Водночас із розчаруванням населення західної Німеччини у соціал-ліберальній коаліції, котра спершу настільки ейфорійно віталася, відбулося відчутне посилення консервативної салонної культури (особливо на початку 1973 року). Через це стало необхідним провести розмежування, що з’явилося на сторінках журналу «Criticón» у 1974 році. Стаття мала наступний підзаголовок: «Про вторгнення лібералів з APO[1] у консервативний табір».
Консерваторів сьогодення більше не звинувачують у ворожому ставленні до дискусії. Якщо піднімаються питання у дусі: «Чи треба консерватору мати ідеологію?», або ж: «Як необхідно ставитися до індустріального суспільства?», то вони намагаються дати на них чесну відповідь. І це цілком нормально, бо такі важливі питання дійсно заслуговують на відповідь. Проте є одне питання, котре потребує відповіді у першу чергу. Але воно перетворилося на табу. Якщо задати його в колі консерваторів, то у відповідь можна почути лише збентежений кашель, ніби мова йде про захований у підвалі труп. Питання ж звучить наступним чином: «Чи можна взагалі сучасних консерваторів вважати консервативними?».
У післявоєнні роки консервативна цитадель уже потрапляла у ворожі руки. Можна згадати дві асоціації, що спричинили стільки хаосу у свідомості та довго протидіяли консервативній думці і дії. Перша асоціація: консерватор = християнин. Друга ж прирівняла консерваторів до «істеблішменту». Те, що сьогодні консерватори позбулися цих штампів, лиш незначною мірою можна вважати їхньою власною заслугою. Саме стрімкий процес занепаду обох християнських конфесій став причиною того, що християн уже не плутають з консерваторами. Ще в 1950 році незалежні консерватори розгледіли в обох церквах найголовніший резервуар для лівих імпульсів. Істеблішмент, у свою чергу, перестав асоціюватися з консервативністю у той момент, коли буржуазна свідомість відкрила для себе користь лівих лозунгів для травлення. Дуже показовою у цьому випадку є ситуація зі школами: сьогодні вже навіть учень народної школи[2] вимушений контактувати з лівим істеблішментом у середовищі педагогів, що має значні наслідки для німецьких шкіл, і з чим я вітаю наших консерваторів. Як вже було сказано, обидві асоціації були відкинуті у масовій свідомості, що нарешті дозволило консервативному крилу вирішити поставлені перед ним завдання. Ці завдання є масштабними, насущними і вирішити їх досить складно.
Проте у консервативну цитадель знову проник дехто, хто видає себе за консерватора, і кому наші наївні консерватори самі відкрили вхідні ворота. І хто ж є засланцем цього разу? – Ліберали.
Сьогодні вже кожен знає, чому ліберали масово схиляються до правої координати: саме вони стали найбільшими жертвами культурної революції. І з цим тонким відчуттям жертви вони почали помічати, що під тиском останніх подій у нашому суспільстві праворуч від центру почало формуватися поле симпатії в бік консерваторів. Маска красивих обіцянок, під якими ліві ховалися протягом тривалого проміжку часу, нарешті спала, і їх справжнє обличчя стає видимим для найбільш наївних. Картковий будинок лібералів розсипався від першого ж дотику культурної революції, і нафтові шейхи тут ні до чого[3].
Не дивно, що більшість почала схилятися до консерватизму, до якого раніше ставилася зі зневагою. У тому числі й наші пошарпані ліберали. І зі своїм тонким почуттям егоїзму переслідуваних, вони бажають повністю віддатися цьому тренду. Але все ж таки, як їм вдається так вдало обводити наших консерваторів навколо пальця?
Для цього в них є два методи. Перший назвемо методом Хайгерта через те, що вперше він був використаний Гансом Хайгертом на сторінках Süddeutschen Zeitung на піку культурної революції. На першій сторінці газети здивований читач міг дізнатися декілька цікавих речей, а саме: а) Едмунд Бьорк (ясна річ, хто ж іще?) є зразковим прикладом консерватора; б) Хайгерт відносить себе до цьому типу консерватизму; в) більш того, Хайгерт із сумом стверджує, що він є єдиними таким консерватором. Це є метод tabula rasa. Інший метод є більш дієвим, оскільки переходить від соліпсизму до засудження. Це метод для тих, кому завжди потрібен хтось справа для того, аби відхреститися від нього й мати можливість почати свою аргументацію з чистого листа.
Цей метод можна назвати методом Бесcона, на честь політолога Вальдемара Беcсона, який використовував його вкрай часто і різко незадовго до смерті. Було щось наївно зворушливе у переході цього шаленого конформіста на праву сторону після зміни політичної кон’єктури. У 1970 році на сторінках журналу Monat під тиском культурної революції він також відніс себе до консерваторів, як і Хайгерт. Його стаття мала назву «В очікуванні на німецького Едмунда Бьорка». Тут ми маємо наступні тези: «Я також хотів би відмовитися від такої характеристики, як консервативність, оскільки почуваю себе досить некомфортно поблизу координат X, Y і Z» (кого конкретно з консерваторів він має на увазі, неважливо). Тільки вдумайтесь у цю логіку. Немов би мандрівник, який щойно прибув до міста, стверджує, що всі його жителі мають виїхати. І що найгірше, він навіть не розуміє, що відбувається у цьому місті. У наступному реченні він продовжує: «Я не настільки дурний, аби прирівнювати той рівень індустріального розвитку цивілізації, якого ми досягли у результаті технічного прогресу, до доіндустріальної концепції держави та народності». Тож стає зрозуміло, що Бессон не мав жодного уявлення у 1970 році про те, що відбувалося у колі консерваторів з початку 60-их років. Інші «новоприбулі» є більш стриманими. Першим ділом після переходу на консервативну сторону майже кожен з них ставить у приміщенні вихідні двері з написами на кшталт: «Фашисти мають піти» (або ж «псевдо-консерватори», «націоналісти» тощо). Таким чином вони намагаються вигнати місцевих з їх рідного політичного простору. Той рівень терпіння, з яким консерватори примиряються з подібним до себе ставленням, є дійсно вражаючим. Їх нездатність до спротиву коріниться не лише у відчутті страху того, що нібито лівизна може стати головним трендом світової історії. Ба більше, вони хибно оцінюють ситуацію. По-перше, консерватори вірять у те, що одного спільного ворога (лівих) достатньо, аби згуртувати лібералів і консерваторів (або хоча б певну частину лібералів і консерваторів) у єдину цілісну конструкцію. Лише незначна частина не згодна з тим, що можливо відділити хороших правих лібералів від поганих лівих лібералів. Тут є також і ряд тактичних міркувань. Чи не ренегати щоразу були однією з головних причин переваги тої чи іншої сторони на політичних вагах? Чи це не на користь консерваторам, коли, наприклад, такі люди як Штайнбух і Топіч, які ще зовсім нещодавно були улюбленими дітьми ЗМІ, переходять на їх бік? І у якості аргументу вказують не безсумнівний факт: наприклад того, що бестселер Штайнбуха Зміна курсу та інші книги видавництва Seewald проклали шлях правим на книжкові полиці тих магазинів, котрі раніше були їм недоступні.
Погляньмо ближче на Штайнбуха і Топіча, на обох прикладів цих видатних неоконсерваторів, чи то ліберальних консерваторів, чи як би вони ще себе не називали. Те, що обидва автори виступають проти культурної революції не є новим, це дійсно так. У цьому й полягає екзотика їхнього шарму – вони продовжують говорити у стилі культурної революції, критикуючи її за допомогою прогресивних жестів та у прогресивному дусі. (Це особливо подобається молодим академічним консерваторам; більш далекоглядна мова Ніцше та його послідовників вимагає значно більшого екзистенціального потенціалу). Проте одна важлива істина не була озвучена ані Штайнбухом, ані Топічем, а саме факт того, що вони обидва породили культурну революцію, від якої зараз зі страхом відхрещуються.
За декілька років до культурної революції я запитав Штайнбуха напряму: «Як ви гадаєте, чи існує у світі щось, чого не можна виміряти кількісно?» Після недовгих роздумів цей професор, відомий прославлянням комп’ютерів, відповів: «Ні, таких речей не існує». І в його книгах також неможливо знайти іншої відповіді на це питання.
Розмиттям різниці між кількістю і якістю він заперечив велич людської гідності – і цей гріх проти духу не відмито досі, бо він навіть не усвідомлює цієї проблеми. Саме тому та оборонна аргументація, якої він притримується сьогодні, є всього лиш протидією симптомам процесу, запущеного ним самим.
Таких людей називають учнями мага[4]. Учнем мага є також і Ернст Топіч. Колись він був соціологом у Гайдельбергу, зараз пересів у крісло академічного філософа у віддаленому Граці. Проте це ще не все.
Загальні тези щодо лібералізму є малозмістовними. Конкретно та змістовно про нього можна говорити лише з історичної перспективи. Найкращою добою для лібералізму було ХІХ століття, коли вищі представники середнього класу використовували його у якості головної зброї та інструменту. Проте він не був небезпечною зброєю, бо старі структури навколо були цілісними і стабільними. Лібералізм виступав лише у якості інструменту, що допомагав піднятися на вищі керівні посади. У своєму есеї «Консерватор та свобода» (у журналі Zeitbühne за грудень 1973 року) Герд-Клаус Кальтенбруннер сформулював проблематику лібералізму у чотирьох влучних тезах. Щодо «припущень та передумов ідеологічного лібералізму» він пише наступне: «ми знаємо, що їх істинність (якщо взагалі допустити можливість їх істинності) є лише локальною та тимчасовою і що динамізм, який культивується лібералізмом, призводить до того, що ця істинність досить швидко стає недійсною.
Лібералізм опирається на інституційні, етнічні та, зрештою, екологічні положення, автором яких він не є та істинність яких не може гарантувати. Емансипація від старих авторитетів, яку стимулює лібералізм, призводить до відкриття шляху для нових форм чужих визначень та залежності від них, яку ми заледве зможемо контролювати. Лібералізм не усвідомлює того факту, наскільки раціональні дискусії є непродуктивними, коли вони не ведуться у рамках певного наперед визначеного суспільного консенсусу».
Тому внесок Топіча (якого дуже цінував Кальтенбруннер) є лише переоцінкою раціональної дискусії; і її єдиним наслідком є знищення будь-якого консенсусу, наскільки він взагалі ще має місце у нашому суспільстві. (Боротьба, кульмінацією якої стало формулювання Топічем «пустої формули»[5], яка повністю закономірно стала основою риторики кожного лівого політика).
Те, що Топіч критикував марксизм, не знімає з нього відповідальності за знищення суспільного консенсусу, що зробило його одним з розпалювачів культурної революції. І так само, як Штайнбух, Топіч навіть не усвідомлює цієї відповідальності. Він не розуміє, що сам привів у дію орди протестувальників, проти котрих зараз пише статті. Знову й знову я прихожу до висновку, що добре освічені люди вочевидь навіть повірити не можуть у те, що їхні власні думки матимуть конкретні наслідки. Ситуація зі Штайнбухом і Топічем могла б повторитися і з Горкгаймером, Кіллі та іншими потенціальними «консерваторами», яких переслідує APO – тому той, хто хоче бачити повну картину духовно-політичного поля сьогодення, має уважно слідкувати за подібними персоналіями. Перш за все їм притаманна бездумна, некритична переоцінка лібералізму. Під останнім ті, хто намагається нас перевиховати, мають на увазі ізольований від будь-яких проблем англосаксонський лібералізм, або радше навіть його остання, найбільш віддалена й довершена версія – лібералізм американського патриція на східному побережжі США. Цей «лібералізм», який культивується людьми, що живуть у квартирах під охороною приватної поліції у південному Сентрал-Парку або на Парк-Авеню, є пустою й несуттєвою справою; він лишається лише формою духовної гімнастики для еліт, які почали втрачати віру в себе та знають, що ліберальні ідеї – це щось одне, а реальність – зовсім інше. Треба просто хоча б раз побачити, як через мобілі Колдера чи полотна Ротко ретранслюються найновіші слогани з New York Times і Washington Post, доки їхня домашня прислуга (ясна річ, складається вона з кольорових) накриває на стіл. І коли син сімейства йде з дому у Гринвіч-Віллидж піднімати «революцію», то можна помітити, наскільки добре на ньому сидять сині джинси, які ретельно відпрасувала чорношкіра домогосподарка. Лібералізм у Німеччині, і особливо у сучасній Німеччині, є чимось зовсім іншим. У цій країні ідеї завжди сприймалися серйозно. Що б не посіяли ліберали, ліві в ту ж мить підхоплять, виростять і доведуть до абсурду… Під час останнього правління уряду ХДС на виклик одного високопоставленого боннського функціонера я відповів, що справжні вороги цієї держави завжди спиратимуться на Основний закон. Гадаю, що тоді він не зрозумів мене. Та зараз, мабуть, мої слова не здаються йому беззмістовними після того, як професор Герман Люббе був вимушений визнати, що Гессенські директиви[6], проти яких він так довго боровся, не суперечать конституції. Лібералізм – це розкіш, яку можна собі дозволити лише у періоди політичного штилю або ж на таких політичних островах, як Швейцарія. У ландшафті німецької громадянської війни кожен ліберальний лозунг має свої ліві наслідки. І всі ці скиглення по типу «я не хотів цього», котрі заїкаючись промовляють Керенські нашої культурної революції, ситуації не міняють.
Зі сказаного я роблю два висновки. Перший: політика розподілу на поганих лівих лібералів і хороших правих лібералів нагадує страуса, що ховає голову в піску. Бути лібералом – це як бути вагітним, неможливо бути таким наполовину.
Мені не здається переконливою спроба Кальтенбруннера (окреслена у згаданому вище есеї), що приймає лібералізм, відкидаючи його ідеологію, але зберігаючи його інститути. Саме завдяки цим специфічним ліберальним інститутам – починаючи з утворення прошарку «представників народу», що втратили будь-який зв’язок з цим самим народом – ми і опинилися у тому безладі, який нас оточує. Аналіз цих інститутів Карлом Шміттом та його послідовниками для багатьох є незручним, проте його практично неможливо спростувати.
Другий висновок стосується питання про «ренегатів». Особисто я нічого не маю проти ренегатів; зрештою, я сам є таким, тож інколи мені навіть здається, що лише колишні ліві можуть стати справжніми правими. Однак ренегати є дуже різними: як на мене, консерватори, відкриваючи вхідні ворота колишнім лівим, мають обов’язково закрити їх перед ренегатами з ліберального табору. Чому? Бо лівий уже обпікся; він добре, об що. Однак ліберал не розуміє, що він сам розвів полум’я, яке стало причиною його опіків (якби він це знав, то став би лівим). Ліві приносять до правого табору методи й рішучість, які можуть бути корисними для нас. Ліберали ж лише розповсюджують бацили нездатності вчитися на власних помилках. І знову відсилаючись до прикладів Штайнбуха і Топіча, варто сказати, що як тільки полум’я культурної революції втихне, вони знову почнуть розвивати свої старі теорії, доки ми знову опинимось у зашморзі культурної революції номер два. Є безсумнівні ознаки того, що ліберали уже досить міцно тримають консервативну цитадель у своїх руках. Якщо уважно прислухатися до тих лозунгів, що лунають сьогодні з консервативного табору, то можна почути, як два головних слова перекривають всі інші – «свобода» та «індивід». Якщо почитати сучасну «консервативну» літературу, то у дев’яти з десятьох випадків ми побачимо, що свобода індивіда подається у вигляді найвищої, ба навіть єдиної цінності. Та варто одразу ж сказати, що поняття «свобода» та «індивід» не мають консервативного змісту. Де «свобода» стає основною політичної програми, там неминуче зростає рівень несвободи.
Свобода сама по собі не може бути центральним пунктом політичної програми, оскільки завжди є очевидним придатком правильної політики.
«Свобода» як програма має негативне значення у тому сенсі, що під нею розуміють небажання приймати певну економічну або соціальну систему. «Свобода» як лозунг сигналізує про те, що розпочався марш демагогів. Набагато більшу вагу має те, чого бажають у позитивному ключі. Якщо консерватори продовжать обмежуватися лозунгами лібералів про «свободу» та «індивіда», то неминуче дійдуть до ролі ХДС. Того ХДС, який завжди знаходиться на крок позаду свого опонента, який краще володіє риторикою звільнення та є більш невимушеним. Опонента, який використовує зовсім інші сугестивні засоби навіювання ідей, що дійсно здатні схилити людей до дії. Неймовірний успіх лівих у нашому благополучному суспільстві можна пояснити лише тим, що ліві постають єдиною політичною силою, яка пропонує об’єднання. І вони бояться лише того, що може з’явитися інша політична сила, яка не тільки вкаже на фальшивість та оманливість їхнього плану, але й зможе замінити його більш переконливою альтернативою єднання. Те, що ліві уже протягом стількох років направляють свій шквальний вогонь пропаганди проти цієї можливості, сам по собі має переконати правих у тому, що в цьому і полягає їх головне завдання. Після післявоєнного відхилення від цього курсу в покірного консерватизму садівників, консерватори вже були готові взяти на себе це завдання. Проте зараз ліберали заповнили своєю балаканиною увесь політичний простір, що загрожує нам регресом на декілька десятиліть назад. Думка не може бути неправильною лише тому, що вона була озвучена Артуром Меллером ван ден Бруком. Думка Меллера ван ден Брука, яку в тій чи іншій формі повторювали усі консерватори, звучить наступним чином: «Лібералізм веде народи до загибелі».
[1] Нім. Außerparlamentarische Opposition, «позапарламентська опозиція» – основна політична організація студентського руху в ФРН, поділяла спільні для «духу 1968-го» ідейні позиції неомарксизму, радикального лібералізму тощо.
[2] Нім. Volksschule, по суті народні школи є тотожними базовій середній освіті.
[3] Мається на увазі розгортання нафтової кризи у 1973 році, пов’язаної з відмовою арабських країн постачати нафту державам, які підтримали Ізраїль у Війні Судного дня.
[4] Нім. Zauberlehrling, людина, яка починає або створює щось, що у результаті виходить з-під її контролю.
[5] Нім. Leerformel; термін або твердження називають порожньою формулою, якщо він є частково правдивим, але є занадто розмитим, щоб його можна було сформулювати у більш конкретній формі.
[6] 1972 року у Гессені Людвіг фон Фрідебург запропонував нові директиви освітньої систематизації соціальних наук, що переросли у глобальну дискусію стосовно політичної освіти. Згідно цим директивам такі предмети, як історія, географія та суспільствознавство об’єднувалися в єдине поняття соціальної науки. Люббе критикував дані директиви головним чином за монополізацію історичної науки єдиною теорію, що мала під собою політично-ідеологічні причини.
Автор: Армін Молер
Переклад: Ілля Шленьов, під ред. Сергія Заїковського
