Закінчивши аналізувати поточний стан та ідеологічні суперечки післявоєнного німецького консерватизму, Армін Молер нарешті зосереджується на питанні техніки та індустріального суспільства. Надзвичайно близькі до того, що Ґійом Фай згодом назве «археофутуризмом», ці роздуми цілком можна вважати єретичними та нехарактерними для того, що зазвичай мається на увазі під консервативною позицією. Проте, беручи за точку відліку політичні процеси травня 68-го у Франції, він показує, наскільки складним та неоднозначним є таке явище, як індустріальне суспільство…
Консервативність і «технологічне» табу
Як ставиться пересічний консерватор до технічної цивілізації? Якщо коротко, то для консерваторів така цивілізація виступає у ролі «бездушної» машини, що нищить «справжні цінності». Згідно з цією позицією, технічна цивілізація породжує «масову людину», котра діє та реагує «автоматично», без зайвої рефлексії; суспільна структура технічної цивілізації ігнорує факт природної нерівності людей, яка вимагає ієрархічного поділу для того, аби взагалі бути життєздатною. Якщо ці очевидні закономірності ігноруються, то структура приречена на викривлення. Окрім того, техніка все більше звужує сферу «дикої природи», тобто некультивованих, незайманих, неорганізованих ресурсних запасів, що необхідні людині для підтримки її існування. Та не лише у протиприродністі, але й у протикультурності звинувачує пересічний консерватор індустріальне суспільство. Навіть коли мова йде про «нефункціональність індустріального суспільства у зв’язку з відсутністю чіткої суспільної диференціації чи брак ресурсних резервів», то завжди згадують і «безформність, монотонність, опошлення та дефіцит напруги».
Усе це нам добре знайомо. Проте, сама проблематика постала не без причини, і тому не вийде просто заховатися під стіл зі звинувачень. Людина в індустріальному суспільстві постійно накопичує «розчарування», що викликає у неї брак душевного спокою. Але пересічний консерватор занадто легковажно ставиться до цієї проблеми. Він намагається втішити себе утопічними мареннями і забуває про те, що основа консерватизму – безстрашне прийняття реальності без жодних абстракцій. Говорячи конкретніше, цю проблему неможливо вирішити лише абстрагуванням та «втечею» від цивілізації техніки.
По суті, кожна спроба такого абстрагування чи заперечення перетворюється на кокетство: вочевидь, досить легко відмовитися від телевізора і тим більше від телефону, але не від водопостачання. Неможливо залишити технологічну цивілізацію в минулому.
І причина для цього досить проста – без неї неможливо прогодувати сучасні масиви населення планети. Навіть жорсткий контроль народжуваності не зможе цього змінити. Для ліквідації технічної цивілізації необхідно пожертвувати мільйонами людей, і тому про це не може бути й мови. І хто б не проповідував повернення дотехнічних суспільних форм, якщо він приховує ці очевидні наслідки, то у будь-якому разі є демагогом, байдуже з якого боку – зліва чи справа – по відношенню до «естеблішменту» він перебуває. Для консерватора, якщо він не бажає втопитися у надлишку романтизму, є лише один шлях щось змінити – через індустріальне суспільство (популярна гра слів про те, що слід виступати не за «дотехнічний», але за «надтехнічний» уклад, є снобістським варіантом узагальнення вищесказаного).
Каталізатор: барикади
Технології нікуди не подінуться. І якщо консерватори не помічали цього раніше, то вони дійсно мали бути збиті з пантелику бунтами в ім’я достатку 1968 року. Саме паризькі травневі барикади – les evenements, як це невинно-наївно називають французи – чітко зобразили те, що досі в очах багатьох мало лише розмиті контури. Консерваторам не слід спиратися на роботу Джорджа Кеннана Rebels Without a Program – це хоч і гідна, але даремна спроба ліберального консерватора старої школи помахати кулаками після бійки. Більш доцільним був би такий автор, як Раймон Арон – ось він дійсно кмітливо підійшов до питання індустріального суспільства. Минулої весни Арон випустив одну з найважливіших книг про анархістів-бунтівників La Revolution introuvable. Reflexions sur la Revolution de Mai. Хоча ця книга і концентрується виключно на подіях у Франції, її висновки можуть бути досить корисними як для Німеччини, так і для англо-саксонських країн.
Що ж мав на увазі французький професор соціології під «revolution introuvable», «незрівнянною революцією»? Ця гра слів посилається на вислів «chambre introuvable» Луї XVIII, яким той у серпні 1815 року прозвав перший французький уряд, що сформувався після перемоги над Наполеоном. До неї входили майже виключно прихильники короля. Для Арона барикади були схожим подарунком небес: не дивлячись на те, що сам він протягом досить тривалого проміжку часу підтримував де Голля, Арон мав на увазі щось значно більше, аніж просто той факт, що барикади допомогли генералові здобути перемогу на виборах. Ні, Арон був радий баррикадам перш за все тому, що вони десакралізували як «партію революції» (Кон-Бендіта), так і «партію порядку» (прихильників де Голля).
Але що ж ці «події» продемонстрували студентам на бариках? Звівши як французьку компартію, так і соціал-демократичну партію до рівня «істеблішменту», студенти узурпувати лівий стяг, зробивши його виключно своїм символом (додавши до класичного червоного кольору чорний – символ анархізму). При цьому вони відмовилися від того, що завжди було рушійною силою лівого пафосу – тези про «рух у ногу з часом». Вони вирішили повернутися в доіндустріальний стан суспільства: система «рад», вільне право кожного висловлюватися щодо будь-якого питання й колективне прийняття рішень, що є абсолютно неможливим в умовах надзвичайно диференційованого розподілу праці в індустріальному суспільстві.
Відтак, консерватори та ліві помінялися місцями. Ті, хто так довго упивався авангардною величчю, перетворилися на луддитів, котрі «безнадійно відстали від поступу світової історії». Консерватори ж, намагаючись протидіяти їх деструктивній волі, мимоволі стали на місце захисників індустріального суспільства, до якого звикли ставитися з підозрою. Значення цих подій ще не було у повній мірі усвідомлено суспільством та передовсім самими консерваторами.
Причина цього факту вочевидь криється у тому, що «партія порядку» також була відверто скомпроментованою. Сам Арон зізнається у тому, що зовсім не очікував на те, що індустріальне суспільство виявиться настільки вразливим. Безсумнівно, і до цього були події, що викликали передчуття подібного хаосу, як-то виведений зі строю центр електропостачання у США, що по суті повністю паралізував цілий штат. Однак парижські події травня 1968 викликали справжній шок. Вони показали, що навіть найменші зграї революціонерів разом з профспілками здатні завадити функціонуванню цілих індустріальних районів, вплинути на курс валют та відкинути розвиток індустріального суспільства на роки назад.
У кінцевому підсумку консерватори мали би помітити, що вони занадто сильно спростили поняття «масового суспільства», назвавши його «безформенним» та суто «механістичним» аспектом світу техніки. Вони гадали, що варто всього лиш відкинути індустріальне суспільство та повернутися до минулого, де існували чіткі ієрархічні форми та структури, аби вирішити усі соціальні проблеми. Але вони помилялися.
Дволикість людини в індустріальному суспільстві
Консерватори допускають ще одну фатальну помилку. Вони заспокоюють себе, ставлячи суспільству наступний діагноз – більшість людей реагує на події «консервативно» (що, до речі, визнають у тому числі й представники лівого табору, такі як Карл Амері), а «ліві», революційні настрої завжди підтримуються лише незначною меншістю. Проте, ця меншість, що складається з інтелігенції та молоді, об’єднується у досить органічному симбіозі (хоча на перший погляд він може здатися парадоксальним) з нуворішами – «плейбоями» чи представниками «медійних селебрітіз».
На те, що у такому розподілі є доля істини, вказує та ненависть, з якою революційні зграї ставляться до більшості, іменованої «істеблішментом». Також на це вказує ставлення революційних груп до робочого класу, чию «революційну свідомість» вони постійно намагаються пробудити. Сам Арон стверджує: «загальне виборче право є сутнісно консервативним явищем».
Перемогу де Голля на виборах через декілька тижнів після барикад 1968-го використовують у якості підтвердження цієї тези, так само як і різкий поворот вправо, що відбувся на президентських виборах у США того ж року. Але сама наявність такого факту, як паризькі барикади, вказує на необхідність провести роздільну лінію. Немає жодного сумніву в тому, що значна кількість французів, які у кінцевому підсумку віддали свій голос за де Голля, на початку революційних подій симпатизували протестуючим студентам. Цю зміну у ставленні часто пояснюють досить поверхнево, тому вона вимагає додаткових пояснень. Спочатку підтримка студентів була досить сильною, і лише потім через відчуття страху перед економічними наслідками люди перейшли на сторону «партії порядку» (яку інші люблять назвивати партією страху).
Іронічно, що поворотний момент настав тоді, коли студенти підняли руку на те, що вочевидь є найсвятішим для французів – їхні автівки. Той, хто дивиться на ситуацію більш серйозно, говорить про страх перед посиленням якобінської ідеології.
Слово «настрій» у цьому випадку пасує більше, аніж «ідеологія». Співавтор книги, журналіст Ален Дюамель – вищезгадана книга написана у форматі інтерв’ю – відмічає, що переважна більшість французів мали надзвичайно мінливу позицію з цього приводу, регулярно змінюючи її в ході подій. Обережний професор виражається не настільки стисло, як його інтерв’юер, однак також підмічає той факт, що «стабільною» лишалася лише меншість французів, яка або однозначно підтримувала концепцію індустріального суспільства, або однозначно її заперечувала. Реакція ж більшості була вкрай мінливою. У людині барикади розпалюють подавлене бажання революційних змін; і ця ж людина так само непереборно бажає повернутися до дійсності, що змушує її прокинутися від утопічного марення. З боку «загальних» ідей, котрі є настільки ж красивими, як і непослідовними, людина піддається анархічному пафосу боротьби проти пригнічення індустріальним суспільством.
З боку буденних потреб людина навпаки стає на сторону цього суспільства, почуваючи себе абсолютно залежною від його благ. Людина, яка не здатна помітити цієї «шизофренії», викликаної індустріальним суспільством, ніколи не зможе зрозуміти політичну проблематику так званого «суспільства споживання».
Переклад: Ілля Шленьов, Сергій Заїковський
