Особливого шарму художнього життя Монмартр набуває наприкінці ХІХ століття. Епатажні художники, котрі полюбляють провести час за келихом у компанії своїх однодумців, не лише разом відпочивають, але й мешкають поруч, через тонкі стіни майстерень. Їх життя, відмінне від звичайних жителів Парижу, мало свою атмосферу, і не завжди славилось комфортом.
Гуртожиток на Монмартрі, котрий не мав елементарного опалення та освітлення, став прихистком для багатьох митців. Протягом більше, ніж 70 років, художники з різних країн оселялися в Бато-Лавуар. Одним з найвідоміших митців, котрий і приніс йому славу, був Пікассо.
Будівля гуртожитку, що раніше була фабрикою музичних інструментів, почала здаватися як гуртожиток з 1890-х років. У 1886 році власник будівлі запросив архітектора Поля Вассера, котрий мав перебудувати верхній поверх для майстерень митців – це повинно було б принести господарю добрих коштів. Так будівля стала дивною спорудою з великою кількістю маленьких коридорів та кімнат.
«Більш того, на тридцять-сорок мешканців була лише одна вбиральня, двері якої не закривалися через відсутність клямки і постійно гупали від протягів», – згадували жителі.
Сам фасад будівлі виглядав химерно: з одного боку він здавався в один поверх заввишки, з іншої – у три. Всі, хто відвідував Бато-Лавуар вперше, були завжди збиті з пантелику. Місце отримало назву «плавучі пральні», через те, що випрану білизну розвішували прямо на вікнах, адже іншого місця не було, а сама будівля нагадувала баржі.
Химерне спорудження стало причиною загибелі одного німецького художника, котрий проживав у Бато-Лавуар. Розчищаючи сніг на даху майстерень він впав в один з вентиляційних каналів та зламав хребет.
Значну роль у житті художників відігравали консьєржки Бато-Лавуар. Макс Жакоб згадував про одну з них – мадам Кудрей:
«Вся згорблена, вона виглядала то старою, то молодою, була то непривітною, то веселою – велика розумниця, вона по-справжньому нас любила». Вона ж і допомагала Пікассо прокинутися і прийняти раннього потенційного покупця.
Першим з художників, хто оселився у Бато-Лавуар, став Максим Мауфра – майстер, що створив серію барбізонських пейзажів. З 1900 року він приймав у Бато-Лавуар свого друга, котрий нещодавно повернувся з першої подорожі до Таїті – Поля Гогена.
Поступово круг митців, що оселились у Бато-Лавуар, розширюється і відбувається поділ на дві групи: іспанців та італійців. Загалом, всі жителі Бато-Лавуар жили доволі мирно, проте, деяких застерігали, нібито не варто заводити дружбу з компанією Пікассо. Власне, на це були свої причини.
Пікассо оселився у Бато-Лавуар у 1904 році, ще маловідомим, проте готовим про себе заявити. Разом зі своєю собакою Фрікою – чи то вівчаркою, чи то спанієлем, та однією з перших коханок Фернандою Олів’є.
У Бато-Лавуар Пікассо створює останні полотна з серії синього періоду, розпочинає роботу з рожевим періодом, та створює полотно, що приносить йому успіх – «Авіньйонські дівчата».
В перервах між роботою над полотнами він, звісно, встигає гуляти Монмартром, дивувати мешканців та збирати схвальні відгуки від жінок.
Повертаючись з нічних прогулянок під ранок, Пікассо повідомляв про свою присутність жителям Бато-Лавуар гучними пострілами з револьверу.
Майстерня, в якій жив та творив Пікассо під час перебування у Бато-Лавуар, була в такому ж захаращеному вигляді, як і вся будівля. Взимку було надзвичайно холодно, а влітку Пікассо, не дивлячись на протяги, що не допомагали від спеки, працював у самій лише хустинці, пов’язаній на стегнах, завжди залишаючи двері відкритими, аби сусідські жінки змогли милуватися його статурою.
Зі спогадів друзів Пікассо можна зробити висновки, що меблів у майстерні майже не було, а сама вона мала доволі убогий вигляд: пусті стіни, що були покриті лише пліснявою, вікна зафарбовані, на підлозі разом з цигарками розчавлені тюбики з фарбою, а в одному з ящиків – біла миша, котра перебивала своїм смородом запах плісняви та фарб.
Майже всі у Бато-Лавуар мешкали в таких умовах, а дехто навіть гірше. Хуан Гріс, маючи дружину та дитину, замість меблів та ліжка використовував пачки газет. Говорять, нібито серед художників мешкали і прості люди, що були спокушені низькою вартістю кімнати. Так, серед митців знайшлась Жанна де ля Бом, котра тримала у своїй кімнаті тридцять котів та собак. Вона ледь не померла разом зі своїми улюбленцями під час пожежі, котра вщент знищила Бато-Лавуар.
Трагічна доля склалась у щонайменше двох митців, що мешкали у гуртожитку Млнмартра. До того ж, в одній тій самій кімнаті з різницею у 25 років. Наприкінці 1908 року німецький художник Вігель вчинив самогубство – повісився у своїй кімнаті. За однією з версій причиною самогубства стали наркотики, з іншою – творча криза.
Коли Вігель приїхав до Бато-Лавуар з настроями югендштилю та декадентства, а його зустріли художники фовісти та кубісти, котрі відмовлялися від всього, чим дорожив Вігель, звісно, його огорнули депресивні настрої.
Через ті ж мотиви покінчив життя самогубством Жак Вайян, котрий оселився у кімнаті покійного Вігеля рівно через 25 років. Цього разу знаряддям для самогубства став штабельний револьвер привезений з фронту.
Після смерті Вігеля, Пікассо, котрий вірив у забобони, ще не довго прожив у Бато-Лавуар. Майстерня лишалась у його розпорядженні, проте, там він лише зберігав свої полотна. Покидаючи майстерню у 1909 році Пікассо вже був доволі успішним та відомим.
Ще багато років Бато-Лавуар даватиме прихисток молодим митцям, для яких «плавучі майстерні» стануть одним з щаблів для здобуття визнання.
У 1970 році 12 травня Бато-Лавуар згорів вщент. Доволі дивно, що цього не трапилося раніше, адже не маючи опалення жителі майстерень нехтували правилами безпеки та використовували велику кількість обігрівачів та електропристроїв (електрика з’явилась у Бато-Лавуар лише у 30-х роках).
За декілька місяців до доленосної пожежі Бато-Лавуар мав набути статусу архітектурної пам’ятки.
Через декілька років після пожежі будівлю Бато-Лавуар було відбудовано, проте, особливий шарм мистецького життя цього місця згорів разом з будівлею.
Автор: Анна Збаражська
