінальщиків знайомого хлопця, сицилійця (“Єдиний”, ймовірно, походив із Неаполя або з околиць), заарештованого з причин чи то політичного, чи то кримінального характеру. Почали представлятися один одному. Запитали й мене. Тут “Єдиний” уважно вдивився в мене і потім запитав: “Ґрамші, Антоніо?” – Так, Антоніо, – відповів я. “Та не може бути, – заперечив він, – Антоніо Ґрамші мусить бути велетнем, а не таким ліліпутом”. Більше він нічого не сказав, відійшов у куток, присів на один пристрій, який я не наважуся тут описувати, і поринув, неначе Марій на руїнах Карфагена, у роздуми про свої втрачені ілюзії. Надалі, доки ми все ще були в тому ж приміщенні, він уперто уникав поновлення розмови зі мною і, коли ми розлучалися, пішов не попрощавшись».
Або: «Увійшов начальник конвою, бригадир величезного зросту; на перекличці він зупинився на моєму імені і запитав, чи не родич я “знаменитого депутата Ґрамші”. Я відповів, що я є депутат Ґрамші. Він глянув на мене з явним співчуттям, бурмочучи щось невиразне. На всіх зупинках потім я чув, як він, розмовляючи з людьми, що збиралися навколо тюремного вагона, говорив про мене, називаючи мене незмінно “знаменитим депутатом” (мушу додати, що за його сприяння мені одягли значно менш нестерпні кайдани). Він заявив мені, що завжди уявляв мою зовнішність “циклопічною”, тож у цьому плані він дуже розчарований […]».
Взагалі Ґрамші дуже багато хворів, одного разу в 4 роки так розхворівся, що лікарі констатували смерть, а мама купила для нього маленьку дитячу домовинку… У Москві він зліг в санаторій через нервове виснаження, і так далі. Комбо: хворобливий коротун, албанець і засновник італійської компартії.
А все ж про перші роки ув’язнення він пише, назло всім товаришам і товаришкам, які невпинно культивують міф про незламного мученика фашистської диктатури – режим згноїв його, але не зламав, – ось що: «Встаю вранці о 6:30, за півгодини до підйому; заварюю собі гарячу каву […] потім прибираю камеру та вмиваюся. О 7:30 отримую півлітра молока, ще гарячого, яке одразу ж випиваю. О 8-й виходжу на повітря, тобто на прогулянку, яка триває дві години. Беру із собою книгу, ходжу, читаю, викурюю кілька цигарок. Опівдні отримую обід з волі і звідти ж увечері – вечерю. Всього не можу доїсти, хоч і їм значно більше, аніж у Римі. О 19 лягаю і читаю приблизно до 23. Отримую протягом дня п’ять щоденних газет: Кор’єре, Стампа, Пополо д’Італія, Джорнале д’Італія, Секоло. Записався до бібліотеки, взяв там подвійний абонемент та маю право на вісім книг на тиждень. Купую ще кілька журналів та міланську фінансово-економічну газету Іль соле. Отже, я весь час читаю. Прочитав уже Подорож Нансена та інші книги, про які я розповім тобі згодом. Жодних проблем зі здоров’ям у мене не було, за винятком застуди в перші дні». Можете уявити, щоби головного опозиціонера та ворога режиму в СРСР в ув’язненні поїли парним молоком та закидували найрізноманітнішими щоденними газетами, а коли йому стало зле – перевели в клініку? І годували так, як американських негрів у відомому анекдоті – дійсно, вони недоїдають, але не через голод, а навпаки – не можуть подужати величезні порції. Ну, можна сказати, що в СРСР уже, бачте, не лишалося опозиціонерів. Якби були, то з ними поводилися б якнайгуманніше. А своїх? Своїх можна і розстрілювати, це не рахується.
В іншому листі: «У мене вийшло влаштуватися так, що я отримую харчування, яке майже задовольняє мене, і, на мою думку, я навіть погладшав. Крім того, я почав приділяти трохи часу гімнастиці як вранці, так і після полудня: така кімнатна гімнастика навряд чи дуже ефективна, але мені вона, як на мене, все ж таки дуже корисна. Відбувається це ось як: я намагаюся робити вправи, які змушували би працювати всі суглоби, всі м’язи, роблю їх систематично і намагаюся щотижня збільшити кількість рухів. Про те, що це корисно, свідчить, як на мене, той факт, що перші дні я відчував себе геть розбитим і одну вправу міг робити лише кілька разів, тоді як зараз мені вдалося вже потроїти кількість рухів, і я не відчуваю після цього жодного нездужання. Гадаю, що це нововведення добре впливає на мене ще й психологічно, відволікаючи від безглуздих книг, створених лише для того, щоб убити час». То може просто треба було… не припиняти займатися спортом?? Сидячий образ життя – і не лише за ґратами, а й на волі, шановний читачу-хіккане – сильно шкодить здоров’ю, особливо якщо воно і так паршиве далі нікуди…
Загалом, з об’єктивної точки зору Ґрамші міг би насправді лише подякувати фашистам за те, що організували йому цей десятирічний «курорт», змусивши непосидючого малюка взятися за грандіозний і вічний проект об’ємом у 2353 сторінки (врахуйте, що більшість із зошитів були недописані або взагалі лише розпочаті). А фашисти могли би… ну, читати Ґрамші їм було зовсім не обов’язково, рух д’Аннунціо і Марінетті і без того знав, як обходитися з культурною владою, а от нам – нащадкам – воно може і знадобиться. Хтозна. Французи принаймні наполягають на тому, що там є чому вчитися. А вони рідко помиляються. Що ж, почитаємо, а може й перекладемо щось звідти, і з вами принагідно поділимося. Все одно повного українського перекладу все ще не існує (лише переклад вибраних уривків на 200 сторінок від комуніста Р. Тиси) і, найімовірніше, ще довго не буде.
Автор: Сергій Заїковський
