Фільм «Ми є. Ми поруч» був приречений на підвищений інтерес із боку публіки. Передовсім тому, що це перший фільм Романа Балаяна на 12 років, ще й україномовний, також через повернення на великий екран Ахтема Сеітаблаєва після щемного «Додому», через чорно-біле кольорове рішення та навіть афішу, яка так сильно нагадує «Холодну війну» Павліковського. До речі, ця візуальна подібність не просте співпадіння. Для зйомок використовували таку ж камеру, як і для «Іди», «Холодної війни» Павліковського та «Роми» Альфонсо Куарона. Це флагманська цифрова кінокамера Arri Alexa 65.
Чимало глядачів, ідучи в кінотеатри, напевне, очікують на україномовний варіант «Польотів уві сні та наяву». Частково всі мають рацію, тому що це знову простір самоповторення і кіноцитат із попередніх фільмів. Балаян був культовим режисером для своєї епохи та лишається одним із метрів українського кіно. Проте епоха брєжнєвського застою давно минула, прийшли нові виклики, нові особисті драми героїв. А в новому фільмі здається, що головний герой – той самий радянський інтелігент, який так і не знайшов у житті задоволення та радості, він так само відособлений від світу та всього довкола.
На прем’єрному показі фільму за участі самого Романа Балаяна режисер заявив, що відзняв стрічку тому, що його попросили в Мінкульті. Просто режисера зустрів міністр культури і спитав, чи немає раптом якогось сценарію для екранізації, бо міністерство може профінансувати зйомки. Балаян чесно відповів, що режисер завжди має якийсь сценарій у запасі. Тому з архівів дістали припалий пилом сценарій під робочою назвою «Ангел» родом із 1990 року, який народився внаслідок медитативної прогулянки режисера вулицями Парижа.
Власне, фільм багато в чому лишається дивною прогулянкою містом. Чому дивною? Тому що відчасти безцільною, нелогічною, пафосною. Ми до кінця не розуміємо навіщо режисер вдається до чорно-білого зображення (окрім того, що це просто красиво), тому що це не допомагає підсилити драматизм, алегоричність сюжету чи акцентувати на біблійних відсилках. Зате під час цієї прогулянки Ахтем Сеітаблаєв переносить на кіноекран цілком театральні засоби вираження страждання. Ви давно сиділи на лавці в нічному парку, обіймаючи себе обома руками?
Нічні стражденні блукання містом, мабуть, найкраще показала свого часу Жанна Моро в «Ліфті на ешафот» (1958), але чоловічі страждання це дещо більш складне для екрану. І тут до слова згадати як Жамель Деббуз в «Ангел-А» (2005) скупо переживає власну нікчемність, вчиться плакати та нарешті виговорюється. Режисер усіляко намагався не наслідувати фільму Бессона. Проте тієї щирості слів дуже бракує фільму Балаяна, до кінця насправді важливі слова так і не звучать.
Зате в кадрі багато пустих фраз, надто очевидних або навпаки занадто дивних реплік, які ніяк не пояснюються в історії. В ньому багато діалогів у дусі Джармуша, але це ніяк не виливається у режисерський стиль. До того ж, від експресивних вигуків до кухонної філософії – мова фільму наскрізь фальшива у своїх неприродних інтонаціях і зворотах. Режисер і сам це визнає, але наполягає на тому, що «розмовна українська ще не народилася».
Сценарій, хоча з нього все й починалося, загалом тримається на випадкових персонажах, які пояснюють що відбувається з нашими головними героями та логіку їх поведінки. Хоча й вони пояснюють не все. Нехай глядач не дивується тому, що хірург не впізнав на дівчині лікарняний халат. Аби пояснити хто вона така, в сюжет вводиться швидка зі старим лікарем, який особисто знає дівчину з психлікарні, й розказує глядачу її історію (а в кадрі це молодий фельдшер). Аби показати характер і символічну роль героїні, в кадрі з’являються кілька разів бабуся з пташкою в клітці з переламаним крилом. Або крупним планом показують пуму на тлі слів про те, що тварини страждають у неволі (так, ці слова лунають із вуст божевільної, ви досі в Україні, все ок). Аби пояснити, що смерть дитини на операційному столі була не з провини нашого хірурга, на екрані буквально з’являється напис із енциклопедичним визначенням емболії. Аби показати всю глибину переживань щодо смерті дитини, нам показують як ридають батьки дитини на балконі, а герой ховається за найближчим деревом і також плаче. Картина «Ми є. Ми поруч» могла би стати енциклопедичним стьобом над багатьма жанровими кліше драми. Але це все не жарт. Хоча місцями фільм намагається гратись у комедію.
І так, якщо ви йшли на сеанс, не ознайомившись із синопсисом фільму, то під кінець стрічки ви можете здивуватися, що насправді це (мело)драма. Головний герой просто з жалю раптом починає цілувати дівчину й далі з закоханим поглядом водить її містом, ніби забувши про вчорашню гірку втрату хрещеника. Атмосферу камерної мелодрами руйнує велика кількість зайвих деталей: комічні коментарі охоронця, схвальна усмішка таксиста, діалоги в церкві та багато іншого. Наскільки неприродно виглядає характерний і брутальний Ахтем Сеітаблаєв у ролі чутливого турботливого лікаря, настільки ж питомою виглядає роль дивакуватої чуттєвої Катерини Молчанової.
Чим же міг бути цей фільм? В інтерв’ю після прем’єри Роман Балаян казав, що прагнув знімати в Києві лише найкраще. Не можна не погодитися з тим, що за останні 15 років місто дуже змінилося і не сказати б, що в кращу сторону. Цей фільм міг би стати красивим трібьютом Києву в кіно. Бо такий фільм давно слід було зняти, зрештою. Але герой, який страждає, блукає в центрі міста, загадково телепортується з Великої Житомирської на Поділ, звідти в Маріїнський парк і назад. Він навіть заходить у «Світ кави» на Ігорівській. Але на екрані постає місто, в якому не видно тріщин у стінах, химерних архітектурних ансамблів, звичного жлобства та якоїсь душевності, зрештою. Герої ходять по місту ніби як у музеї, і це враження лише підсилюється дивним візитом у Пирогово. Це не про те, що Київ обмежується Рейтарською чи Подолом. Але про те, що місто в фільмі Балаяна знову постає декорацією, а не героєм фільму, хоча це так проситься.
За що ж варто дивитися фільм? Він направду знятий естетично, це заслуга оператора Юрія Короля, один із найбільш пам’ятних – кадр із танцем пари на Пішохідному мості у Києві. Там же можна побачити камео режисера – чоловіка в капелюсі, який проходить повз.
А до чого ж тут Мінкульт? Щоб не лишати фільм назовсім без міркувань на суспільні теми (18 млн із кишень платників податків усе ж), в фільмі з’являється цілком інопланетна сцена «кіноклюкви», де Ахтем Сеітаблаєв проходить повз фортепіано, на якому грає маленький хлопчик, а довкола слухають кілька дівчат у військовій формі. Одна з них – із милицею. А наш головний герой стурбовано дивиться на це видовище та йде геть. Патріотичний пафос насправді отримує зворотний ефект.
Під час перегляду закрадається підозра, що глядачів тримають за ідіотів. І не тому, що божевільна виявляється чи не єдиною притомною у стрічці. Фільм застрягає на розжовуванні деталей, і буксує з просуванням сюжету, не дає глибини. До кінця лишається надія, що режисер розкриє свої карти. Проте коли в кінці розбивається табличка психіатричної лікарні й «пташку» виносять на руках – розумієш, що ніяких карт у руках і не було.
Автор: Анна Врядник
