Однією зі знакових постатей сучасної загальноєвропейської політики є Карл фон Габсбурґ (народився в 1961 році) – депутат Європейського парламенту, член консервативної Австрійської народної партії, один із провідних діячів Пан’Європейського Союзу, онук останнього імператора Австро-Угорщини (отже, теперішній голова дому Габсбурґів і, зокрема, титулярний король Галичини й Волині та герцоґ Буковини).
На відміну від багатьох сучасних європейських монарших династій, чиї представники «царюють, але не правлять», тобто фактично не беруть участі в управлінні своїми державами, Габсбурґи ще сто років тому пішли прямо протилежним шляхом – вони стали брати активну участь у політичному житті країни в умовах республіканського устрою. Так, важливу роль в історії не лише Австрії, а й усієї новітньої Європи відіграв Отто фон Габсбурґ (1912 – 2011), який багато років був президентом Пан’європейського Союзу – міжнародної організації за європейське єднання на фундаменті базових християнських цінностей в умовах безпрецедентних світових викликів, яку заснував австрійський громадський діяч, ґраф Ріхард Куденгофе-Калерґі (1894 – 1972) майже одразу після Першої світової війни.
Карл фон Габсбурґ віддавна є щирим другом України, незмінно підтримуючи її в публічних виступах та практичній діяльності в Європарламенті. Крім того, він ще з початку цього сторіччя веде в нашій державі медіабізнес – йому належить радіо «Країна-FM», яке від початку свого заснування стовідсотково звучить українською.
Традиційно щорічно у свій день народження 11 січня Карл фон Габсбурґ виголошує публічні промови на загальну тему «Про майбутнє Європи». Не став винятком і 2024 рік, і в цьогорічному виступі Карл фон Габсбурґ значну увагу приділив України та її відчайдушній боротьбі з російським ворогом. Крім того, він порушив низку інших актуальних тем, кожна з яких так чи інакше також пов’язана з Україною.
Не все у промові Карла фон Габсбурґа можна беззастережно прийняти. Наприклад, наголошуючи на необхідності посилення європейської інтеґрації, він дещо применшує значення національної державності, хоча одне і друге мало б перебувати в контексті «і, і», а не «або, або». Ідентичності загальноєвропейська та національні діалектично пов’язані.
Так само негативний зміст у Карла фон Габсбурґа має й поняття «націоналіст» (вжите щодо одного з лідерів балканських країн). Але тут, найімовірніше, простежуються складнощі термінології, якщо під націоналізмом у центральноєвропейському сенсі розуміється те, що українці звикли називати шовінізмом.
У цілому ж виступ голови дому Габсбурґів вартий ознайомлення українського читача з його повною версією, український переклад якої запропонований нижче.
Відтак, нинішній голова дому Габсбурґів не чужий Україні та українцям.
Мужність бути відповідальним
Промова про майбутнє Європи, Карл фон Габсбурґ, 11 січня 2024 року
У середині грудня минулого року друг з України відвідав Відень. Ігор Жалоба, історик із Чернівців, університетський професор, член академії наук України, співголова австрійсько-української історичної комісії, президент Пан’європейського союзу України – і солдат. Трьома днями після його 58-го дня народження, 24 лютого 2022 року – в день вторгнення російської армії, – він добровільно вступив до армії. З його численними контактами в багатьох країнах Європейського Союзу він легко міг би податися на Захід. Але так питання для нього не стояло.
Щоразу, так наголошував він, він своїм студентам пояснював, що вони, як повнолітні громадяни, самі відповідальні за подальше майбутнє України. Як він міг у такій ситуації піти за кордон? Він здалеку спрямовував би своїх студентів і казав би їм, добре, тепер ви захищайте країну, але я в безпеці. Така установка – не для нього.
І, щоб прибути до Відня, він використав залишок своєї фронтової відпустки. Він зміг виїхати з України з особливим дозволом. Ніхто не мусив після майже двох років по тому вертатися на фронт простим солдатом, тому він пішов у відставку.
Чому згадую я цю історію? Ця «Промова про майбутнє Європи» має заголовок «Мужність бути відповідальним». Це також девіз, під яким я зі своїми співробітниками та організаціями, від яких прийняв завдання, намітив роботу на цей рік. Цей девіз – виклик до справи. Як довго життя перебуває у своєму нормальному перебігу, так довго ми живемо в мирі й задоволенні, й легко говорити так: я справді беру на себе відповідальність, роблю свою роботу, трохи залучаю себе тут і там. Але як багато мужності треба, щоб у винятковій ситуації, як-то напад на власну країну, свободу, незалежність, систему відстоюваних цінностей, родину тощо, дійсно взяти відповідальність із усіма наслідками?
Ігор Жалоба в розмовах, доповідях та інтерв’ю у Відні ще дещо цілком ясно доводив.
В Україні йдеться не лише про війну Росії проти України, йдеться про захист Європи проти деспотичної системи. Вісь Москва – Пекін – Пхеньян – Тегеран кидає виклик нашій системі цінностей. Системі цінностей, заснованій на правилах, на праві народів, а не на насильстві та руйнуванні.
Що могло б статися, якби Росія перемогла у війні проти України? Не лише була би повністю зруйнована європейська країна, не лише наступні мільйони біженців прибули б до країн Європейського Союзу, але також стояли б російські війська на кордонах Угорщини, Словаччини, Румунії або Польщі. Європа була б відкритою для подальшої аґресії московського деспотичного режиму.
Тепер багато хто говоритиме, що НАТО не допустить нападу Путіна. Я також сподіваюся, що це так.
Але будьмо цілком чесними до самих себе: економічний велетень Європейський Союз, заможний Захід, досі не доклав зусиль, щоб підняти продуктивні потужності для виробництва різного роду боєприпасів, відповідне надходження яких до України могло б увиразнити її вогневу перевагу. Тут я ще не надто говорю про надходження сучасних систем зброї, що збільшували б можливості для України досягти технологічної переваги на полі бою.
Вельмишановні пані та панове!
Деякі з вас ще добре пам’ятають ім’я Енріко Берлінґвера. Він був іще в часи холодної війни між Сходом і Заходом генеральним секретарем Комуністичної партії Італії. Одним із так званих єврокомуністів. Мій батько цитував переважно його вислів, у якому він, Берлінґвер, міркував: треба сприймати всерйоз, що нам кажуть росіяни.
Я для того про це кажу, бо точно так само слід слухати, що нам завжди знову скеровують сам Владімір Путін і його пропагандисти. Не впадати нерухомими у страх і не встромляти голову в пісок у зневірі, коли поступаються Путіну Україною – хай би було все знову, як перед 24 лютого 2022 року, – але ясно усвідомлювати становище і знову з відвагою нести ту відповідальність, якої тепер потребує Європа, Західний світ.
Путін не хоче жодного миру. Він повністю поставив Росію на рейки воєнної економіки. Це означає, що він розраховує на тривалу війну. Він не оглядається на своє населення, посилаючи його у брутальні піхотні атаки. Він ясно нам каже, що хоче нового світового порядку. Перед нищівним нападом на Україну він ясно заперечував її право на існування. Він і його пропагандисти ясно й однозначно кажуть нам, що вони, щонайменше, східну половину Європи – ту, що колись була східним блоком – бачать областю свого панування.
Коли ми зважаємо на ці заяви з Москви, стає також ясно, чому висловлювання про те, що кожне надходження зброї до України лише подовжить страждання й принесе більше смертей, помилкові. Навпаки. Наскільки швидше ми своєю підтримкою посилимо Україну, щоб вивести з країни російську знищувальну армію, настільки швидко війна закінчиться.
І коли ми говоримо про напад, то можемо його розглядати не лише як воєнний напад. Ми роками спостерігаємо масовану кампанію із впливу Москви на європейські країни. Йдеться про спробу путчу в Чорногорії у 2016 році, так само як і діяльність так званого гуманітарного центру в Нісі в Сербії. В дійсності це ніщо інше, як велика російська шпигунська діяльність. Ми думаємо про різні кампанії з дезінформації, які знаходять шлях до європейського суспільства. Ми думаємо про російські наративи, міцно вбиті в численні голови. Ми розповідаємо, що на сході України та в Криму громадянські рухи за приєднання до Росії виникали й так само вичерпувалися в міру того, як стверджувалося про неможливість розмовляти в Україні російською. Попри те, такі історії з’являлися знову.
Так само вперто тримається історія, буцімто Захід обіцяв за кінець московського поділу Німеччини непоширення НАТО. Також коли кореспонденти державного мовлення або автори потужних видань ці історії знову розповідають, вони є й лишаються неправдивими, вони є й лишаються російською дезінформацією.
Така обіцянка стала б нічим іншим, як новим пактом Гітлера – Сталіна, який поділив Європу на дві області впливу.
Країни, які внаслідок зникнення залізної завіси, Варшавського пакту та Совєтського Союзу здобули свою свободу та незалежність, мали вибір: або далі договір із Москвою, або вступ до ЄС і НАТО задля безпеки, захисту правової держави, демократії, свободи та ринкової економіки.
Точно така само свобода єднання зміцнювалася в різних договорах, частково навіть ще із Совєтським Союзом. Хто стверджує інше, той або не знає, або бреше. В обох випадках треба різко виступати проти цих наративів, оскільки вони є частиною дестабілізації нашого вільного, демократичного порядку, базованого на засадах правової держави.
Ми повинні також виступати проти тих партій, які вводять нас в ілюзію, ніби з урядом Путіна можна укласти мирний договір. В таке повірили багато політиків після війни Москви проти Грузії 2008 року і після початку війни проти України 2014 року. Але є факт, що Путін порушує будь-який договір, і кожну паузу використовує, щоб підготувати наступну аґресію.
Не обов’язково бути фанатом українського президента Зеленського. І я його критикував. Не всі його рішення були на добре. Але при виступі Зеленського в австрійському парламенті, де він був підключений онлайн, залишити зал і перед парламентом демонструвати нейтралітет із російським прапором – це свідчить про схильність до державної зради.
Хто у змісті політичних дебатів керується такими партіями й політиками, той втратив будь-які претензії на провід.
Вельмишановні пані та панове!
Я можу це останнє речення підсилити конкретним прикладом. Україна попросила, зокрема, в Австрії обладнання для розмінування визволених областей. Партія, що перебуває у згоді з путінською партією, використовувала це прохання, щоб викривити факти, буцімто Україна вимагала від Австрії вислати для розмінування на фронт своїх солдатів. Замість протистояння з усім завзяттям цій зухвалій брехні, від австрійського федерального уряду надійшла відмова: питання про висилку солдатів не стоїть на підставі нейтралітету.
Так діють політично безвідповідально. Про висилку солдатів до України від української сторони не було мови. І надання обладнання з розмінування для визволених областей жодним чином не суперечить нейтралітетові.
Я можу коротко обговорити знецінення гасла про нейтралітет. Відомо, що я – не фанат нейтралітету.
Також відомо, що австрійський нейтралітет є концепцією часів після Другої світової війни. Геополітичне становище відтоді сильно змінилося, концепцію нейтралітету Австрії я сприймаю як застарілу. Так само має бути відомо, що нейтралітет не дає жодного захисту від військової аґресії. Приклади – від Бельґії щодо Камбоджі до України – відомі.
Щодо цього доходимо до пункту: австрійський нейтралітет виходить лише з двох засад. Перша: Австрія не входить у жодні військові союзи; друга: на австрійській землі не перебувають жодні іноземні війська.
Уже був би величезний якісний виграш у політичних дебатах у цій країні, якби одного разу постановили прийняти ці факти, а не транспортувати псевдорелігійні змісти поняття «нейтралітет».
Ми неодмінно потребуємо цього якісного виграшу в політичних дебатах. У червні буде обиратися Європейський парламент, в Австрії та інших країнах цьогоріч також обиратимуться національні парламенти. Ще в багатьох людей панує враження, ніби Європейський парламент не є таким важливим. Політичні партії ведуть до того, щоб європейські вибори затінити національними або навіть місцевими темами. Виборці використовують європейські вибори, щоб по-своєму спрямовувати домашні уряди. Це короткозоро. Європейський парламент є співзаконодавцем у площині Європейського Союзу.
Тепер часом хтось приходить із запереченням, ніби Європейський парламент – не справжній парламент, оскільки йому бракує права ініціативи, тому, ймовірно, формально так і є. Фактично це нічого не змінює, адже він – співзаконодавець. Тепер подивимося, що майже всі національні парламенти, передовсім, голосують за урядові проєкти, що є непрямим арґументом за необхідність права ініціативи.
Засідання Європейського парламенту вирішують, чи Європейський Союз розвивається як геополітичний актор, якого ми потребуємо на підставі світового порядку, якщо ми, як європейці, ще хочемо відігравати роль на підмостках світової політики.
Занадто часто роздаються голоси, переважно від популістських рухів, які хочуть повернути Європейський Союз до чистого митного союзу, які прямі вибори Європейського парламенту хочуть замінити відрядженням делеґатів від національних парламентів до Страсбура, які, до того ж, мріють спільні наднаціональні елементи Європейського Союзу редукувати до суто міжурядової, отже, суто міждержавної роботи, або, передовсім, хочуть назад до національної держави.
Пані та панове, ми більше не живемо у 50-х роках минулого сторіччя. Світ відтоді розвивається далі. Повернення до національної держави можна, однак, порівняти з німецькою малодержавністю більш ніж 200-річної давнини. Тоді прийшов Наполеон. Ви всі знаєте, що наслідком став прусський мілітаризм, який не приніс для Європи нічого доброго. Сьогодні більше не загрожує прусський мілітаризм. Багато хто занадто радів, коли Німеччина в європейській політиці безпеки виявляла свою неквапливість. Небезпека полягає сьогодні в уже згаданій осі Москва – Пекін – Пхеньян – Тегеран. І ще є багато держав, які ще не вирішили, до якої сторони хочуть належати.
Певна річ, Європейський Союз є далеким від того, щоб бути досконалим. ЄС потребує внутрішніх реформ. Безсумнівно. Європейський Союз був створений із досвіду Другої світової війни. Метою було вилучити війни з цієї спільноти. Це також вдалося. ЄС також вдався прийом нових країн-членів, які розширюють зону демократії та правової державності. Йдеться про прийом Іспанії, Портуґалії або Греції, які перед тим мали правління військових. Йдеться про прийом багатьох середньоєвропейських країн, які перед тим перебували під комуністичним пануванням.
Європейська єдність була помітно скерована ізсередини. Це було спрямовано в тіні конфлікту Схід – Захід. У фазі нового порядку Європи після кінця залізної завіси це ще було зрозумілим, і через політику розширення також принесло позитивні ефекти, політичні та економічні.
У даному всесвітньо-політичному становищі було б, однак, впертістю ставати в напрямку політики встромляння голови в пісок. Тому геополітичне спрямування Європейського Союзу є велінням доби. Таке геополітичне спрямування впродовж останніх уже 100 років було частиною пан’європейської концепції європейської єдності. Отже, буде час, щоб ми розпочали це втілювати в життя.
Вельмишановні пані та панове, дорогі друзі!
Ви добре пам’ятаєте повідомлення у грудні минулого року про ракетні удари хуситів-повстанців із Ємену на кораблі в Червоному морі, чий маршрут мав прямувати через Суецький канал. Однак, ви читали в економічних новинах, що підприємці в Європі продовжили різдвяні канікули для свого персоналу.
Не ініціативою підприємців спричинене пожвавлення економіки вільного часу, але як наслідок цих ракетних ударів у Червоному морі. Для пароплавних компаній запросто стане небезпечним слідувати через Суецький канал. А маршрут через мис Доброї Надії триває на тижні довше.
У часи російсько-японської війни близько 120 років тому таке пояснення не повинно було цікавити жодного робітника в будь-якій європейській країні. Новина була холодною, поки вона не була у нас. Тепер кілька ракет, запущених якими-небудь терористичними групами з південного краю Аравійського півострова, прямо стосуються європейського робітника.
Погляд на карту світу й події, що відбуваються навколо ґлобуса, сьогодні належать до основного інструментарію політичного ремесла! Хто мріє про повернення до національної держави, є диваком, непридатним до Європейського парламенту або іншої політичної функції.
Конфлікти та війни в наш час ми не можемо трактувати ізольовано. Удари в Червоному морі перебувають у прямому зв’язку з конфліктом на Близькому Сході, що на початку жовтня минулого року переріс у брутальну війну. Удари дронами по ізраїльських містах почасти були проведені тими ж дронами, що атакують українські міста. Терористичні війська ХАМАС частково вишколювалися тією ж групою солдатів, які так криваво захопили Бахмут, і які своїм терором виконували прямі вказівки Кремля в африканських країнах.
Коли я говорю про цю війну на Близькому Сході, це не означає, що я тепер запропоную розв’язання, але вона є прикладом для необхідності геополітичного спрямування Європейського Союзу. Подальше трактування цієї кризи на Близькому Сході, цієї війни виходило б за межі цієї промови, сконцентрованої на Європі. Але так само не можна трактувати Європу ізольовано.
Рік тому я в цій промові про майбутнє Європи, що мала тоді заголовок «Безпека через єдність», наголошував на Китаї. Щодо Китаю ми застосовуємо й гасло цієї промови – «Мужність бути відповідальним». Хоча для багатьох політиків у Європі неясно, по-перше, що в Китаї панує тоталітарно-комуністичний режим; по-друге, що він намагається стати світовою потугою номер один; по-третє, що цілком ясно, що він хоче приєднати до країни Тайвань, і то – в крайньому випадку – воєнним шляхом. Приклад Гонконґа з усією ясністю нам показує, що комуністи дуже гнучкі, коли йдеться про угоди, але дуже цілеспрямовано роблять цілісною свою власну систему.
Тоталітарно-комуністичний режим у Пекіні проводить стратегію виклику нашій відомій системі громадянських і політичних свобод, системі прав людини.
Коли Китай говорить про права людини, то має на увазі свою власну інтерпретацію прав людини, що перебуває у виразній протилежності до міжнародного порядку.
Китай намагається тут зі своєю власною ідеологією впровадити новий міжнародний порядок. Наскільки далеко тут від впливу Китаю, показує те, як деякі країни Європейського Союзу блокували чітку установку Європейського Союзу проти Китаю.
Тепер я провокуватиму сильне заперечення в багатьох прихильників політичної коректності. Але мужність бути відповідальним привертає мій погляд до голови італійського уряду Джорджі Мелоні. Вона знову вивела Італію з китайського проєкту «Новий шовковий шлях», оскільки цей проєкт означає для Китаю не лише економічну співпрацю, але також переслідує чіткі політичні цілі здійснення впливу. Європейський Союз і Китай, як систематичні суперники, не винесуть звідси справжньої угоди.
Якою мірою багато європейських політиків та експолітиків засідають у китайських лобістських організаціях, такою мірою для багатьох експолітиків звичайним було (для деяких досі є) ставати російськими утриманцями.
Європа, Європейський Союз, мусить знову спиратися на власні сили. Однією з таких сил є правова державність. У повній суперечності з принципом правової державності перебувають деспотизм, тоталітаризм і повна ідеологізація політики. Правова державність означає, що всі рівні перед законом, все одно, чи ви король або злидар, чоловік або жінка, багатий або бідний, і все, що ще можна взяти для порівняння.
Правова держава уможливила приватну власність. З приватною власністю знову утвердився добробут, який упродовж тривалого часу робив Європу однією з провідних потуг. Правова державність передбачає відповідальність за власні вчинки. Відповідальність – знову ж таки – уможливлює свободу, оскільки лише вільний може також нести відповідальність. Водночас лише відповідальність може ґарантувати свободу, отож, хто не готовий нести відповідальність, тобто мусить поклонятися, отже, є невільним.
Ми повинні постійно на цьому наголошувати, оскільки ні свобода, ні правова держава не є самі собою зрозумілими. Спокуси зручністю тут є такими ж небезпечними, як і застосування влади.
Цей прямий принцип правової держави буде сьогодні в європейській площині в різні способи спотворений. Не лише через вплив деспотичної й тоталітарної системи, але дуже виразно через конфлікт між етатистськими й патерналістськими ідеологіями, з одного боку, та ідеєю свободи, з іншого боку. Можна також говорити про пріоритет політики, з одного боку, та пріоритет права, з іншого боку.
Суттю правової держави прямо не є державне забезпечення всіх певним щастям і добробутом. Завданням ліберальної держави є ґарантувати право та свободу!
Ця ідея ліберальної держави є кращим і найбільш дієвим захистом проти масивної поляризації, яку утверджує наше сьогоднішнє європейське суспільство.
Ідеологія, що слідує пріоритетові політики, претендує на те, щоб усе впорядковувати. Через те дедалі глибшим стане конфлікт політики з правом. Цей конфлікт ставатиме дедалі гострішим, якщо співвідношення сил братиме гору над засадами правової держави та верховенства права. Цей конфлікт у довгостроковій перспективі завдасть шкоди Європі.
Ця правова держава, яка захищає право й свободу та не зобов’язує всіх людей приймати будь-яку певну ідеологію, є вихідним відомим знаком привабливості Європи, Європейського Союзу. Якщо тепер країни Європейського Союзу прагнуть цього не робити, то вони хочуть підкорятися патерналістській державі, але якщо вони прагнуть до права та свободи, то разом із тим – до утвердження добробуту.
Українці знають деспотію і тоталітаризм від часів панування Москви, Албанія знає їх від часів комунізму, так само як і народи колишньої Юґославії.
Саме на цьому ґрунті політика розширення Європейського Союзу має стати однією з його стратегічно визначених переваг.
Цей процес розширення триває 20 років, щоправда, не приносячи справжніх успіхів. Я конкретно говорю про країни Південно-Східної Європи, або, як вона називається на жарґоні ЄС, – Західні Балкани. У 2003 році було заявлено про прийом цих країн до ЄС. 20 років по тому перемовини відкрилися ще не з усіма країнами.
Звичайно, вагомою мірою в цьому винна політика в цих країнах. Політика Чорногорії в перемовинах щодо вступу вже раніше була більш цілеспрямованою, ніж тепер. Албанія через брак правової державності не підлягає розгляду.
Але це також великою мірою лежить у безцільності політики Європейського Союзу. Коли 27 різних країн переслідують різні цілі, й коли ці цілі є лише блокадою, далі йти неможливо. Гроші, що вливаються в реґіон, частково цементують політичну структуру, тримають при владі такі групи, що не мають мотивації проводити реформи, якщо вони в даній ситуації мають достатньо грошей. Боснія та Герцеґовина тут є добрим прикладом. Мілорад Додік, очільник частини республіки – Республіки Сербської – може безперешкодно просувати свою деструктивну політику.
У лжестолиці Баня Лука можна бачити, як із кожним днем зростає російський вплив. Дейтонські угоди закінчили війну, але не встановили стабільного порядку. Встановити його є, між іншим, завданням європейської зовнішньої політики. Ніхто тут не повинен звертати погляд на Москву. Московський вплив лише дестабілізує Європу.
Роками балували очільника Сербії Олександра Вучича. Він походить із гнізда розпалювача війни Слободана Мілошевича. Його політика лише тому краща, що він не може втягнути у війну всі Балкани. Його претензії до Республіки Косово помітні навіть сліпому. Його уряд нічого не робить демократично й на засадах правової держави. Масивні маніпуляції з виборами минулого грудня є тому лише одним прикладом.
Вучич ближчий до Москви, ніж до Європейського Союзу. Згаданий шпигунський центр у Нісі – лише один приклад, проросійський медіаландшафт країни – другий.
Натомість, чітко по-західному себе позиціонує Республіка Косово. Тепер, нарешті, після незліченних затягувань, блокад і невиконаних країнами Європейського Союзу обіцянок косовари можуть їздити без віз. Цей приклад показує, як стримують друзів і бавлять супротивників.
Згадаймо напади сербських терористів на миротворчі війська НАТО в Косово наприкінці травня минулого року. Численні солдати НАТО були поранені, деякі лишилися скаліченими. Що відбувається? На Косово накладені санкції. Тут щось не так.
Втім, я в жодному разі не хочу представити уряд Косово бездоганним. Прем’єр-міністр Альбін Курті – відомий націоналіст і провокатор. Це жодним чином не виправдовує рукавиці, з якими орудують Вучич і його система. Сербія муситиме вирішити, чи вона хоче бути в ЄС, чи хоче бути російським або китайським форпостом на Балканах. ЄС мусить відповідно на це реаґувати.
Є в недалекому минулому рішення, що свідчать про здатність Європейського Союзу знаходити правильні варіанти. Цілком конкретно я тут думаю про статус кандидата для України, рішення про відкриття перемовин про вступ з Україною та Молдовою, так само як про статус кандидата на вступ для Грузії. Якщо до рішення приведе лише хитрість у разі, якщо якась країна буде проти, то це покаже, наскільки важко впроваджувати ці геополітичні виміри Європейського Союзу.
Згадані країни довго були частиною так званої політики сусідства, спрямованої на закриття вступу. Намагання прийняти ці країн до ЄС показує нам, наскільки ЄС сьогодні ще не є привабливим. Ми повинні цю геополітичну рослинку ростити й дбати про неї, поки вона зможе рости.
Вельмишановні пані та панове, дорогі друзі!
Коли ми говоримо про Україну, Грузію та Молдову, то ми говоримо про реґіон, у якому вирішуватимуться майбутні відносини між Європою та Росією. Всі три названі країни мають небезпеки, спричинені пануванням Москви. Всі три країни точно прагнуть усунути цю небезпеку в Європейському Союзі. Вони шукають свободу, демократію, правову державність, вільну економіку. Вони прагнуть геть від московського деспотичного тиску.
Я ще хотів би тут згадати одну дальшу країну, а саме Вірменію. Країна довго була вірним союзником Москви. Це зумовлено історично, між іншим, християнською традицією країни. Особливо геноцид вірмен молодотурками під час Першої світової війни дозволив так довго триматися цьому зв’язку. Тривалий час вірмени хотіли вірити, що Росія є для них самих захисною силою, особливо в конфлікті з Азербайджаном. Те, що вірмени припускалися важкої помилки, до них починає повільно входити у свідомість.
Поки російський вплив на апарат безпеки є великим, як і раніше, серед населення, а також і в деяких політичних колах починають формуватися сили, які вимагають чіткого європейського спрямування країни. Уряд показав маленькі кроки, наприклад, визнанням незалежності України. Європейський Союз утримує у Вірменії потужну місію та сподіватиметься її зовнішню політику оцінювати дедалі вище.
Поняття «європейська зовнішня політика» в цій промові звучало вже неодноразово. З тим хочу повернутися до твердження, яке я у своїй промові постійно підкреслював, і яке також завжди буду підкреслювати: Європа, Європейський Союз потребує справжньої європейської зовнішньої політики.
Європейська зовнішня політика передбачає не лише координацію зовнішньої політики 27 країнами-членами через верховного представника зі спільної зовнішньої та безпекової політики, але міністерство закордонних справ ЄС з міністром на чолі.
Для цього ми потребуємо ядра європейського устрою, в якому неодмінно буде чітко прописано цю зовнішньополітичну компетенцію Європейського Союзу. Серед іншого – пункт, який визначатиме всі вимоги щодо субсидіарності. Так як тепер кожен міністр закордонних справ підлягає парламентському контролю своєї країни, міністр закордонних справ ЄС мав би прямо підпорядковуватися Європейському парламенту, обраному громадянами ЄС.
Тут ідеться саме про те питання суверенітету, про яке так охоче говорять багато національних еґоїстів. Отож суверенітет, пані та панове, передбачає в кожному конкретному випадку здатність діяти й творити. Європейська зовнішня політика принесла б можливість однозначного збагачення політики суто національної держави.
Звичайно, європейський захист зовнішніх кордонів належить до цієї європейської зовнішньої та безпекової політики. Само собою зрозуміло, що Румунія та Болгарія, так само як і Хорватія, належать до Шенґенського простору. Ця свобода переміщення всередині ЄС виразно є одним із найбільших досягнень європейського єднання. Це не має нічого спільного з азійською темою або нелеґальною міґрацією. Але це тепер стосується захисту європейського зовнішнього кордону. Хто був при заснуванні Шенґенського простору, це також пам’ятає. Європейський парламент має щодо цього себе дуже чітко позиціонувати.
Мені ясно, що цієї справжньої європейської зовнішньої та безпекової політики не буде досягнуто вже завтра. Це далекосяжна мета, працю задля якої буде винагороджено. Виклики, перед якими Європа стоїть, вимагають покінчити з малодержавністю й думати великопростірно, передовсім, коли йдеться про зовнішню та безпекову політику.
Деякі з викликів, перед якими ми стоїмо, я висвітлив. Коли я говорю про європейську зовнішню політику, тоді я думаю також про африканську політику попри те, що ще не хочемо тепер нею займатися. Отже, я тут думаю також про латиноамериканську політику й конкретно говорю про торговельні взаємини з державами МЕРКОСУР. Це довга справа.
Торговельні взаємини показують усі небезпеки щодо добробуту всіх їх учасників. Між іншим, те, що такий експортер, як Австрія, з рідкісною одностайністю від лівих до правих – за винятком однієї маленької ліберальної партії – блокує ці торговельні взаємини з МЕРКОСУР, показує, що у сприйнятті політичної відповідальності ще бракує мужності.
Пані та панове, дорогі друзі!
На початку цієї промови я наводив приклад Ігоря Жалоби, який вчить своїх студентів брати відповідальність за своє майбутнє.
Цю думку я хочу ще раз схопити наприкінці.
Ми сьогодні перебуваємо на початку року низки виборів. Буде знову обраний Європейський парламент, у таких країнах, як Австрія, та деяких інших, будуть вибори в національній площині.
В демократії ми не можемо облишати відповідальність. Демократія вимагає від кожного з нас брати на себе політичну відповідальність.
Під час маленького диспуту, який я мав нещодавно, прозвучало: «Розумний бере приз». Вислів знає досить багато хто ще від дитинства від батьків. Повністю він звучить: «Розумний бере приз, дурень летить униз». Але коли дурень не летить униз і перемагає розумного, то це призводить до панування дурнів.
Тому ми повинні вносити наші теми в дискусію щодо європейських виборів – європейську зовнішню й безпекову політику, політику розширення, підтримку України, захист демократії, вільної економіки, свободи та правової державності.
Ми тут не можемо дозволити собі віддати ці теми популістам, і ми не можемо також дозволити собі йти за політиками, яким бракує мужності бути відповідальними, які занадто зручно облаштувалися, щоб приймати необхідні виклики.
Моє прохання вам: покажімо, що ми готові брати політичну відповідальність за вільну Європу!
Переклав Юрій Кисельов
