У минулій статті автор визначився у власних поглядах як «консервативний технократ». Та подібна класифікація упускала той факт, що консерватори мали б із застереженням ставитися до світу техніки, намагаючись його обмежити, хоча й не у формі безумовної капітуляції. Наступна стаття з’явилася на початку 1971 року в газеті Bayernkurier та розглядає спробу окреслити загальні риси політичного консерватизму, з урахуванням виникнення такого відносно нового феномену, як салонний консерватизм.
Одна ластівка весни не робить, і друга теж. Коли з’являється третя, то постає питання, чи не змінилася міграція птахів? Останнім часом в німецькій пресі з’являються заголовки із вкрай схожим змістом: «що ж таке консерватизм?» Kоли Гюнтер Цемм розмірковує у газеті Welt про переосмислення спаплюженого «консерватизму», це завжди можна списати на нетиповість Springer-Presse [1]. Коли Дольф Штембергер публікує редакційну статтю з аналогічною назвою в Frankfurter Allgemeinen, можна заперечити, що примхливий професор політології вирішив піти проти течії із чистого снобізму. Та коли солідний колега Штембергера, Вальдемар Бессон, радіоведучий, врешті-решт, слідує їхньому прикладу в газеті Monat, то починаєш задумуватися. Бессон ніколи не губився у хмарах, він впевнено стоїть обома ногами у нашому світі і знає, чого хоче.
У 265-му випуску газети Monat він пише: «Я впевнений, що сучасна мода на лівизну ігнорує людську природу в тому вигляді, що був розкритий для нас історією», – і якщо про це пише сам Бессон, то можна бути певними, що він не лише дійсно притримується цієї думки, але й вважає, що ситуацію треба міняти. На цих трьох симптомах суспільна увага, що змушує все більше й більше осіб запитувати себе, чому, зрештою, «консервативність» уособлює щось погане, не вичерпується.
Невеличка група людей, представники якої протягом останніх кількох років заявляли про себе як про консерваторів в журналістиці, зіграла у цьому дивовижному повороті радше символічну роль. Вони лише зберігали в суспільній пам’яті думку про те, що подібна позиція взагалі існує, що політичний ландшафт неможливо звести виключно до лівиці. Погодні умови змінилися перш за все завдяки «обставинам» – та надмірності лівих. Що ж стосується обставин, то ніщо не допоможе дієвіше спростувати марксистське вчення, аніж встановлення «соціалістичних» урядів, де майно робітників відразу ж починають експропріювати. Неспроможність збудувати рай на землі завжди була болючою точкою для рухів, що прийшли до влади завдяки щедрій роздачі векселів на світле майбутнє; принаймні, має стати не гірше, аніж раніше, аби не втратити терпіння довірливих мас. Що стосується надмірності лівих, то переслідувані ними єретики, котрих вони позначили словом «консерватори», почали давати чародіям здачі. Пропаганда залежить від дозування. Якщо доза завелика, то пацієнт може відчути, що ним «маніпулюють», і почати опиратися їй.
Зараз можна спостерігати за тим, як інші політичні лайки також втрачають свою силу, коли вони розкидаються в усі боки. Кого лякає слово «фашист», якщо цей ярлик означає бути вкинутим в один казан з такими чудовими людьми, як обер-бургомістр Фогель [2] чи «шмідтівська морда» [3]? Слово «нацист» розчиняється у повітрі, коли кожен двієчник називає ним свого вчителя, вважаючи, що «авторитарне ставлення» обов’язково має свідчити про якийсь зв’язок з Освенцимом. А що означає слово «антисеміт», коли його вішають на журналіста, що має щасливий шлюб із єврейкою? Хто остерігається визначення «репресивний», якщо цим словом позначають людину, що не дає ексгібіціоністам втамовувати свою хіть в громадських місцях? Звинувачення у «реваншистському націоналізмі», надто пропахлі радянською газетою Правда, уже не можуть схвилювати Баварію – 56% жителів висловили на виборах категоричне несприйняття курсу Москви та Варшавського договору. Ми є свідками повного банкротства лівих. Стомлені життям ліваки крутяться наче дервіші, в мить розкидаючи на всі боки увесь запас бойової лексики, котру їхні мудріші попередники терпляче накопичували впродовж багатьох років. А де все ще продовжують волокти своє жалюгідне існування хоча б хтось із предків цих ліваків – як то професор Горкгаймер, який чверть століття тому запустив страшилку про «авторитарну людину» – то вони, можете бути певними, сидячи у своїй швейцарській віллі щоразу ледь не насмерть жахаються дій своїх неоковирних учнів, не бажаючи мати нічого спільного з тими, кого самі породили.
Цей процес виснаженості лівиці змушує консерватора почуватися ніяково. Звісно йому подобається, що найдієвішим мікробом проти лівих є самі ж ліві. Проте, з іншого боку, йому не дуже подобається той факт, що такі політичні феномени як фашизм, нацизм, антисемітизм тощо, що здавалися пройденим етапом та чимось забутим, відродилися через лівацьку практику цькування всіх і вся, практично повністю знищивши негативний ефект від цих слів. Але позитивним фактом є те, що такі слова, як «авторитет» чи «порядок» повернули собі власне значення після стількох років дурнуватого викручування. І що найголовніше, консерватори з подивом спостерігають за тим, як визначення «консерватор» (з яким вони самі ніколи повністю не погоджувалися) завдяки дервішівській одержимості тих, хто їх цькував, здобуває нової невинності.
Хто ще півтора роки тому критикував «консервативність», тепер проголошує себе консерватором. Проте скандувати «Ура!» не варто. З двох причин. По-перше, подібна ситуація збила з пантелику самих консерваторів, котрі раптово опинилися в дивній, винятковій ситуації. По-друге, це дозволило опонентам зачинити їх у штучно збудованому манежі.
Винятковість ситуації полягає в тому, що консерватор уже не є пов’язаним зі status quo. Прийнято вважати, що консерватори тримаються за status quo або й зовсім бажають повернути минуле; ліві ж – це ті, хто хоче змінити status quo, аби відчинити двері у майбутнє. Відомо ж, що майбутнє завжди краще, аніж сьогодення – попри безліч доказів зворотного. Консерваторам було б корисно визнати, що марксизм (як стійке ядро будь-якої лівої доктрини) є по суті найбільш реакційною силою сьогодення: марксистська система показує – на прикладі тієї ж Польщі – як зробити крок назад до примітивної, регульованної жандармом бартерної економіки, де людина знову втрачає ту особисту свободу, яку здобувала протягом останніх століть. Варто було б увіткнути їх носом в те, що розмови про прогрес – це всього лиш прикриття для маршу в жахливе минуле, аби підсолодити власні промови для слуху оточуючих, і що салонні більшовики спостерігають за далекими трагедіями здалеку, із ліберальних країн. Справжній марш у минуле, стрімкий рух, ось що вони влаштують – доки консерватор тримається за status quo і не хоче нічого міняти. І це здавалося найгіршим з можливих варіантів.
Але тепер ситуація докорінно змінилася. Ліві все ще розстрілюють паперову мішень уявного консерватора, який підтримує status quo і заважає їм міняти світ на краще. Але виникає питання: вони дійсно не в курсі, чи намагаються приховати той факт, що консерватори сьогодні – це невдоволений клас, що бажає політичних змін. І чи знають про це самі консерватори? Це можна злічити на пальцях: вони сприймають теперішню зовнішню та економічну політику як катастрофу, вони не одобрюють теперішній стан Бундесвера, університетів, шкіл і виступають проти індустріалізованого стерильного сексу, що виписується у якості заспокійливого. То що ж вони бажають зберегти зі status quo?
І хто дійсно за нього тримається? Сама ліва коаліція захищає саму себе від манекена кітчевої псевдореволюції, яка не несе нічого, окрім як великого краху, капітуляції, тупикової ситуації, що вимагала б найменшого опору, втечі до бездіяльності та склерозу, прикритих лозунгами «прогресу». Обвішаний червоними стягами потяг стрімголов летить до однієї й тієї ж кінцевої сумнозвісної станції: ідеологічно і бюрократично скованої державі, де гине будь-яка жива сила. Хто хоча б один раз принюхувався до смороду «народної демократії» з її незабутньою сумішшю пустки, запахом засобів з дезінфекції та зламаної апаратури, той запросто прийме погані звички західного «суспільства споживання» (яке хоча б можна уявити).
Насправді ж, навіть найбільш нетиповий консерватор донедавна не наважився б подумати, що несподівано виявиться справжнім революціонером, єдиним хто не сприймає status quo і вважає, що існує кращий шлях, аніж той, по якому ми зараз прямуємо, наче отара овець. І така думка зараз стає панівною. Він оцінює status quo не з точки зору утопії, а спираючись на загальний образ реальності. Він лишається недовірливим до зміни системи, але вже не соромиться радикальних гасел. І у потрібну мить згадується той факт, що з самого початку поняття «консерватизму» означало «збереження» (лат. conservare).
Термін вигадав Шатобріан, назвавши так газету – Le Conservateur, – перший випуск якої припадає на 1818 рік; він виступав проти реакційного курсу реставрації Бурбонів, подібно тому як нинішні консерватори виступають проти реакційних бастіонів засобів масової інформації. Каспар фон Шренк-Нотцінг [4] заглибився у вивчення Le Conservateur та виявив, що мається на увазі «conserve les saines doctrines», вірність правильному розумінню реальності та «здоровому вченню» – мова йшла про бажання Шатобріана та його друзів змінити увесь status quo, з яким вони повністю не погоджувалися.
Враховуючи вищевказане, консерватори, що вважають за необхідне триматися status quo, є найгіршими ворогами. Вони сформували суспільну думку таким чином, щоб кожен, хто не погоджується з їхньою думкою та має на меті зміну суспільства, консерватором не вважався.
Вони намагаються замкнути консерватизм у межах «ліберального консерватизму». Ясна річ, що до ліберального консерватизму куди менше претензій – це гарна річ, і ті, хто може жити в таких умовах, хай із задоволенням закурять люльку. Але ліберальний консерватизм працює лише в єдиній держави, а саме в острівній Англії, і також не є вічним, піддаючись сучасним віянням.
Цей специфічно англійський консерватизм вигадав Едмунд Бьорк: він був переконаний у тому, що консерватори не повинні мати жодних ідей, обмежившись наглядом за врожаєм, у крайньому випадку – прополоти трішки бур’яну. Усі дослідження твердять про те, що подібна ідея може побутувати окрім Англії хіба що у Швейцарії – країні, де давно не було проблем з органами виведення (але сьогодні такі проблеми поступово проявляються і там). «Ліберальним консерватором» може бути лише той, хто погоджується зі status quo, для кого будь-яка зміна status quo приведе до погіршення ситуації. Та навряд Бундесреспубліка [5] опиниться в такому ідилічному становищі при владі коаліції Брандта-Шееля [6].
Повторимо ще раз, аби ніхто не викрутив наших слів по-своєму: Бьорк говорив правильні речі для свого часу і своєї країни. Бессон обрав хибний шлях, коли назвав свою статтю для Monat так: «В очікуванні на німецького Едмунда Бьорка».
«Ліберальний консерватор» у Бундесреспубліці 1970-1971 років – це людина, що здалася. Ідентифікуючи себе як «ліберальний консерватор», він бажає понад усе продемонструвати свою безпечність та відсутність жодних питань до риторики сучасних ЗМІ.
Цим визначенням він показує, що поважає status quo і зрікається будь-якої ідіосинкратичної ідеї, взагалі будь-якої ідеї як такої, утримуючись від будь-якого цілющого надрізу й бажаючи мати справу лише з неважливими справами. Коротко кажучи, він лише «бавиться». І завдяки цьому, його визнають у ЗМІ як єдиний приклад «консерватизму», а усі інші консерватори, котрі посягають на заборонені теми, будуть проголошені «правими екстремістами» або чимось у цьому роді (каталог ярликів усім відомий). «Ліберальні консерватори», ясна річ, такий підхід до себе дуже цінують. І він вкрай рідко чинить спротив бажанню виказати вдячність системі, дискримінуючи більш відважних консерваторів та відділяючи себе від «псевдоконсерваторів» (а ЗМІ скажуть «погляньте, консерватори самі вважають це неприпустимим…»). Проте, вони забувають, наскільки близько стоять біля прірви – і якщо необачно оступляться, зробивши хоча б один крок далі, то перетворяться на наступну жертву. Ганс-Йоахім Шопс всього за десять місяців подолав шлях від «хорошого» консерватора до «поганого», і зараз пливе в одному човні з тими, від кого намагався тримати якнайбільшу дистанцію.
Для Німеччини життєво важливо, аби консерватори мали мужність зайняти тверду позицію. Доки вони дозволяють собою маніпулювати й налаштовувати себе один проти одного, немає надії на те, що забита «консервативність» зможе дати якусь адекватну відповідь.
Якщо консерватори не запропонують чогось інакшого, аніж кволої версії великого розпаду, прикритої «традиційними цінностями», то навіть їх перемога ні на що не вплине. Потяг рушить далі. Німці звернуться до останньої форми порядку, котра лишиться в світі. І слідуючи девізові «краще поганий порядок, аніж жодного порядку», стануть легкою здобиччю для червоних прусаків по той бік Ельби.
Переклад з німецької Д. К., Сергій Заїковський
